Кобзарь (1876)/Том 1/Катерина

by Тарас Шевченко

◀ Причинна

Кобзарь Том I Тарас Шевченко Катерина

Черниця Марьяна ▶

• Інші версії цієї роботи див. Катерина

Прага: друкарня Др. Ед. Грегра, 1876

 

КАТЕРИНА.

(Василію Андреевичу Жуковскому на память 22го Апрҍля 1838 года.)

 

І.

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
Як-би сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що родила^[1] на світ Божий,
Мусить погибати.
Серце вьяне співаючи,
Коли знає за-що;
Люде серця не спитають,^[2]
А скажуть: „ледащо!“
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Сміються^[3] над вами.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,

А донька не чує:
Де жартує з москаликом,
Там і заночує.
Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собі тиї^[4] люде
Що хотять говорять:
Вона любить, то й не чує,^[5]
Що вкралося горе.
Прийшли вісті недобриї —
В поход затрубили;
Пішов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Не счулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як співати,
Любо й потужити.
Обіщався чорнобривий,
Коли не загине,
Обіщався вернутися.
Тоді Катерина
Буде собі московкою,
Забудеться горе;
А поки-що, нехай люде
Що хотять говорять.
Не журиться Катерина —
Слізоньки втирає,
Що дівчата на улиці
Без неї співають.
Не журиться Катерина —
Вмиється слёзою,
Візьме відра о-пів ночі,
Піде за водою,
Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,
Стане собі під калину,
Заспіває „Гриця“.
Виспівує, вимовляє,
Ах калина плаче.
Вернулася — і раденька,
Що ніхто не бачив.
Не журиться Катерина
І гадки не має —
У новенькій хустиночці
В вікно виглядає.
Виглядає Катерина…
Минуло пів року;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише…
Вичуняла, та в запічку
Дитину колише.
А жіночки лихо дзвонять,
Матері глузують,
Що москалі вертаються
Та в неї ночують:
„В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не єдина,
А муштрує у запічку
Московського сина.
Чорнобривого придбала…
Мабуть, сама вчила…“
Бодай же вас, цокотухи,
Та злидні побили,
Як ту матір, що вам на сміх
Сина породила.^[6]

Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає,
Без милого в світі?
Ватько-мати — чужі люде,
Тяжко з ними жити!

Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на улицю,
Колише дитинку;
Поглядає — нема, нема…
Чи то ж і не буде?
Пішла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце — Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очиці поводить:
„От-тут з муштри виглядала,^[7]
От-тут розмовляла,
А там… а там… сину, сину!“
Та й не доказала.

Зеленіють по садочку
Черешні та вишні;
Як і перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не співає,
Як перше співала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не співає чорнобрива,
Кляне свою долю.
А тим часом вороженьки
Чинять свою волю —
Кують речі недобриї.

Що має робити?
Як-би милий чорнобривий,
Умів би спинити…
Так далеко чорнобривий,
Не чує, не бачить,
Як вороги сміються їй,
Як Катруся плаче.
Може вбитий чорнобривий
За тихим Дунаєм;
А може — вже в Московщині
Другую кохає!
Ні, чорнявий не убитий,
Він живий, здоровий…
А де ж найде такі очі,
Такі чорні брови?
На край світа, в Московщині,
По тім боці моря, —
Нема нігде Катерини;
Та здалась на горе!…
Вміла мати брови дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі
Щастя-долі дати.
А без долі біле личко —
Як квітка на полі:
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі.
Умивай же біле личко
Дрібними слёзами,
Бо вернулись москалики
Иншими шляхами.

 

II.

Сидить батько кінець стола,^[8]
На руки схилився,
Не дивиться на світ Божий:
Тяжко зажурився.
Коло ёго стара мати
Сидить на ослоні
За слёзами ледве-ледве
Вимовляє доні:

„Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати;
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Як-би знала, до схід сонця
Була б утопила…
Здалась тоді б ти гадині,
Тепер — москалеві…
Доню моя, доню моя,
Цвіте мій рожевий!
Як ягідку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько… Доню моя,
Що ти наробила?…
Оддячила!… Іди ж, шукай
У Москві свекрухи.
Не слухала моїх річей,
То її послухай.
Іди, доню, найди її,

Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну душу
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Іди од нас…“

 Ледве-ледве
Поблагословила:
„Бог з тобою!“ та, як мертва,
На діл повалилась…

Обізвався старий батько:
„Чого ждеш, небого?“
Заридала Катерина,
Та бух ёму в ноги:
„Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!“
— „Нехай тебе Бог прощає
Та добриї люде;
Молись Богу та йди собі, —
Мені легше буде.“

Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.

Пішла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землі під вишнею,
На хрест почепила;
Промовила: „Не вернуся!
В далекому краю
В чужу землю чужі люде
Мене заховають;
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже…
Не розсказуй, голубонько,
Де б не заховали,
Щоб грішної на сім світі
Люде не займали.
Ти не скажеш… ось хто скаже,
Що я ёго мати!
Боже ти мій!… лихо моє!
Де мені сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!…“

 Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села — серце мліє;^[9]
Назад подивилась,
Покивала головою,
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі
При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця,

Покапали слёзи.
За слёзами, за гіркими
І світа не бачить,
Тілько сина пригортає,
Цілує та плаче.
А воно, як янголятко,
Нічого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сіло сонце, з-за діброви
Небо червоніє;
Утерлася, повернулась,
Пішла… тілько мріє.
В селі довго говорили
Де-чого багато,
Та не чули вже тіх річей
Ні батько, ні мати…
Оттаке-то на сім світі
Роблять людям люде!
Того вьяжуть, того ріжуть,
Той сам себе губить…
А за-віщо? Святий знає.
Світ, бачться, широкий,
Та нема де прихилитись
В світі одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж ті люде, де ж ті добрі,
Що серце збіралось
З ними жити, їх любити?
Пропали, пропали!

Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі —
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають, —
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати — сором.
Возьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму слёзи —
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними слёзами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько

По волі гуляти!

 

III.

Кричять сови, спить діброва,
Зіроньки сияють,
По-над шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрі люде;
Що кого втомило:^[10]
Кого — щастя, кого — слёзи, —
Все нічка покрила.
Всіх покрила темнісінька,
Як діточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула?
Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під копою
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорні брови,
Нікому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спіткається?
Буде лихо, буде!
Зострінуться жовті піски
І чужиї люде;
Зострінеться зіма люта…
А той чи зостріне,
Що пізнає Катерину,
Привітає сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, піски, горе:
Він, як мати, привітає,
Як брат, заговорить…

Побачимо, почуємо…
А поки — спочину,
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, панибрати;
Знаю ёго, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як ёго згадаю.
Попоміряв і я колись —
Щоб ёго не мірять!…
Розсказав би про те лихо,
Та чи то ж повірять!
„Бреше,“ скажуть, „сякий-такий!
(Звичайно, не в очі),
А так тілько псує мову
Та людей морочить.“
Правда ваша, правда, люде!

Та й на-що те знати,
Що слёзами перед вами
Буду виливати?
На що воно? У всякого
І свого чи-мало…
Цур же ёму!… А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.
А то лихо розсказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай ёго лихий візьме!
Лучче ж поміркую,
Де-то моя Катерина
З Ивасем мандрує.

За Київом, та за Дніпром,
По-під темним гаєм,
Ідуть шляхом чумаченьки,
„Пугача“ співають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути з прощи.
Чого ж смутна, невесела,
Заплакані очі?
У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В руці ціпок, а на другій
Заснула дитина.
Зострілася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: „Люде добрі!
Де шлях в Московщину?“
— „В Московщину? от-цей самий.
Далеко, небого?“
— „В саму Москву. Христа ради,
Дайте на дорогу!“
Бере шага, аж труситься:
Тяжко ёго брати!…

Та й на-віщо?… А дитина?
Вона ж ёго мати!
Заплакала, пішла шляхом,
В Броварях спочила,
Та синові за гіркого
Медяник купила.
Довго-довго сердешная
Все йшла та питала;
Було й таке, що під тином
З сином ночувала…

 

Бач, на що здалися карі оченята:
Щоб під чужим тином слёзи виливать!
От-то жто дивіться та кайтесь, дівчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає…
Тоді не питайте, за-що люде лають,
За-що не пускають в хату ночувать.

 

Не питайте, чорнобриві,
Бо люде не знають;
Кого Бог кара на світі,
То й вони карають…
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє) —
Люде б сонце заступили,
Як-би мали силу,
Щоб сироті не світило,
Слёзи не сушило.
А за-віщо, Боже милий!
За-що світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!… Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям слёзи,

Терпи до загину!
А щоб личко не марніло
З чорними бровами —
До схід сонця, в темнім лісі
Умийся слёзами.
Умиєшся — не побачять,
То й не засміються;
А серденько одпочине,
Поки слёзи льються.^[11]

Де ж Катруся блудить?
По-під-тинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспішала в Московщину;
Аж гульк — зіма впала.
Свище полем завірюха,
Іде Катерина
У личаках — лихо тяжке! —
І в одній свитині.
Іде Катря, шкандибає;
Дивиться — щось мріє…
Либонь ідуть москалики…
Лихо!… серце мліє…
Полетіла, зострілася,
Пита: „Чи немає
Мого Йвана чорнявого?“
А ті: „Ми не знаєм.“
І, звичайно, як москалі,
Сміються, жартують:
„Ай да баба! ай да наші!
Каво нє надуют!“
Подивилась Катерина:

„І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Піду дальше — більш ходила…
А може й зостріну;
Оддам тебе, мій голубе,
А сама — загину!“

Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоїть Катря середь поля,
Дала слёзам волю.
Утомилась завірюха,
Де-де позіхає;
Ще б плакала Катерина,
Та сліз більш немає.
Подивилась на дитину:
Умите слёзою,
Червоніє, як квіточка
В-ранці під росою.
Усміхнулась Катерина,
Тяжко усміхнулась:
Коло серця — як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить — ліс чорніє,
А під лісом, край дороги,
Либонь курінь мріє.
„Ходім, сину, смеркається,
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й на дворі
Будем ночувати.
Під хатою заночуєм,
Сину мій Иване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся на дворі!

Собаки злі, покусають,
Та не заговорять,
Не розскажуть сміючися…
З псами їсти й пити…
Бідна моя головонько!
Що мені робити?“^[12]

 

IV.

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Реве, свище, завірюха.

По лісу завило;
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.
Вийшов з хати карбівничий,
Щоб ліс оглядіти,
Та де тобі! таке лихо,
Що не видно й світа.
„Еге, бачу, яка хукга!
Цур же ёму з лісом!
Піти в хату… Що там таке?
От їх до-сто-біса!
Недобра їх розносила,
Мов справді за ділом.
Ничипоре! дивись лишень.
Які побілілі!“
— „Що, москалі?.. Де москалі?“
— „Що ти? схаменися!“
— „Де москалі, лебедики?“
— „Та он, подивися.“
Полетіла Катерина
І не одяглася.

„Мабуть, добре Московщина
В тямку їй далася!
Бо у-ночі тілько й знає,
Що москаля кличе.“
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише.
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалі їй назустріч,
Як один, верхами.
„Лихо моє! доле моя!“
До їх… коли гляне —
Попереду старший їде.
„Любий мій Иване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?“
Та до ёго… за стремена…
А він — подивився,
Та шпорами коня в боки.
„Чого ж утікаєш?
Хиба забув Катерину?
Хиба не пізнаєш?
Подивися, мій голубе,
Подивись на мене:
Я Катруся твоя люба.
На-що рвеш стремена?“
А він коня поганяє,
Ніби-то й не бачить.
„Пострівай же, мій голубе!
Дивись — я не плачу.
Ти не пізнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же Богу, я Катруся!“
— „Дура, атвяжися!
Вазьмитє прочь безумную!“
— „Боже мій! Иване!
І ти мене покидаєш!
А ти ж присягався!“

— „Вазьмітє прочь! Что ж ви сталі?
— „Кого? мене взяти?
За-що ж, скажи, мій голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила, —
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мій батечку, мій братіку!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобі стану…
З другою кохайся…
З цілим світом… Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала…
Покриткою… який сором!
І за-що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?… Серце моє,
Не втікай од мене…
Я винесу тобі сина“
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе ёму сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
„Ось-де воно, подивися!
Де ж ти? заховався?
Утік!… нема!… Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!… Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Москалики! голубчики!
Возьміть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;

Возьміть ёго та оддайте
Старшому за сина.
Возьміть ёго… бо покину,
Як батько покинув, —
Бодай ёго не кидала
Лихая година!
Гріхом тебе на світ Божий
Мати породила;
Виростай же на сміх людям!“
На шлях положила:
„Оставайся шукать батька,
А я вже шукала.“
Та в ліс з шляху, як навісна!
А дитя осталось,
Плаче бідне… А москалям
Байдуже, — минули.
Воно й добре; та на лихо
Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась,
Та в яр… біжить… серед ставу
Мовчки опинилась.
„Прийми, Боже, мою душу,
А ти — моє тіло!“
Шубовсть в воду!… По-під лёдом
Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер по-над ставом —
І сліду не стало.

То не вітер, то не буйний.
Що дуба ламає:

То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмірає;
Не сироти малі діти,
Що неньку^[13] сховали:
Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засміються злиї люде
Малій сиротині;
Вильє слёзи на могилу —
Серденько спочине.
А тому, тому на світі,
Що ёму зосталось,
Кого батько і не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюкові?
Хто з ним заговорить?
Ні родини, ні хатини;
Шляхи, піски, горе…
Панське личко, чорні брови…
На-що? Щоб пізнали!
Змалювала, не сховала…
Бодай полиняли!

 

V.

Ішов кобзарь до Київа
Та сів спочивати.
Торбинками обвішаний
Ёго повожатий.
Мале дитя коло ёго
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзарь
„Исуса“ співає.
Хто йде, їде — не минає:

Хто — бублик, хто — гроші;
Хто старому, а дівчата —
Шажок міхоноші.
Задивляться чорноброві —
І босе, і голе:
„Дала,“ кажуть, „бровенята,
Та не дала долі!“

Їде шляхом до Київа
Берлин шестернею,
А в берлині господиня
З паном і сімьєю;
Опинився проти старців —
Курява лягає.
Побіг Ивась, бо з віконця
Рукою махає.
Дає гроші Ивасеві,
Дивується пані.
А пан глянув… одвернувся…
Пізнав препоганий,
Пізнав тиї карі очі,
Чорні бровенята…
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься?
„Ивась.“ — „Какой милай!“
Берлин рушив, а Ивася
Курява покрила…
Полічили, що достали,
Встали сіромахи,
Помолились на схід сонця,
Пішли по-над шляхом.

——————

1. Привела.
2. Побачать.
3. Згнущаються. Справлено власною рукою Т. Г. на ёго екземплярі. Ред.
4. Злиї.
5. Вона любить і не чує. (Вид. Семиренка 1860.)
6. Ці дві строки дописані рукою Т. Г. на власнім ёго екземплярі вид. Семиренка р. 1860. Ред.
7. От-тут на муштру виглядала. (Вар. по вид. 1844 р.)
8. Сидить батько в кінці стола. (Вид. 1844.)
9. Ниє. Семир. 1860.
10. Кого що втомило. (Вид. 1844.)
11. Після цёго віршу у вид. 1844 р. ідуть дві строки точок, а далі:
    

    От-таке то лихо, бачите дівчата,
    Жартуючи кинув Катрусю свою!
    

    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

    Де ж Катруся блудить? (Вар. по вид. 1844.)
12. Що мені робити
    Сирота собака має свою долю. (Вид. 1844.)
13. Що матір…