Кобзарь (1876)/Том 1/Гайдамаки/(пролог)
| Кобзарь. Том 1. Гайдамаки (пролог) |
Интродукція ▶ |
|
|
Все йде, все минає і краю немає…
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умірає… одно зацвіло,
А друге завьяло, на-віки завьяло…
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синёму небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає, і будеш сиять.
Як над Вавилоном, над ёго садами
І над тим, що буде з нашими синами.
Ти вічний без краю!… люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою;
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота:
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? Гріх — душа жива;
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті слёзи-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Ні, не заховаю — бо душа жива!
Так душі почину і краю немає;
А де вона буде? химерні слова!
Згадай же хто-небудь її на сім світі —
Безславному тяжко сей світ покидать.
Згадайте дівчата, — вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевиї квіти,
І про вашу долю любила співать.
Поки сонце встане, спочивайте, діти,
А я поміркую, ватажка де взять.
Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля —
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
Сини мої невеликі,
Нерозумні діти!
Хто вас щиро без матері
Привітає в світі?
Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну:
Хоч і лихо зострінеться,
Так не на чужині.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати;
А тут... а тут... тяжко, діти!
Коли пустять в хату.
То зострівши насміються, —
Такі, бачте, люде:
Все письменні, дрюковані,
Сонце навіть гудять.
„Не відтіля, каже, сходить,
„Та не так і світить;
„От-так, каже, було-б треба...“
Що маєш робити?
Треба слухать, може й справді
Не так сонце сходить,
Як письменні начитали...
Розумні, та й годі!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують,
Та й кинуть під лаву.
„Нехай, скажуть, спочивають,
Поки батько встане,
Та розскаже по-нашому
Про свої гетьмани;
А то дурень розсказує
Мертвими словами,
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили:
Од козацьтва, од гетманьства —
Високі могили,
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають;
А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають!
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Співай про „Матрёшу“,
Про „Парашу-радость нашу“,
Султан, паркет, шпори, —
От-де слава! А то співа:
„Грає синє море!“
А сам плаче; за тобою
І твоя громада
У сіряках!...“ — Правда, мудрі!
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тілько, шкода,
Не на мене шитий;
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте! кричіть собі —
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумні люде,
А я дурень, один собі
У моїй хатині,
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспіваю, — море грає,
Вітер повіває,
Степ чорнів, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю, — розвернулась
Висока могила;
Аж до моря Запорозці
Степ широкий крили;
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають, а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть, розсердились —
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
Чого, батьки, сумуєте?
„Не весело, сину, —
„Дніпро на нас розсердився,
„Плаче Україна...“
І я плачу, а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами,
І гетьмани, — всі в золоті...
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене,
І про Україну
Розмовляють, розсказують:
Як Січ будували;
Як козаки на байдаках
Пороги минали;
Як гуляли по синёму,
Грілися в Скутарі,
Та як, люльки закуривши
В Польші на ножарі,
В Україну верталися;
Як бенкетували:
„Грай, кобзарю! лий, шинкарю!“
Козаки гукали.
Шинкарь знає — наливає
І не схаменеться;
Кобзарь вшкварив, а козаки,
Аж Хортиця гнеться,
Метелиці та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так і висихає.
Гуляй, пане без жупана!
Гуляй, вітре, полем!
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля!
Взявшись в боки, навприсядки
Парубки з дідами:
„От-так, діти! добре, діти!
Будете панами!“
Отамани на бенкеті,
Неначе на раді,
Похожають, розмовляють...
Вельможна громада
Не втерпіла, ударила
Старими ногами;
І я дивлюсь, поглядаю.
Сміюся слёзами.
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю:
Я не одинокий — в з ким в світі жить!
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацьтво гуляє, байрак гомонить;
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько „Гриця“ дівчина співає, —
Я не одинокий — є з ким вік дожить.
От-де мов добро, гроші,
От-де моя слава;
А за раду... спасибі вам
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, слёзи.
Бувайте здорові!
Піду синів випровожать
В далеку дорогу.
Нехай ідуть, може найдуть
Козака старого.
Що привіта моїх діток
Старими слёзами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами!
От-так сидя кінець стола,
Міркую, гадаю:
Кого просить, хто поведе?
На дворі світає,
Погас місяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали.
Сумно-сумно, як сироти
Мовчки похилились.
„Благослови, кажуть, батько,
Поки маєш силу,
Благослови шукать долю
На широкім світі!“
— „Пострівайте ! світ не хата,
А ви малі діти,
Нерозумні. Хто ватажком
Піде перед вами?
Хто проведе ? Лихо, діти,
Лихо мені з вами!
Викохав вас, вигодував;
Виросли чи-малі,
Йдете в люде, а там тепер
Все письменне стало.
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене, хоч били,
Добре били, а багато
Де-чому навчили!
Тма, мна знаю, а оксію
Не втну таки й досі.
Що ж вам скажуть? Ходім, сини,
Ходімо попросим.
Єсть у мене щирий батько
(Рідного немає),
Дасть він мені раду з вами,
Бо сам здоров знає,
Як то тяжко блукать в світі
Сироті без роду.
А до того, душа щира,
Козацького роду —
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла.
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець сумуючи
Співав під тином.
Любіть її, думу правди,
Козацькую славу,
Любіть її! Ходім, сини,
На раду ласкаву.
Як-би не він спіткав мене
При лихій годині,
Давно б досі заховали
В снігу на чужині,
Заховали б, та й сказали:
„Так, якесь ледащо!“
Тяжко-важко нудить світом,
Не знаючи за-що.
Минулося, щоб не снилось!...
Ходімо, хлопьята!
Коли мені на чужині
Не дав погибати,
То й вас прийме, привітає.
Як свою дитину.
А од ёго, помолившись,
Гайда в Україну!“
Добри-день же, тату, в хату,
На твоїм порогу!
Благослови моїх діток
В далеку дорогу.