|
Давно те минуло, як, мала дитина,
Сирота в ряднині, я колись блукав,
Без свити, без хліба, по тій Україні,
Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, — малими ногами
Ходив я та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
Молодеє лихо! як-би ти вернулось,
Проміняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи ті безкраї,
І батька, і діда старого згадаю...
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. 42)
Бувало, в неділю, закривши Минею,
По чарці з сусідом випивши тиєї,
Батько діда просить, щоб той розсказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі, сияли,
А слово за словом сміялось, лилось:
Як ляхи канали, як Сміла горіла.
Сусіде од страху, од жалю німіли,
І мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать. І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче. 43)
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розсказав.
Вибачайте, люде добрі,
Що козацьку славу
Так навманя розсказую.
Без книжнёї справи.
Так дід колись розсказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменні люде
Тиї речі прочитають.
Вибачай, дідусю, —
Нехай лають; а я поки
До своїх вернуся,
Та доведу вже до краю,
Доведу — спочину,
Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами —
На ті шляхи, що я міряв
Малими ногами.
Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рік шляхецькою
Кровъю напували
Україну, та й замовкли —
Ножі пощербили.
Нема Гонти; нема ёму
Хреста, ні могили.
Буйні вітри розмахали
Попіл гайдамаки,
І нікому помолитись,
Нікому заплакать.
Один тілько брат названий
Оставсь на всім світі;
Та й той почув, що так страшно
Пекельниї діти
Ёго брата замучили:
Залізняк заплакав
В-перше зроду; слёзи не втер,
Умер неборака.
Нудьга ёго задавила
На чужому полі,
В чужу землю положила: 22
Така ёго доля!
Сумно-сумно гайдамаки
Залізную силу
Поховали; насипали
Високу могилу;
Заплакали, розійшлися,
Відкіля взялися.
Один тілько ній Ярема
На кий похидився,
Стояв довго. „Спочинь, батьку,
На чужому полі,
Бо на своїм нема міста,
Спи, козаче, душа щира!
Хто-небудь згадає.“
Пішов степом сіромаха,
Слёзи утирає.
Довго-довго оглядався,
Та й не видко стало.
Одна чорна серед степу
Могила осталась.
Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони ёго жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває...
Розійшлися гайдамаки,
Куди який знав;
Хто до-дому, хто в діброву,
З ножем у халяві
Жидів кінчать. Така й досі
Осталася слава. 33
А тим часом стародавню
Січ розруйнували:
Хто на Кубань, хто за Дунай;
Тілько і остались,
Що пороги серед степу,
Ревуть-завивають:
„Поховали дітей наших,
І нас розривають.“
Ревуть собі й ревітимуть —
Їх люде минули;
А Україна на-віки,
На-віки заснула.
З того часу в Україні
Жито зеленіє;
Не чуть плачу, ні гармати,
Тілько вітер віє,
Нагинає верби в гаї,
А тирсу на полі.
Бсе замовкло. Нехай мовчить:
Така Божа воля. 44)
Тілько часом у-вечері,
По-над Дніпром, гаєм
Ідуть старі гайдамаки,
Ідучи співають:
„А в нашого Гадайди хата на помості!
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда!“
|
