Кобзарь (1876)/Том 1/Гайдамаки/Галайда

Галайда.

„Яремо! герш-ту, хамів сину?
Піди кобилу приведи,
Подай патинки господині
Та принеси мені води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип индикам, гусям дай,
Піди до лёху, до корови,
Та швидче, хаме!... Пострівай!
Упоравшись біжи в Вільшану:2
Їмості треба. Не барись!“
Пішов Ярема, похиливсь.

От-так у-ранці жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав сіромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався...

 О, Боже мій милий!
Тяжко жить на світі, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться нослухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспіває...
О, Боже мій милий, як весело жить!

Сирота Ярема, сирота убогий:
Ні сестри, ні брата, нікого нема!
Попихач жидівський, виріс у порогу;
А не клене долі, людей де займа.
Та й за-що іх лаять? хиба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують... У їх доля дбає,
А сироті треба самому придбать.
Трапляється, часом тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить:
Що-небудь згадає, або що побачить...
Та й знову до праці. От-так треба жить!
На-що батько-мати, високі палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема — сирота багатий,
Бо в з ким заплакать, є з ким заспівать:
Єсть кариї очі — як зіроньки сяють,
Білі рученята — мліють-обнімають,
Єсть серце вдине, серденько дівоче,
Що плаче, сміється, як він того хоче.[1]

Оттакий-то мій Ярема,
Сирота багатий.
Таким і я колись-то був!
Минуло, дівчата...
Минулося, розійшлося,
І сліду не стало.
Серце мліє, як згадаю...
Чому не осталось?

Чому не осталось, чому не вітало?
Легше було б слёзи, журбу виливать.
Люде одібрали, бо їм було мало.
„На-що ёму доля? треба закопать:
Він і так багатий...“
 Багатий на лати
Та на дрібні слёзи — бодай не втирать!
Доле моя, доле! де тебе шукать?
Вернися до мене, до моєї хати,
Або хоч приснися... не хочеться спать!

Вибачайте, люде добрі!
Може не до ладу,
Та прокляте лихо-злидні
Кому не завадить?
Може, ще раз зострінемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по світу,
А може... й не знаю.
Лихо, люде, всюди лихо,
Нігде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться, —
Гнуться мовчки, усміхаться,
Щоб люде не знали,
Що на серці заховано,
Щоб не привітали.
Бо їх ласка... нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сироті, щоб не снилась,
Не снилась ніколи!
Тяжко, нудно розсказувать,
А мовчать не вмію.
Виливайся ж, слово-слёзи:
Сонечко не гріє,
Не висушить. Поділюся
Моїми слёзами...
Та не з братом, не з сестрою —
З німими стінами
На чужині... А поки-що —
До корчми вернуся:
Що там робиться?

 Жидюга
Дріжить, изігнувшись
Пад каганцем: лічить гроші
Коло ліжка, клятий.
А на ліжку... ох, аж душно!...
Білі рученята
Розкидала, розкрилася...
Як квіточка в гаю,
Червоніє; а пазуха...
Пазухи немає —
Розірвана... Мабуть, душно
На перині спати
Одинокій, молоденькій;
Ні з ким розмовляти, —
Одна шепче. Несказанно
Гарна нехрещена!
Отто дочка, а то батько —
Чортова кишеня.
Стара Хайка лежить долі,
В перинах поганих.
Де ж Ярема? Взявши торбу,
Потяг у Вільшану.





  1. Що плаче, сміється і мре й оживає,
    Святим духом середь ночі
    По-над ним витає. (Додано власною рукою Т. Г. на ёго екземплярі вид. 1860 р. стр. 132.) Ред.