„Яремо! герш-ту, хамів сину?
Піди кобилу приведи,
Подай патинки господині
Та принеси мені води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип индикам, гусям дай,
Піди до лёху, до корови,
Та швидче, хаме!... Пострівай!
Упоравшись біжи в Вільшану:2
Їмості треба. Не барись!“
Пішов Ярема, похиливсь.
От-так у-ранці жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав сіромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався...
О, Боже мій милий!
Тяжко жить на світі, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться нослухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспіває...
О, Боже мій милий, як весело жить!
Сирота Ярема, сирота убогий:
Ні сестри, ні брата, нікого нема!
Попихач жидівський, виріс у порогу;
А не клене долі, людей де займа.
Та й за-що іх лаять? хиба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують... У їх доля дбає,
А сироті треба самому придбать.
Трапляється, часом тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить:
Що-небудь згадає, або що побачить...
Та й знову до праці. От-так треба жить!
На-що батько-мати, високі палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема — сирота багатий,
Бо в з ким заплакать, є з ким заспівать:
Єсть кариї очі — як зіроньки сяють,
Білі рученята — мліють-обнімають,
Єсть серце вдине, серденько дівоче,
Що плаче, сміється, як він того хоче.[1]
|