Кобзарь (1840)/Перебендя

Кобзарь
Тарас Шевченко
Перебендя

• Цей текст написаний ярижкою.
• Інші версії цієї роботи див. Перебендя

Санктпетербургъ: 1840

ПЕРЕБЕНДЯ.

Е. П. ГРЕБЕНКѢ.

Перебендя старый, слипый —
Хто іого не знае!
Винъ усюды вештаетця,
Та на кобзи грае, —
А хто грае, того знають
И дякують люды.

Винъ имъ тугу розганяе,
Хоть самъ свитомъ нудыть.
Попидътынью сиромаха
И днюе й ночуе,
Нема іому въ свити хаты;
Недоля жартуе
Надъ старою головою, —
А іому байдуже:
Сяде соби, заспивае —
«Ой не шумы, луже!»
Заспивае, тай згадае,
Що винъ сыротына,
Пожурытця, посумуе,
Сидячы пидъ тыномъ.

Оттакый-то Перебендя,
Старый, та хымерный:
Заспивае про Чалого,
на Горлыцю зверне;
Зъ дивчатымы, на выгони,
Грыця, та веснянку,
А у шынку, зъ парубкамы

Сербына, шынкарку;
Зъ жонатыми на бенкети
(Де свекруха злая),
Про тополю-лыху долю,
А потимъ — у гаю;
На базари про Лазаря;
Або, щобъ те зналы,
Тяжко, важко заспивае
Якъ Сичь руйновалы. —
Оттакый-то Перебендя,
Старый, та хымерный:
Заспивае — засміетця,
А на сліозы зверне.

Витеръ віе, повивае,
По полю гуляе —
На могыли кобзарь сыдыть,
Та на кобзи грае;
Кругомъ іого степь, якъ море
Шыроке, сыніе,
За могылою — могыла,
А тамъ — тилько мріе. —

Билый усъ, стару чупрыну
Витеръ розвивае,
То прыляже, та послуха,
Якъ кобзарь спивае,
Якъ серце сміетця, слипи очи плачуть —
Послуха,… повіе…

Старый заховавсь
Вь степу, на могыли, щобъ нихто небачывъ,
Щобъ витеръ по полю слова размахавъ,
Щобъ люды не чулы — бо то Боже слово,
То серце по воли зъ Богомъ розмовля,
То серце щебече Господнюю славу…
А думка край свита на хмари гуля
Орломъ сызокрылымъ литае, шыряе,
Ажь небо блакытне шырокымы бье,
Спочыне на сонци, іого запытае —
Де воно ночуе? — Якъ воно встае? —
Послухае моря що воно говорыть? —
Спыта чорну гору — чого ты нима? —
И знову на небо, бо на земли горе,

Бо на ій, шырокій, куточка нема
Тому, хто все знае, тому, хто все чуе:
Що море говорыть, де сонце ночуе —
Іого на симъ свити нихто непрыйма:
Одынъ винъ межъ нымы, якъ сонце высоке;
Іого знають люды — бо носыть земля....
А якъ бы почулы що́ винъ, одынокый,
Спива на могыли, зъ моремъ розмовля —
На Божее слово воны бъ насміялысь,
Дурнымъ бы назвалы, одъ себе прогналы:
Нехай по надъ моремъ, сказалыбъ, гуля.

Добре есы, мій кобзарю!
Добре, батьку, робышь,
Що спиваты, розмовляты
На могылу ходышь!
Ходы соби, мій голубе,
Покы не заснуло
Твое серце, та выспивуй
Щобъ люды не чулы;

А щобъ тебе не цуралысь —
Потурай имъ, брате!…
Скачы, враже, якъ панъ каже —
На те винъ богатый. —

Оттакый-то Перебендя
Старый, та хымерный:
Заспивае весильнои,
А на журбу зверне.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі.

Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.