Княжа Україна (1940)/Утеча Ігоря з неволі

Княжа Україна
О. Олесь
Утеча Ігоря з неволі
Прага: Пробоєм, 1940

УТЕЧА ІГОРЯ З НЕВОЛІ.


Степовий майовий ранок.
Не здрігнеться море трав…
Схід поволі розцвітає.
Ось і сонце! Ігор встав.

Степ в росі… Пташки щебечуть…
Прокидатися пора…
Скочив пес і обтрусився.
Вибіг хлопчик із шатра.

Мов хтось в гору кинув стрічку —
Йде із огнища димок,
Половчанка вийшла, віша
На тринога казанок.

Хтось таємно, обережно,
Оглядаючись іде…
— „Князю, каже половчанин,
Кінь і шабля тебе жде.

Князю, ввечері на луг я
Пасти виведу коня…
Тільки смеркне будь на річці,
Стань і слухай: свисну я.


А тепер ти йди на лови,
В полі яструба учи,
Все роби, що завжди робиш,
Але каменем мовчи…“

Уклонився половчанин
І до табору спішить…
Серце Ігоря тріпоче,
Думка Ігоря летить.

А кругом життя, робота,
Крики, галас, метушня,
Той майструє, той щось точе,
Той осідлує коня.

Звечеріло. В хмарах небо.
Не блисне зоря ніде.
Обережно, тихо-тихо
Ігор, крадучись, іде.

Ось і річка. Став, — ні звука
Не здрігне травинка, лист,
Серце стукає, як ятел,
І нарешті — тихий свист,

Тихий, довгий і журливий,
Наче чайки тужний крик.
Ігор кинувся, спинився
І в пітьмі, як олень, зник…


… На коня, — і в річку! — „Князю!
Багна… чуєш… не втопи…“
Але князь уже далеко,
Перед ним уже степи.




Чорний кінь за ніч посивів,
Білим вихорем летить…
Часом Ігор стане, — слуха,
Десь неначе тупотить.

Тупотіло… довго гнались
Половецькі вояки,
Чорну куряву здіймали,
Слали хмарами шляхи.

Ось і рідна Україна…
Навкруги цвіте весна…
Плаче — туже Ярославна,
Припадає до вікна.

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

Про неволю князя пісню
Невідомий лицар склав,
Він умер, але безсмертям
Свою пісню уквітчав.