Камо грядеши/Про демагогічну водичку
| ◀ Про Коперника з Фрауенбургу | Камо грядеши Про демагогічну водичку |
|
ПРО ДЕМАГОГІЧНУ
ВОДИЧКУ
СПРАВЖНЯ АДРЕСА
УКРАЇНСЬКОЇ ВОРОНЩИНИ,
ВІЛЬНА КОНКУРЕНЦІЯ,
ВУАН і т. д.
«Єто што за Єруслан. Хі-хі!»
С. Пилипенко.
Яке зворушливе єднання: революціонер Пилипенко і… вбога реакційна просвіта. Таке неприродне сполучення ми з'ясовуємо тим печальним фактом, що наш друг, працюючи кілька років в літературній організації, й досі не наважився вияснити для себе природу мистецтва.
Ми, звичайно, не будемо тупати на одному місці й знову писати абетку: хай тов. Пилипенко ще раз і уважніше перечитає нашу другу статтю. Ми підемо далі й поставимо ще деякі актуальні питання.
І от знову «ступаємо на слизьке й знову притягуємо Троцького»:
— «коли мені чого соромно, так це не тому, що в мене в цих суперечках буде формальний збіг з тим чи иншим білогвардійцем, який розуміє мистецтво, а тому, що я примушений перед цим білогвардійцем виясняти партійному публіцистові, який обмірковує художність, перші літери абетки мистецтва».
Отже й нам соромно! Їй-бо, соромно, тов. Пилипенко! Але вам, на жаль, як ми бачимо — байдуже: инакше-б ви не нашпигали себе такими убійчими епітетами. Словом, ви вимагаєте від нас, щоб ми говорили з вами, як із печальником «сопливої» когорти.
Як цього не хотілось робити — вам навіть і на думку не спаде: друг ви нам, приятель і однопартієць до того. Та доведеться, мабуть, задоволити ваше бажання.
|
|
Отже, нарешті! Нарешті, ми маємо можливість полемізувати з письменною людиною… і не з ким-небудь, а з самим багатирем Єрусланом Лазаревичем (і так називає себе наш шановний опонент). Його так роздратував «орел-Хвильовий, який хіхіка з робітниче-селянської молоди», що він, не чекаючи відповіди, почав «жарить» двохстатейним дуплетом. Ну, і що-ж: піднімаємо рукавичку. Хай вплететься й наша квітка в його триумфальне «шествіє».
Виступові тов. Пилипенка «олімпійці» гадають присвятити декілька розвідок.
А в тім, да не подумає маестро, що такою честю ми шануємо його статті:
— справа йде про мистецький авторитет нашого літературного супротивника. Саме на цю фортецю «Олімп» і веде свою третю атаку.
Сьогоднішня баталія для нас і для всього радянського суспільства має величезне значіння: обеззброївши хоч наполовину українського «теоретика» напостівської естетики, пролетарське мистецтво буде святкувати чималу перемогу на фронті літературно-історичних сутичок.
Отже, ми одверто заявляємо шановному гросмайстерові: його «оригінальні» вправи страждають на дешеві «словеса» і страшенно бідненький і бліденький зміст. Це гра на темних інстинктах — не більше. І тому ціна їй за п'ятибальною, як писали ми комусь — 1+ (єдиниця з плюсом). До того-ж бере нас великий сумнів, що ці статті призначено для письменних… Инакше ми-б не розказали такої от казочки:
— «Де це було — невідомо. Та тільки зібралось «десять розумних», і ну читати листи з «Олімпу». Читали-читали — ніяк не вчитають. Що робити? Покликали Хвильового, а той їм і каже:
— Бачите, добродії «розумні», хочу я вам по щирості сказати: що ви «розумні», то кожне знає, а от що ви навпаки, — про це ще ніхто не чув. Тут дуже проста «пришта»: в першому автор ставить питання «Европа чи просвіта», а в другому — виясняє, що таке мистецтво взагалі й пролетарське зокрема. Зрозуміли?
— Ні, каже тов. Пилипенко: мої «розумні» і тепер «не розпутають». Багато філософії, а вони хочуть, щоб життя було «не складне».
— Шкода, каже Хвильовий. — Тоді може вони дещо второпають про ґатунки статей? Перший ґатунок — то теоретичний онанізм («Праф.»), другий — порожня демагогія (наша просвіта), третій, нарешті — живі думки в живому вбранні («Олімп»). Цім, останнім, і представлено статті Хвильового.— Самохвальство! — кричить маестро.
— Їй-бо, вгадали, — відповідаємо ми: — Як же себе не хвалити, коли наші опоненти не хочуть думати.
Наше «самохвальство й призирство» находять свого адресата не в особі молодої молоди, а в особі саме цих «десяти розумних», що вийшли з ледачої просвіти.
От де справжній адресат.
Але маестро уперто мовчить і робить дальші «наскоки».
— Навіщо це ви робите, — питають його. — Хіба вам невідомо, що Хвильовий тільки тоді вийшов із цитатами «іже во отцех марксистських», коли один із «енків» вкупі з «папашею» (тепер все це виясняється) почав посилатись на Леніна з «селянської бібліотеки»?
— Бачите, каже Пилипенко: моїм просвітянам у носі закрутило. Ну й… «мугу»!
Тиснемо вашу руку, маестро. Але що ж поробиш: ми так і писали, — «коли на те вже пішло», то нам не лінькі зазирнути і в десятки томів. Досить нас «пужати» «отцями марксистськими»: ми їх сами вже трохи вчитаємо. Більше того: ми знаємо, чому ви виступаєте з голословними твердженнями. Це-ж із пролеткультівця Плетньова вам відомо, що Воронський залишав десь половину цитати з Бєлінського.
Але все це — маленькі дефекти в порівнанні з тими величезними ляпсусами, про які ми будемо зараз говорити. Тут ми перейдемо до основи своєї статті, щоби «не переливати з пустого в порожнє», як робить це тов. Єруслан Лазаревич (пробачте нас, друже, за ваш анекдот). Тут впаде перша крапля «води» на камінь мистецького авторитету нашого блискучого маестро.
У свойому листі «Куди лізеш, сопливе» друг Пилипенко так пише:
— «Одну лише книгу совісно використав до кінця краю тов. Хвильовий це — «Искусство, как познание жизни» А. Воронського. До цієї книги й надсилаю читачів, щоб не дивувались, де тої філософії набрався він і пересвідчилися, що в нього добра пам'ять».
Справа, звичайно, не в тому, що «олімпієць набрався філософії» з однієї брошурки Воронського. Коли маестро хотів уразити, то йому це, на жаль, не вдалось. По-перше — Хвильовий ніколи не претендував на звання критика, ідеолога, чи то лідера, а тим паче — філософа. По друге — свої статті він називав абеткою, маючи, очевидно, на увазі, що вся їхня філософія складається з елементарних істин — ясних і давно відомих. Тільки нашому опонентові може все це здатися за філософію. Але з приводу цього ми, хоч із болем в серці, скажемо одверто й рішуче:
— Тов. Пилипенкові треба негайно йти до мистецького лікнепу.
І справді: який безвідрадний факт! Як це так вийшло, що ідеолог і керівник письменницької організації досі не може вчитати Воронського, досі не знає, що таке воронщина. Невже таки ця літературна течія не більше, як «самохвальство й призирство до молодої молоди»? Саме нерозуміння цієї воронщини й спровокувало нашого друга на «киви-морги» на «хі-хі-кання» і взагалі на весь його невдалий виступ.
Перш за все:
— Цілком справедливо думає наш опонент, що справжня воронщина не те-ж саме, що — українська. Але, на жаль, це тільки інтуїтивне передчуття, бо аналізу цієї течії тов. Пилипенко ніколи не робив, инакше-б він адресу нашої «рідненької» шукав у иншому місці.
Отже, дві слові про українську ми скажемо далі. Але, виясняючи першу, ми примушені коротенько зупинитись на пореволюційному стані російської й нашої художньої літератури.
— Яка-ж вона? Причому тут воронщина? — спитають нас. — Нарешті, яке це має відношення до мистецького авторитету непереможнього маестро? Чи нема тут тієї самої демагогії, що нею одверто похваляється тов. Пилипенко?
Подивимось:
— Велика жовтнева революція «перевернула» в галузі мистецтва не «старе розуміння літератури», як думає наш друг («розуміння» це було завжди класовим), а ті будинки, що в них жили буржуазні прихвосні — Мережковські, Купріни, Буніни. І от в той час, коли Зінаїда Гіпіус і наші Черкасенки, «розуміючи по-старому», цеб-то по-нашому, по-класовому, хоч і не по комуністичному, а по-кадетському — літературу, «метали» громи й блискавиці за-кордоном, — в цей час мистецькі поля радянських республік спорожніли. Особливо це було помітно на ланах плодовитого російського мистецтва. Навіть таких оптимістів, як Горький, почав брати сумнів. Жадного імени, жадної книжки.
Але під таким вражінням суспільство не довго було. Вже з 18 року з нетрів села й міста упевненою ходою пішла молода молодь. Це були перші загони молодого мистецтва. Вони й мусіли заповнити порожнє місце. Це були юнаки й юнки від плоти й крови тої класи, яка блискуче витримала перший іспит на ролю історичного диктатора. Вони йшли з запаленими очима, з глибокою вірою в свою перемогу… і на цьому таємничому фронті.
Але, прийшовши туди, вони побачили: їм бракує зброї. У них не було широкої ерудиції, бо це були люди або зовсім без освіти, або з атестатом за «церковну школу». Отже, виявилось, або тікай із цього фронту, або загинь у нерівній боротьбі.
Саме тоді й прийшла їм на допомогу безсмертна просвіта — всі ці вузьколобі ідеологи «напостівства», «октябризму» і т. д., і т. п.
Це були самоварники, аршинники, Пупишкіни й Мамочки з «Лілюлі», вся та бездарна, безперспективна, придуркувата міщанська напівінтелігенція, що мешкала по пролеткультах. І тільки потім пішов туди, з непорозуміння Пилипенко, один (і одні) із тієї найкращої частини інтелігенції, яка в той час командувала червоними полками й дивізіями.
Але чого могли навчити молоду молодь Пупишкіни? Ми вже писали: нічого, бо вони й самі нічого не знали.
— Почекайте, — виправляє нас печальник: а демагогія?
— Погоджуємось. І от почалась демагогія, а за нею пішла спекуляція, графоманія й т. д., і т. п. Так тяглося декілька років… поки прийшов «неп», а за ним виникли й «попутники», цеб-то революційно-націоналістична частина інтелігенції. Цебто, нарешті, справжні озброєні митці.
Пролеткульт затрубив тривогу. Але… було вже пізно.
Саме тоді й виступив Воронський зі своєю вороншиною, — відомий тепер критик, що ним лається тов. Єруслан Лазаревич. Це була мисль пролетарського мистецтва, яка пленталась позаду, а тому й попала в чужі обійми.Отже, з'ясуймо, що таке воронщина.
|
|
До відому наших друзів, вона має два боки медали: позитивний і негативний.
Воронський, приступаючи до вивчення сучасної художньої літератури, вирішив так: я — марксист, коли я хочу мати справу з мистецтвом, то мені треба знати, що це за «штучка». Не довго гадаючи, він обложив себе доброю бібліотекою й почав працювати. Тут і була його перша серьозна зустріч, з марксистською естетикою, або ще ясніш — з Плехановим. Зустріч мала гарні наслідки: Воронський, бачучи самоварне неуцтво Пупишкіних, які заводили в тупець молоду молодь, рішуче виступив із переказами давно відомої, але для нашого маестро землі incognito — марксистської естетики. Саме з популяризацією плеханівського розуміння мистецтва, «як методи пізнання життя». Даремно тов. Пилипенко «моргає» на «Искусство, как познаниє жизни». От що там сказано в кінці другого розділу:
— «все, що говорив я тут про мистецтво не є «откровеніє». Від Бєлінського й Чернишевського й — головне — Плеханова взято це».
Воронський зрозумів, що без абетки мистецтва не може бути ані критика, ані митця. Він прекрасно знає, що Пилипенківська демагогія має спеціяльне призначення: її використовують тільки графомани й спекулянти. Бо й справді: були художники-дилетанти, але називалися вони так: Толстой, Франс, Горький. Без ерудиції, хоч-би за середню школу, з митця ні чорта не вийде. А в першу чергу треба знати Плеханова. Ані Плуг, ані сьогоднішній Гарт марксистської естетики не дають. Пилипенко цього не розуміє, Воронський зрозумів. Останнього ми називаємо розумною людиною, і дуже раді, що й Хвильовий не відстає від нього.
Така перша, позитивна, частина воронщини. Але чи буде це воронщина? Як баче читач — зовсім не так. Це — плеханівщина, комуністичне розуміння мистецтва. І коли наш опонент не хоче прийняти його, то ми заявляємо: він грає в чужаковську дудочку, цеб-то йде в печальники «сопливої» когорти, в печальники нового рант'є. Хвильовий зійшовся з Воронським в тому пункті, де останній приймає марксизм, але це зовсім не значить, що ці два прізвища можна ототожнювати. Наш маестро може зійтися з названим критиком у названому пункті. Але й він від цього не буде страждати на воронщину. Політик Вандервельде бере за основу Маркса — чи може й тут шукати ідентичности політичним поглядам Пилипенка? Коли останньому сподобався Троцький, то хай він його ще раз послухає:
— «пізнання взагалі починається з розрізнення річей і явищ, а не з хаотичного змішання».
Але може єсть тут все таки елементи «призирства й хіхікання до молодої молоди»?
— Очевидно, нема, відповідає тов. Пилипенко в своїй другій статті: «бо це-ж демагогія».
Воістину, демагогія! Але вам, Сергіє Володимировичу, не личить оперувати нею. Ви-ж прекрасно знаєте, що Мопасан аж до 30 років ходив до Флобера, і тільки на 31 ризикнув виступити з першим твором. Чому-ж ви не вчите цього молоду молодь? Ви-ж прекрасно розумійте, що вся та «масова література», що її ви друкуєте, і близько не лежала біля мистецтва. Навіщо-ж ви нацьковуєте цю молодь на Хвильового? Навіщо ви її держите в темноті й не скажите їй, що самих творів Ленінових для митця дуже й дуже замало? Чому ви не порадите їй звернутися до Зерова, який наштовхне її на таких реакціонерів, як Віко, проф. Віппер і т. д.? Ви боїтеся за неї? Не бійтесь: ви теж вивчали все це, але це не пошкодило вам бути зразковим комуністом. Письменник мусить знати всю розумну літературу, хай вона буде й реакційною. А наштовхнути на неї можуть тільки Зерови. Тільки тоді буде перед ним справжній письменницький горизонт. «Селянська бібліотека» і ті студійні вправи, які бувають у вас по неділях, і ті «досвітки», що по понеділках — все це культурництво — і тільки. Воно потрібне, але все це ніякого не має відношення до мистецтва. Невже це неправда? Так тоді-ж навіщо ви так некрасиво граєте «ім'ям» Хвильового? Хіба ви не знаєте, що це «ім'я» Хвильовий здобув не тому, що Пилипенко написав про нього статтю (за це красно дякуємо), а тому, що цей автор має, очевидно, деякий хист і, поки виступити — уперто, протягом багатьох років працював над собою. Пам'ятаєте ті байки, що їх ще так недавно й дуже обережно носив до вас цей-же Хвильовий, як студійні вправи? Чому ви не скажите про це молоді?— Я тому, каже Пилипенко, що… говоріть, будь ласка, про негативний бік воронщини.
Отже, позитивний — це стара, давно відома марксистська естетика. Тут заслуга Воронського, в порівнанні з«олімпійцями», тільки та, що він — син тієї нації, яка не плентається в хвості, і нічого не має спільного з «хохлами» і «малоросіянами». Негативний бік — це й справді оригінальний твір самого Воронського. Але, на жаль, «Олімп» його не прийме.
Воронський виріс у атмосфері виключно попутницького оточення. Російська пролетарська література зійшла поки-що на нівець. Вона не зуміла одвоювати собі позицій, бо страждала на вузькість, на просвітянство. Самоварники й аршинники з пролеткульту доконали її. І нічого нема дивного, що Воронський, почавши з Плеханова, не зумів його пристосувати для диктатури пролетаріяту. Повторювати самі плеханські «зади» — цього ще дуже замало для нашої епохи. Треба ще й найти перспективи. Я їх то й бракує Воронському.
Отже, перший і головний гріх воронщини — це її безперспективність. З одного боку, вона викрикує в книзі «На перевале», що настав час «великих думок і почуттів», а в другій статті, говорючи про мистецтво, бере цитату з Леніна й комбінує: «поки-ж, в переходовий час нам-би для початку досить справжньої буржуазної культури».
Цілком погоджуючись, що мистецтво нового часу утворють «великі думки й такі-ж почуття», ми все-ж мусимо зазначити: ця ідея залишиться мертвою й порожньою, поскільки час «великих думок і почуттів» в мистецтві ще не настав, і не настане, коли воронщина буде й надалі висовувати мисль, що «мистецтво переходового періоду відрізняється від буржуазного тільки своєю установкою на пролетаріят», — і головне — коли вона й надалі буде так тлумачити Леніна, цеб-то мислити нове мистецтво, як дальший розвиток буржуазного мистецтва з перефарбованою ідеологією.
В останньому листі до Хвильового Микола Зеров, приймаючи подану нами ідею азіятського ренесансу, говорить так:— «Я люблю всіх прихильників «циклічних теорій». Віра в циклічність позначена патосом, трагізмом, емоціонально насичена, і через те захоплює».
Саме цю циклічність ми й подаємо. Саме вона й породить ті «великі думки й почуття», що про них говорить Воронський. Його-ж «безконечний прогрес» веде нас до «катафалку мистецтва», до панфутуризму, до ліквідаторських настроїв. Буржуазний цикл себе вичерпав і зайшов у сутички, і не Воронському вивести його на радісну путь горіння. В тій-же брошурі «Искусство, как познание жизни» він надто перегинає кийочок об'єктивізму. Цим тільки й можна пояснити, що для Воронського німецький експресіонізм — «упадочна» течія. Для нас не так: це теж предтеча великого азіятського ренесансу. Бо експресіонізм — не дадаїзм, не унанімізм Жуль Роменівського, вузенького «преображоного града», це теж спроба дати циклічну теорію. І тільки тому, що він виник до приходу ери горожанських сутичок, теорія не пішла в дійсність і дала лише блискучу плеяду художників із едшмідівською волею й спрагою до життя.
Отже, тільки «циклічна теорія» має перспективи. Це не шпенглерівська теорія цілої системи — це циклічна теорія одного мистецтва. Тільки вона породить «великі думки й почуття». Це ми говорили иншими словами в своїй другій статті. Саме з неї й видно, що ми нічого не маємо спільного з воронщиною. Остання страждає — як ми вже сказали — на безперспективність, ми-ж, навпаки: перед нами широкі горизонти. Саме з південно-східньої республіки комун, саме з рядянської України й піде те нове мистецтво, що його так чекає Европа. Безперспективність — це елемент просвітянства. Отже, коли плямувати кого воронщиною, так це вас, маестро.
Але який-же другий гріх Воронського?
Другий гріх витікає з першого: це пропаганда абсолютного реалізму. От що каже Воронський в тій-же бідолашній брошурі:
— «реалістичне мистецтво — це справжнє мистецтво, бо романтизм більш суб'єктивний і менш за все ставить собі метою пізнання життя».
Чи подібне це до того, що ми говоримо в своїх статтях? Дуже неподібне: ми пропонуємо романтику вітаїзму. По-перше — так витікає з нашої теорії циклів. По-друге — безоглядний об'єктивізм (за Воронським це чомусь реалізм) теж веде до ліквідації мистецтва, бо він, кінець кінцем, впірається в заялозений натуралізм. Ще Плеханов і Франс говорили, що в мистецтво мусять увійти елементи навіть… публіцистики, иншими словами — безперечного суб'єктивізму. Докази Воронського тут дуже слабенькі, хоч він і цитує Оксельрода. От приклад:
— «Толстой був реалістом у справжньому розумінні цього слова… А сам Маркс? Одним із улюбленніших його письменників був Шекспір, безперечний реаліст».
Ми не будемо зараз гадати, чи був Шекспір справжнім реалістом, чи ні. Ми тільки-б запитали Воронського: коли Толстой і Шекспір були реалістами, і Маркс любив останнього, і коли все це є доказ того, що «діялектичний матеріялізм веде в мистецтві до реалізму», то чому тоді Толстой так не любив Шекспіра?
Тут Воронський плутає на кількох сторінках і зовсім нас не переконує. Але зате він давно вже переконав просвіту, яка давно вже прийняла цей абсолютний реалізм, хоч і не читала уважно його брошурки. В цьому разі, ми звертаємось до реакціонера К. Леонт'єва, прихильника «циклічних теорій», який у своїй маловідомій брошурі про романи того-ж Толстого, от що каже:
— «Цікаво те, що найгеніяльнішому із наших реалістів (цеб-то Толстому) ще в повній силі його хисту спротивили прийоми тієї самої школи, що її головним представником він так довго був. Це ознака часу».
Так, це — ознака часу. У реакціонера Леонт'єва, власне, в одному його твердженні більше діялектики, ніж у всьому розділі революціонера Воронського про абсолютний реалізм. Нічого нема вічного — от наша діялектика. Такий другий гріх воронщини.
Який-же третій?
Третій витікає з попутницького оточення. Це — «мужиковствовання» і «склоненіє» — відціля — в кожному рядкові «Росії». Колиб ми почали тут цитувати Воронського, то нам довелося-б просто його перевидати. Безперспективність і мусила привести до народництва, до ролі Бєлінського в другому радянському виданні. Воронський, сам того не помічаючи, пристосовує жовтневі здобутки для спеціяльного калузького вжитку. Він, очевидно, нічого не має проти твердження Горького, що Ленін виконав місію нового Петра Великого. Тут російському критикові не пошкодило-б звернутися до другого реакціонера, теж теоретика «циклічних» теорій — проф. Зелінського. От що він каже в своїй статті про грецького ліричного поета Вакхиліда:
— «Коли в Еладі запанували Атени, а в Атенах демократія, тоді й поети аристократичного світогляду перевелись. Безперечно, ми не скажемо, що й переможці V-го віку не находили поетів, але це були поети середні, як той панегірист, що його висміяв Аристофан у своїх «Птицях».
І реакціонер Зелінський був послідовніш за революціонера Воронського. Він-би сказав, очевидно, що від «мужиковствующої» середньости, в епоху диктатури пролетаріяту нічого чекати «великих думок і великого почуття».
Як бачите, маестро, ми майже всюди не погоджуємось із Воронським. Але зате ви приймаєте всі три гріхи воронщини, включно до «мужиковствовання». Ви просто з непорозуміння не симпатизуєте цьому російському критикові, як і він із того-ж непорозуміння прийняв плеханівську (цеб-то й нашу, «олімпійську») естетику. Тут, так-би мовити, фокуси фортуни — і тільки. Навіть наша критика вашої формули — «мистецтво, як метода будування життя» — цілком оригінальна. Візьміть ще раз звіртесь із брошуркою Воронського!.. А про азіятський ренесанс і говорити нічого.
Хвильовий буде страшенно задоволений, коли читач послухає тов. Пилипенка й розгорне «Искусство, как метод познания жизни» Але він буде ще більше задоволений, коли той-же читач розгорне ще й такі книжки, з яких ми користувались, пишучи свої листи, того-ж Воронського «Искусство и жизнь», «На Стыке», Бельтов «За двадцать лет», Плеханов «Искусство», Бухарін — «Теория истор. матер.», Леф, книжки Троцького, збірники «Воинствующий материализм», твори Леніна, Фрейд, Шпенглер, Добролюбов, Бєлінський і т. д. і т. п. Це, звичайно, сота доля того, що нами було поверхово використано.Решту матеріялів ми використовували таки «з доброї пам'яти». Це ми пишемо не з метою показати свою — по суті страшенно вбогу — ерудицію, а з метою наштовхнути молоду молодь на ті книжки, які вона мусить перечитати. Їй треба знати, що з нічого — тільки нічого й буде. Так сталося й з тов. Пилипенком, який нічого не використовував.
Отже, українська воронщина це три гріхи Воронського без марксистської естетики. І справжня адреса її — задрипанська просвіта. Воронщина — елемент просвітянства, і нею грішить не Хвильовий, а Пилипинко… навіть у тому випадкові, коли розуміти її, «призирством до молодої молоди», бо більшого призирства, як держати юнаків під кожухом, відкіля їм нічого не видно — не було й не буде. Хто зуміє нам доказати, що це не так, тому ми видамо премію в розмірі 12-місячного втримання Хвильового. Суть наших суперечок от у чому:
— «чи треба митцеві знати, що таке мистецтво, чи не треба. Коли треба, то чи кожна людина здібна розібратися в ньому. Коли не кожна, то чи не пора «Плугові» зробити установку на справжній трактор? Дивно чути від керівника великої організації таку фразу:
— «куди, сопливі, беріться за свої справи й вчіться на механиків, агрономів та не лізьте в поезію».
Слухайте, тов. Пилипенко: ми почуваємо образу за агрономів. І справді: хіба таки можна поета ставити вище від агронома? Чи може маестро уявляє собі поезію «лавочкою»? Тоді перепрошаємо: олімпійці тільки тоді беруть гонорар, коли почувають, що його заробили. Республіці Комун «автори-селюки», які замість хорошої газетної замітки пишуть лантухи віршів, та ще й вважають їх за «шедевр мистецтва» — не потрібні. Навіть соромно говорити про це. Нам потрібні робселькорівські гуртки, відкіля й вийдуть нові митці й куди ми підемо працювати, а не організації, що беруть ставку на графомана. І нічого, тов. Пилипенко, «божитися» робселькором: це результат не «нового розуміння літератури», а результат роботи нашої партії. Це — перша ластівка культурної, лікнеповської революції на селі й в заводі. Такою приблизно, організацією мусить стати й «Плуг». Бо це-ж дуже показово, що цей-же «Плуг» за-кілька років своєї роботи не виділив із себе жадного художника. (Панч тут і ще 2–3 зовсім не причому). Зате він дав «масову літературу», якої ніхто не читає. Це те-ж показово. Тут ми знову киваємо й на «Гарт»: останній тільки в потенції може бути мистецькою організацією. Коли-ж і він буде впиратись — йому теж доведеться взяти установку на культурно-освітню організацію. Це теж не погано, бо Нарком Освіти т. Шумський, що поставив на порядок денний велике діло культурної революції, очевидно, буде задоволений з цієї допомоги. Тоді вгамуються страсті й тов. Пилипенкові не доведеться згадувати так часто Венеру і — головне — не доведеться доказувати, що «кат зна, як зроблені бюсти тов. Леніна», чогось варті, бо він узнає тоді дещо про ту комісію, яку втворено познімати ці бюсти, як антихудожні твори, що деморалізують своєю мистецькою недосконалістю.
Залишається ще нам зупинитися на тому питанні, яке — головним чином — зачеплено в другій статті.
Тут справа ще серьозніш, бо тов. Пилипенкові прийшлось її «винести на сторінки великої політичної газети». Словом, політична справа. Тут вже «киви-морги» на «ідеологічний неп», що його хоче завести Хвильовий.
Ми розуміємо нашого маестро: йому не подобається наше твердження, що теорія «октябристського напостівства» по суті є ідеологією нового рант'є. Але що-ж поробиш: треба, очевидно, доказати, що це не так. І по-перше оригінальніш, а по-друге — так, щоб це було справжнім доказом. І потім не треба тут-же бути таким наівним: читач — не ідіот, і коли автор зарані не цурається демагогії, він йому не повірить і на 3 копійки. От що пише тов. Пилипенко: — «а доводиться демагогувати, бо забув тов. Хвильовий жорстокої непримиримої діялектики боротьби: все, що на користь нашим ворогам, є на шкоду нашим приятелям».
Воістину гоголівська унтер-офіцерська вдова, яка сама себе «висекла». Невже тов. Пилипенко думає, що Плеханов для того писав свою естетику, щоб той-же тов. Пилипенко напередодні дев'ятого року революції притягнув за вуха демагогію? Невже для того друковано тисячі книжок про мистецтво, щоб потім не заглядати в них?От коли треба чекати «літературної водички», приправленої дуже несмачним дурманом!
Але який-же це «політичний млин», що його «закрутив» Хвильовий?
Висовуючи голословче твердження про думки «олімпійця» (цеб-то в своїй більшій частині плеханівські), які начеб-то «скеровані на втворення ідеологічної непи» і є «по суті напад на пролетарську диктатуру», наш маестро патетично доносить:
— «24 травня обізвалась на голос тов. Хвильового цитадель українського старого слова й українських старих думок — ВУАН і влаштувала диспут».
Ну, і що з того? Що це доказує? Очевидно, тільки актуальність цієї справи. Ми прекрасно розуміємо, що до нас (як і до вас, тов. Пилипенко) припряжеться кілька політичних прохвостів з міщансько-петлюрівського табору. Але ми знаємо й те, що для них єсть ГПУ і цензура. Чого ви так боїтесь ВУАН? Хіба це не радянська установа? Це-ж «ліве ребячество» — не більше, і з ним не збудуєш нової радянської держави. Ми глибоко переконані, що петлюрівська наволоч ненавидить не Пилипенка, а саме — Хвильового, бо останній — хоч це й дивно — глибше дивиться й в самий корінь справи. Бо й справді: чи не пора покинути гримати на нашу академію. Невже на 8-му році революції нема инших способів боротьби? Голова київської філії «Плугу» тов. Щупак вміє далі дивитись: це-ж він висовує теорію співробітництва, замість відсталої — використання. Що це значить? Це значить, що настав час т. з. інтелектуальних боїв.
Утворивши атмосферу співробітництва й витягнувши своїх академиків на прилюдний диспут, ми будемо мати потрійну користь:
— По-перше — вони дадуть нам ті сховані знання, що на них можна наштовхнутись тільки в безпосередній розмові. Бо це-ж зовсім за наших умов не «діялектика боротьби: все, що на користь нашим ворогам, є на шкоду нашим приятелям». Це просто — слабкенька логіка, або — певніш не погана софістика. По-друге — так ми скоріше вивчимо свого ворога. І по-третє — силою свого дорослого інтелекту ми остаточно скомпромітуємо «академічну ідеологію». Цеб-то ще на кілька відсотків зрадянізуємо ВУАН.— Але почекайте, — кричить маестро. — Яка-ж то радянізація, коли «цитадель» проповідує «ідеологічну непу». «Устами Зерова попутницька фаланга от чого вимагає»:
— «Треба допустити вільну конкуренцію в літературі, треба припинити протекціонізм пролетарським організаціям, бо все це сприяє кар'єризмові й спекуляції».
От бачите, каже далі наш опонент, — «політичні ріжки вже висунулись з капшука, навіть пояснювати зовсім не доводиться».
Хіба? А от ми думаємо зовсім навпаки, треба й пояснити трохи, бо —
— «Олімп» теж підписується під зеровським твердженням.
Тут тов. Пилипенкові мусить зробитися «дурно», і він візьметься за стакан не демагогічної, а справжньої водички. Тоді, ми, щоби трохи заспокоїти його, наводимо цитату з досить відомого й непоганого комуніста Н. Бухаріна, який і виясняє, чому ми погоджуємось із Зеровим:
— «Мені здається (пише Н. Бухарін), що найкращий спосіб занапастити пролетарську літературу, що її прихильником я є, найбільший спосіб зав'язати їй світ це — зріктися принципів вільної анархічної конкуренції, бо неможна зробити гарних письменників із тих, хто не пройшов певної літературної життьової школи, життьової боротьби, хто не завоював собі місце, не обвоював-би кожного кроку своєї позиції в цій боротьбі. Коли-ж ми, навпаки, зупинимось на точці зору літератури, яку мусить регулювати державна влада й яка буде користуватись різного роду привілеями, то, без всякого сумніву, в силу цього ми зав'яжемо світ пролетарській літературі».
Тепер ясно, чому ми погоджуємось із Зеровим? Ми не хочемо «зав'язати світ пролетарській літературі». Субсидії й протекціонізм потрібні для робселькорівських організацій, а не для мистецьких.
Про це ми вже давно говорили. Меценацтво в мистецтві ми мислимо, як допомогу окремим індивідуальностям. Меценацтво над групою можна взяти тільки тоді, коли ця група складається з випробованих художників. За анархічною конкуренцією в мистецтві ніколи ще не «йшла воля друку», бо останньої ніколи не буде, поки існує класове суспільство.
Отже, не треба, тов. Пилипенко, шукати в твердженнях Зерова «ідеологічної непи». Замість лити демагогічну водичку і вигадувати «політичний млин», ви-б з'ясували собі, що таке зерови.
Зерови — це та частина молодої української інтелігенції, яка в силу тих чи инших причин щільно звязала себе з долею старої генерації. Коли зерови не приймали активної участи в Жовтневій революції, то й не всі вставляли ломаки в побідну ходу її коліс. Ідеологічно — вони нам далекі, до їхньої ідеології ми завжди мусимо бути настороженими. Але технічно й навіть психологічно — вони нам потрібні. Тут до речи, знову кілька слів про Европу:
— навіть наші друзі досі не розуміють нас: коли ми говоримо про Европу, то ми маємо на увазі не тільки її техніку. Голої техніки для нас замало: є дещо серйозніш від останньої. І от:
— ми розуміємо Европу теж, як психологічну категорію, яка виганяє людськість із просвіти на великий тракт прогресу.
Маркс, засвоївши європейську техніку, не був-би Марксом, коли-б сума його духовних вартостей не ввійшла в названу нами категорію. Айнштайни великі й маленькі — європейці, а сомоварники професори — просвітяни. Очевидно, справа не в самій техниці.
Отже, зерових ми мусимо використати не тільки по лінії техніки, але й у напрямку психології. Один той, на перший погляд, незначний факт (а на погляд инших контр-революційний), — той факт, що вони так пильно «проти течії» перекладають римлян, дає нам право вбачати в них справжніх європейців. Зерови відчули запах нашої епохи й пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків — античної культури. Азіятський ренесанс це епоха європейського відродження плюс незрівняне, бадьоре й радісне грецько-римське мистецтво. Недивно, що навіть у буржуазній Франції виник недавно неокласицизм. Для романтики вітаїзму неокласицизм так потрібний, як і сама віра в правду великого азіятського ренесансу.
Ідеологія набувається не тільки певним класовим походженням, але й інтелектом. Отже, й тут ідуть інтелектуальні бої. Ми визнали техніку зерових, зерови мусять визнати нашу ідеологію… і не тільки визнати, але й свідомо прийняти її. І вони приймуть, бо переможцями на цьому фронті будемо ми, — ті, за кого непереможний боєць — історія.Зеров зовсім не попутник у звичайному розумінні цього слова. Це — не «мужиковствующий» безперспективний революційно-націоналістичний інтелігент з вузеньким горизонтом. Це, коли хочете, Мартов у мистецтві, який свідомо й щиро працює в умовах радянської державности. Треба ж уміти остаточно заволодіти ним і ними — зеровими.
От бачите, який це «політичний млин». От бачите, які «ріжки вилізли з нашого капшука». Ви, тов. Пилипенко, «не запужаєте» «Олімп» «ідеологічною непою». Шукайте иншого адресата. Саме — серед неписьменних. Ми глибоко переконані, що вашу демагогію не прийме революційне радянське суспільство. Коли вам подобається Троцький, то послухайте ще раз його думку:
— «не можна підходити до мистецтва так, як до політики».
Чуєте, маестро? Чи може ви й з цим не погоджуєтесь? Тоді знову-ж таки докажіть і знову таки без демагогічної водички. Будьте певні: ми й вам зуміємо повірити, тим паче, що ви наш один із найкращих друзів.
Але «покиньте брати на арапа»: поважайте й нас. Невже ви й досі не розумієте, що не самохвальство заговорило нашим пером, а почуття радости, яке пожаром палахкотить біля наших сердець, яке з кожним ментом нашого інтелектуального зрісту, піднімається, як йогансенові «сереброкрилі кораблі»:
— «все вище, вище, вище д'горі…»
Чи варто резюмувати? Ми гадаємо, не треба. Але ми й у цьому листі звертаємось до молодої молоди:
— Камо грядеши?
Біблейська мудрість так каже: коли йдуть два сліпих, то обидва попадуть у яму.
Воістину: не за мистецьким авторитетом тов. Пилипенка йти молодим художникам: їх чекає розчарування.
З «Олімпом» зовсім не те:
— ми відкидаємо малоросійшину, просвітянщину та иншу безперспективну вузкість і кличемо до невідомих обріїв прекрасного азіятського ренесансу.Ми кличемо творити те мистецтво, що його так чекає Европа. Ми знаємо:
— важкий наш шлях і велику вагу беремо ми на себе. Зате — це радісний шлях духмяної боротьби, — шлях, що біжить у майбутнє за багряними кіньми нашої геніяльної революції.
Кажіть-же юнаки й юнки:
— Камо грядеши?