Камо грядеши/Про Коперника з Фрауенбургу
| ◀ Про сатану в бочці | Камо грядеши Про Коперника з Фрауенбургу |
Про демагогічну водичку ▶ |
|
ПРО КОПЕРНИКА
З ФРАУЕНБУРГУ
АБЕТКА АЗІЯТСЬКОГО
РЕНЕСАНСУ В МИСТЕЦТВІ
Спершу два слова що до характеру наших листів, які викликають своєю «стилістичною обробкою» маленьке незадоволення.
Отже, ми говоримо не про «енків», що, почавши з «садизму» продовжили «розкоряками» з «фрачно-хатянськими» звертаннями до тов. Хвильового» (недалекий та хитрий не тільки крутить хвостиком, але й завжди валить з хворої голови на здорову), ми говоримо про тих літераторів, які найшли в нашій попередній статті «забагато лайливих русизмів». Отже, до цих, останніх, галантний книксен:
— Хоч ми в інституті шляхетних дівчат і не вчились, але розуміємо, що памфлет без «ядрьоних» «ізмів» — не памфлет.
Як бачите, ми не криємось:
— Наші статті носять характер бойових памфлетів… Але не пасквильного походження, а вольтерівського. Тут, до речи, «енко» може з полегкістю зітхнути: ми «зазирнули» до Вольтера, більш того: зголошуємось вольтер'янцями.
Крапка.
Тепер дозвольте з «латиниці». Цеб-то, за просвітянською логікою, візьмімо за медіум лорда… Зерова і викличмо дух Овідія через ті «метамарфози», що їх перекладає непокірливий неокласик.
Отже, з «латиниці», певніш — з латинського прислів'я, яке в перекладі українською мовою звучить приблизно так: —
— орел не ловить мух.
Це прислів'я треба розуміти не в тому сенсі, що на городі бузина, а в Київі дядько, а в тому, що ми, «олімпійці» ніколи-б не полемізували з гр. «енком» (бо-ж йому цього тільки й треба!), коли-б воістину «сурйозна» просвіта найшла серед своїх лідерів більш письменних і менш безславних та нудних літераторів, коли-б вона свою другу невдало компілятивну статтю не доручила колективній творчості кількох «енків», а попрохала-б написати одного із «аблокатів», що вміють із так званого «пролеткультівського» барахла зробити принаймні веселу бутафорію на зразок лефівської теоретичної беліберди.
Та факт, як кажуть, залишається фактом. Тому й приймаємо чергову статтю гр-на «енка», як додаткові постуляти самої «октябристської» просвіти, бо-ж ми вважаємо за потрібне виступити ще раз. Бо-ж цілком справедливо думають «енки», що їхні без кінця вбогі статті стали для нас за «кватирку», куди ми й подаємо свій слушний голос.
Коли вам трапиться висловлюватись перед авдиторіею, що виховала себе на гопаках, ви, раніш, ніж згадати якусь комету Енке, візьміть під сумнів стару заялозену істину, поставьте її на голосування і ухваліть:
— Приймаючи до уваги, що Коперник був пролетарського походження, зібрання «енегрично-фукцируючи», констатує: земля, і справді, крутиться навколо сонця.
На жаль, ми не виносили подібних постанов перед тим як здати до друку свою попередню статтю, і тепер мусимо повертатися до абетки пролетарського мистецтва, щоби «ухвалити» її. Гадаємо, що після цієї процедури всі і все зрозуміють і — головне — ясно стане, чому Европа, а не просвіта. Гадаємо також, що наша абетка збентежить «молоду» молодь, і вона поставиться критично до тих привабливих «прописних істин», які проповідує «енко». Бо-ж у попередній статті ми вияснили наше розхождення з «другою генерацією», а в цій беремося вияснити ті пункти, в яких ми ніколи не зійдемось з просвітою.
Що-ж таке «мистецтво взагалі», питають «олімпійці», починаючи свого другого листа.
Щоб відповісти на таке запитання, не треба бути теоретиком:
— «Мистецтво взагалі» — то архи-специфічна галузь людської діяльности, що намагається задовольнити одну із потреб «духу» людини, саме любов до прекрасного.Таке, на перший погляд, вельми естетичне визначення після деяких алгебраїчних маніпуляцій над ним набирає цілком благонадійного вигляду. Тут справа в підставках і в ідентичності.
Що-ж в цій засаді може нас збентежити?. Не що инше, як «любов до прекрасного» та ідеалістичний «дух». Коли ж скажемо, що красу за Чернишевським, ми ототожнюємо з життям, то й наше визначення наполовину зматеріялізується, сконкретизується. Але залишається ще дух? І то правда! Та, бачите, не завжди він суперечить марксизмові. Бо «мистецтво (за Плехановим: це вже не Чернишевський!) — один із засобів духовного спілкування між людьми».
А в тім, і такого визначення ми не будемо давати «мистецтву взагалі». Ми маємо класичну формулу, що ії, між иншим, треба вже знати нашій «молодій» молоді, щоби не плутатись в просвітянській «безвизначній» і безмежній неписьменності. Ми маємо на увазі того-ж Плеханова. От що він каже:
— «Мистецтво — то є пізнання життя за допомогою образів».
Учні його додають: «в формі почуттєвого споглядання». І мають рацію, бо «батько російського марксизму» в одній із своїх праць недвозначно говорить, що «красу пізнається споглядальним хистом». Саме тим «созерцательним», проти якого повстає всесоюзна просвіта: начитана російська і двохброшурочна українська. Тут нашій, «рідненькій», слід, до речи, нагадати, що користь пізнається інтелектом. Отже, коли вона так страждає на утилітаризм, то замість інтуїтивного теоретизування, їй не пошкодило-б взятись за розум.
І справді: при всьому своєму бажанні полемізувати саме з нею, ми, на жаль, щоби остаточно вияснити природу просвіти, мусимо звертатись до російських просвітян. Бо-ж не можна полемізувати з троглодитами. Що до останніх, то тут нам залишається тільки висловити свою глибоку пошану перед їхнім доісторичним інтелектуальним хистом.
Так от:
— Ми, «олімпійці», не збираєйось писати трактата на тему: «наукова естетика». Ми маємо на увазі абетку, і пишемо її тільки тому, що змушені це робити. Бо й справді: нас, «олімпійців», які вбачають в мистецтві великого фактора в добу боротьби за комунізм, які взяли за своє гасло: «хай живе нове мистецтво», нас, «олімпійців», тривожать той ревізіонізм в марксистській естетиці і ті ліквідаторські настрої, які останніми роками виросли в чималого «напівбогданова».
Історія цієї справи у нас, на Україні, давня. Почалось зі славетного пролеткульту й продовжилось безславним кінцем панфутуризму та розквітом так званого «октябристського напостівства». Ще року 21 один із «олімпійців», саме Хвильовий, як «дон-квізадо», оголосив похід проти пролеткультизму. Це було в той час, коли пролеткульт був, так-би мовити господарем становища, божком. Тоді «олімпійцеві» не хотіли вірити. Тепер, здається, повірили та… на жаль , не розуміють, що й «октябристський напостизм» і «октябрська» платформа з українськими виправками та додатковим tutti frutti — та-ж сама напівбогданівщина, що й проти неї так завзято боровся Ленін.
І справді: обвинувачуючи нас в «попутництві», не розуміючи того, що «попутництво» по суті є прояв зоологічного націоналізму (неньки чи матушки — однаково), що воно зовсім не доктор Тагабат, не «Кіт у чоботях», не анарх, не Огре, — наші опоненти остаточно заплутались і проморгали одну «прописну істину»:
— Всім їм jurare in verba magistri («божитись словами вчителя», Ленина в цьому випадкові), але всі вони від однієї неньки. Хоч це й дивно, але всі вони «однакові»: і напостовці, і лефовці, і пролеткультовці, і октябристсько-платформовці, і панфутуристи і їм же їм'я — легіон. Всі вони виходять з оснівного визначення мистецтва —
— «яко методи будування життя».
Взяти-б цьому кагалові за свого ідеолога Чужака, що так завзято бореться проти споглядання («созерцания»), проти плеханівського визначення мистецтва —
— «яко методи пізнання життя».
Бо й справді: всі вони проти бухарінської «систематизації почуттів в образах», проти тим паче — толстовської «емоціональної зарази» — всі вони проти ще багатьох, проти «ідеалізму», проти «старої» естетики.
Але яка-ж їхня естетика? Бо-ж сказати, що мистецтво є «метода будування життя», значить сказати вельми багато для нас, «олімпійців», і нічого не сказати для «молодої» молоди. Що-ж вони під цим розуміють?Ми не маємо можливости вдаватись у детальну критику цього вінігрету, ми візьмемо їхній оснівний аргумент проти плеханівської естетики, розберемо його і покажемо їхнє справжнє обличчя.
— «Принцип обезволення (пише Чужак) заложено в самій природі старого мистецтва».
Обезволення? Це, очевидно, тому, що старе мистецтво припускало момент споглядання? Того самого «созерцания», проти якого інтуїтивно воюють «енки»? Ми розуміємо: споглядання завжди було категорією «пасивного» порядку. Але чи не скажите нам, чому це-ж таки старе мистецтво було великим позитивним чинником в розвиткові суспільства? Чи воно обезволювало тільки пролетаріят? Так ви про це нічого не говорите. Ні, ви маєте на увазі його негативний вплив на всяку психіку. Ви гадаєте, що епоха мистецького відродження теж обезволювала своє суспільство, що Пушкін був чинником консервативного порядку, що Вольтер зіграв негативну ролю в прогресі, що Мікель-Анджело ні чорта не вартий, що «облако в штанах» теж обезволює.
Чи може ви гадаєте, що «принцип обезволення» не є самим фактом? Тоді ясніш говоріть. Бо, на наш погляд, дуже ясно сказано. Ви відкидаєте «пасивний» момент споглядання — відціля ваше обезволення. Вас розуміють своєю дрібнобуржуазною природою і наші «енки». Але ви забуваєте, що воно, споглядання, завжди носить в собі під машкарою пасивности найвищу активність, найвищу динаміку, бо воно є «пізнання життя».
Такий оснівний аргумент лефонапостівства. І коли придивимось до нього ближче, побачимо:
— Під «методою будування життя» ховається не стільки безоглядний утилітаризм, писаревщина в «червоній» машкарі, ліквідаторські настрої що до мистецтва, ревізіонізм плеханівської естетики, німецьке «просвітительство», скільки дрібно буржуазний постулят рант'є нової формації, саме — непмана. З нової економічної політики він цілком задоволений, він її не хоче мислити, як певного етапу диктатури пролетаріяту. Для нього наше «всерйоз і надовго» ототожнюється з вічностю, бо «неп» — його кінцева мета, його ідеал. Він хоче будувати життя «по образу своєму й подобію» — тихе, самоварно-канареєчне з пивною під боком. Для нього «червоне» становиться символом «ларкових карнавалів» і тієї блідо-рожевої республіки, що до неї він дійде без всяких вибухів, що ім'я їй: Франція. Він, непман, не допустить, щоб робітничий авангард пізнав всю складність переходового періоду за допомогою своїх художників. Це-ж підготовка до нових боїв! І рант'є запевняє: то — виграшки, читай — «капітал». Чекай світової революції, я нічого не маю проти. Але покинь аналізувати сучасність. В твоїх-же, мовляв, інтересах будувати економічну фортецю, а не ширяти в ефірах. Споглядання, «созерцательность» нічого не дають, бо вони приводять до «контр-революційних висновків».
І тому зовсім не дивно, що вчорашній «жужу», тип із концентраційного табору, який-небудь деникінський прапорщик Смердипупенко береться ревізувати марксизм і голосно обвинувачує Троцького в контр-революційності. Якже: він тепер революціонер — хіба ви не знали? Хіба він не вчить вас: «будуй життя», покинь його «пізнавати і споглядати». Він цілком червоний. Чуєте? Червоний!
Це така тонка софістика, таке безвихідне павутиння, що в нім не тільки «молода» молодь плутається, але й Чужаки. І справді: кому спаде на думку, що ми, «олімпійці», будуванню життя без лапок не протиставимо свого, певніш плеханівського, «пізнання». Кому спаде на думку, що:
— Будування життя в його всесвітньому маштабі ми мислимо і цілком справедливо тільки через пізнання його і, очевидно, через споглядання, без якого не може бути пізнання.
Кому спаде на думку після непманівської софістики? Одна справа збудувати кілька кооперативів (за це ми не тільки голосуємо, але й самі засукаємо рукава), і зовсім инший смак подивитись в перспективу й не на саму свою «неньку», а на майбутнє пролетаріяту, на майбутнє всієї людськости. І не тільки подивитись, але й намітити деякі шляхи для дальшого етапу. Тут самим «будуй» нічого не зробиш, як нічого не зробиш і «лєвим рєбячеством». Тут і йде нам на допомогу плеханівське «пізнання».
От чому новий рант'є протиставить йому своє «будуй». Він добре розуміє, що мистецтво — великий чинник у розвиткові суспільства (це не Чужак), і він додає до нього ліквідаторську консервативну доктрину:— «Мистецтво, як метода будування життя».
З нього естет поганий, не дарма художники, артисти, музиканти так ненавидять сучасну авдиторію. Це той великий буржуа, що дав Бетховена, Моцарта; це той новий рант'є, який їде до театру не симфонічного оркестра слухати, а показати свої мамуловаті перстені, своє строкато-коштовне, але без всякого смаку зроблене, вбрання, йде подрімати й посопіти носом. Це не той великий буржуа, що сходить з історичної арени, зігравши свою велику ролю, — це дрібно-буржуазний рант'є з відсталої країни.
Ллє цей рант'є розуміє свої інтереси — відціля й його мистецька доктрина і «будуй без пізнання», цеб то ліквідуй мистецтво.
І тому зовсім не дивно, що всі ці «лєфи» (по сути «прафи»), напостівці, «октябристи» і т. п. зійшлись на цій доктрині. Хотіли вони цього — не хотіли, але вони стали ідеологами нашого непмана. Не всі й так звані анархісти припускали свою залежність від куркуля.
Всім їм треба пригадати пораду Плеханова:
— «Щоб розібратися в тому, що я називав живим одягом ідеології, треба мати талант або, принаймні, хоч почуття художника. Тим корисніш таке почуття, коли ми беремося визначати соціологічний еквівалент мистецького твору».
Всі ці «прафи», напостовці хворіють на очі, і ім'я їхній хворобі — пресбіопія (стареча далекозоркість): їм здається, що вони бачуть далеко, але це тільки ілюзія, бо даль вже не хвилює їх, вона для них темна, мертва пляма — і тільки. Зате вони нічого не бачуть під своїм носом.
Так ми розшифровуємо «червоне» визначення. Так ми дивимось на «мистецтво взагалі». Може й тепер не розумієте, що таке мистецтво?
Тоді дозвольте иншими словами, популярно:
— Коли просвітянин стоїть на вигоні, де заходить божественне сонце, — він, вбираючи легкий кізячий димок, почуває, що йому якось не по собі. Він сідає і пише лантух віршів чи то оповідань про вишневі садки і — головне — про «хай живе навіки червоний неп!» і несе їх до міста. В місті виясняється: твори не годяться. Це значить, що його, за «енком» «комплекс рефлексологічних відбивачів» (от бачите, тов. Майфете, вашу статтю таки вчитали!), — так от цей «комплекс» в стані примітивности. Але просвітянин цьому не вірить і приймає «октябрську» платформу.
Так підійшли ми до другої засади, яка мусить розчарувати «енка»:
— «Читцем взагалі» може бути тільки виключно-яскрава індивідуальність, яка має не тільки чималий життьовий досвід, але й в силу деяких фрейдівських передумов, зрегулювала свою творчу діяльність по призначеній їй сліпою природою путі.
Ви скажите, що це абстракція? А ми вас порадимо постудіювати психоаналіз. Ви скажите нам, що відціля недалеко й до містики? А ми вас порадимо не плутати понять: одна справа — містика, а друга психіка, і говорячи про психічне явище, ви не минаєте й абстракції. Ви скажете нам, що це агітація за «зверх-людину»? А ми вам відповідаємо:
— А Ленін, а Маркс, а Ньютон, а…а… — хіба це звичайні люди? Чи може ви гадаєте, що вони нічим не відрізняються від просвітянина? Даремно! Історію, звичайно, роблять не вони — маса, не герої, а класи. Але ми-б були кешеньковими матеріялістами, коли-б побоялись ваших неписьменних закидів в ідеалізмі. Марксизм тим і відрізняється від «панікьорства», що він завжди прямо дивиться правді в очі. «Зверх-людей» нема, але є яскраві індивідуальності.
Цього цілком досить, щоб не поспішати з дешевими фразами про «октябристське» колективне мистецтво з претензіями на прерогативи в цій галузі.
Але нас не стількі цікавить у цьому разі теорія, як «практика». Ми гадаємо, що художника і без Фрейда можна пізнати (хоч почитати його, Фрейда, й слід). От вам, як пізнає його той же Плеханов. Цитуємо:
— «Коли письменник, замість образів, оперує логічними доводами (бачите, очевидно теж за Шпенглером), або коли він свої образи видумує для доказу певної теми, тоді він не художник, а публіцист, хоч-би він писав не розвідки і статті, а романи, повісти і театральні п'єси».
Слухайте! Слухайте! Слухайте! Чи може й тепер не чуєте?
«Треба бути об'єктивним у процесі художньої творчости і суб'єктивним в оцінці громадського руху» — так вчить нас перший фундатор марксистської естетики. І коли нас просвіта примушує оспівувати той громадський трактор, що ним завідує недавній прапорщик Смердипупенко, то ми кажемо:— Смердипупенка ми підтримуємо, бо він допомагає нам відбудувати господарство, але поеми про нього ми не утворимо: по-перше — ми хочемо оспівувати не «трактори», а людей, по-друге — Смердипупенко для нас одіозна фігура і, по-третє, «не всяку ідею можна втиснути в художній твір». От що каже з приводу цього англійський критик мистецтва Рескін:
— «Дівчина може співати про загублене кохання, але скупердяга не може співати про загублені гроші».
Словом, за просвітянською послідовністю:
— Митцем треба народитись (nascuntur poetae…), бо ніяка «октябрська» платформа в цьому разі ніяк не врятовує. (Який жах! Правда, товариші «хапи», «лапи», «мапи»?).
Що-ж говорить про мистецтво взагалі наш високовчений «енко»? Та й чи говорить він про нього?
Тут ми примушені козирнути колективному творові просвіти:
— Пробачте нам, товаришу Пилипенко, але треба визнати, що ваші підкожушні мешканці, не в примір вам, одразу взяли вола за роги, і не почали своєї статті з економічної аналізи сучасного села, як зробили це ви 18-го цього місяця в своїй доповіді «Европа чи просвіта».
Яке-ж дає визначення просвітянин «мистецтву взагалі».
Намоловши три мішки гречаної вовни про те, як дивиться на цю штуку Хвильовий і «одні», натякнувши на своє новаторство без «душевного шаблону» (ну й типус!) визначає він так:
«Отже, цей самий «енко» каже — кому виключно Шпенглер з Бахом і Мацартом, а кому й вони й Остап Вишня й Богуславський з червоними маршами. Я тримаюсь всіх!».
Ще раз умри, просвіто — далебі краще не напишеш! Поки справа йшла про погляд Хвильового, «енко», поставивши перед собою завдання вияснити «прописну істину», плутав, як хотів. Коли-ж справа дійшла до його власного погляду на це «мистецтво взагалі», він спершу здрейфив… Потім подумав і вирішив: давай спекульну на Вишні та Богуславському. І спекульнув.
А в тім, ми його за це не обвинувачуємо:— І справді, що йому робити, коли його ерудиція ввійшла в рямці двох брошур: «октябрської платформи» й «промови Леніна на III Всеросійському з'їзді комсомолу».
Але все-таки дозвольте, друзі, кваліфікувати цей факт, як безпардонну розумову вбогість, що її й близько не можна допускати до теоретизування нового мистецтва. Дозвольте сказати, що слюсар — слюсар, і коли він не знає, що таке «мечик», то його женуть у слюсарну студію, де він, напевне, не буде збирати нафтянки. Отже й художник — художник, і коли він не знає, що таке мистецтво, то запропонуйте йому поїхати хоч-би до Брюсівського інституту, і не виводьте його на глум. Бо й справді: коли справа йде «про високе мистецтво», тоді геть абстракцію! Коли-ж дійдемо до абетки, то тут «дайош» інтуіцію: мовляв і без абетки обійдемось, наше соціяльно-просвітянське походження не схибить нас.
І цікаво нам:
— Невже-таки вся наша «молода» молодь так безвихідно слабує на інтелект, як цей немолодий «енко», що намагається репрезентувати її?
Ні! І тисячу разів ні! Це — скандальне непорозуміння цей симбіоз «енків» з нашою молоддю. Бо-ж з такою убійчою логікою може вилазити в часописи тільки безсмертна, нахабна просвіта. Бо-ж не дарма група так званих «молотівців», прийнявши нашу статтю з цікавістю, й досі не спромоглася відповісти нам. (А вона-ж «нахвалялась»!).
Ми прекрасно розуміємо, що наша позиція вельми невигідна. З одного боку так званий «октябристський» пролеткульт так загодував молодь своєю смачною кашою, що вона вже заговорила про «собачу ідеологію» (напостівський Лілевич) і остаточно заплутала соціяльну ролю аритметики з йолопівською абстракцією, намагаючись втиснути в 2×2 якусь класовість. З другого боку — і це ми прекрасно розуміємо — демагогія й спекуляція «енків» для молоди надто вигідніша: вона не заставляє багато думати і до того-ж з кінематографічною швидкістю видає ярлички «кваліфікації». Залишається тільки сісти на вишню, заплющити очі і спорзно виспівувати, як соловей на провесні… поки підійде фортуна і забере у клітку, що її призначено для невдачників.
Ми все це розуміємо. Але ми пам'ятаємо й пораду Чехова:— Коли дитина народиться, то її перш за все треба вибити, приказуючи: не пиши віршів і оповідань, бо будеш лодирем.
Ми маємо досить громадської мужности одверто сказати це, і віримо, що, наша гірка правда, кінець-кінцем, не завтра, так позавтра прийдеться більш до смаку «молодій» молоді ніж просвітянські «прописні істини». То нічого, що «енко» тримається кобиляк і задрипанок, які наводнили нині великі міста. То нічого, бо вдумливе студентство вже зрозуміло нас і знає, що ми, говорючи про «сатану в бочці», мали на увазі лодирів «з гитарою під полою», які слідком за незаможницькими дітьми потягли до городу свої стрічки й лантухи з віршами.
Але йдемо далі. Йдемо до просвітянського визначення митця.
— «Я називаю (каже «енко») художником того міщанина «обивателя», який в рівні з ходою розвитку класа-переможця зумів дати суспільству корисний твір».
В тім-то й справа, що його не можна назвати митцем, бо, на жаль, він не дасть корисного твору. Бо митець, який йде «в рівні з ходом розвитку класа» перестає бути митцем. Марксизм не був-би марсизмом, коли-б він не будував свою теорію на досвіді минулих віків. А минуле каже:
— Справжні митці, як митці, завжди попереджали свою класу і ніколи не йшли з нею в рівні. Инша, вибачте за вираз, теорія не тільки профанує пролетарське мистецтво, але й становить глибоко консервативний чинник у розвиткові суспільства. Не треба плутати понять: одна справа лікнеп, а друга — мистецтво. Наш пролетаріят ще й досі з більшим задовольненням дивиться на халтурну «сатану в бочці», ніж на курбасівську постановку. Але це зовсім не значить, що той, хто напише червону «сатану в бочці», буде митцем. Він теж халтурщик. І зовсім не випадково, що велику частину так званої агітаційної літератури писала безпринципна міщанська напівінтелігенція, яка нічого не мала і не має з пролетаріятом. Тут зіграла ролю не ідеологія, а простісінький гонорар.
Безперечно — і червона «сатана в бочці» найде свою поличку. Але розцінювати її можна не як «революційно мистецький факт», а як факт, на кращий випадок, «революцінний». Одна із ознак мистецтва — це його нестримний вплив на розвинений інтелект. Отже, коли наш лікнеп зробить своє діло серед нашого пролетаріяту, тоді те пролетарське мистецтво, що про нього ми зараз будемо говорити, воістину буде творити чудеса, воістину буде могутнім чинником в розвиткові людськости і поведе її до ненависних просвітянинові «тихих озер загірньої Комуни», де зустріне людину «втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків».
Якже ми дивимось на пролетарське мистецтво? Як трактуємо шляхи його розвитку?
Кілька років тому група невідомих літераторів зі своїм вчителем Володимиром Коряком випустила «універсала» і проголосила нову еру в мистецтві.
— Були там «олімпійці»?
— Були!
— Відповідають вони за цей історичний документ?
— Відповідають!
Цей перший революційно-парадоксальний памфлет різко одмежовував старе мистецтво від нового і був одним із перших предтеч великого азіятського ренесансу.
Ми знаємо, что наша остання фраза викликала усмішку не тільки на устах скептиків, але усміхнувся навіть Коряк.
Отже до Коряка:
— Дорогий товаришу Володимире, порох є ще в романтичних порохівницях і Дон-Квізадо живий. «Жив Курилка!». Бо на жаль (чи може на радість?) життя без його не обходиться, а мистецтво — так це тільки й поглядає на сервантесівського героя, бо без його допомоги ніяк не рушити вперед.
Чи може ви згадали повстання проти вас?
Тоді відповідаємо: погані ті учні, що, бачучи помилки свого вчителя, не пішли проти нього бунтом. Словом, як Аристотель: «ми любимо Платона, але більше любимо істину».
Отже, гряде могутній азіятський ренесанс в мистецтві, і його предтечами є ми, «олімпійці». Як в свій час Петрарка, Мікель-Анджело, Рафаель і т. д. з італійського закутку запалили Европу огнем відродження, так нові митці, з колись пригноблених азіятських країн, нові митці-комунари, що йдуть за нами, зійдуть на гору Гелікон, поставлють там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п'ятикутником над темною європейською ніччю.
Ви не вірите. Тому-ж ви й протиставите себе вбогим, розгубленим скептикам, яких засуджено на шпенглеровський «закат». Але ми добре знаємо, що ви хотіли-б вірити. Бо-ж навіть ті, які з головою поринули в утилітаризм, це-ж вони, перегортаючи просвітянське мистецтво, спльовують у бік і зітхають тяжко. Це-ж про них Гайне сказав:
— Sie trinken heimlich Wein
Und predigen öffentlich Wasser.
Цеб-то: «вони потайки п'ють вино, і публично проповідують воду».
Так якже ми дивимось на пролетарське мистецтво?
— Говорити — мільйонний раз — про його класовість ми, звичайно, не будемо. По-перше: це робота для просвітян, по-друге: ця «прописна істина» стала для нас заялозеною, без кінця ясною. Наше завдання вияснити художню природу, його вступного періоду, час, перспективи останнього.
Перш за все:
— До мистецтва, — як каже Троцький, — треба підходити, як до мистецтва. Отже, пролетарське мистецтво має всі ті ознаки, що й «мистецтво взагалі».
Але чому-ж воно зветься пролетарським?
А тому, що кожна класа, що відогравала ролю в історії, кожна епоха вносили в мистецтво щось своє, що відповідало їхнім ознакам. Нині головну ролю бере на себе пролетаріят, який і творить свою художність. Тому й пролетарське.
От тільки кепська справа з ознаками. Частина наших опонентів гадає, що пролетаріят має ознаки «його-же царствію не буде кінця», а тому й мистецтво його мусить дорости до спокійних, зрозумілих, фундаментально-пролеткультівських «червоних» романів. Друга частина, до якої належить і Троцький, взагалі заперечують пролетарське мистецтво на тій підставі, що пролетаріят, мовляв, не встигне утворити своєї художности до переходу в безкласове суспільство.
Про перших ми будемо говорити далі, а для других скажемо:— Коли гармати говорять — музи мовчать. Це так. Але революція, як показує нам дійсність, не носить перманентного характеру. Епоха горожанських війн почалась, але вона буде мати чи малі «передишки» то в одній, то в другій країні. Отже, в час цих «передишок» і буде творитись мистецтво переходового періоду, що його ми називаємо пролетарським. Воно стане за глибоко-революційний чинник, за глашатая ідей свого класу, воно буде тим, чим був для своєї епохи Вольтер, чим був для середньовіччя Данте. Не треба забувати, що мистецтво — архи специфічна галузь людської творчої діяльности, і тому розглядайте його, як «архи» і не плутайте його з загальною культурою. Говорити про пролеткульт, про пролетарську культуру — говорити абсурд, бо класова культура, цеб-то сума всього утвореного зусиллями господаря становища, має консервативні тенденції: вона переконує клас в одвічности нескінчености його диктатури. Мистецтво-ж, будучи чуйною сторожкою, ідеологічною надбудовою, звільняється від цих тенденцій. Для пролетарського мистецтва принцип безкласовости безперечно зрозуміліший, ніж для инших галузей творчої діяльности. Більше того: приймаючи на увагу, що навіть у буржуазній художній творчости були елементи загально-людського визвольного прагнення, мистецтво взагалі — прогресивне явище. Отже, пролетарське мистецтво, яке ставить своїм завданням служити класові, що бореться за безкласовість, ні в якім разі не буде відогравати консервативної ролі.
Але чи встигне воно розквітнути?
Ми гадаємо — встигне. Будучи емоціональною категорією, воно находить прекрасний ґрунт в епоху горожанських сутичок. Саме в ту епоху, коли теорія боротьби за безкласовість стає ділом, коли це діло мислиться, як революційний патос, відвага, самовіданність, упертість, навіть… і навіть фанатизм. Це по-перше. По-друге:
— говорячи про азіятський ренесанс, ми маємо на увазі майбутній нечуваний розквіт мистецтва в таких народів, як Китай. Індія і т. д. Ми розуміємо його, як велике духовне відродження азіятські-відсталих країн. Він мусить прийти, цей азіятській ренесанс, бо ідеї комунізму бродять примарою не стільки по Европі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник. Отже, гряде новий Рамаян. Азіятський ренесанс — це кульмінаційна точка епохи переходового періоду. І спиратися на азіятську економічну відсталість нічого. От що говорить, з приводу цього, Маркс:
— «Що до мистецтва, то відомо: певні періоди його розквіту ніяк не відповідають загальному розвиткові суспільства, відціля й — матеріяльної основи останнього».
Брати тут короткий термін не доводиться. Без всякого сумніву:
— Пролетарське мистецтво має час розквітнути.
А в тім, чи можна його назвати пролетарським?
Ми гадаємо — можна. Справа, звичайно, не в термінах. Але дозвольте з Енгельса:
— «Клас, що буде головною матеріяльною силою, буде, в той час, і головною духовною силою».
І далі:
— «революційна класа виступає не як класа, а як представник всього суспільства».
Отже, хоч це й дивно, а пролетарським мистецтвом називається сума різних гурткових мистецтв, часто з плутаною ідеологією, що в них так чи инакше виявляються ідеї епохи, ідеї молодого класу, який виходить на історичну арену. Хоч це й «парадоксально», але нащадок, що кине ретроспективний погляд в наші дні, якогось «червоного» «енка» не побачить, а от той-же «сивий дідусь» стане перед його ясні очі. І — що «жахливіш» усього — він, нащадок, його «дідусеву творчість» буде трактувати, як об'єктивний чинник в розвиткові пролетарського мистецтва. Бо хоче «дідусь» чи не хоче, але, коли він художник, епоха кінець кінцем зробить його своїм. І різнитись він буде від якогось «олімпійця» тільки тим. що він не мав тієї непереможньої волі до утворення нового мистецтва, якою горів «олімпієць». Його дещо ріднило з французькими парнасцями, але як і останніх не можна назвати феодальними митцями, так і його «дідуся» — буржуазним. Поділ на «попутників» і т. д. має тільки практичну мету: він допомагає інтелігенції переходового періоду розібратись в складній політично-економічній ситуації. Але в так-би мовити мистецькій ретроспекції «сивий дідусь», як «попутник» зникає. Бо він, виробляючи в собі психіку своєї епохи, скоро звільняється й від ознак того мистецтва, що на ньому він виховувався. В фоліянтах нової художньої творчости майбутній історик «попутника» буде шукати з микроскопом.
Але чи мислимо ми пролетарське мистецтво, як єдиний художній моноліт? Відповідаємо: «ні»! Воно залежить від тих-же законів розвитку, що й буржуазне. Школи, напрямки — це його етапи, що по них воно буде йти до вершин своєї досконалости. Епоха європейського відродження забрала більше століття. Великий азіятський ренесанс простягнеться безперечно на кільки столітть… Навіть в тому випадкові, коли всесвітня соціяльна революція скінчиться «по завтра», бо барикадні бої зі старою психікою не стихнуть і в 23 столітті. Отже, за цей час мусить виникнути не одна школа й не один напрямок. Отже, балачки про «абсолютний» реалізм пролетарського мистецтва, на наш погляд, цілком безпідставні. Азіятський ренесанс буде характеризуватись кількома періодами. Періоди буде характеризувати той чи инший головний художній напрямок. Пролетарське мистецтво пройде етапи: романтизму, реалізму, і т. д. Це — замкнене коло законів художнього розвитку.
І коли тепер ми запитуємо себе, який напрямок мусить характеризувати і характеризує наш період переходової доби, то відповідаємо:
— романтику вітаїзму (vita-життя).
Нині наш період кидає всі свої сили на боротьбу з ліквідаторськими настроями, що до мистецтва. Сьогодні наше гасло: — «vita!» Ми прекрасно розуміємо, що пролеткультівський лефовський (він-же «прафовський»), псевдокласицизм незалежно від себе відограє ролю ідеолога нового рант'є. І ми беремося за клинок романтичної шпаги. Як у свій час французькі парнасці, перші реалісти, і т. д. Гот'є, Лекон-де-Ліль, Бодлер, Флобер пішли походом проти різних Ожьє, що так реально оспівували канареєчного буржуа, так ми, «олімпійці» не можемо мовчати, коли бачимо поруч себе бездарних, симптоматичних «енків».
Але-ж дозвольте, скажуть нам: ви читали та не дочитали: хіба ваш учитель естетики, Плеханов, розібравши французький романтизм, не зробив висновку, що він носить в собі архибуржуазний характер? Хіба Троцький, з яким ви теж де-коли погоджуєтесь, не прирівняв його до містики?Відповідаємо: все це так. Але ми знаємо й те, що в Німеччині романтизм зіграв напівконсервативну ролю, а у Франції зовсім навпаки, хоч він і був архибуржуазним, бо там він привів мистецтво до реалізму, який показав нам справжню природу буржуа. Очевидно, не всюди він однаковий і не всюди відограє ту саму ролю. Ми гадаємо, що психологія пролетаріяту за даних історичних умов відповідає нашій романтиці. Ми гадаємо, що навіть консервативний песимізм романтика прогресивніш від консервативного оптимізму Дюма-сина. Ми, нарешті, гадаємо, що утилітарний підхід до мистецтва має на увазі не тільки прихільність до громадського порядку, але й до громадського ідеалу. Це, коли не помиляємось, перефразовка того-ж таки вчителя естетики. «Французькі романтики не симпатизували соціялізмові — і тому вони були практично беззмістовними». Крім того, ідеалізм художника не можна ототожнювати з ідеалізмом політика: коли політик має справу з реальною економікою, то художник, виходячи з тієї-ж економіки, має справу з іритацією (хворобливим роздратуванням) і безплотними образами. От що іще раз говорить Карл Маркс про мистецтво:
— «громадський розвиток, який виключає міфологізування природи, який вимагає від художника незалежної від міфології фантазії не міг-би ні в якому разі утворити ґрунту для грецького мистецтва».
Міфології? Її вплив на фантазію? Міфологізування природи? Так це-ж, скажуть «октябристи», ідеалізм, від якого недалеко до романтики.
Правда, друзі! Тому то ми й мислимо на сьогодня романтику вітаїзму.
Цеб-то — мистецтво бойового етапу переходового періоду. Бо це зовсім не червона просвіта. Знову повторюємо — найсправжнішими ліквідаторами пролетарської художньої штуки є «октябристські» «упростителі», вульгаризатори. В Росії, під натиском матушки Калуги воно виродилось у «фабричні гудки й труби», у нас — вироджується в «трактори й плуги». Просвітяни «почивають на лаврах», «будують нове життя», зовсім не почуваючи й не бажаючи почувати світової катастрофи — епохи горожанських війн.
Пролетарське мистецтво наших днів — це марсельєза, яка поведе авангард світового пролетаріяту на барикадні бої. Романтику-вітаїзму, утворють не «енки», а комунари. Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума — нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого періоду азіятського ренесансу. З України воно мусить перекинутися у всі частини світу й відограти там не домашню ролю, а загально-людську.
Отже, час романтики вітаїзму — доби горожанських
війн.
Отже, її художня природа — бойовий «ідеалізм» в лапках молодого класу — пролетаріяту.
Отже, її перспективи — роля одного з фельдмаршалів у майбутніх барикадних боях.
Але тут-же ми попереджаємо:
— коли ми надаємо свойому мистецтву бойового значіння, то це зовсім не значить, що ми розуміємо під ним той поток віршової «бойової» графоманії, який пробіг нещодавно по нашій території. Щоб творити справжнє бойове мистецтво, треба відчувати свою епоху, треба знати, на що вона хворіє. Ми, наприкпад, одну Тичинівську «Бурю», або одну Иогансенову «Комуну» не проміняємо на всі вози віршів, що риплять до города по великому тракту. Ми, наприклад, одну щиру новелу не проміняємо на всі просвітянські лантухи оповідань.
Ми, «олімпійці», не тільки відчуваємо запах наших днів, але й аналізуємо всю складність переходового періоду.
Наше гасло — бий і себе й инших «свинею». Будируй суспільство, не давай йому заснути. Наше гасло — вияви подвійність людини нашого часу, покажи своє справжнє «я». Це тобі дасть можливість іти далі, бо коли ти не просвітянин, ти підеш у протест проти того ладу, який виховував тебе, саме — проти капіталізму.
Але тут нам закинуть ядовитою іронією одного з «енків»:
— Який же ти революціонер, коли в тебе «кололось «я»?
Відповідаємо з задоволенням і саме про коли:
— коли ти просвітянська колода, то, звичайно, без сокири ще вік пролежиш. Але коли ти людина, то «буття визначає твою свідомість». Тебе, як каже, відомий і непоганий, марксист «не врятує й архи-пролетарське походження». Коли ти революціонер — ти не раз розколеш своє «я». Але коли ти обиватель і служиш, припустім, у якомусь департаменті, то хоч ти об'єктивно й маєш тенденцію бути царем природи, але суб'єктивно ти — гоголівський герой. Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакієвичем, чи держимордою. Тут маєш вибір.
Така, як бачите, складна ситуація що до пролетарського мистецтва.
Як-же його трактує «енко?».
Перш за все він «цітнув», як і треба було чекати, Леніна за тією брошурою, що про неї ми вже говорили, і сказати до речи: дуже не на свою користь. Але така вже просвітянська логіка. Скажи про ленінську «закономірність розвитку пролетарської культури» і бухни «за рибу гроші»:
— «Сором-же дехто має й не кожний наважиться викликати образи Марій»
Словом, спекулюй Гаврило — сьогодні твій день. Бо й справді: скільки тих цитат можна навитягати! Цілі томи! От хоч-би з брошюри: «Краще менше, та краще»:
— «в питаннях культури розгониста хапанина (чи не від «хапа» пішла?) шкідливіш за все (Ленін, очевидно, має на увазі 2 повісті й 10 оповідань за 7 місяців). Це багатьом із наших юних літераторів слід було-б намотати собі гарненько на вуса».
А от із брошури «Що робити»:
— «робітники беруть участь у виробництві соціялістичної ідеології не як робітники, а як теоретики соціялізму, як Прудони й Вейтлінги… А щоб їм це вдавалось, треба, щоб вони не входили в штучні рямці літератури для робочих, а вчились-би опанувати загальну літературу».
Таких цитат навитягати багато можна.
Так як-же просвіта трактує наше мистецтво?
Спершу вона пише свою «засаду» про його класовість, а далі, вибачте за вираз, дає формулу:
— «Майбутнє мистецтво не може бути «созерцательним», «абстрактним», воно буде витікати з надр самого життя».Що вона хоче цим сказати — ми вже говорили: це ідеологія нового рант'є. Але для молодої молоди справа йде про ідеалізм і матеріялістичний трактор із «Нечаївської комуни».
Коли це так (а це напевне так!), то дозвольте розшифрувати вбогість просвітянської думки ще однією й останньою (коли на те вже пішло) цитатою з Леніна, саме з його 5-го листа до М. Горького:
— «Я вважаю, що художник може почерпнути для себе багато корисного зо всякої філософії. Нарешті, я цілком і безумовно згоден з тим, що в справах художньої творчости вам усі книги в руки (цеб-то Горькому) і що беручи такого ґатунку погляди й із свого художнього досвіду й із філософії, хоча-б ідеалістичної, ви можете прийти до висновку, що робітничій партії величезну принесуть користь».
Цього досить? Гадаємо, досить!
Цей класичний уривок слід кожному молодому літераторові зробити настольною пам'яткою, тим паче, що Ленін, здається, більше ніде не говорив про художню творчість.
Але як-же плутає «енко» далі, де ще він безсоромно й безпардонно оперує своєю логікою? Де його «олімпійське» перо наздожене? Як скине його привабливу машкару?»
— «Ми стверджуємо існування пролетарської культури збудованої лише на прикладах минулого (говорить просвіта й раптом додає): «пролетарський письменник не може виховувати себе виключно на старій буржуазній літературі».
З одного боку «лише», а з другого «не може». Коли будуєш щось на будь-яких прикладах, то й, очевидно, виховуєш себе на них. «Енко» чув дзвін, та не знає, де він. Коли я, припустім, беру за приклад лише романський чи то готичний штиль і будую дім, то це значить, що я, як художник, виховую себе в цьому штилі. Але виховавши себе на ньому й пізнавши його внутрішній зміст, я можу бунтувати проти нього. Гадаємо, що «енко» не здатний на це. Відціля й логіка: «лише» і «не може». Саме тут і дзвін. Але, на жаль, просвіта все одно не добере, в чому справа, бо вона «не може себе виховувати виключно на буржуазній культурі». Їй подавай епоху троглодитів.
І тому зовсім не дивно, що й —
— «комплекс відбивачів пролетарського письменника повинен іти шляхом спостережень явищ сьогоднішнього дня».Так каже Заратустра з задрипанок. Так каже «енко».
Але чому обов'язково сьогоднішнього? Чому не вчорашнього? Хіба не можна «помарити в минулих віках» і взятись за вивчення днів паризької комуни, або великої французької революції? Хіба не можна про них писати твору? Не можна? А ми й не знали! Тепер розуміємо: він буде контрреволюційним чинником і не відповідатиме «виховавчим завданням класи».
Тоді може дозволите зазирнути в майбутнє? Не дозволяєте написати щось подібне до уельсівської фантазії? Їй-бо, буде цілком «червоним і благонадійним».
Але «енко» суворить брови й не дозволяє. Тоді ми до нього з цитатою й не з кого-небудь, а з «самого» Карла Маркса:
— «Чому дитинство людського суспільства, де воно розвивалось найпрекрасніш, не повинно бути для нас вічною радістю, як ступінь, що ніколи не повториться?».
От тобі й розкоші сучасности! Але все таки чому-ж це? А тому, каже, усміхаючись, Плеханов, що «мистецька вартість художнього твору визначає удільну вагу його змісту». От чому!
А в тім, ідемо далі:
— «Пролетарський письменник утворить свої «ливи-переливи душевні — навколо машин і тракторів».
Чи не «перл»? Так і пре просвітянином із кожної літери. Бо-ж справа не в тому, що нам доведеться довго ще повозитись з плугами, справа в тому, що художня фантазія «енка» далі трактора ніяк не йде. Можна битися об заклад, що, коли ми слухаємо радіо-концерт, просвітянин, що живе в тім-же будинкові, «грає на грамофона».
Але годі! І так нас лають за ядовите перо.
Але що-ж таки, нарешті, ця загадкова просвіта?
Висловлюючись високим штилем, просвітою зветься не той фізичний «енко», що за нього розпинається на своїй доповіді Сергій Володимирович Пилипенко, а та абстрактна категорія в психіці суспільства, яка за наших днів становить архи-конкретний консервативний чинник. Вона «подвійности», як пише «енко» «не розуміє, але вона слабує на логіку. Вона — «темна наша батьківщина». Їй, як пише той-же «енко», «противна складність». Але вона хоче жити, бо-ж не дарма вона шукає «вказівок, яким чином використати буржуазні знання», бо-ж не дарма вона нарікає, що «життя не встигло набути сталих форм» і, очевидно, має ту складність, що їй противна. Вона в українських умовах новий рант'є селянського непу. Вона весь час плутається між «поміщицькою молотилкою й громадським трактором», і не знає, чого їй треба.
Ми знаємо й кажемо:
— їй треба до лікнепу, їй треба покинути писати оповідання й взятись за роботу. Їй треба навчитись грамоти. І потім вчити мільйони неписьменних селян. Їй треба зробити культурну революцію на селі. Це її історична роля. Їй треба забути про вірші й іти виховувати з селькорів хороших журналістів. Бо-ж одна справа вигадувати бездарну «Нечаївську комуну» і зовсім инший смак написати побутовий нарис із життя якоїсь справжньої комуни на Полтавщині. Цю комуну прочитаємо й ми, а про робітників і селян із глухих закутків і говорити не доводиться. Це буде не мистецький твір, але корисний твір журналіста. Треба покинути високі матерії й не лізти не в своє діло… до того-ж: епоха горожанських війн все одно почалась. От вам вся критика, що її чекає «молода» молодь.
Нам потрібні, товаришу Пилипенко, клубні робітники, завсільбудами й навіть економісти та інженери, а ми — хочемо чи не хочемо — виховуємо, пробачте за різке слово — лодарів. Тут ми переходимо до ролі «Плугу».
По-перше:
— даремно Пилипенко гадає, що ми, говорючи про просвіту, мали на увазі його організацію. Ані Гарту, ані Плугу ми не чіпали. Инакше ми б цитували або гартованські або плужанські збірники. Ми таки говорили про просвіту. Що в Плузі вона має великий вплив на маси — од цього ми теж не одмовляємось. Але це зовсім не значить, що нападки були на організацію.
По-друге:
— Плуг відограв одну з своїх історичних ролей. Ім'я Пилипенка (без усякої іронії й цілком серйозно) буде занесено на червону дошку. Але будьте, дорогий товаришу Сергіє, до кінця революціонером. Саме в цій справі. Треба мислити послідовно: треба сказати, що Плуг і мусів перетворитись на культурницьку організацію, почавши зі спілки митців. Тепер він мусить взяти на себе иншу ролю, не менш вдячну й більш корисну.
Плуг мусить стати добровільною спілкою культурників, яка дасть нам те, про що ми вже говорили. Це зовсім не значить, що в Плузі нема й не повинно бути митців. Вони єсть і вони мусять бути. Але всій організації й як такій дайте «установку» на справжній трактор, а не на вигаданий графоманом. До вашої великої енергії й ініціятиви безмежний темний степ. Ризикніть, і ми, «олімпійці», поставимо вам «нерукотворного» пам'ятника, бо ви допоможете нам вивести наше молоде мистецтво з смердючої атмосфери кар'єризму, спекуляції та иншої графоманії. Тоді не буде перебіжок з одної організації до иншої й гри на темних інстинктах. Тоді наша молода країна воістину піде до культурного розквіту.
Все це, звичайно, с, але тут не без «прописної істини».
Але, коли ви, тов. Сергіє, цього не зробите — історія зробить за вас.
Що-ж таке Европа?
Европа — це досвід богатьох віків. Це не та Европа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», не та, що гнів, до якої вся наша ненависть. Це — Европа грандіозної цивілізації, Европа — Гете, Дарвина, Байрона, Н'ютона, Маркса, і т. д., і т. п. Це та Европа, без якої не обійдуться перші фаланги азіятського ренесансу. І коли Зеров знає цю Европу (а він її знає!), то ми йому простягаємо руку. Ми не безсилі епігони, ми відважні піонери «в яскравий світ — комунізм». Так писали ми в свойому «універсалі». Тоді ми зуміли «відмежуватись червоним фронтом від спеців», тепер ми маємо мужність діялектично мислити. Не тільки Коряк — і ми за ним проголошували «смерть українському мистецтву». Але ми не змішали Европи з «Европою». Ми почуваємо себе настільки сильними, що всякі розмови про чужі ідеологічні впливи на нас, викликають з нашого боку тільки усмішку.
І коли тепер ми підійдемо до Гарту, то треба визнати: і Гарт під впливом різних «октябристських» платформ почав плутатись у просвітянських справах. Це його сьогоднішня хвороба. Але потенціяльно він на території Союзу єдина спілка, що може взяти на себе організацію справжнього пролетарського мистецтва. Для цього треба одмовитись від тієї масовости, що її йому нав'язують. Нове мистецтво загартовується в лабораторіях. Масовість роботи митців виявляється за кільки років, коли їхні твори розповсюджаться в мільйонах екземплярів.
Так ми дивимось на Европу. Так ми дивимось на просвіту. Що-ж тоді: — Европа чи просвіта? — Для мистецтва — тільки — Европа.
Нашими устами говорить молода пролетарська інтелігенція, що виросла за кільки років і загартувала себе в огні горожанських сутичок. Ми відповідаємо за все сказане нами перед трибуналом Комуни. Ми хочемо бути комунарами, що знають собі ціну й мають сміливість взяти ще одну цитату, саме з Куліша:
— «Да, не той Куліш чоловік, щоб людської ворожнечі в своїй правді лякатись. Стояти за правду не то проти однієї ледачої людини, та хоч-би й проти кагалу лодарів — це — його можна сказати — культ».
Кінчаючи свою статтю, ми, «олімпійці», бажаємо «молодій» молоді продумати її. Бо ми знаємо:
— тільки тоді вона, «молода» молодь, буде з нами, коли почує надзвичайний гул азіятського ренесансу, який гряде.