Кайдашева сімя̀/II
◀ I | Кайдашева сімя̀ II |
III ▶ |
|
Другого дня в суботу на святого Паликопи, Кайдаш з жінкою поіхав на ярмарок, звелівши синам забрати заступи та роскопати трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврін зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечернёму прузі, а Кайдаш не вертався до дому. Карпо накинув свитку на плечі и пішов на той куток, де жила Мотря Довбишівна. Од учорашнёго дня вона не виходила в ёго з голови.
Довбиш був богатий чоловік; він жив на самому кінці села, там де глибокий яр входив у ліс узьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький довбишів ставочок. Над ставком стояла довбишева хата, вся в черешнях. Од улиці було видно тільки шматок білоі стіни с сінешними дверима. Густі високі соняшники зовсім закривали од улиці вікна й стіни, як густий ліс.
Карпо йшов тихо, скоса поглядаючи на довбишів двір. Перед ним блиснув угол білоі стіни, підперезаний внизу червоною призьбою; зачорніли чорною плямою одчиняні двері з одвірками, помалёваними ясно-синёю фарбою с червоною узькою смужкою навкруги. Довбишова хата була нова, велика, добре вшита с чималими вікнами. Коло вікон висіли вікониці, помалёвані ясно-синёю фарбою, як літне небо.
Карпо став за двором и сперся на ворота. Мотря вийшла с хати з глиняником у руках. Вона збіралась мазати червоною глиною припічок. Другий глиняник з білою глиною стояв коло порога. Тоді була субота.
— Будь здорова, чорноброва! сказав Карпо, не здіймаючи бриля и легенько кивнувши головою.
— Будь здоров, не чорнобривий! обізвалась Мотря.
— А йди сюди, Мотре, щось маю тобі казати.
— Як схочеш, то й сам прийдеш. С чорнявим постояа б, а рудому зась.Карпо був білявий, але волося на ёго голові з вершечку було трохи рудовате.
— А хіба ж я рудий? То тільки собак дражнять рудими, сказав Карпо.
Мотря стояла під хатою проти білоі стіни. Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, с кремезними ногами, з рукавами, позасукуваними по лікті, с чорними косами, вона була ніби намалёвана на білій стіні. Іі загоріле румяне лице ще виразніще малювалось с чорними тонкими бровами, с темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. Од широкого лоба, обвитого двома кісми іі довгобразий вид зужувався вниз и кінчався мягким невеличким підборідком. Тонкий ніс був рівний. Тонкі темночервоні губи були міцно стуляні, а невеликі щоки з румянцем були ширші вгорі, під самими очима и трохи западали, спускаючись до рота. Всі пружки іі лиця були тонкі, трохи гострі а в очах блищали навіть білки, неначе поліроване срібло, або тугий перлемутр (перлова матиця). В цілому лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, горяче, був розлитий розум с характером и трохи з злістю. Сонце било на Мотрю косим промінням, освічувало іі з одного боку, обливало жовтогорячий кісник на голові та червоне намисто на шиі.
— Мотре! чи дома твій батько та мати? спитав Кайдашенко зза воріт.
— Нема! поіхали на ярмарок. А тобі на що?
— Так собі питаю, сказав Карпо и помаленьку, не хапаючись, переліз через перелаз у двір.
— Чого це ти Кайдашенку, лазиш через наші перелази? Наші пороги для тебе дуже низькі, сказала Мотря…
Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали ёго гордим.
— Та хоч би й високі, то перескочимо. Здорова була, Мотре! сказав Карпо, подаючи ій руку.
Мотря руки не подала и підставила глиняника. Карпо взяв іі за руку вище ліктя и здавив так, що Мотря крикнула на весь двір.
— Оцего я вже не люблю: крикнула Мотря и вдарила Карпа правою рукою по спині так, що аж луна пішла по садку.
— Тай упекла ж! ото легенька рука! Неначе перцем посипала, сказав Карпо, вхопившись рукою за те місце на плечі, де ёго вдарила Мотря. Карпові подобався Мотрин жарт.
— Мотре! хто тобі купив оті червоні кісники?— Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, задріботіла Мотря и блиснула двома рядами маленьких дрібненьких зубів.
— Та покинь отого глиняника, сказав Карпо и хотів одняти од неі драного горшка.
Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землі.
— Геть, отчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досі припічка не підвела, сказала Мотря, але не пішла в хату підводити припічка, а почала мазати призьбу. Мотрі хотілось пожартувати с Карпом. Тільки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сів на призьбі.
— Ей встань, бо я й тебе підведу червоною глиною; будеш ще рудіщий, сказала Мотря, махаючи віхтем коло самого Карпа.
— Мотре! хто це тобі купив таке гарне намисто? спитав Карпо.
— Та вже ж не ти, сказала Мотря и знов махнула віхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далі.
— А як би я купив тобі намисто, щоб ти сказала?
— Не знаю, щоб я сказала, промовила Мотря.
Карпо одсунувся на самий край призьби; далі вже й призьби не було.
— Вставай, бо зіпхну! крикнула Мотря.
— А ну пхни, чи подужаєш, промовив Карпо и осміхнувся.
— Тікай, бо Єй-Богу пхну. Я не подивлюсь тобі в вічі, крикнула Мотря и замахнулась на Карпа віхтем. Червона глина бризнула трёма кровяними крапельками на білу Карпову сорочку.
Карпо схопився и зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся и покотився з горбика. Карпо обернувся, щоб не помазати чобіт, и зачепив пятою другого глиняника з білою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двора, а за ним протяглася біла стежка, неначе хто простелив од порога білий рушник.
— Чи ти здурів, чи ти збожеволів, крикнула Мотря на ввесь двір. Ой лишечко міні! що ж оце буде, як мати надійде з ярмарку?
Карпо стояв серед двора й сміявся, або, лучче сказати, осміхався. Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люде. Ёго насупляне жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались.— Візьми ж та поприбірай, бо я не знаю, що це міні мати скаже. Та же ж мати купила на ярмарку валёк, оцієі червоноі глини за цілого пятака, промовила Мотря жалібним голосом.
— А ну, Мотре, заплач! Я ще з роду не бачив, як дівчата за глиняниками плачуть.
— Добрі смішки! Як возьму оцёго віхтя та обмажу тобі голову, то ти більше не будеш міні глиняників перевертати.
Мотря нагнулась вхопила з землі віхтя с червоноі глини и вже замахнулась, щоб кинути ним на Карпа.
— Не сердься: найму завтра музики, промовив Карпо.
Мотря бачила, що Карпо женихається з нею и здержувала свій гнів. Другому паробкові вона би справді обмазала глиною потилицю.
Тільки що Мотря замахнулась віхтем, за вербами заторохтів кінський візок. Мотря спустила руку.
— Боже мій! Єй-Богу мати з батьком ідуть з ярмарку.
Карпо скочив через перелаз и пішов попід тином. По другий бік улиці котився візок и підкотився під ворота. Довбишка зараз угляділа під хатою дві смуги розлитоі глини и два глиняники, що качались серед двору.
— А це, дівко, що таке! крикнула мати з воза. Чи ти пяна, чи твереза, що поперекидала серед двора глиняники?
— Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Як почала я ганятись за ним, а він, проклятий, як дременув попід хатою та й поперевертав обидва глиняники, говорила Мотря.
— Це мабуть рябий Парашин кнур! він, каторжний, скакає через тини, як собака, промовила мати. Чом же це ти не підвела попереду припічка, та заходилась коло призьби? говорила мати, ввійшовши в хату.
— Оце, Господи! чом, та чом? крикнула й собі Мотря. Хіба я знаю, чом я попереду ступила лівою ногою, а не правою. Як би не той каторжний кнур, бодай він луснув, я б досі все діло поробила, сказала Мотря, осміхаючись до стіни.
Карпо тим часом прийшов до дому и застав уже батька й матір дома. Тільки що він увійшов у двір, батько спитав ёго:
— Деж це ти, Карпе, був? може роскопував дорогу через гору?
— Через яку гору? спитив Карпо, не дивлячись на батька.
— А через оту о! хіба не бачиш? сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що мало не висів над ёго садком. Яж вам обом казав, щоб ви трохи роскопали дорогу навскоси. Одначе сегодня не можна жати, а копати можна.
— Хіба я здурів, щоб гори роскопував, сердито обізвався Карпо.
— А як же ми возитимемо снопи? сказав батько.
— Так як и возили, знехотя сказав Карпо.
— А хіба ж мало осей ми там поламали?
— То ще з одну або зо дві поламаємо. Цілий куток іздить через гору, а я буду іі роскопувати. Оце справді штука!
— А хто ж іі роскопає, як ми не почнемо? Комусь треба почати, сказав батько.
— Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів, сказав Карпо и пішов у хату.
— И я так само, обізвався Лаврін тай собі пішов у хату.
Старий Кайдаш тільки рукою махнув, роспрягаючи воли: були пани, шляху не роскопали, настала волость, а шлях все таки не роскопаний. Не буду ж и я ёго копати. Нехай ёго чорти роскопують, коли знайдуть у ёму смак, бубонів сам до себе Кайдаш.
На дзвіниці вдарили в дзвін. Старий Кайдаш зняв шапку, тричі перехрестився и пішов до церкви, загадавши синам ладнувати два вози з рублями для возовиці. Другого дня світом вони збірались іхати на поле по снопи, не вважаючи на те, що була неділя. Селяне поважають неділю й празники и не роблять ніякоі роботи, але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи.
В неділю вранці перед службою Мотря Довбишівна прибіралася до церкви. Вона принесла с хижки завязані в хустці квітки та стрічки и розсипала іх по столі, застеляному білою скатертею, принесла й поставила на лаві червоні сапянці. На кілку вона повісила зелену с червоними квітками спідницю. Спідниця так злежалась у складках у скрині, що стирчала, неначе була накрохмаляна. Довбишівна сіла на круглому дзигликові коло стола, а подруга сусіда клала ій на голову стрічки. Вона наділа Мотрі на голову кибалку, вирізану с товстого паперу, на три пальці завширшки, похожу на вінок; на кибалку над самим лобом, поклала узеньку стрічку з золотоі парчі, а потім клала стрічки одну вище другоі, так що над лобом було видко пружок од кожноі стрічки. Всю кибалку пругом и всі коси вона обтикала квітками с червоних, зелених, синіх, жовтих узеньких стяжок. За вуха вона позатикала пучки дрібненького барвінку, качурові кучері та павине піря и потім розстелила по спині двайцять довгих кінців стрічок до самого пояса.
— Нащо це ти, Мотре, так прибіраєсся? спитала іі мати: тепер же невелике свято. Нащо ти надіваєш всі квітки та стрічки.
— Та коли залежались у скрині. Хочу трохи провітрити на дворі, сказала Мотря, але в неі була зовсім инча думка. Карпо обіцяв для неі найняти музики. Вона сподівалась побачитись з ним у церкві.
Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом и попускала кінці мало не до самого долу, одяглась в зелений с червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в руку білу хусточку та й вийшла на двір, як зоря зійшла. Вся іі голова горіла проти сонця, здоровим вінком с квіток та зеленого листя. Павине піря блищало й мигало, а золотий пружок парчі на чорних косах сяв, як сонце и придавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам. Мотря йшла попід зеленими садами, неначе райська птиця линула и закрасила собою сади червоними чобітьми та стрічками.
Вона дійшла до Кайдашевого двора. Саме тоді с крутого шпиля, зъізджали два вози с снопами, неначе два стіжки котилися з гори. То віз снопи Кайдаш з двома синами. Високі вози посхилялись на волів и кололи іх в спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадерали голови в гору та повитріщали здорові очі.
— Карпе! держи цабе! крикнув батько на сина. Поминай колесом отой каторжний горбик.
— Цабе, сірий! цабе, моругий! крикнув Карпо и крутнув батогом над рогатими головами.
Але саме в той час він глянув униз. Проз іх двір йшла Мотря, неначе райська птиця линула, вся в квітках та стрічках. Червона запаска, червоні чоботи, червоний як жар, пояс, все блищало й сяло проти раннёго сонця, як червоне золото. Карпо задивився на те диво, а віз вискочив уже одним колесом на крутий горбок.
— Держи цабе! крикнув не своім голосом старий Кайдаш, побачивши, що віз нахиляється на один бік. Чи ти оглух, чи ти осліп! Карпе, держи цабе!
Карпо не міг одірвати очей од Мотрі, а віз усе нахилявся на бік. Батько кинув заднёго воза и побіг з гори до переднёго, та все кричав: цабе, сірий, цабе! Віз вискочив колесом на горбок; и з усієі сили перекинувся на бік. Передня вісь хруснула, як тріска, а колесо завязло в рівчаку.
— Ой лиха моя година та нещаслива! крикнув Кайдаш. Цеж мене покарала свята неділя. И нащо було сегодня іхати по снопи!
Не встиг Кайдаш набідкатись, як задній віз нагнався на передній. Кайдаш спиняв воли, бив іх пужальком по морді; воли позадирали голови вгору, повитріщали очі. Ярмо врізалось в іх товсті шиі. Довгі волячі воля моталися коло ярма, як шматки полотна. А воли все таки гнались уперед, аж бігли. Важкий віз пхав іх з заду прямо на переднёго воза. Кайдаш обперся руками об воза и з усієі сили пхав ёго на бік, але все те нічого не помогло. Воли наскочили прямо на колесо переднёго воза, що стреміло на повітрі. Колесо покрутилось на осі, вісь хруснула, як ломачка, и задній віз поліг на перекинутий передній. Один передній віл упав у рівчак и душився в ярмі. В ёго з рота текла слина.
Тим часом на дзвіниці вдарили в усі дзвони. Загув, заревів великий дзвін и пішла луна по далеких ярах, по далекому лісі; задзвеніли дрібно маленькі дзвони, задзеленькала луна в лісових долинах, неначе хтось у лісі грав на кобзі та на цимбалах. Всі люде, що сиділи коло церкви, повставали и почали хреститись. Кайдашеві було видко увесь шпиль, на котрому стояла церква, всіх людей коло церкви. Він зняв шапку и почав хреститись.
— Господи милостивий та милосердний! Покарала мене и свята неділя и свята пятниця. Тепер хоть сядь та й плач! говорив Кайдаш и мало не плакав.
— Вас, тату, все карає як не пятниця, так неділя, сказав Карпо насмішкувато.
— Ти вже в нас великорозумний! Коли б було копирснути хоч раз заступом того каторжного горбика. Що ж тепер будемо на світі божому робити! бідкався старий Кайдаш.
— Кидаймо снопи та ходімо до церкви, сказав Карпо.
У старого батька и справді була така думка. Ёму хотілось одмолитись за свій гріх. Карпові ще більше хотілось до церкви. Він тільки поглядав, де Мотря йшла на гору до церкви, як зоря сходила на сонне небо. Він бачив, як вона ввійшла в браму, як перейшла цвинтар під зеленими вишнями и стала коло самих дверей коло дівчат. Іі голова, як мак, цвіла проти ясного сонця, проти зелених вишень и манила до себе, и гріла ёго душу и топила ёго серце, мов ярий віск.Карпо глянув на вози и важко здихнув. Треба було братись за роботу. Кайдашенки попробували одкотити заднёго воза, але побачили, що ёго так трудно одкотити, як трудно пересунути стіжки. Ім прийшлось скинути половину снопів підвести вози, скласти снопи знов на віз и одвезти на тік. Поки вони вернулись назад, в роскиданих снопах уже рились свині, и зарились так, що тільки було видно задні ноги с хвостами; десь узялись гуси, качки, вкрили снопи, як галич, ростягували по соломині, по колоскові, кричали, геготали. Горобці обсіли ті снопи, що скотилися далеко вниз. С сусідських городів півні понаводили курей, неначе паничі паннів; квочки вивели курчат на гулянку, а шинкарева коза вилізла на віз, на самісінький верх и тільки борідкою махала, смикаючи колоски.
Лаврін вернувся с току с цілим возом, махнув батогом по козі; коза мекнула коротко, неначе горло ввірвала, и скочила на свиней. Свині кинулись в ростіч, гуси наробили гвалту й розсипались по горі.
Всі малі хлопці й дівчата покинули слухати службу, повилазили на дзвіницю поставали на горі коло брами и дивились на диво. Вже задзвонили на достойно, як Кайдаш с синами впорався коло воза, повіз снопи в двір, а на горі зостався тільки поламаний віз, неначе поламаний бурею корабель, викинутий на берег.
Старий Кайдаш накинув свиту и пішов до церкви одмолюватись за свій гріх. За ним слідком пішов и Карпо, щоб подивитись на Мотрю.
Карпо перейшов цвинтар и тільки встиг кинути очима на Мотрю. Вона навмисне стояла коло дівчат с самого краю. Карпо ледві вглядів на ході іі гострі, як ніж, очі, ухопив іі блискучий погляд, с під цілого вінка квіток та зеленого листя.
Виходячи с церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Люде сипнули с церкви и розсипались по всему шпилі. Дівчата й діти побігли з гори, неначе ластівки полетіли, а Мотря побігла, неначе сива зозуля полинула. Іі довгі стрічки тільки маяли на вітрі, як листя роскішного хмелю, що почеплявся на тополі. Карпо догнав іі коло свого двору. Мотря закрила губи хустиною, але зараз іх одкрила и сміливо спитала, чи вийде він по обіді на музики.
— Вийду! а ти, Мотре, вийдеш?
— Вийду, хоч би й мати не пускала, одказала Мотря, побігла на греблю, та й сховалась за вербами, тільки іі червоні стрічки блищали між зеленим листом.— Ой важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю; вється, як вюн руках, та коли б не вискочила з рук, подумав Карпо тай пішов у хату.
По обіді на улиці вдарили троісті музики и пішли через село до корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дівчата на городах та в садках, висипали на улицю, аж перелази затріщали. Жнива кінчались, наставав вольніший час. Дівчата збірались на гулянку під корчмою. Корчма стояла коло одноі греблі над ставком, між високими вербами. Всі дівчата були тільки в червоних кибалках, одна Мотря прийшла вся в квітках та в стрічках. Дівчата оглядались одна на другу та все поглядали на Мотрю. Між парубками зачорніла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дівчатам. Всі дівчата здивувались. Ніхто не знав, що він найняв музики для одноі Мотрі. Мотря пішла у танець и повела за собою других дівчат. За дівчатами пішли в танець хлопці. Тільки Карпо стояв оддалеки заклавши одну руку за пояс. Він не любив и не вмів танцювати. Оддалеки він спід лоба дивився на Мотрю, як по іі плечах маяли довгі кінці стрічок, як дріботіли в танцях іі червоні чоботи, як брящало на шиі добре намисто з дукачами.
Музики разом стали, неначе струни порвали. Дівчата перестали танцювати. Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Він не приступив до неі, не розмовляв з нею. Мотрю почала брати злість. Над вечір дівчата почали росходитись. Пішла до дому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо догнав іі, пристав до неі, пішов з нею поруч, але довго не говорив з нею ні слова. Мотря мовчки лузала насіння. Довбишів двір був недалечко. Вже було видко садок и задимляний верх. Вони пішли греблею:
— Чого це ти, парубче, слідком йдеш за мною? Мати вглядить та ще й вилає, сказала Мотря не дивлячись на Карпа.
— Я лайки не дуже боюся. Чи вийдеш у вечері на вулицю?
— Може до тебе й друга вийде, хто тебе знає… сказала й слово перервала Мотря.
— А як я свисну за садком, чи вийдеш?
— Я б обсадила черешнями двір, щоб и твого голосу не було чути.
— Чому ж так?
— Хто тебе знає, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несесся. Я не знаю, чи ти мене вірно любиш, чи з мене смієсся. Ще й слави на все село наробиш.
Карпо став під вербою на греблі. Мотря й собі стала.— Я не гордий, я не пишний й гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю и с тебе не сміюся.
Мотря стала якось добріща й ласкавіща. Вона осміхнулась и глянула Карпові просто в вічі. Іі блискучі очі неначе легка роса присипала.
— Як зійдуть зорі на небі, я видам матері вечерю та й вискочу на часок у садок. Прощай, Карпе! сказала Мотря и крутнулась перед ним так швидко, що іі стрічки обсипали ёму лице, ніби пухом.
— Ой ти, дівчино, с кучерявоі рути-мяти звита; та з гостролистоі шельвіі! подумав Карпо и повернув назад до дому.
Минуло неділь зо дві. Вже кінчалось літо. Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрі старостів. Старости заміняли хліб: Мотря не цуралась Карпа.
Після Семена старий Кайдаш надів нову чорну свиту, засунув за пазуху паляницю, взяв у руки ціпок и пішов с своєю жінкою до Довбишів на розглядини. Кайдашиха вбралась, як у неділю, в горсет, в жовті чоботи, в нову білу свиту, ще й засунула в рукав білу хусточку. Довбиші були богатенькі, и Кайдашеві хотілось себе показати перед богачами.
Кайдаш из жінкою ввійшов у Довбишів двір. На дворі було горяче, як літом. Сонце тільки що звернуло с півдня. Кайдашиха стала коло воріт и обтерла полою пил з жовтих чобіт. Недалеко од хати під грушею Мотря терла коноплі. Іі руки ходили ходором. Терниця гавкала під іі руками, як сучка, дрібно та голосно, аж скрипіла, аж вила. Жменя конопель маяла в іі руці, як лисичий хвіст.
— Добри-день, моя дитино! Боже поможи! промовила Кайдашиха до Мотрі тоненьким голосом.
— Доброго здоровя! спасибі! обізвалась Мотря с садка, и іі руки не переставали ворушити мечин терниці. Вона тільки підвела голову в гору и знов спустила очі на терницю.
— Чи батько та мати дома? спитала Кайдашиха.
— Дома. Вони в хаті, обізвалась Мотря, и терниця замовкла на хвилину та й знов загавкала на ввесь садок.
Довбишка виглянула в вікно и догадалась, що Кайдаші йдуть на розглядини. Вона міттю застлала скатертею стіл, поклала на столі хліб, накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сіни, вскочив у хижку и накинув на себе свиту.
Ще Кайдашиха розмовляла на дворі з Мотрею, а Довбишка одчинила сінешні двері й стала на порозі. Кайдаші привитались до Довбишки. Хазяйка попросила іх в хату. В сінях гостей зострів Довбиш и поцілувався з ними. Всі вони ввійшли в хату, и гості знов поздоровкались с хазяінами.
Кайдашиха поклала на стіл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки, поцілувала и знов поклала на стіл.
— Як вас, свахо, Бог минув? Чи живі, чи здорові, моє серденько? говорила Кайдашиха тонким голосом та все пишала губи.
— Спасибі вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити Бога. Сідайте, свахо, щоб старости сідали, просила хозяйка.
— Та дай же, Боже, щоб старости сідали. Як дасть Господь милосердний, то може и справді старости незабаром сядуть у вас, говорила Кайдашиха, втераючи губи й вид хусточкою, хоч на губах и на виду нічогісінько не було.
— Чи це ви, свахо, запилились? спитала в Кайдашихи хазяйка.
— Еге, моє серденько. На дворі душно, неначе серед літа, сказала Кайдашиха и знов у друге обтерла вид хусточкою. Вона любила чепуритись и держала себе дуже чисто. Все на неі було чистеньке, неначе нове.
Кайдашиха сіла коло стола на ослоні. Кайдаш балакав с хазяіном.
— Та сідайте бо, свахо, за стіл! просила хазяйка.
Кайдашиха пересіла з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась и була прохана. Пробуваючи на службі в панів, вона набралась од іх чимало пишання.
— Та сідайте бо, свахо, за стіл, будьте ласкаві. Оце, Господи! А ви, свату, чого це стоіте? Сідайте за стіл, а то ще й старости наші спротивляться.
Кайдаш поліз за стіл. Кайдашиха тільки трошки посунулась по лаві до стола, й очі спустила до долу.
— Оце, Господи! сідайте бо, свахо, коли ваша ласка, на покутя! Ви ж таки наша сваха, припрошувала хазяйка Кайдашиху.
Кайдашиха зовсім спустила очі, запишалась, втерла губи хусточкою и посунулась на саме покутя. Вона ледві підвела очі и глянула на хату.
— Де це моя Мотря? Оце загаялась за тією роботою. Вже й час полуднувати, говорила хазяйка, вештаючись по хаті.— Та вже й робоча ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так пильнує коло роботи, що й не розгинається. Ото, моє серце, гарну невісточку матиму, коли дасть Господь милосердний довести діло до ладу, заговорила Кайдашиха, неначе в розмові мед розлила по хаті.
Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввійшла в хату и стала коло порога. Мати загадала ій зібрати з глечика сметану та накраяти сала. Сама хазяйка накраяла хліба а хозяін вніс с хижки бокату пляшку горілки и поставив на стіл. В горільці плавав червоний стрючок перцю, неначе тільки що вирваний на городі. Кайдаш глянув на перець, и в ёго слинка потекла.
Мотря поставила на стіл полумисок с сметаною и тарілку с шматочками сала. Кайдашиха не зводила з Мотрі очей, неначе хотіла випитати всю іі душу. Іі очі з мякеньких стали зразу тверденькі. Брови насупились, а осміх злетів з уст и ніби сів десь на образах.
— Спасибі тобі, моє серце кохане, що ти нас витаєш, промовила Кайдашиха до Мотрі, и знов на іі уста прилинув осміх, а с словами неначе полилась патока.
Кайдашиха сиділа, згорнувши руки, ніби тільки що запричастилась и прийшла с церкви.
Мотря підвела на будущу свекруху гострі очі й постерегла ту патоку своім пронизуватим розумом. Той солодкий медок зразу не сподобався Мотрі.
Тим часом Довбишка звеліла дочці роскласти в челюстях трісок и спражити яєшню. Мотря почала поратись коло печі. Хазяін налив чарку перцівки. В Кайдаша натекло повний рот слини. Він насилу вдержався, щоб не плюнути під стіл.
Хазяін підняв чарку вгору и почав приказувати: даруй же, Боже, нам щастя и здоровя, а помершим пошли, Господи, царство небесне. Поможи нам, Боже, довести діло до кінця, а ти, дочко, будь щаслива й здорова. Як будеш свекрові та свекрусі покірненька, буде твоя голівонька веселенька!
Хазяін випив усю чарку до самого дна, щоб не зоставалось на слези, знов налив и подав Кайдашеві. Кайдаш устав, приказав до чарки кілька слів и швидче вкинув у рот горілку. Хазяін знов налив чарку и подав Кайдашисі. Кайдашиха взяла чарку и наговорила приказок живим и мертвим повнісіньку хату.
— Даруй же, Боже, нам и нашим дітям вік довгий та щасливий, щоб ти, моя дочко, була здорова, як вода, щоб цвіла до віку, як рожа, щоб ти закрасила мою хату, моя втіхо, як зозуля садочок, приголубила мою старість. Пошли тобі, Боже, вік веселий, як рибі в морі.
Кайдашиха ледві помочила губи в горільці, хоч и любила горілочку.
Кайдаш глянув на жінку и подумав: и на якого нечистого вона распустила язики! Ёму дуже хотілось випити по другій.
— Що це ви, свахо, так мало випили! припрохувала хазяйка.
— Ой буде, буде! залепетала Кайдашиха: така гірка, як полинь! Я не знаю, як ті пяниці іі пють.
— Та випийте бо, свахо, більше. Не вже оце ви зоставляєте стільки на слези? просили хазяйка.
Кайдашиха знов притулила губи до чарки и мало не помилилась та не хильнула до дна, але якось удержалась и вкинула в рот один ковток.
— Та випийте, бо свахо, повну, знов просила хазяйка.
— Ой буде, моє серденько! Коли б не впитись, сказала Кайдашиха и оддала хазяйці чарку в руки, закусивши хлібом та салом.
Довбиш налив чарку й покликав до столу Мотрю. Мотря взяла чарку, ледві промовила кілька слів, дуже швидко притулила чарку до губ и ще швидче іі одвела, неначе губи чаркою попекла, й одвернулась, втираючись рукавом.
Гості й хазяіни почали полуднувати, знов випили по чарці й розговорились. Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що стояла на полу, на жертку, на подушки. Вона дуже любила чванитись и почала росказувати, як іі шанували пани та попи.
— Оце недавно, серденько моє, просили мене готувати обід аж у Дежки; у священика були хрестини. Господи милосердний! наіхало гостей повнісінькі хати, а я на всіх настачила. Вже як порозъіздились гості, а матушка й кличе мене в покоі, садовить мене на стільці за столом, и сама сідає зо мною вечеряти. Так мене частувала, спасибі ій, та все припрохує: та випийте бо, пані Марусе, та іжте бо, пані Кайдашихо! Єй-Богу правду кажу, проше вас!
Мотря одвернулась до порога й засміялась. С того проше сміялись на всему селі и дражнили через те слово Кайдашиху пані ікономшою.
— Коли б міні тільки Господь віку прибільшив, а я вже доведу до путя, тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворі!Та згадка про панський двір навела думку про недавню панщину, навела сум на всіх. Кайдашиха примітила теє и звернула на инчу стежку.
— А що вже про своіх синів, то, єй-Богу, гріх буде не хвалити іх. В мене два сини, як два соколи. Що вже що, а на старість прикриють мене орлиними крилами. Хвалити Бога, буде до кого прихилитись. Що за люба дитина мій Карпо; такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий він був и маленьким: оце було покину в колисці, піду на город, вернуся, а він лежить, ані писне. Моі сини, як пахучі васильки на городі.
Довбиш и Довбишка слухали Кайдашиху, аж роти пороздявляли, а Кайдаша брала злість. Він усе ждав, щоб ёго жінка скоріще стулила рота, та щоб хазяін наливав по чарці. Червоний перець у горільці дражнив ёго, як цяцька малу дитину, а жінка роспустила розмову на всю губу. Він не видержав.
— И годі тобі хвалитись дітьми. Хвалила ж сова своіх дітей, що нема кращих на світі, а яка ж там совина краса! сказав Кайдаш.
— А вже ж, що правда, то не гріх, притакнула Довбишка и неначе підлила масла в огонь.
— Я не хвалю своіх синів, але коли правду сказати, то на всі Семигори немає таких хлопців, як моі. Що вже робочі, слухняні, покірні, то дай Боже таких дітей усякому. Мого Лаврона, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як иде селом, то дівчата аж перелази ломають.
Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла міру. Карпо зовсім не слухав не тільки іі, але навіть батька, а покірним він не був навіть малим хлопцем.
Мотря нагрягла яєшні и подала на стіл. Довбиш знов почастував гостей. Кайдашиха випивала вже по повній и губів не втерала хусточкою. Чарка частіще пішла кругом стола. В пляшці вже зостався на дні тільки червоний стрючок. В Кайдаша и в ёго жінки посоловіли очі. Вони встали зза стола и почали прощатись, обніматись та цілуватись. Кайдашиха спіткнулась на порозі и трохи не впала.
— Дасть Бог, поженимо дітей, то я для Карпа прироблю хату через сіни, сказав Кайдаш, виходячи за ворота: в мене синами не поле засіяно. Лаврін зостанеться в моій хаті, а Карпо житиме через сіни.
— И то добре, свату! як будуть шануватись, то помиряться, а як не схотять, то як схотять! сказав Довбиш, випроважаючи сватів за ворота.— Де вже, щоб моі сини не помирились! Та на цілому світі нема таких слухняних дітей, як моі сизопері орли! хвалилась Кайдашиха, виходячи через ворота на улицю.
— Прощайте! зоставайтесь здорові! спасибі вам за хліб, за сіль, та за вашу ласкавість! прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворітьми.