Кайдашева сімя̀/I
| Кайдашева сімя̀ I |
II ▶ |
|
Вся Канівщина од самого берега Дніпра вкрита крутими горами, — але нігде нема таких крутих та густих гір, як на полуденній стороні Канівщини, де річка Рось наближається до Дніпра, де вона прорізує гори и під горами камянний шар, де обидва береги Росі обставляні скелями. Глянеш с корсунських гір, славних битвами Богдана Хмельницького и по обидва боки Росі земля ніби схопилася пухирями та бульками, ніби вона кипіла, клекотіла и тільки що простигла саме тоді, як добре вбилася в ключі. Здається, ніби то не земля, а море в час бурі з високими та крутими хвилями, с кучерявими гребінями. Скрізь понад Россю стоять круті гори, як висока покрівля хат, поломані на всі боки; між горами узькі та довгі, без кінця, ярі, покручені, як безконечник на писанках. Гори то піднімаються, то вгинаються на всі боки, то западають дуже глибококруглими глибокими долинками похожими на погріб. На іх крутих ребрах подекуди ніби хтось повиколупував долинки якоюсь велитенською ложкою. На тих горах скрізь стремлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком. Ввесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована украінська воля. Вся краіна без ліса, гола, спустошена. Лісів зосталось небогато. Тільки в ті долини та ярі поховались чудові, пишні села та хуторі с садками та ставками. Вся сторона густо засипана селами, як рясна яблоня яблуками. Виідеш з глибокого яру на високу круту гору, а за тією горою роскинеться долина, вся вкрита травою, ніби зеленими килимами, на котрих роскидані роскішні букети садів з білими, як сніг, хатами, з блискучими ставками, з зеленими купами верб по над ставками. Зъідеш с крутоі гори в глибокий яр, и перед тобою на всі боки неначе одчиняються ворота між крутими горбами, а через ті ворота виглядають то села з зеленими садами та городами в глибоких закутках, то зелені бані церков, то зелені байраки на крутих ребрах, то голі боки гір, літом попаляні сонцем, то здорові сахарні с чорними високими виводами коло ставків, то часом густий, як щетина, дубовий старий ліс. Вискочиш на другу гору и знов перед тобою міняється декорация: в низу блищить глибока кругла узька долина, неначе здорова миска, вся обросла чегарником, а на самому дні долини лежить довгий невеликий горб, ввесь порослий густими кущами, неначе якийсь зелений здоровий іжак притаівся на дні долини. А там по другий бік шляху між горами вється Рось од Стеблева до Корсуня; по над Россю скрізь млини, коло млинів високі верби, хати з зеленими огородами. В воді сіріє здорове каміння, до котрого притулились букети ліз та високого очерету. Над берегами стремлять скелі, сіріє й червоніє каміння, що повисовувалось з землі на світ божий, неначе повисовувались сухі ребра.
В літній час те давнє кладовище украінськоі историі й тепер буває пишне. Всі хвилі гір зверху застеляні роскішними нивами, вкриті зеленими сахарськими буряками, житами, пшеницями, білими гречками. Горяче сонце обливає жовті жита, пшениці, ціле море зеленоі ярини, кидає проміння в зелені глибокі ярі, в темні дубові та грабові ліси. А над тими хвилями ярини та озимини високо чорніють козацькі гостроверхі и круглі могили, обсмаляні гарячим сонцем, а зверху блищить синє шатро широко роскинутого неба, шугають здорові орли, або сидять купами на могилах…
Між Корсуньом та Богуславом, в безкетті покручених та поламаних високих гір, стоіть велике село Семигори.
Од північного берега Росі йде глибокий та довгий яр між двома рядами ніби порепаних гір. Той яр доходить до круглоі, як голова, гори и росходиться на обидва боки рукавами. В тих ярах роскидане село Семигори. По всему яру йдуть рядом один за другим ставки з греблями. Греблі обсажені здоровими вербами. Між ставками подекуди зеленіють левади яснозеленою осокою: то давні ставища, на котрих повисихала вже вода. По один бік яру стоять дуже круті, густо порепані гори, перервані подекуди узенькими западистими долинками. Попід горами біліють хати, а за хатами зеленіють сади, висять на крутих горах, ніби зелені гнізда. По другий бік яру гори піднімаються двома східцями чи терасами: на низшому східці понад ставками стоять хати, коло хат ростуть старі сади. Густе гіля яблунь та груш скрізь понавішувалось через тини на дорогу. Старі високі, як дуби груші вкривають всю терасу, як густий ліс. Вища тераса вся вкрита старим, густим роскішним лісом од одного кінця села до другого. Глянеш на той ліс з високоі гори и не можеш одірвати од ёго очей. Такий він гарний, густий та здоровий! На круті горби, на узькі долини неначе хто кинув дорогу зелену оксамитову одежу, и та одежа грациозно зібгалась, повгиналась, позападала тисячами дивних форм. На синёму небі ліс вирізується на крутих горбах ніби здоровими дугами, вкриває круглі горби, як густа щетина, заливає морем зелені узькі западисті долини. На палкому сонці круті горби блищать ясним зеленим листом, таким ясним, що круглі верхи густого дерева одрізняються один од другого, як здорові зелені мячі. Між тими крутими освіченими горбами темніють западисті узькі долини. Ліс в долинах такий густий, неначе хто насипав туди купами зеленого листя. Темні западини вкриті тінню; тінь повита зверху легесеньким туманом. Ті поетичні западини навіть здалеки ніби дишуть тобі просто на лице лісовою прохолодою, лісовою жизню и такою поезию, од котроі душа ростає, як віск на сонці, од котроі фантазия оживає, тягне в ті місця якоюсь потайною силою и чарує, й лякає тією живою силою, захованою в тих дивних місцях природи… Довгий семигорський яр доходить до круглоі, як голова гори, котра виступила терасою. Під самим шпилем блищить ставок, обсаженний старими столітніми вербами, а на шпилі стоіть церква с пятьма банями, с кучерявими золотими хрестами, поставляними на позолочені серпи молодого місяця. Од церкви знов пішов на бік довгий яр и ввігнався в густий ліс. Вище од церкви на горі біліє здорова економия з високою покрівлею, з білими двома верхами. Коло економиі, під самим лісом, чорніють старі скирти панського хліба, жовтіють золотом ожереди свіжої соломи.
По один бік того шпиля, на котрому стоїть церква, жив Омелько Кайдаш. Кайдашева хата стояла в глибокому закутку. Той закуток глибоко ввігнувся в гору и був укритий старим садком. Кайдашева хата стояла над шляхом. Коло хати був маленький двір, неодгорожений од садка. Недалечко од хати стояла повітка, а зараз коло повітки клуня. За хатою піднімалася гора, вкрита старим садком. По крутих боках гори піднімалися одна вище од другоі, старі груші та черешні, як ставни, неначе спинились навшпиньки одна позад другоі. Коло окопу понад ровом пішли вгору низкою густі сливи, угорки, а там ще вище ніби висіли круглі гнізда густого вишника с старими високими вишнями в середині, з молодими низенькими іх дітьми навкруги. Кругом хати, кругом клуні росла така зелена гладенька трава, як и в самому садку. Невеликий огород розстелявся під шпилем до зелених верб коло ставка.Одного літнёго теплого дня, перед Паликопою, Омелько Кайдаш сидів в своій повітці на ослоні й майстрував. Широкі ворота були одчиняні настіж. На ясному сонці чорна тінь у воротах здавалась ще темніщою, неначе коло повітки висів шматок чорного сукна. В тій чорній продухвині сидів, ніби намалёваний на чорному сукні, старий Кайдаш в білій сорочці, в білих широких штанах, підперезаний ремінним очкуром. Застіжка с чорного шнурка чорніла на ёго пазусі. Він стругав вісь, придавлюючи обома ногами підніжку. Широкі рукави білоі сорочки метлялись на повітрі, одсовувались до ліктів, а спід рукавів виглядали здорові загорілі жилаві руки, с чорним волоссям, с товстими, як шнурки, жилами. Невеликі темні й гострі Кайдашеві очі пильно дивились на струг. Широке лице ёго було бліде й сухе. Широкий та високий лоб був вкритий сухими тонкими зморшками. Виски позападали и на висках темніла в западинах тінь. Тонкий ніс висох и випнувся по середині гострим, тонким горбиком. Тонка довга шия с кісточкою на горлі за кожним махом струга то подавалась назад, то витягалась вперед; іі обхватував знизу узький на палець комірчик, вишитий червоною та синёю заполочею. Кучеряве чорне густе волося стреміло на голові, як пух, и блищало подекуди сивиною.
Зараз коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки поправляли поди під стіжки, бо вже жнива кінчились и наставала возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, менчого — Лаврином. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгобразі й русяві, з довгими тонкими, трошки горбатими носами, з румяними губами, з узьким але мягким підборіддям. Карпо був широкий в плечах, з довгими тонкими руками, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим без румянця лицем. Ёго тонкі губи обведяні дуже виразно. Верхня губа піднімалася по середині в гору, спускалась на обидва боки круто вниз и знов ніби легенько закручувалась кінчиками в гору. Русяві вуси ёго вже закручувались над верхнёю губою. Тонкі пружки ёго блідого лиця з міцно стуляними тонкими губами мали в собі щось неласкаве, а гострі темні очі та два глибокі пружки між бровами робили ёго лице трохи сердитим.
Лавринове молоде довгобразе лице було румяне до самих висків. Ёго веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, румяні губи, кругловате підборіддя, дрібні білі зуби — все дихало молодою парубочою красою. Він був похожий з виду на матір.Лаврин проворно совав заступом по землі, Карпо ледві володав руками, морщив лоба, міцно тулив губи и неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому менчому братові хотілось говорити, старший знехотя кидав ёму по кільки слів.
— Карпе! промовив Лаврин, а коли ти будеш оце сватати? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
— Посватаю, кого трапиться, знехотя обізвався Карпо.
— Сватай, Карпе, Палажку. Кращоі од Палажки нема на всі Семигори.
— То сватай, як тобі треба, сказав Карпо.
— Як би на мене, то я б сватав Палажку, сказав Лаврин: в Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна, як малёвана.
— Коли в Палажки очі витріщкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.
— То сватай Хіврю. Хівря доладня, як писанка.
— И вже доладня! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить то носом свистить.
— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, як сопілка грає, а тиха як ягниця.
— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива та ще й с перцем, сказав Карпо.
— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинесся, сказав Лаврин.
— Коли в Химки очі, як у сови, а своім кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє…
Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати и почав прислухатись. Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини стояли без діла й базікали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослони й вибіг, з стругом у руці, з повітки. Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви що неділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись и постити; він понеділкував и постив дванайцять пятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала пятниця перед Паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не ів од самого ранку; він вірив, що хто буде постити у ту пятницю, той не буде в воді потопати.— А чого це ви поставали та руки поскладали та ще й верзете Бог зна, що? загомонів Кайдаш до синів: Чи то можна в таку пятницю паскудити язики? Ви знаєте, що хто сегодня спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді и не вмре наглою смертю.
— В Семигорах нема де и втопитись, бо в ставках старій жабі по коліна, сказав Карпо.
— Говори дурню, нема де втопитись. Як Бог дасть, то и в калюжі втопитись, сказав батько.
— Хіба с корчми йдучи… сердито сказав Карпо и тим натякнув батькові, що батько любив часто заходити до корчми.
— Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! все допікаєш міні гіркими словами…
Кайдаш плюнув и знов пішов у повітку стругати вісь.
Хлопці трохи помовчали, але перегодя, знов почали балакати попереду тихо, а далі все голосніще, а потім зовсім голосно.
— Карпе! тихо почав Лаврин, дуже охочий до гарних дівчат: скажи бо, кого ти будеш сватати.
— Ат, одчепись од мене, тихо промовив Карпо.
— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неі щоки, як яблука, зуби, як біла ріпа, в неі коси, як праник, ноги, як ставиці, сама дівка здорова як тур, як иде, то під нею аж земля стугонить.
— Гарна… мордою хоч пацюки бий, сама товста, як бодня, а шия хоч обіддя гни.
— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя, личко маленьке й тоненьке, як шовкова нитка, губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка, хоч води напийся, а сама пишна як у саду вишня, а тиха, як вода в криниці.
Старий Кайдаш аж на бік сплюнув, а Карпо промовив: Вже й знайшов красуню! В Одарки лице, як тріска, стан, як копистка, руки, як кочерги, сама як дошка, а як иде, то аж кістки торохтять.
— Але ж ти й вередливий! то сватай Хотину Корчаківну, сказав Лаврин и засміявся.
— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неі неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
— Ну то бери Ганну.— А вже ж! оце взяв би той кадівб, що бублика ззіси, поки кругом обійдеш, а як иде, то задом крутить та…
Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув и знов вибіг с повітки.
Хлопці стояли один проти другого поспиравшись на заступи.
— Господи! чи в вас Бога нема в серці, що ви в таку святу пятницю паскудите язики, чи вам не треба помірати, чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоіте, згорнувши руки, діла не робите та тільки язиками чорт зна-що верзете, крикнув Кайдаш и почав присікуватись до синів та махати стругом, перед самим Карповим носом. Старий був нервий и сердитий и ще більше сердився од того, що в ёго од самого ранку и рісочки не було в роті.
— Тату! сказав гордо Карпо: ви покинули майструвати, а ми вам нічого не кажемо.
Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім мішків гречаноі вовни, не вважаючи на святу пятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знов розмовляти.
— Коли я буду вибірати собі дівчину, то візьму гарну як квіточку, червону як калину в лузі, а тиху, як тихе літо. Хоч під лавкою полежу, та на хорошу погляжу, хоч за дровами, аби с чорними бровами, сказав веселий Лаврін.
— Міні аби була робоча та проворна. Я не дуже люблю дівчат с солодким маком, а люблю с перцем, щоб були трохи кусливі, як мухи в спасівку, сказав Карпо.
— То бери Мотрю, Довбишову старшу дочку. Мотря й гарна и трохи бриклива, и в неі й серце с перцем, сказав Лаврін.
Лаврінові слова запали Карпові в душу. Він спинився чогось думкою на Мотрі, и вона в ёго не виходила з думки, неначе стояла тут на току недалечко од ёго, під зеленою яблунею и дивилась на ёго своіми темними маленькими, як терен, блискучими, як вишня проти сонця, очима. Він неначе бачив, як пашіло іі лице з румянцем на всю щоку до самих висків, як біліли іі дрібні зуби між тонкими червоними губами, як вона, ніби одмахуючись правою рукою, одвертала од ёго своє горяче лице и блискучі маленькі очі. Гаряче літне сонце огнем роспекло ту мрію перед ёго очима. Карпо задумався, підвівся од землі, сперся на заступ и не зводив очей с того місця під яблунею, де він ніби вглядів свою горячу мрію в червоних косниках на голові, в червоному намисті з дукачем.— Карпе! чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? спитав Лаврін.
Карпо ніби не чув ёго слів та все дивився грізними очима на зелене гілля, неначе хотів прогнати с перед очей ту мрію. А мрія все стояла и манила ёго. Карпо почув, що с краси тієі мріі ніби напився погожоі холодноі криничаноі води в горячий день.
Сонце почало повертати на вечірній круг. Кайдашиха вийшла с хати и прикрила очі долонею. Вона була вже немолода, але и не зовсім стара, висока, рівна, з довгобразим лицем, с сірими очима, з русявими бровами, с тонким рівним носом, с тонкими губами, з блідим лицем. Біла сорочка здавалась ще біліщою од чорноі запаски, од чорноі с червоними квіточками здоровоі хустки на голові. Маруся Кайдашиха з замолоду довго служила в дворі у пана, куди іі взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарити и ще й тепер іі брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів, набралася од іх трохи паньства. До неі прилипла якась облесливість в розмові и повага до панів. Вона любила цілувати іх в руки, кланятись, підсоложувала свою розмову з ними солодкими словами. Попаді й небогаті паніі частували іі в покоях, садовили поруч с собою на стільці, як потрібну людину. Маруся пишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, як дрібним горохом. До природнёі звичайности украінськоі селянки в неі пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неі спадала та солодка луска и вона лаялась и кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.
— А йдіть, дітоньки, полуднувати та й батька кличте! крикнула Кайдашиха тонким голосом.
Лаврін покинув заступа и пішов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ.
— Карпе! йди, серденько, полуднувати! кидай роботу. Омельку! кидай майструвати. Вже спів дня звернуло.
— Покинь міні полудень на столі: я зараз прийду, обізвався Кайдаш с повітки, не повертаючи голови.
Сини з матірю пішли в хату, а батько все сидів на ослоні та майстрував. Він не обідав тієі пятниці и не пішов полуднувати.
Сини пополуднували и пішли знов до роботи, а старий Кайдаш все працював. Вже сонце низько спустилося над лісом, а він и не думав полуднувати.На дзвіниці вдарили в дзвін и тонкий дзвінкий гук задрижав и розлився по селі на три долини. Він ударився об близьку гору, вкриту лісом, одскочив и залунав коло дальшого шпиля, а там далі розлився десь далеко понад густим лісом та все лунав слабіще та тихіще и замирав в тихих лісових западинах, обзиваючись ніби десь під землею. Старий Кайдаш кинув струга и перехрестився. Він надів свиту й шапку, підперезався и пішов на гору до церкви.
— Омельку! Омельку! гукнула Кайдашиха тонким голосом: не забудь зайти с церкви до попа та візьми гроші за вози бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславі ярмарок. Чи чуєш?
— Та чую, чую! обізвався Кайдаш зза двору и пішов на гору до церкви.
— Та будь-ласка, не заходь до шинку. Пропєш гроші, не матимеш с чим йти на ярмарок, знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи с сіней.
Кайдаш прийшов до церкви, церква була ще заперта. Він сів коло дверей на камяних східцях и поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лісом, пишно горів вечерній світ сонця. Всі шпилі тепер чорніли в тіні, а між ними в западини проривався світ пучками, заливав западини світом, пронизував кожний верх дерева и блищав крізь зелений лист, як через кришталь. Над лісом розлився дивний спокій, а дзвін гув та дрижав над шпилями, тричі одбиваючи свій гук. Кайдаш не зводив очей с тієі картини. Він сидів, як деревяний, а на ёго лиці розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився.
Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком и почав правити вечерню. Паламар був у полі. Кайдаш пішов у вівтар служити за паламаря, посвітив свічки перед образами и подав священикові кадильницю…
Церква була зовсім порожня, тільки в бабинці стояли три баби в намітках. Кайдаш молився, стоячи на колінах не зводив ясних очей с царських врат, а ёго широке бліде лице стало жовте, як віск.
Вийшовши с церкви, Кайдаш пішов до пана за грішми. Він був добрий майстер, робив панам и селянам вози, борони, плуги та рала и зарабляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати іх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на ёму свою печать.Забравши гроші, Кайдаш пішов до дому, але при самій дорозі стояв шинк. Кайдаш не ів цілий день. Голод затяг ёму живіт, тягнув за печінки. — Треба випити хоч одну чарку горілки; одна чарка не зашкодить, бо вже од голоду аж шкура болить, подумав Кайдаш и зайшов у шинок.
В шинку було кільки чоловік. За столом сидів ёго кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сів з ними за стіл и почав балакати, випивши чарку горілки.
— Оце, куме, так натомився, аж спина болить, промовив Кайдаш.
— Що ж ти таке важке робив? спитав ёго кум.
— Та все лагожу вози та підроблюю осі. Ота міні каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скільки я осей поломав через ту иродову гору, то й полічити не можна.
Дорога в село ишла коло самого Кайдашевого города. Вона спускалась с крутого шпиля, як с печі. Вози с снопами часто котились з гори и тягли вниз за собою й волів.
— То застав синів трохи роскопати шлях, сказав кум.
— А хіба ж я один возитиму тудою снопи. Адже ж и ти возиш. Чом би тобі пак не роскопати, сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.
— Нема, бач, міні діла. Ніби я сижу, згорнувши руки, обізвався чоловік; а воно було б дуже добре роскопати спуск, ще так трошки наскоси.
— А вже ж наскоси, щоб, бач, було не так круто: так, приміром, од того чагаря та до мого тину, сказав Кайдаш, ще й палцем махнув наскоси.
— Або хоч и так, приміром, наскоси од твого тину, де стоіть стара груша, та до чагарника, сказав кум и махнув пальцем наскоси на другий бік. От и вози були б цілі, сказав він ще й губами цмокнув.
— Так було б ще луче… та ще як би взяти заступом поза тим сучим горбом, попід самим тином, сказав Кайдаш, випивши чарку и запаливши люльку: та вже й посадило той горб на шпині, неначе оту гулю на твоій лисині, куме! Вже той каторжний горб сидить міні отут у печінках.
— Коли б ти знав, то я вже через ёго підірвався; мене вже поруха взяла. Коли не ідь, то все підперай воза спиною, сказав кум: всю спину поколив ик бісовому батькові.
— Та, здається, куме, и ти сам котився с тієі гори с своєю Ганною, вертаючись с хрестин! обізвався с кутка чоловік.— И як ті люде іздили с такоі гори и не роскопали, одколи Семигори стоять, говорив Кайдаш, наливаючи чарку с кварти.
— Та мабуть, попереду не возили тудою снопів, обізвався один чоловік с кутка.
— Еге, не возили. Скільки я с покійним батьком потрощив возів! Раз трохи не задушився наш віл у ярмі. Віз покотився з горба тай потяг за собою воли. По один бік заніз поламався; віл вискочив, а з другого боку заніз був добрящий та й не подався. Другий він так таки й повис на ярмі! Лежить бідна худоба, аж язика висолопила, поки я приніс сокиру та й перерубав заноза.
Вже сонце зайшло, вже стало на дворі темно, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей и вже пяний потягся до дому.
Кайдашиха с синами вже повечеряла. Вже в хаті полягали спати, як батько застукав у двері.
— Жінко! одчини! закричав Омелько и почав лупити з усієі сили кулаком у двері.
— А деж ти, волоцюго, волочився до сего часу? крикнула Кайдашиха с хати. Не одчиню! Ночуй на дворі, коли пропив гроші. Про мене, лягай там під тином.
— Одчини, бо вікна побю! репетував Кайдаш и лупив у двері ногою так, що поганенькі двері аж хрипли?
— Як побєш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславі ярмарок, обізвалась с хати жінка.
Лаврін устав и одчинив батькові двері. Батько переступив поріг, заточився, поминув хатні двері та й пішов лапати стіни в темних сінях. Замісь дверей, він налапав драбину и звалив іі, потрапив на діжку з водою, скинув кружок и шубовснув у воду обома руками. Кайдашиха наносила повнісіньку діжку води. Вона через верх полилась до долу.
— Жінко! де ти в сучого сина діла двері! кричав Кайдаш. Чи це я вліз у ставок? Покарала мене свята пятниця. Прийдеться пропасти.
Кайдашеві здавалось, що він иде через узеньку греблю попід вербами, що він шубовснув з греблі у ставок. Він почав гвалтувати.
— Гвалт! рятуйте, хто в Бога вірує! гукнув Кайдаш на ввесь куток, аж собаки забрехали на дворі: рятуйте, бо пропаду! покарала мене свята пятниця.— Якого ти бісового батька кричиш, як несамовитий! крикнула с хати Кайдашиха. Хіба ж ти не бачиш, що ти в сінях?
— А може це я згубив очі на греблі? Нічогісінько не бачу, єй Богу нічогісінько! А може це кум повидирав міні баньки з лоба, говорив Кайдаш сам до себе: оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду до дому без очей?
Кайдаш махнув рукою и зачепив горщик на полиці. Горщик полетів Кайдашеві на голову и гепнув об землю.
— Яка це иродова душа кидається горшками. Марусе! та не кидайся бо! При… присягаюсь, що вже більше не буду.
Кайдашиха схопилася с постелі, кинулась до печі и почала роздувати жар, притуливши до ёго суху тріску. Огонь блиснув на всю хату и полився через одчиняні двері в сіни.
— О! кум вернув міні очі. Потривай же, лисий дідьку! Я тобі завтра… я тобі оддячу!
И с тими словами Кайдаш вліз у хату. Ёго ясні очі посоловіли. Лице було бліде, як віск. Рукава по лікті були мокрі и з іх текла потоками вода. На землі появились смужки та покручені фігури з водяних крапель, неначе разки намиста, роскидані й поплутані на всі лади.
— Побила мене лиха година та нещаслива! загомоніла Кайдашиха: с чим же ти поідеш завтра на ярмарок, коли пропив гроші? Треба соли, треба горшків, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Адже ж настає возовиця. Та треба де чого накупити ик весіллю. Адже ж думаєш женити сина.
— Брешеш! я не пропив грошей. Осьдечки гроші, та тобі не дам, сказав Кайдаш, вдаривши рукою замісь кишені по припічкові. Дулю візьмеш, а не гроші.
— От тепер, тату, вже не будете в воді потопати та од наглоі смерти помірати, обізвався з лави Карпо насмішкуватим голосом.
— А ти чого обзиваєсся? Матері твоій сторч та в борщ! Спи о там, коли ліг, а то я тебе палицею зверху, сказав Кайдаш, заточившись и впавши на лавку.
— В палиці два кінці: один по міні, другий по вас, обізвався з лави Карпо.
— И годі вже тобі! Ище мало того крику, спиняла мати Карпа.
Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився але не достав головою до свити. Голова сгукнула, непаче хто кинув на лаву гарбуза. Він, як упав, так и захріп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, и в хаті все стихло и втихомирилось. Тільки собаки на дворі ще довго брехали, роздратовані незвичайним криком та світом у хаті в таку пізню добу. Всі поснули в хаті, тільки Карпо довго не спав а все неначе бачив під зеленою яблунею свою мрію в червоних косниках на голові та в червоному намисті з дукачем.