Казки Андерсена з короткою ёго життєписью/Цалинка

by Ганс Крістіан Андерсен

◀ Погане вутятко

Казки Андерсена з короткою ёго життєписью Ганс Крістіан Андерсен пер.: Михайло Старицький Цалинка

Циганська голка ▶

Для інших версій цієї роботи див. Дюймовочка.

Цалинка.

ула собі жінка і ду́же бажа́ла мати мане́ньку дити́нку. Шо́ вже вона не робила — не має, тай не має! От, і пішла́ вона тоді до ві́дьми, та й ка́же: «ду́же-б я хтіла мане́ньку дитинку ма́ти; навчи мене, що́ мині роби́ти, чини́ти?»

 — «Не великого розуму діло!» одказа́ла відьма: — «ось тобі ячмінне зе́рнятко, тільки воно не таке, що сіють на́ полі, або дають ку́рям; візьми ёго, та й посади в го́рщечкудо квіто́к, — от і поба́чиш!»

 — «Спаси́бі!» подя́кувала жінка й дала за те відьмі двана́дьцять шагів; да́лі вернулась до дому і посадила зе́рнятко, як ка́зано.

 Незаба́ром зійшла з землі і квітка — хоро́ша, прехоро́ша, вели́ка, як півник, — тільки ще в пу́пьянку «Яка-ж гарне́сенька квіточка буде!» — сказала жінка цілуючи її у черво́ні та жо́вті пелюстки́. Коли-це, ра́зом, з великим по́ляском, роспу́кнулась квітка — і тепер уже стало ви́дко, що то був спра́вді півник; тільки в сере́дині ёму, на зеленому ло́ні, сиділо мані́сіньке дівча́тко, — тоне́сеньке, гарне́сеньке, з ца́ля завви́шки. Так і прозвали її — Цалинкою.

 От, зроби́ли їй коли́ску з горішиної лушпи́ни; замість пири́н послали хвіялко́вих квітчи́н, а замість покрива́ла — дали роже́вий пе́люсток: так вона і спала в ночі. А в день, було, на столі ба́виться: жінка поставить їй миску, квітка́ми убра́ну, нальлє водою і пустить ли́стика з півника; на ёму було ся́де Цали́нка, тай плава собі як у чо́внику од ві́ньця до ві́нця, керу́ючи замість весла двома́ кіньськими волоси́нками.

 Тай утішне ж було, — Господи! Та ще до то́го й співа́ти уміло. А голосочок-же-то був — тоне́сенький, та гарне́сенький, якого і в світі не чу́ти!

 От раз, як спала Цали́нка, крізь розби́ту ши́бку і влізла я́кось у ха́ту жаба... Бррр! Яка ги́дка тварю́ка — здоро́ва, зеле́на, слизька́!.. Плиг! та — на стіл, а на столі-ж спала мане́нька Цали́нка.

 — «От, га́рна жінка для мого сина!» — ка́же, та — за коли́сочку-горішинку; взяла, плигну́ла назад через ши́бку, та й занесла у садо́к дівча́тко. А в садку́ тім річка текла; один бережо́к був зго́ристий, а дру́гий — грузьке́ боло́то: втім-то болоті й жила з своїм сином жаба. Та й син же її був ги́дкий, преги́дкий: несто́тно — покійний батько!

 «Ква, ква! Бреке-ке-ке!» Тільки й заскриготів, угле́дівши в горішиній шкорлу́пці дівча́тко мене́сеньке

 — «Не кричи так, бо ще її збу́диш!» каже стара́: — «то й утече́ від нас! Не ба́чиш хіба́, що вона леге́сенька, немо́в той пух лебедя́чий. Ми поло́жимо її на широ́кій лата́тині посере́дині пле́са. Оттам вона буде пе́вна, на́че на ви́сепу: звідти вже не втече́! А ми тим ча́сом, на дні болота приготу́ємо для вашої осе́лі велику світли́цю.»

 От, ско́чила жаба у воду і ви́брала на о́тшибі широ́ке лата́ття, що довгою стебли́ною трима́лося за дно, та й поклала на ёму горішинку з дівча́тком.

 Проки́нулось воно дру́гого ра́нку, бідне: поба́чило, де опини́лося, та — як запла́че! Куди-ж-то не глянь — усе вода, усе вода, а на землю доста́тись — і не думай!

 А жаба стара́, тим ча́сом, прибіра́є кімна́ту на дні болота. Заквіча́ла її очере́том, сікняго́м, ря́скою... та, скінчи́вши, й поплила з своїм сином до лата́тини, де було дівча́тко, за її ліжком-горішком. От, допливши, уклони́лась низе́нько стара́ із води, тай каже: — «ось мій син! Він тобі чоловіком буде. Я вам на дні болота приготу́ю чуде́сну осе́лю!»

 — «Ква ква! Бре-ке-ке!» Тільки й умів дода́ти жабе́нко.

 Да́лі, взяла вона ліжко й поплила собі геть, а Цали́нка й зосталася сама́ на зеле́ній лата́тині; плаче, бідна, суму́є, та як зду́ма про жабу пога́ну, та про гидко́го жабе́нка, що мав її чоловікомъ бути, — так і заллється гірьки́ми!

 Учу́ли мане́нькі рибки́, що жаба каза́ла, — от і забажа́лось їм подиви́тись на те дівча́тко; ви́сунули вони головки́ з води і поторопіли — так воно в очу́ їм упало! Деж, щоб таке́ мане́сеньке, — та гарне́сеньке досталось тому гидко́му жабенку? Не буде цёго з роду-віку! От, зібра́лись гурто́м рибочки́, та й перегризли стебли́ну, за ко́тру трима́лось лата́ття; листок з Цали́нкою ру́шив і поніс її на собі дале́ко геть по річці, так що жаба́м уже було го́ді пійма́ти.

 Пливе собі Цали́нка, пливе; беріже́чки з садка́ми минають, пташечки́ на куща́х їй на-зу́стріч щебечуть, співа́ють: «що́ то за дівча́тко вродли́ве, та миле́сеньке!» А листочок, мов чо́вник, — усе да́лі, та да́лі... і поплили вони так в и́нші землі.

 Зди́бав їх на дорозі мете́лик гуля́щий, — біле́сенький, цяцько́ваний; як заба́чив дівча́тко знадли́ве — не надиву́ється, та й годі: поча́в круг листо́чка кружля́ти, почав кружля́ти, поки таки не сів.

 А Цали́нка радіє собі, що втекла жаби гидко́ї: так їй-то весело, так весело спозира́ти кругом на красу́ Божу, на воду, що на́че то́плине золото ся́ла! Взяло дівча́тко свого по́яса й привьязало одним кінце́м до мете́лика, а дру́гим — до листо́чка: так поплили вони іще шви́дче.

 Коли-це, де́ не взявся хрущ їм на зу́стріч, — здоро́вий, здоро́вий! Вгле́дів він Цали́нку, схопи́в ми́ттю мане́сеньке, леге́сеньке тільце́ її межи свої лапи, та й поніс геть на де́рево. А листо́к поплив собі да́лі по воді, а з ним і метелик, на́че на ла́нцузі вья́зень.

 Го́споди, як наляка́лась мане́нька Цали́нка! Але ще жа́льче було їй на се́бе за метелика-кра́сня, бо через неї му́сив напе́вне з голоду вмерти, як хто не зряту́є. А хруще́ві — ні га́дки! Посадив дівчину на найбільший клено́вий листо́к, віта́є її соло́дкою сито́ю з квіто́к, та все тією красо́ю любу́є, та чуду́є! А дівчинка-ж на хрущівну не була і ка́пельки схо́жа!

 От, незаба́ром посхо́дились на про́віди до них і дру́гі хрущі, що жили на тому дереві. Паня́нки-ж хрущівни́, позира́ючи на Цали́нку, тільки своїми кліщиками кивали, га́нючи:

 — «Гай, гай! Яке пхе́льне, мизе́рне! У неї тільки дві нозі!»

 — «Ще й кліщиків не ма́є,» — додала́ дру́га.

 — «А худе́ яке́, тонке́, — несто́тно люди́на! Та воно зо́всім пога́не!» — загули́.

 Да́рма, — а дівчина була собі гарне́сенька на про́чудо, на́віть і хрущо́ві споча́тку такою здала́ся; але, як почали́ усі її га́нити, то й ёму вона стала не до вподо́би, — не захтів він її більше коло се́бе трима́ти: от, узяв, та й зсади́в з дерева на квітку, на лісову зірочку, — розвязав їй світа.

 Заплакала дівчи́нонька через ту знева́гу, заплакала, що на́віть хрущі цурались її за мизе́рність. А про-те вона була така́ делікатне́сенька, як роже́вий листо́чок! От так і жило́ бідне дівча́тко однісіньке на цілий ліс.

 Сплела́ вона собі з соломи коли́сочку, та й повісила її під лопуши́ною, щоб од дощу захища́ла. Їла ж соло́дкий мед із квіто́к, а пила ро́су, що ра́нком на ли́стя сіда́ла.

 Так мину́ло і літо, мину́ла й о́сінь; аж ось і зіма незаба́ром, — довга, хму́ра, холо́дна. Все пта́ство, що своїм щебета́нням так її розважа́ло, зняло́ся у ви́рій; всі квітки́ пожо́вкли, і лопуши́на на́віть, що була для неї я́ткою, — зівья́ла, скрути́лась, лишивши по собі тільки посо́хле баділля.

 Тримтіла дівчино́нька мане́сенька од хо́лоду тим гірш, що й оде́жа порва́лась на шма́ття. А тут ще сніг... і ко́жна сніжи́на так уража́ла її, як би нас, звича́йно, цілісінька лопа́та снігу Ма́рне вона себе ку́тала у сухо́го листо́чка: не грів він ні ка́плі, й прийшло́ся їй, бідній хоч замерза́ти на́-віки!

 Край то́го лісу, де жила Цали́нка, простягла́сь була вели́ка ни́ва; тепер на їй бованіла тільки стерня́, та гру́да заме́рзла. Але бідному дівча́тку стерня́ та за дру́гий ліс ста́ла; плу́талась вона по їй, тремтячи́ од холоду, плу́талась — поки не приби́лась до жи́тла полёвої мишки А в теї мишки була га́рна й тепла осе́ля: замість gа́нку — ку́щик соломи, а під ним дірочка, ко́трою і вла́зили в ха́ту. В сере́дині-ж була хи́жка з зе́рном, кухня хоро́ша та ще й трапе́зна кімна́та. От, ста́ла дівчина коло дверей, наче те старченя́, та й просить на Бо́га хоч жи́тнє зе́рнятко, бо вже два дні, як їй і ріска у ро́ті була.

 — «Серде́шне!» — промо́вила мишка старе́нька, бо мала добре серце: — «іди лише́нь до ме́не обідати; ха́та моя тепле́нька й просто́ра.» Та так їй шко́да стало тієї дівчинки, що вона й додала́ далі:

 — «Та на́віть і зіму перебу́дь у ме́не; тільки умо́вою, — щоб мині підміта́ла ха́тку й роска́зувала гарне́ньких казо́к: я їх ду́же люблю!»

 Дівча́тко за́раз на це зго́дилось і до́бре зробило, бо ёму так га́рно жилося у мишки-бабу́сі.

 — «От шви́дко прийде до нас на про́віди гість;» сказала раз мишка старе́нька: — «мій сусіда має зви́чай раз у ти́ждень мене одвідати. Він ще заможніший над ме́не: у ёго вели́кі віта́льні поко́ї но́сить він кожу́шок чорний оксамито́вий. От, як би він посва́тав тебе, — була-б щасли́вою, да́рма хоч і сліпи́й! Ти роскажи ёму найкращої ка́зочки, яку знаєш.»

 Але Цали́нка і в голові не клала вийти за сусіда, бо то був кріт. Незаба́ром прийшов і він, одя́гнутий спра́вді у свого кожушка оксамито́вого чо́рного. Бала́кали більше про ёго дука́рства й освіту; але кріт хоч був і розумним, а про сонце й про квітки́ озива́вся ду́же пога́но, бо зро́ду їх не ба́чив. Цали́нка-ж проспівала ёму кілка чудо́вих пісе́нь, і так зачарова́ла голосо́чком своїм тоне́сеньким, що він закоха́вся од ра́зу; але, як чоловік розсу́дливий, про те по́ки і па́ри з уст не пускав.

 А кріт ото, прори́в до сусідок нові хо́ди під землею.. й дозво́лив їм гуляти по них, — такий уже ра́дий-то був! Перепроха́в тільки, щоб ча́сом не зляка́лися пта́шки, що лежала на доро́зі ме́рла Її пе́вно похова́ли недавно, бо була цілісінька... з кри́льцями, з ла́пками, з дзёбиком. На пе́рший раз він сам повів на прогуля́нку сусідок. Іду́ть вони по тих хо́дниках до́вгих, темря́вих, а кріт — по пе́реду, де́ржачи в ро́ті шмато́чок гнили́ці, що по́ночі світить. От, дійшли вони аж до ме́рлої пта́шки; тут, узяв він, та й пробив своїм ри́льцем дірку у сте́лі: світ тудо́ю як раз на пташку упав...... ба́чуть, аж так: лежить собі бідна ла́стівка до́лі; кри́льця їй зго́рнуті, оду́блі, головка й ніжки́ захо́вані в пірья... пе́вне з голоду вмерла! Сти́снуло серце Цали́нці: вона так любила маненьких пташо́к тих, що в літку її тішили своїм щебета́нням.. А кріт іще пхнув ла́стівку своїми лапка́ми, та й ка́же: — «Не щебета́тимеш уже більше! От іще щастя — отим пта́хом бути! Дя́кувати Бо́гові, жо́ден з дітей моїх не знатиме такої до́лі лихо́ї. Адже, в цёго птаства тільки й бога́тства, що — «кві-кві!» та «пі-пі!», а прийде зіма, то й ги́нуть з голоду!»

 — «Що правда, то правда: розу́мне слово!» одмо́вила стара́: — «з «кві-кві!» нічо́го не прибу́де, не зшиєш кожу́ха на зіму!.. А єсть-же такі, що ще й хизу́ються тим, що уміють співати!?»

 Цали́нка не промовила й сло́ва; але, як стара́ з кротом повернулись спиною до пта́шки, вона нахилилась над нею, розгорну́ла пірьячко, що вкрило голівку, та й поцілувала її тихе́нько в заплю́щені о́чі.

 — «Це може та са́ма, що мині ціле літо так лю́бо співа́ла!» подумала вона: — «бідна пта́шечко, як мині тебе шко́да!»

 А кріт, заткнувши знову дірку, провів паній до дому. Цали́нка-ж цілісіньку ніч і очей не стуляла. Встала вона ране́нько, сплела мерщі з души́стого сіна вере́тку й понесла у пече́рю до мерлої пташки; вкрила її гарне́нько, а щоб тепліше було — підмости́ла ще під крильця небіжці во́вни пухкої, що знайшлася у ми́щиній скри́нці.

 — «Прощай, моя пта́шко, голубко, — промовила — прощай! Спаси́бі тобі за ті пісьні чудо́ві, що тішили мене цілісіньке літо, як гаёчки ще зеленіли і гріло я́сне сонечко!«

 Ка́жучи це, схили́ла вона голівку до пта́шки на груди. коли це, — як схо́питься з ля́ку!.. Учу́ла, що в гру́дях щось сту́ка, а стукало серце пташи́не: пта́шка була тільки неприто́мня й приме́рла, тепло́-ж оживило її за́раз.

 В осени́, ба́чите, усі ластівки́ зніма́ються у ви́рій, до те́плого краю, на́ зіму Як-же ча́сом яка запізниться і холод її засту́ка; то й пада мерщі на землю, як ме́ртва, а зве́рху ще сніг — так і вкри́є!

 Не стя́милась з жа́ху і тримтіла ще до́вго Цали́нка, та було й чого́! Бо проти не́ї, мане́сенької, ластівка здава́лася велитнем. Да́лі-таки схамену́лась вона й осмілилась тро́хи; обгорнула її во́вною щільніше, вернулась до до́му й принесла мерщі ли́стика з ру́ти — своє укрива́ло, — та й укрила ним голівку хво́рої пта́шки.

 Дру́гої ночі Цали́нка знов по́тай навідалась до своеї слабо́ї. Ластівці було краще; ожила вона зо́всім, тільки була ще тако́ю плохо́ю, що ле́две ски́нула оком на дівчину, що перед не́ю в руці, замість свічки, шмато́чок гнили́ці ясно́ї тримала.

 — «Спаси́бі тобі, середеня́тко!» промо́вила пташка неду́жа: — «ти нагріла мене, зрятува́ла. Ско́ро осте́рбну я, то й полечу на повітря, де промени́сте сонечко ся́є!»

 — «Ох!» зітхнула Цали́нка: — «не лети, пта́шко, бо на-дво́рі ще холодне́ча, — сніг і мороз. Зостанься кра́ще в ліжку, — я буду о тебе́ піклува́тися!»

 Да́лі, принесла вона пта́шці води́ці у квіто́вім листо́чку. Напилася пта́шка й росказала Цали́нці, як терно́вий кущ їй кри́льце порвав, як вона через те не змогла́ з подру́жками вкупі у ви́рій летіти, як ви́билась з сили і впала на землю. Що-ж було да́лі і як вона тут опини́лася — їй па́мороки забило.

 Оттак цілісіньку зіму піклува́лася й побива́лася коло слабо́ї Цали́нка, хоронячи́сь лихо́го крота і старо́ї мишки.

 Прийшла весна, ви́грало соненчко й огріло землю: зібралась і ластівка в дорогу. Цали́нка сама й одчинила їй двері, одіткнувши дірку, що кріт колись ви́бив. От, прощаючись з своєю добро́дійкою, і про́сить ла́стівка, щоб тая їй сіла на спи́нку, а вона понесе́ її в гаї роскішні, зелені. Бідній дівчині так заману́лося... але згада́ла собі, що вона-б тим своїй мишці-бабу́сі завдала́ горя, та й зоста́лася.

 — «Ні, каже, — не мо́жу!»

 — «Ну, так прощай! Зоставайся щасли́ва, моє серденя́тко!» примо́вила ластівка і поли́нула вго́ру до соньця. А Цали́нка стояла, та пильно диви́лась у-слід; ди́виться, та за слёзами й світа не бачить. Так їй було тієї ластівки шко́да, так шко́да! «Кві-кві!» щебетнула їй тая ще раз на проща́ння, та й зни́кла в блакі́ті.

 Жури́лась бідна Цали́нка, нуди́лась, а її ще до то́го й на світ не пускали погрітись до соньця. А на ми́щиній хатці давно вже зеленіла пшениця хвиля́ста, для нашої дівчинкі, що ни́зча була од ца́ля, пшениця та була лісом.

 — «Ну, радій»! каже їй раз мишка-бабуся: — «Кріт, що в кожу́шку чорнім, оксамито́вім, — тебе сва́та. Тепер, поки літо, і про по́саг подумай. Вставай мині ране́нько, та роби пильне́нько. До такого богатиря справити собі треба прина́ймні хоч сорочки́ та оде́жу путя́щі!»

 От, мусила дівчина сісти за пря́дку; а мишка найняла ще до по́мочі їй чотирёх павуків, ко́трі без переста́нку й пряли. Захо́див до них що ве́чора кріт і росказував, як ёму обри́дло те літо, що роспекло́ землю незтірпно, як він триває зіми́, бо тобі-б-то й весілля буде.

 А Цали́нці зо́всім не того бажа́лося. Що ра́нку, як схо́дило сонце, й що ве́чера вихо́дила вона по́тай на gа́нок: дивується було ліпото́ю світа й любу́є тим небом високим, що часом крізь хви́лі пшениці синіло, та до своєї ла́стівки гадк ми літа́є. Але ластівка та була дале́ко, дале́ко й навря́д, щоб коли́ вернулася.

 От, прийшла осінь. У Цали́нки й прида́не готове.

 — «За чотирі ти́жні й весілля ваше!» промо́вила мишка.

 Якъ зачу́ла дівонька теє, так і вда́рилась в слёзи, бо не хотіла вийти за нудно́го крота́

 — «От, ви́гадки!» крикнула стара: — «не будь дурно́ю, а то ще вкушу тебе зуба́ми біле́нькими. Тобі щастя трапля́ється, вийти за тако́го господаря́, що носить кожушок чорний, оксамито́вий, яко́го нема́ і в цариці! Ти-б му́сила дя́кувати Бога, що посилає тобі таке бога́тство: кухні, лёхи́, скри́ні, — та все повні́сінькі.... а ти ще — в слёзи!»

 От, настав і день шлю́бу

 Припле́нтався і кріт за своєю молодо́ю, ко́тру мав завести у підзе́мні пече́рі; там гли́боко, гли́боко мусила вона на вік занапа́сти і не ба́чати сонця, бо чоловік її, кріт, не міг ёго зте́рпіти. Бідна! У мишки старо́ї прина́ймні хоч з gа́нку їй було можна спозира́ти на ёго.

 — «Прощай, моє я́сне со́нечко!» промо́вила журли́во вона, простягши свої рученя́та: — «прощай! Бо я маю іти туди, де ніч тільки темна пану́є, де ніхто й ніко́ли не вба́чить твого блискучого про́міня!»

 Одійшла вона тро́хи далі од gа́нку, бо пшениця була уже зжата і стояла тільки стерня́!

 — «Прощай, прощай!» ка́же, цілуючи квіточку мане́ньку, черво́ну: — «як коли́ побачиш ла́стівку, то уклони́сь їй од ме́не!»

 Коли-це, несподівано — «кві-кві!»

 Підняла вона голівку й оча́м не йме віри: то була ла́стівка, та-ж са́ма, рідне́сенька! Пта́шка й собі зраділа, пізнавши Цали́нку; защебета́ла так го́лосно, та чу́ло і сіла за́раз по́руч своєї добро́дійки мане́сенької. От, дівчи́на й розказала їй, як її хотять за пога́ного крота ви́дати, як вона му́сить з ним під землею заритись і на віки попроща́тися з сонцем: роска́зує все, та лама рученя́та й голо́сить!

 — «От, наближа́ється зіма», — на те їй ластівка: — «і я поверну́ся у теплі краї, у ви́рій; — хо́чеш зі мною летіти? Сядь на мою спинку й привьяжи себе поясо́чком. Ми втечемо́ од твого крота пога́ного й од ёго те́много лёха; ми поли́немо через го́ри високі, через темря́ві дібро́ви — дале́ко, дале́ко, де́ сонце ся́є ще краще, де квітки́ не вміра́ють ніко́ли. Сіда́й-же на ме́не, моє голубья́тко-дівча́тко! Ти-ж мене, серце, зрятува́ла од смерти, як я лежала у те́мному лёсі на полови́ну-мерла й оду́бла!»

 — «О, я полечу з тобою!» покри́кнула дівчинка. Сіла мерщі птащі на спи́нку й привьязала себе пояско́м до міцної пірьїни. От, знялись вони й полетіли висо́ко через ліси́, через моря, і через снігом уку́тані гори.

 Споча́тку аж дух захопи́ло в Цали́нки, аж зме́рзла; але вона уку́талась собі гарне́нько у пірьячко тепле пташи́не... тільки голівку видно; укуталась, і спозира́є навкруги́ красу́ ту, любу́є, а ни́зом сла́лися крайёви́ди чудо́ві і мріли на со́нці.

 Так і прилетіли вони в теплі краї. Там сонечко ся́ло ще кра́ще; небо було високе, синє, прозо́ре; по у́збочах ріс виноград золотий і черво́ний; цілі гаї з помераньців, з цітро́нів і з и́нших росли́н пахти́ли повітря. Бігали дітки́ геть по шляху́, граючись крапча́стими метеликами.

 Летять вони да́лі, та да́лі... ди́вляться — на високім бе́резі, край си́нёго моря, стоїть па́лац: сам ввесь марморо́вий, а кругом ёго обступили коло́ни спода́вні, підпирають ёму чо́ло; знизу їх обвину́ли плющ, та березка, а вгорі так і обсіли гнізда пташи́ні.

 Тут була й ха́тка нашої ла́стівки; тут вона й зупини́лася.

 — «Ось моя й ха́тка, ка́же, — але тобі недосто́ту буде жити зі мною, та й не прибрано яко́сь на таку гостю. Вибери кра́ще сама́ найліпшу квітку́, я посажу тебе на не́ї і буду тішити з ранку й до смерку своїм щебета́нням.»

 — «От, щастя!» промо́вила ве́село Цали́нка й заплеска́ла в долоні.

 На землі, там таки, лежала одна колона розбита, а між кавалків її росли білі, роскішні квітки. От, на широкий листочок тако́ї квітки й посадила ла́стівка нашу Цали́нку.

 Не знала та́я на яку й ступи́ти з ра́дощів, любуючи тими пишно́тами, що навкруги́ її оточа́ли. Але між тими дива́ми було ще́ білше: мане́сенькій хло́пчик, з ца́ля завви́шки, сидів у сере́дині квітки; був він білий, пребілий, прозо́рий, як скло; носив на голо́вці коронку з щи́рого золота, а по плечах крильця блиску́чі. Як угле́діла ёго дівчина і не стя́милась з ди́ва!

 А був то — янгол квіткови́й.. В ко́жній квітці сиділо їх — або по хло́пчику, або по дівчинці; але цей був над усіма́ царь.

 — «Господи! що-ж-то за кра́сень»! тихе́сенько ла́стівці шепнула Цали́нка.

 А царе́нко спочатку зляка́вся, — страх! бо проти ёго, мане́сенького, ла́стівка видава́ла такою вели́кою, страшно́ю... але, як огледівся, та поба́чив Цалинку, то так закоха́вся, так закоха́вся, — що й Боже! Та й справді — кращої од неї не було в світі!

 От, узяв він свою коро́нку, та й поклав їй на голівоньку; пита́є, як її звати і просить ёму за жіночку ста́ти, — себ-то над усіма́ квітка́ми царицёю!

 Чи-ж можна було ёго прирівня́ти до то́го гидко́го жабе́нка, або до крота в чорнім кужу́шці?!

 От, вона зараз і зго́дилась. Незаба́ром з ко́жної квітки прийшли до них на про́віди гарнесенькі паничі й панянки́, назно́сили подару́нків. Але найкра́щим дару́нком для неї були — па́ра крильців прозо́рих, з білої мухи. Їх причепи́ли до плеченя́ток її, і вона полетіла, леге́сенько з квітки на квітку, як дру́гі.

 А ла́стівка з свого гнізде́чка, тим ча́сом співала найкра́щих, весільних пісе́нь; але у не́ї чогось було жу́рно на серці, бо так вона Цали́нку любила, що їй було шко́да хоч коли-не́будь її поки́нути!

— «Ти не будеш білше Цали́ною зва́тись», озвавсь янгеля́тко-царе́нко: — «це ме́ння пога́не, а ти-ж пак-хоро́ша, хоро́ша! Ми тебе зва́тимем — Майя!»

— «Прощай, прощай!» сказала раз ластівка, і полетіла в Данію з те́плих країв.

Там у не́ї було своє гнізде́чко над вікном одного чоловіка, що роска́зує казки́. Він давно́ уже сподіва́вся на не́ї.

От, вона прилетіла й почала́ ёму про все, що було́, щебета́ти: — а ми од ёго й перечу́ли.