Казки Андерсена з короткою ёго життєписью/Погане вутятко

Пога́не вутя́тко.

Нема́ в сві́ті, як на селі, та ще на́дто літом! Жита́ хиля́ються, кива́ючи своїми золотими коло́ссями. Овес зеленіє. По степу́ скрізь рядками стоять копи́ці пахучого сіна; леле́ка між ними пова́жно переставля́ свої черво́ні ноги, та скрего́че щось по бусурма́нському, пе́вно від матері перенявши сю мо́ву. А навкруги́ геть простягли́ся те́мні ліси́ з глибокими озе́рами.

 І спра́вді, на селі було так хо́роше, так весело! Сонечко ся́ло і своїм ясни́м про́мінем на́че обливало старе́ньку осе́лю, з широким ро́вом навкруги́, в ко́трому блища́ла вода; лопу́х аж до самісенької води нахиляв своє широке листя: лопуши́ння було таке високе, що на́віть і дити́на під ним би схова́лася, а в сере́дині був холодо́к і за́тишок, мов у гущині дикій, у лісі.

 У такій-то схо́ванці ви́гребла собі ка́чечка кубе́льце і сиділа на яйцях. Ду́же бажа́лося їй шви́дче поб чити своїх діточо́к-вутя́ток. Ніхто до не́ї не навідувався, бо по́дружкам її кра́ще подо́балось пла́вати та пле́скатись по воді, аніж іти під лопу́х базікати з нею.

 Аж ось, і яйця почали́ лу́скатись: одно, да́лі дру́ге, третє. — «Пі-пі» — вчу́лося матері: то вутя́тка живі пробива́ли своїми дзёбиками шкаралу́щу.

 «Ка-ка!» — кри́кнули вутя́тка кільки мо́ги, ви́лізши зо́всім з шкаралу́щ.

 «Ка-ка!» розгле́жували вони всі усю́ди під лопуши́нням зеле́ним. Мати не борони́ла того, бо знала, що зелене не ва́дить на о́чі.

 — «Що́-то за великий світ!» пи́снули вутя́тка-повиня́тка, позира́ючи на той куто́чок, де вони ви́клювались.

 — «А ви думали, що се й кіне́ць світу?» ка́хнула мати: — «Е, ні! Він простя́гся дале́ко, по той бік садка́, аж до самісенького попівського ла́ну; але я там ще ніко́ли не була. Ну, чи ви всі ту́та?» додала́ вона, встаючи́: — «Ні, са́ме найбільше яйце́ ще й не наклю́нулось!» Го́споди, яке забарне́! І то вже наси́ділась!»

 Знов сіла вона на кубе́льце, сіла, та й насу́пилась. Коли це — йде стара́ ка́чка на про́віди.

 — «Ках-ках! Здоро́ві були́! Як ся маєте?»

 — «Спаси́бі! Та от, з оста́тнім тільки яйцем бідкаюся.. про́сто вже й си́лоньки не стає́!.. А ось, гля́ньте лишень на оціх! Як, на ваш по́гляд? Чи не гарне́сенькі вони? Пе́вне — кра́щі над усі, що ви ба́чили! Та, як схо́жі на свого батька, — як ви́литі! А він, гладки́й, хоч би навідався!»

 — «А покажіть мині, будь ла́ска, оте яйце, що не хоче наклёвуватись!» каже стара́: — «Эге-ге, та воно инди́че, їй же Богу инди́че! Оттак і мене раз ошука́ли, як оце вас: і скільки моро́ки прийняла́ я з тим индича́м — Господи! Вони всі страше́нно бояться води. Що́ вже я не роби́ла? Нія́к не приси́луєш піти на воду; вже було й ка́хкаю, й заганяю — так ні: нічо́го не бере́!»

 — «А ну, ще раз гля́ну. Воно самісеньке — инди́че, напе́вне инди́че! Ки́ньте ёго геть, та вчіть мерщі оціх діто́к пла́вати!»

 А ка́чка: «да́рма, каже: — коли вже тільки стра́тила ча́су, то що́ там день, або два поси́діти, по́ки воно ви́лупиться!»

 — «Вільному воля!» одрізала стара́ й попле́нталась собі геть.

 Аж ось, перего́дом, і здоро́ве яйце наклю́нулось.

 «Пі пі!» крикнуло каченя́ й ви́лізло. Алеж яке велике, та пога́не! Подиви́лася на ёго ка́чка, та й ка́же: «от, здорове́зне каченя́! та ні на когі́сенько-ж з нас і не схо́же! Спра́вді, чи не индичиня́? А в тім довідатись ле́хко: поб чимо, чи піде на воду, як я поведу?»

 Дру́гого ра́нку день був пого́жий, чудо́вий; сонечко ся́ло й пробива́лося промінням кріз зеле́ні листя лопушняка́. Вийшла з вутя́тками і мати до ро́ву «Плюсь» — і вско́чила в воду. «Ка-ка!» крикнула вона вслід, і кожне мане́ньке, одно за дру́гим, плю́снуло в воду, аж хви́ля головки́ їм укрила. Але вони швиде́нько ви́рнули й поплили ху́тко, тільки ніженька́ми пома́хуючи. Всі раділи воді, на́віть і сіре, незgра́бне кача́.

 — «Ні, це не индича́! — » сказала мати: — «як воно ле́хко працю́є ніжка́ми і як прямо сидить! Воно — моя рідна дити́на; та не таке́ й пога́не, як до ёго приди́висся! Ка-ка! Ну, діти, ідіть тепер за мною: я вас хо́чу ви́вести між люде, познайёмити з други́ми качка́ми. Тільки глядіть, — від ме́не не одбива́йтесь, щоб вас не настопта́ли, та стережіться мині до́бре кота́!»

 От, пішли́ вони всі на качи́не подвірря. Яки́й там був гарми́дер! Дві сімьї змага́лися й тяга́лися за щу́чу головку, а на оста́нок таки її кішка вхопи́ла.

 — «От, ба́чите, як усе ро́биться н світі!» казала ка́чка, свій дзёб чи́стячи, бо їй і самій ду́же бажа́лося покуштува́ти щучої головки.

 — «Ну, тепер ви́правте га́рно ніжки́,» додала́ вона: — «зрівняйтесь гарне́нько до ку́пи й уклоніться ген-там старій ка́чці. Вона найповажніша над усі тут, бо шпа́ньського ко́дла: від то́го пак і гру́ба така́. Та запримітьте ще черво́ну стёжку округ ноги у неї, — ба́чите? Як воно хо́роше та га́рно! То найбі́льша ша́на, яку для ка́чки зроби́ти можна. Це визна́ка, що її не хотять ніко́ли стра́тити і що вона му́сить бути ви́значена, як між качо́к, так і між людей. Ходім же, ходім! Трима́йтесь гарне́нько, та не верніть мині у сере́дину ніг: освітне вутя́ пови́нно на ноги зверта́ти велику ува́гу; ба́чите, як я їх виверта́ю. Ну, уклоніться-ж, та скажі́ть ка!»

 Послу́хались вутя́тка матері; але дру́гі качки́ їх обступили, розгле́жуючи: «дивіться, — кажуть, — диві́ться! От ще други́х принесло́, бу́цім нас сами́х мало!» Та — до незgра́би: — «Що́ це за кача́! Ми ёго не хо́чемо!» А одна, ще здоро́ва ка́чка, — збли́зилась, ки́нулась на ёго, та й укусила за шию.

 — «Геть-бо! Не ру́ште!» одказа́ла мати: — «воно ніко́му ли́ха не чи́нить!

 — «Да́рма; але воно таке здоро́ве, та недола́днє!» каже заводя́ка: — «ёго тре́ба поби́ти!

 — «У те́бе, мати, всі дітки га́рні», промо́вила стара́ вельмо́жна качка з черво́ною стёжкою: — «усі миле́нькі̀, опріч цёго незgра́би. Добре-б було́, як би ёго перероби́ти можна!»

 — «Непромі̀жно, вельмо́жна па́ні!» одказала мати: — «воно, спра́вді, нега́рне; але у ёго вда́ча така тиха, та до́бра! і воно плава чудо́во; спра́вді, — можна сказати на́віть кра́ще за дру́гі! Я думаю, що воно з перего́дом ви́росте й ви́рівняється гарне́нько. Ба́чите — довго в яйці зостава́лося, для то́го таке й недола́днє!» Ка́жучи це, тихе́нько гла́дила сина по ши́йці і росправляла ёму пірьячко: — «До то́го-ж воно — се́лезень, і ёму вро́да не на́дто потрібна. Я знаю, що з ёго вийдуть люде, бо й тепер ду́жий!»

 — «А в тім — дру́гі вутя́тка твої — гарне́сенькі!» — сказала ласка́во стара́. «Ну, тепер, дітки, гуля́йте собі; а як зна́йдете щучу голівку, то принесіть до ме́не!»

 От-так-то і стали вони по дво́рищу гуля́ти й гра́тись, як дома. Але на бідне вутя́тко, що оста́тнім ви́лупилось, наки́нулись усі за ёго незgра́бність: кусали, били не тільки качки́, а́ле на́віть і ку́ри.

 — «Ач, яке́ здоро́ве!» — кричали усі. А индик, що родився на світ у остро́гах і за-для то́го лічи́в себе за царя, — розчепірив кри́ла, надувсь як вітри́ло, та й пішо́в прямі́сенько на бідне каченя́, почервонівши до са́михочей. А воно-ж-то, серде́шне, не знало на яку́ й ступи́ти: чи зупини́тись, чи втіка́ти? Таки не мало горя та бійки од усіх качо́к прийняло́ воно за те, що було пога́ним!

 Як почало́ся з пе́ршого дня, так і пішло: чим да́лі — тим гірш! Гна́ли бідне вутя́тко усю́ди; на́віть ёго рі́дні се́стри знуща́лися і докоря́ли такими річа́ми: «до́бре-б було, як-би кішка ухопи́ла тебе, ги́дку тварю́ку!» А мати казала: «геть собі да́лі, не лізь!» Качки́ ёго кусали, кури би́ли і господи́ня, що дробину́ годувала, відпиха́ла ёго ногою.

 Не зте́рпіло воно, підняло́сь, та й пу́рхнуло через тин; а мане́нькі пташки́, з переля́ку, — од ёго; «і все-то через те, що я пога́не!» подумало каченя́, закрило собі о́чі, та й побігло да́лі. Бігло воно, бігло, та й добігло та́кечки до вели́кого пле́са, де жили́ ди́кі качки́. Журли́ве й пото́млене задрімало воно уже по́ночі.

 Ра́нком, проки́нувшись, запримітили ди́кі качки́ свого ново́го това́риша.

 — «Ти що за птах?» — ка́хнули вони.

 Каченя́ обернулося на всі бо́ки і звичайне́нько їм уклони́лося.

 — «Ну, тобі нічого хижа́тись своєю вро́дою!» сказали дикі качки́: — «але нам це не шко́дить: тільки не здумай кого з нас посва́тати!» Бідола́шнє! Ему й на ду́мку не спада́ло сва́татись! Хоч би не борони́ли пла́вати між очере́том, та пити воду із пле́са!

 Так мину́ли два дні. Аж ось, прилетіли туди двоє диких гусаків, того́літків: молоді — то й були чванли́ві!

 — «Слу́хай, това́ришу!» промо́вили нові го́сті: — «ти таке ги́дке та бри́дке, що ми-б ра́ді були тобі ста́ти в приго́ді. Хочеш з нами летіти тепе́ра? А на́ зіму потя́гнемо у ви́рій. Тут недале́чко на дру́гому пле́сі плавають ди́кі гуски́, гарне́сенькі; на́дто ще — всі дівча́тка, та й співа́ти уміють чуде́сно. Хто́ зна — мо́же там твоя доля? Да́рма, що ти таке ги́дке й пога́не!»

 Коли це, — як бу́хне разом: «пук-пук»! Обо́є гусаки́ попадали в сікнязі мертві, а вода навкруги́ їх зачервоніла, як кров. «Пук-пук!» — хма́рою зняли́ся качки́ з очере́ту.

 Довго ще чу́лося гука́ння рушни́ць: то було велике полюва́ння. Мисли́вці облягли́ навкруги́ болото; де́-які на́віть позлазили на гілля дере́в, що над водою схилялися. Си́зий димок, ніби хмарки́, вилітав спід темних дерев і сла́вся геть по воді. Да́лі — собаки вскочили в пле́со: «ляп, ляп!» — сікня́г і очере́т ламалися й хиля́лися на всі бо́ки. Не стя́милось вутя́тко од переля́ку, і тільки, що хтіло захова́ти під кри́ла головку,.... коли це — зирк! аж перед ним-самісеньким — лиха́ та здорове́нна собака! Язик їй ви́валився з ро́та, о́чі її світилися хи́жим вогнем. Повернулася вона до ёго, роззя́вила ро́та, оска́лила зуби і... гав, гав! — та й потягла́ да́лі, не зачепивши!

 — «Спаси́бі Богові!» зітхну́ло вутя́тко: — «я таке́ пога́не, що на́віть собака погидува́ла мене́ укуси́ти!» Промо́вило та й замовкло, — а ні-чичи́рк! А набо́ї про те свистіли то там, то сям по сікнязі і рушни́ці безупи́нне гука́ли.

 На́д вечір тільки гуркотня́ сти́хла; але бідола́шнє вутя́тко і тоді не насмілилося підня́тись. Прождало ще воно кілька годи́н; озирну́лось кругом се́бе... та, — як дремене́ навтікача́, — кільки
мо́ги! Біжить воно через луги́, біжить воно через ни́ви, біжить та тіка́є; а тут ще буря страше́нна з ніг ёго ва́лить!.

 Уже вечір темний насу́нувся; коли-це, ди́виться — стоїть ха́тка на курячій ніжці; та — стара́, така стара́, що не знає на який бік і впа́сти, для то́го й не па́да, що ще не наду́малась! А буря-ж-то люту́є, люту́є; вітер так і сви́ще навкруги́!.. Бідне вутя́тко приби́лося до хатки, ду́маючи, що се вже кінець світу. Озирну́лось, аж ба́чить: кля́мка ви́сить і двері не зо́всім щільно причи́нені. От, воно й дума: «а чи я-б не пролізло у сере́дину через цю щілину?» Спро́бувало, — та й пролізло.

 А в тій ха́тці, та жила ба́ба з кото́м і курочкою. Кота вона звала своїм унуком за те, що він умів вигина́ти спи́ну і прясти на ку́желі; та ще було, як погла́дити ёго проти́ шерсти по́ночі, то-так і заискри́ть! Курочка-ж ма́ла собі короте́нькі лапки́, завіщо й прозвали її куцола́пою. Несла́ вона ду́же смашні крашанки́ і бабу́ся любила її, як рідну дити́ну

 Ура́нці запримітила бабу́ся ново́го припле́нтача: кіт почав при́скати, а курочка закуда́хтала.

 — «Що там тако́го?» запита́ла бабу́ся, круг се́бе озира́ючись. Але, як вона не добача́ла, то їй воно ви́далось за ка́чку, ко́тра ще зпе́рше пропала.

 — «Оце́, до́бре!» промо́вила вона: — «тепер у ме́не будуть качи́ні крашанки́! — Колиб тільки — не се́лезень! Проте́ — поба́чимо!»

 Жде вона три ти́жні; але крашано́к нема́є.

 У цій ха́тці кіт був за господаря́, а курочка за господи́ню; вони ма́ли зви́чай казати: «ми — та світ!» бо себе, бач, лічи́ли за половину світа, та ще до то́го й найкра́щу. Каченя́ міркува́ло собі про їх ина́ко.... так курочці — і не кажи́ було!

 — «А чи ти вмієш я́йця нести?» пита́ було вона.

 — «Ні!»

 — «Ну, то й нема́ тобі чого пащикува́ти, коли люде пова́жні ведуть проміж се́бе розмо́ву!»

 І сердешне каченя́ журли́во лягало собі у за́кутку.

 Раз якось свіжий вітре́ць подихнув і со́яшний про́мінь блиснув у ха́ті; вутя́ті та́к забажа́лося поплавати по воді, що воно не сте́рпіло про це курочці похвали́тися.

 — «От, ви́гадки!» одказа́ла та: — «роби́ть тобі нічого, то й лізе у голову не-віть-що! Кра́ще-б я́йця несло, або хоч муркотіло, то й привере́ди-б мину́лися!»

 — «А як то хо́роше плавати по воді!» каже мане́ньке вутятко: — «як-то втішно, коли хви́ля змиє тобі голову, або як пірнеш на дно!»

 — «Куди́-ж-пак, як хо́роше!» одрізала ку́рка: — «мабуть ти з глу́зду вже зсу́нулось! Спита́й хоч у кота, — а він розсудли́війший над усіх, що я знаю, — спита́й-же, чи він, пак, любить плавати, або у воді порина́ти? Спитайся хоч у нашої старе́нької пані-ма́тки, — розумнійшої за неї нікого нема́, — чи ти-ж, пак, спра́вді думаєш, що їй корти́ть плавати, або разбивати головою хви́лю?»

 — «Не розумієте ви мене!»

 — «Ми тебе не розуміємо? Хто-ж тебе розуміє? Може ти себе лічиш розумнійшим за кота і за нашу бабу́сю?»

 — «Не об мині річ!»

 — «Е! Не потура́й, серце, собі ду́же! Кра́ще подя́куй Богові за усі ми́лості, що тебе обділено! Приби́лося ти до те́плої хати, попа́лось між люде, ко́трі-б тебе і до пуття́ довели, а ти ще почало тут міркува́ти та вига́дувати таке́, що не варт і слу́хати! От, спра́вді, — ра́дощі! Життя́ нема́ з тобою! Пойми мині віри: я тобі добра́ бажа́ю, хоч може, річ моя тобі й не по ше́рсті; але щи́рого при́ятеля тільки з правди́вого слова й пізна́ти! Послухай моєї пора́ди, та навчись — або крашанки́ нести, або робити: муррр!... муррр..!»

 — «А моя думка така, що міні кориснійше було-б світа поба́чити!» одмо́вило вутя́тко.

 — «Роби́, як знаєш!» сказала курочка.

 І каченя́ побігло плавати, та порина́ти у воді; та́ле-ж усе пта́ство гидувало ним за ёго незгра́бність.

 Наступила осінь. Пожовкло листя у лісі; підхо́плював ёго вітер і розно́сив по полю. На дво́рі дуже похолоділо; важкі снігові хмари заволокли усе небо. Ворона на тину́ ка́ркала, так їй було хо́лодно. На що не глянеш — усе тримтіло. Бідному вутя́тці було не до чми́ги!

 Одно́го вечора, на за́ході я́сного сонця, ціла ключа чудо́вих птиць піднялась з течії; каченя́ таких птиць ще з-ро́ду не ба́чило: білі, білі, як сніг, а шиї їм до́вгі, гнучкі́! То були лебеді.

 Вони якось чу́дно яча́ли і, роспустивши свої довгі та білі кри́ла, простягли́ся геть у ви́рій шукати тепла, та чистих і зати́шних плес, що ніко́ли не замерзають. Піднялися вони так ви́соко, так ви́соко, що пога́не вутятко й не счу́лося з ди́ва. Окрутнулось воно на воді, росправило шию, простягло її вго́ру до подоро́жніх лебедів, та так го́лосно та гу́чно покри́кнуло, що аж само себе зляка́лося. Запа́ли ёму на душу ті пти́ці чудо́ві, й щасли́ві; воно їх сте́жило, поки не зникли з очей; тогді пірну́ло на дно, а як вирнуло, то на́віть і себе не тя́мило! Не знало воно, як і звались ті пти́ці і куди простягли́ся? Не знало, — кажу; але серцем спочу́ло, що вони наймилі́ші й найрідніші на світі! Про-те їм не за́здрило, бо й у голові ёму не кла́лося бути таким вродли́вим, та вели́чнім. Було-б з ёго, бідола́шнёго, щастя, — колиб хоч качки́ не чіпа́ли!

 Аж ось — гульк! — і зіма впала, — холо́дна, прехоло́дна. А каченя́ усе плава по воді, усе плава, та плава, щоб ото хоч круг ёго не замерзало; але що-но́чі ополо́нка, де воно плавало, підмерзала, та вузчала. Мороз був такий здоровий, такий здоровий, що аж кри́га луща́ла, а бідне вутя́тко — перебіра́ собі ніжка́ми, та перебіра́, щоб вони кри́гою не взяли́ся. Перебірало — по́ки не ви́билось з сили, по́ки кри́га не сти́снула́ ёго, мов кліща́ми.

 От, ра́нком, іде́ собі чоловік берегом, коли ба́чить — застряло вутя́. Підійшов він, обламав кри́гу, ви́рятував ёго, та й поніс до жінки. У хаті ожило́ воно.

 Діти кинулись до ёго погра́тись; але кача́ з переля́ку, щоб ёму не зробили якого ли́ха, — як зірветься, та прямісінько — у глек з молоком: глек перекинувся, а молоко так і злило́ до́лівку! Жінка розлютува́лась. як уда́риться руками об поли! А кача́ з переля́ку — від не́ї, та — в діжу́, а звідтіль — у сито з бо́рошном, а да́лі — у двері, та й на двір! Господи! Який гарми́дер підня́вся! Жінка — у крик, та — за ним з рогаче́м, щоб убити! Діти собі по смітниках ганя́ють, та ловлять, кричать, та рего́чуться. Щастя, що воно ви́рвалось у две́рі, та сховалося у заме́тах між хми́зом, а то-б знало!

 А ні в казці сказа́ти, ні пером написа́ти, кільки у ту лю́ту зіму приняло́ муки й горя бідне вутя́тко!

 Раз, лежить воно на боло́ті в осікнязі: коли ба́чить — ви́грало сонечко і почало пригріва́ти; чу́є — жа́йворонок заспівав: починалася кра́сна весна.

 Ра́зом почу́лось воно, що в кри́лах надбавилось сили; мах їм був ду́жий, широкий. Підняло́сь воно вго́ру і не стя́милось, як опини́лося у вели́кім садку́, де яблуні вкри́ті були цвітом, а бузо́к запашни́й нахиляв над са́мий став своє зеле́не гілля́. Що́-то за хо́роше було та́мечки! Як пахло усю́ди весною!

 Коли-це, з-за темного гаю виплило троє лебедів — білих, чуде́сних. Плили вони по воді й пле́скали кри́лами. Каченя́ вже раз ба́чило ціх вродли́вих птиць і журьба́ невимо́вна стисну́ла знов ёму серце.

 — «Я попливу́ до ціх царьски́х птиць, хоч і вбьють за те, що таке пога́не, та насмілилось до їх збли́зитись! Сількись! Хай кра́ще вони вбьют а ніж качки́ кусатимуть, чи кури би́тимут чи дроби́нниця штовха́тиме ногою! Кра́ще вмерти від них, а ніж знов терпіти му́ки у зіму»!

 Кинулось аченя́ у воду і поплило лебедя́м назу́стріч. А лебеді́, як заба́чили, та прямо — на ёго, настопіривши пірья. — «Вбийте мене́»! каже бідола́шнє, схиливши головку до води, та й трива́є смерти.

 Але, як гля́нуло ненаро́ком у воду, а вода одбива́ла під ним ёго вла́сний вид, — гля́нуло, та й не стя́милось, і оча́м своїм не йме віри: воно вже не ги́дке каченя́, сіре та бри́дке, воно само́ уже лебідь!

 Не велика біда́ й ви́лупитись на пти́шні, коли з лебедя́чого яйця́ ви́клюнесся!

 Забу́лося й горе, і лихо каченя́ті; весе́ле та щасли́ве зробилося! Теперь тільки дізна́лося воно ра́дощів, диву́ючись на свою вро́ду вели́чню, Старі на́віть лебеді плавали навкруги́ та ла́щилися до ёго!

 Прибігли у садо́к і дітки ки́дати хліб та зе́рнятка у воду, а найменше — як крикне: «ось і нови́й ще!» А дру́гі теж: — «еге, спра́вді, ще й дру́гий прилетів!» Та й почали́ стриба́ти на бе́резі, та пле́скати у доло́ні; а да́лі побігли за батьком і матірью, та й вернулись уку́пі з зе́рном та хлібом. — «Нови́й ле́бідь найкра́щий! Який молодий та гарне́сенький!» каза́ли ра́зом усі. І старі ле́беді на́віть перед ним уклони́лися.

 Засоро́мився ле́бідь з того́, та й сховав між кри́ла свою голову. Він не знав на́віть, як ёму й бу́ти, — так ото вже бага́то ра́зом випало ёму щастя! Але він не гордува́в: добре серце ніко́ли не горду́є. Згада́лося ёму, як з ёго кепкува́ли і гидува́ли ним скрізь, а тут ось кажуть, що він ніби найкра́щий! І бузо́к на́віть схиля́в перед ним свої ві́ти, а сонце так га́рно та любо світило! Тоді підняло́сь на ёму пірья, ви́прямив він гнучку́ свою шию і покри́кнув від щи́рого серця: — «чи́-ж сни́лося мині таке щастя, коли я був ще пога́ним та ги́дким вутя́тком?!»