Казка про салдатську душу
| Казка про салдатську душу пер.: Микола Залїзняк накладом друкарні Партії Українських Соціалістів-Революціонерів, 1915 |
|
 |
„Боротьбою здобудем ми право своє!“
Перше українське виданє Ф. Волховського „Казки про салдатську душу“ появило ся в нашім видавництві в 1911 роцї в Чернївцях. Тепер показала ся потреба другого виданя сеї гарної річи. Рівночасно з сею казкою появляєть ся другим виданєм „Казка про неправедного царя“ (перше виданє вийшло в 1903. роцї в Женеві накладом Аґрарної лїґи) і казка про те „Як мужик став довжником у всїх“.
Одного разу сатана оглядав у пеклї грішні душі й бачить — офіцерських душ у нього до біса, а салдатських зовсїм нема. — „Що се, думає, таке? Покликати сюди чорта, що наглядає над військом!“
Явив ся чорт; весь ґенеральськими погонами обшитий, замість рогів два сталеві штики, замість хвоста шабля, замість очей дві оловяні кулї, в кождій лапі по нагайцї, а на самім заду герб його імператорської величности — все, як слїд. Став військовий чорт перед сатаною, засалютував і чекає.
— Чому се, — гукнув на нього сатана, нема у нас жадної салдатської душі? Офіцерських душ богато, а салдатських зовсїм нема.
— Осмілюю ся доложити вашій сатанинській величности: з офіцерів мало хто не продав нам своєї душі за чини, за ордени, за пенсії та нагороди; а салдат дбає про свою душу, бо він з робочого або селянського стану; ще до рекрутчини обдерли його, тільки в нього маєтку й лишило ся, що душа; ось він її й береже.— Дурню! — ще страшнїйше гукнув сатана — коли салдат убогий, тим легше його спокусити!
Власне, що нї, — відповідає військовий чорт, — я вже пробував. Гроші йому давав за душу. Та що ж поробиш, коли більше як пятьдесят копійок він нїколи в руках не мав; понад піврубля він і рахувати не вміє, ну, а піврубля він без мене, не продаючи душі, добуде.
— А чини?
— Давав, — знову відповів військовий чорт. — Давав йому ґенеральство, коли він віддасть свою душу. Не вірить. „Дурня якого, каже, знайшов. Деж се видано, щоби в російськім війську салдата робили ґенералом?“ І дїйсно, годї повірити, бо в цїлім війську нема жадного ґенерала з салдатів.
— А ордени?
— Та які для салдата ордени? Для офіцерів, дїйсно, богато сих играшок є: тут і Александри й Андреї, й Станїслави, і птахи всякі — орли білі, орли чорні! А для салдата що? Медалями йому не грати ся — не маленький; є один хрест Ґеорґій та ще Анненський знак — від кари на тїло нїби то визволяє, але се слова однї. Ось недавно ґубернатор один селян усмиряв: сїк, сїк, дійшов нарештї до запасного салдата; той і каже: — Я ґеорґієвський кавалєр, не маєте права мене карати. — Ага, каже ґубернатор, — ти кавалєр? Всипати йому подвійну порцію!Задумав ся сатана. І пішов від тих його дум густий чад по цїлім пеклї; зібрав ся сей чад в густі чорні хмари, і почало звідти вогнем кидати й нїби з батерій стріляти, все голоснїйше, так що нарештї й сам сатана прокинув ся з задуми.
— Так ось що, сказав він, звертаючи ся до чорта, що стояв перед ним в поставі, — коли не можна у салдата купити душу, то треба її вкрасти або підміняти. Ідиж і роби!
Засалютував військовий чорт, повернув ся на пятах і — марш! — просто до полкового командира.
А полковий командир саме тодї дуже занятий був: вираховував, скільки грошей матиме, як буде салдатів гнилими сухарами годувати. Хлоп він був високий, товстий, але рахунки не дуже добре знав. Тому не диво, що з бідолахи аж піт лляв ся, дарма, що мундур був давно розщіплений. Але як побачив він перед собою чорта, зараз защіпнув мундур на всї ґудзики, встав з крісла й ґречно вклонив ся.
Чим можу служити вашому високодіявольському превосходительству? — спитав він таким солодким голосом, якою від нього не лише салдати, але й офіцери нїколи не чували.
— Що до салдатської душі… — процїдив чорт крізь зуби, розлягаючи ся на кріслї, в той час як господар лишив ся стояти. — Чи не гадаєте ви, полковнику, що для салдата душа — тільки перешкода в службі?— Так, так! Свята правда! — сказав горячо полковник, і очи в нього засвітили ся, а лице налило ся кровю. Закон каже: щоби бути добрим салдатом, слїпо слухай ся начальства. А хиба може він слухати ся слїпо, коли він має людську душу? Чоловік з душею боїть ся погубити душу, боїть ся зле зробити; він думає, а салдат не повинен думати; звелїли рідну матїр застрілити — стріляй!
— Так чого ж ви терпите у салдата душу!
— Я терплю? — здивував ся полковник. Вибачайте! Скільки разів докладував про знищенє салдатської душі, і само висше начальство думає про се. Але способів відповідних нема. Нїчого не виходить. Чи я ж не старав ся! Чим лише не нищив сю душу! — і наукою й мукою; годував так, що просто диво в чім лиш душа тримаєть ся, але всеж тримаєть ся! Тримаєть ся проклята!
— Ну нї, се не те, — сказав чорт і засміяв ся. — Коли ви будете морити салдата голодом доти, доки в ньому й душа перестане тримати ся, так він помре, й більше нїчого! Вам се, розумієть ся, добре, бо економія велика; але справа з душею не посунеть ся наперед. Нї, треба, щоби салдат лишив ся живий, треба навіть відгодувати його, але душу в нього треба вкрасти.
— Так, але як, ваше високодіявольське превосходительство? Як?
— Се вже не ваш клопіт. Ви поручіть сю справу полковому попови; він і вкраде.У полковника від радісної несподїванки аж віддих у грудях спер ся. Він роззявив рота, вибалушив очи й на хвилину не міг вимовити й слова. Потім ударив себе по лобі й сказав:
— Дїйсно! Адже як просто! А я, дурень, і не подумав про се!
— Тільки ось що… — Знову заговорив чорт в задумі, — що дати на місце сеї душі? Адже годї чоловіка лишити з порожним місцем; треба що небудь в нього вложити замість душі…
— Про се ви вже не турбуйте ся. Се є; се вже готове — присягою підмінити душу — найкраще буде.
Чорт замислив ся.
Бачите, — почав він, помовчавши, — слова там такі є… нїби не підходять до нашого сатанинського дїла: „обіцяю й присягаю всемогучим богом, перед святим його евангелїєм!! Адже душі ми для його сатанинської величности здобуваємо, в його високім імени виступаємо, а там маєте — імя боже й евангелїє…
— Ах, ах! ах! — Заахав полковник і навіть руками замахав. — Вибачте менї мою салдатську отвертість, але ви, ваше високодіявольське превосходительство, як мала дитина кажете! Що за біда, які в присязї слова? Хиба в словах суть? Не в словах штука, які салдат вимовляє, а в дїлах, які ради тих слів робить. Коли ж він, роблячи діявольські дїла, буде думати, що його оправданє в тих божественних словах, які він вимовляє в присязї, то тим краще, — тим певнїйше він свою душу погубить!
Поки полковник говорив, притискаючи руки до серця, чорт дивив ся на нього зі здивованєм. — От паскудна душа! — думав він, — самого чорта в паскудстві перейшов! Як би він і мене не ковтнув!.. Але нї, жартуєш! Руки короткі!
Подумати все се чорт подумав, але на голос не вимовив. Навпаки, він радісно скочив з крісла, вдарив полковника на плечу, притяг до себе й поцїлував.
— Молодець! — гукнув він. — Бути тобі корпусним командиром! Самій сатанинський величности про тебе скажу!
Від такої начальницької ласки у полковника аж мурашки шкірою пішли, а хоч від чортівського поцїлунку почало його нудити, одначе він стримав ся й лише острогами дзвенькнув.
— Ну, сказав військовий чорт, — до працї! А менї треба далї в инших справах.
Сказав се і зник.
А полковник узяв ся до справи. Послав по полкового попа, доручив йому текст присяги; обговорили вони все, випили й закусили, батюшка перцївку полковника похвалив.
— Люблю сей напій, сказав він, цїна майже та сама, як і очищеної, але смутку наганяє більше!
— Ось ви кажете, батюшко, що „смуток наганяє“, а менї дає приємність, — сказав полковник.
— А я що ж кажу? І я кажу те саме. Адже се від чоловіка залежить. Візьмім, наприклад, соціялїстів і революціонерів, сих виродків пекла! Тому що нутро у них розбійницьке, вони перцївки й не вживають, бо не можуть знести смутку; але для нас з вами, наприклад, як для людей богобоязливих і з чистою совістю, навіть смуток дає втїху.
Надійшов піст, почав салдат говіти.
Саме перед тим пустили його на вільну роботу. Трафила ся йому добра робота: на сусїдного фабриканта з себе жили тягти.
Витягнув він з себе жил на дванайцять сажнїв і одержав за се рубель і двайцять копійок. За шістьдесять копійок купив наливки фельдфеблеви, яку приобіцяв йому, як що він впише його до списку тих, що йдуть на відпустку; за сорок копійок купив очищеної взводному за те, що промовив на його користь фельдфебелеви, пятнайцять копійок рішив дати попови за говінє, три копійки на свічку, а дві копійки лишили ся йому на власні потреби.
Ось прийшов він на сповідь, ударив поклін до землї, поклав свої пять копійок на налой і чекає. А піп зітхнув з глибини своєї бездонної утроби, звів очи до гори й каже:
— Чи розумієш, сину мій, до якого великого таінства ти приступаєш? Сам Господь нинї тут пребуває й тебе слухає. Тому маєш ти в страху і покорі великій розкрити свою душу й виложити її перед мене!Каже він се, а сам в руках друковану присягу тримає; і як тільки салдат перед ним розкрив ся й виложив на налой свою душу, як він її лївою рукою загріб, а правою на її місце в салдата присягу вложив.
Потім прикрив його епітрахілю, проказав молитву — іди!
Пішов салдат і чує, — нїби йому в груди осиковий кілок вбито. Що се, гадає, таке? По сповіди легше має бути, а йому богато тяжше. Та нїчого не поробиш — прийшов до казарми, лїг.
А піп теж не дрімає. Встиг уже до полковника прибігти.
Ось вона, — каже — салдатська душа. Прошу взяти!
Подивив ся на неї полковник і замкнув до казенної скринї.
Тільки й бачив салдат свою душу!
А полковник, заволодївши салдатською душою, почав задавати йому задачі.
Насамперед він звелїв доносити йому про все, що робить ся й говорить ся в ротї, щоби не було „шкоди для інтересу його величности“.
Потім послав побити прикладом салдатського брата, який на сусїдній фабрицї забастовку проголосив.
Потім звелїв побратати ся з хулїґаном Іванком Каїном і в кумпанїї з ним ограбувати жидївський склеп, а самого жида з жінкою і двома дїтьми забити, на славу російської зброї, лютою смертю.Далї, пригадавши салдатови, що той обіцяв „для свояцтва і дружби проти служби й присяги не виступати“, — вислав його полковник до рідного села сїкти рідного батька за те, що той хотїв повернути заграбовану поміщиком землю.
Потім звелїв розстріляти свого ж брата-салдата за те, що той не витерпів знущаня над собою офіцерів.
Нарештї, коли в містї не знайшло ся ката, що схотїв би повісити неповнолїтного хлопця, якого полевий суд засудив на смерть за те, що він бажав добра народови, полковник поручив виконати кару салдатови.
І все салдат робив. А коли його питали, як йому совість позволяє все виробляти, він відповідав:
— А щож — присяга!
І так воно може довго би тягнуло ся, але послав одного разу полковий командир салдата в карній експедиції проти латиша, який від нїмецького барона свою прадїдївську землю відбирав. Як побачив латиш, що салдат уже на нього нацїлив ся, то подумав, що замість йому самому помирати, хай краще вмре його вбивця, та й тарахнув салдатови з мавзера кулею просто в серце. І прийшов тут салдатови кінець.
Взяли салдата, поклали в трумну й почали ховати. Та не як небудь, а з музикою й воєнними почестями.
А полковий піп навіть промову виголосив, в якій сказав, що „сей христолюбивий воїн, яко розбійник, вже нинї буде з Христом в раю!“Лежить салдат у трумнї й тїшить ся. „Ось, — думає, — хоч і жив я собачим житєм і згинув нї за понюх табаки, за те ховають добре і до раю я піду“.
Зачекав він до ночи, а там вилїз з могили та й гайда — просто до неба.
Чи довго, чи коротко він ішов, аж нараз бачить — світло якесь невідоме. Глянув, аж перед ним райська брама. Став він по військовому й застукав легенько. Зараз відчинила ся в брамі фіртка й виглянув дїдусь з добрими-предобрими очими, а як глянув на салдата, стало йому легко й гарно. А був се святий Петро, що має ключі від райської брами.
— Чого хочеш, служивий? — запитав він.
— Так що великому цареви імператорови, самодержцю всеросійському й законному його імператорської величности всеросійського престолу наслїдникови служив, не жалуючи житя свого, до останной кроплї крови, а тому покірно прошу пропустити в райське житє.
— А покажи душу.
Салдат вийняв з себе присягу й подав її святому. Святий Петро мовчки глянув на нього, потім на присягу, потім знову на салдата, і нараз лице його стало сумне, а з очей потекли сльози. — Бідний ти, бідний! — сказав він, хитаючи головою. — Та хиба ж се душа? Се казенна присяга й нїчого більше!
Салдат, як і давнїйше, стояв по військовому, мовчав і лише часто-часто моргав очами.Нї, голубчику, — сказав святий сумним голосом, — сюди бездушних не приймають.
Він тяжко зітхнув і замкнув фіртку. Салдат оглянув ся навколо себе і побачив, що світло зникло й навколо нього була пітьма. І знову він почув, нїби у нього в грудях забито осиковий кілок. Потім він почав холодїти й трясти ся, а коли холод дійшов до серця, то стало так незносно, що захотїло ся крикнути; але голосу не було. Він хотїв заплакати, але й слїз не було.
Довго він так стояв, повний страшної муки. Нарештї, не маючи сили довше її зносити, скрикнув він глухим голосом:
— Що ж менї тепер робити?
Слабе світло знову зявило ся перед ним — то святий Петро знову відчинив фіртку.
— Іди й шукай свою душу, — сказав він; — коли знайдеш — твоє дїло не пропаще!
Салдат повернув ся знову серед темряви і пішов назад на землю. Осиковий кілок сверлував йому груди; здавало ся, що до кождої ноги були привішені стопудові тягари…
Але він ішов.
Братця, побажаємо йому, щоби він як найшвидше знайшов свою душу!
Вийшли з друку такі книжки:
- М. Михайленко — Національне питаннє в Росії й війна.
- М. Михайленко — Росія й Україна.
- М. Залїзняк — Самостійна Україна — несоціялїстичне гасло?
- М. Залїзняк — Українцї, Росія й війна.
- М. Михайленко — „Визвольні манїфести“ російського уряду в теперішній війнї.
- Ю. Ручка — Російські соціялїсти й теперішня війна.
- В. Лїбкнехт — Чи Европа має скозачіти?
- С. Дікштайн — Хто з чого живе?
- Ф. Волховський — Казка про салдатську душу.
- Ф. Волховський — Казка про неправедного царя, друге українське виданнє.
- Ф. Волховський — Як мужик став довжником у всїх.
- М. Драгоманів — Віра і громадські справи, друге українське виданнє.
- В. Швачка — Чому позичали віру.
- В. Рюминський — Повстанє селян в Анґлїї.
- М. Лозинський — Українська Галичина — окремий коронний край.
В нїмецькій мові вийшли:
- Georg Ruczka — Die russischen Sozialisten und der gegenwärtige Krieg.
- Georg Ruczka — Die französischen Sozialisten und der Krieg.
Друкують ся або готують ся до друку:
- Галичина й її національне значінє для України.
- М. Лозинський — Утворенє українського коронного краю в Австрії.
- Х. Житловський — Соціялїзм і національне питанє.
- М. Борисов — Соціялїзм і проблєма національної автономії.
- Національна справа й Партія Соціялїстів-Революціонерів.
- К. Кавтський — Національність й інтернаціональність.
- К. Кавтський — Національна держава, імперіялїстична держава й союз держав.
- Дмитро Сметанка — Соціялїзм, завойовницька полїтика, патріотизм і націоналїзм.
- Л. Василенко — Світова війна.
- І. Сокира — Хай Европа козачіє!
- Е. Бернштайн — Інтернаціонал робітничої кляси й европейська війна.
- М. Драгоманів — Чудацькі думки про українську національну справу.
- М. Драгоманів — Листи на надднїпрянську Україну.
- М. Драгоманів — Про неволю віри.
- М. Драгоманів — Рай і поступ.
- Е. Пернерсторфер — Про новітній націоналїзм.
- К. Ляйтнер — Імперіялїзм московського народу.
- К. Реннер — Національна справа, імперіялїзм і соціялїзм.
- А. Бах — Цар — Голод, друге українське виданнє.
- Др. Осип Назарук — Що се є: суспільні кляси, боротьба кляс, буржуазія, пролєтаріят, капіталїзм і орґанїзація.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |