|
СУД БОЖИЙ НАД ЄПИСКОПОМ
(По Жуковському)
Дощ без устанку лив осінь і літо;
Луки затоплено, трави побито,
Хліб недостиглий поліг на лану,
Голод складає людей у труну.
Тільки в єпископа — повні комори,
Божого дару насипано гори,
Бо приберіг він старого житця:
Знали обачність Гаттона-вітця.
Купи старців потяглись відусюди,
Всипали двір голодуючі люди.
Але на злидні та горе чуже
Жмикрут отой споглядав байдуже;
Надто обридли благання Гаттону, —
Як захиститись від людського стону?
Добре: убогих з усяких країн
Зараз до себе покликує він.
Дива такого не чувано зроду:
Збіжжя Гаттон роздарує народу, —
Милость у серце жорстоке ввійшла, —
Радісна чутка, мов грім, прогула.
От назбиралися прохані гості,
Блідні, намучені — шкура та кості.
Всіх багатир до комори веде;
Сперлась, принишкла, напружено жде
Хліба сірома — і боса і гола,
Суне юрбою під стріху зокола.
Сміхом вітає єпископ її:
Спалює з людом багатства свої.
Глянув на попіл радіючим оком:
«Визволив я жартовливим сим кроком
Край від лихих, ненажерних мишей, —
Всі мені вдячними будуть ачей!»
Весело він повернувся додому,
Сів за вечерю, упивсь без сорому,
Ліг собі спати і спав без журби,
Але востаннє з тієї доби.
Предків поличчя пишалися в замку…
Дивиться вранці: всю з'їдено рамку
Саме з малюнком чудовним його;
Клапоть хустини… немає й того.
З уст ані пари, не знає де сісти;
Ледве що дише, а тут наглі вісти:
«Миші кругом, загиба сторона,
Разом не стало ніде ні зерна».
Потім загримало відкись: «Гаттоне!
Бог проти тебе — ніхто не збороне;
Миші твій двір оточили зусюд, —
Що ти відмовиш за спалений люд?…»
Мався до Рейну хідник попідземний,
З муром сполучувавсь шлях його темний.
«Тільки б до башти дістатись, і все.
Миттю ж, бо інак ніщо не спасе!»
Гострим бескетом з-під Рейнської піни
Башта здіймала понурені стіни,
Грізно дивилась у вічі кругом,
З замку єпископ подався бігом.
Човник посунувсь по хвилі легенько,
В башті Гаттон опинився швиденько;
Двері приперши, по східцях зліта;
Зір його блудить, шепочуть уста…
Стіни неначе будовані з криці,
Вікна в залізах, немов у в'язниці,
Щільні віконниці, склеп кам'яний,
Засов висить над дверима міцний.
Грішник шука порятунку-визволу:
Очі зажмурив, лягає додолу…
Щось застогнало в кутку перед ним,
Блиском метнуло зловіщо-страшним.
Зирк — аж то кітка нявчить з переляку,
В душу йому навіваючи мряку:
Мабуть, зачула вже близько мишей.
Слуха Гаттон — не заткати ушей;
Впав на колінки, безсилий з розпуки,
Бога благає — спинить оті муки…
Скиглить злодійник: ох, бути біді…
Чує — а миші пливуть по воді,
Вже недалечко, шумлять та скрегочуть,
Зуби, до стін досягаючи, точуть;
Ось заскреблись, прогризають кремінь…
Господи правий, тепера — амінь!
Разом сипнули крізь вікна, крізь двері,
Спереду, ззаду, з боків і зі стелі,
Хмарою лізуть та й лізуть собі…
Як воно малось, Гаттоне, тобі?
Зуби встромили нещасному в тіло, —
Скрикнув єпископ, усе защеміло, —
І розтягли в одну мить на шматки…
То йому кара за вас, бідняки!
|
