НА П'ЯТІ РОКОВИНИ
РІЗНІ МЕНТАНСЬКОЇ Зайнявся знову день Ментани,
Кривавий день різні,
Що раз на рік зрушає рани
Питомій стороні.
Все обізвалося навколо,
Стялись уп'ять бійці,
З глибоких трун підводять чоло
Замучені мерці.
Та не страшними кістяками:
Прекрасні, як були.
Химерно влиті зіроньками,
В тонкім серпанку мли.
Повітря знищечку лоскоче;
Легкий вітрець звіва,
Напрочуд пестить, щось шепоче,
Чаруюче співа.
За милих виплакали очі
Дружини, матері;
Скрізь ллються слізоньки жіночі
Від зорі до зорі.
Ми ж сон порвали непрокидний,
Щоб серцем відітхнуть,
Тебе вітати, краю рідний.
Круг весело, зирнуть.
Бувало, лицар перед пані
Коштовний стелить плащ,
Щоб не прилипла й крапля твані,
Щоб стежка стала кращ.
Так ми за тебе душі клали,
Рятуючи зі тьми,
Жили для тебе і вмирали…
Але забуті ми!
Най не до нас твоє кохання,
Не нам твої вінки…
Палають наші почування,
Не вмруть святі думки.
Рим до Італії вернувся,
Справдивши заповіт!…
До учти кожен з нас прочнувся,
До гурту встав на світ.
І от, мов тиха хмара, лине
Сумних мерців юрба.
Якого серця в ляк не кине,
Не візьме враз журба?
Померхнув блескіт, пітьма гнала;
Принишкло звільна все,
Хіба гул длявий[1] квіринала
Луною донесе.
Так ненажерники безстидні,
Нікчемнійше з колін,
Благословляють людські злидні,
Неславлять Гракхів тлін:
Най вік турбуються безумці,
Най гине мир у пень,
Нам байдуже: у нас на думці,
Гукають, зріст кишень!
|