З «ЧАЙЛЬД-ГАРОЛЬДА» 1 Прощай, о краю мій! Ти зник;
Тебе блакить займа…
Десь чайка скиглить — журний крик;
Та буря вал здима.
На спочив сонечко сіда;
І нам за ним плисти…
Хай спочива… Після труда
Спочинь, мій краю, й ти!
2 Обіллє знов його краса,
Повітря голубе;
Побачу море, небеса,
Та тільки не тебе!
Без світла замок мій сумний,
Бур'ян мій двір вкрива,
А пес голодний, самотний
В воротах завива.
3 Дитино-чуро! Плачеш ти;
Чого — промов мені:
Злякався реву, темноти
Чи холоду на дні?
Шкода́ — не плач! Даремний страх
На кораблі сьому:
Швидкий мій сокіл, злий на змах,
Та не догнать йому!
4 «Най вітер бішено реве,
Най чорний вал стриба…
Ні, пане Чайльде, серце рве
Невимовна журба:
Матусю-батька кинув я, —
Хто б сльози переміг?
Уся порадонька моя
Вже тільки ти та біг!
5 Перехрестив мене, і все,
Мій батько — ні сльози;
Голубка ж неня… чи знесе?
Тужна за всі рази…»
«Сумуй, дитинонько! Коли б
Я щирості не збув, —
Заворушився б серця глиб
І я б заплакав був!»
6 «Мій слуго певний! Ти затих
Через нудьгу свою;
Боїшся, либонь, хвиль отих,
Чи ворога в бою?»
«Не з полохких я, пане мій,
Ниць чолом не хилюсь…
Та як дружиноньці самій?
За нею все журюсь.
7 В хатині скнітиме одна,
Ряд[1] із дворцем твоїм…
Спитають діти, — що вона
Про батька скаже їм?»
«Ти правий: тугонька свята;
А я… кого пак жаль
Мені в миру? Душа пуста,
Зо сміхом лину в даль!»
8 Зітхання, сльози — все бридня
У женщини оте,
Любов прямує навмання,
Слід зрадно замете.
Я не боюся більш грози:
Минуле не втіша,
Ні одна тихої сльози
Не викличе душа.
9 До моря давсь; свистять вали,
Бурхочуть байдуже…
По кому ж плакати, коли
Кругом усе чуже?
Мій пес повиє день чи два
Та й помандрує скрізь;
За харч, що трапиться нова,
Мене не пустить й близь.
10 Вперед, кораблю! Не страшне
Плескання вод у млі,
Аби подальш заніс мене
Від рідної землі.
Добраніч, хвилоньки любі;
І вам у тьмі німій,
Провалля, скали; і тобі
Добраніч, краю мій!
|