Грати, рушниці, дозорці муштровані;
Злоба пекельницька звечора, з досвітку;
Стіни з міцного каміння муровані;
Туга заклята без краю, без просвітку…
Світла моло́досте! Ані краплиночки
Ми не знижались до каяття, змучені;
Чолом не гнулись ні дня, ні хвилиночки,
Як мордували катюги спадлючені!
Що ж пак тепер, серед простору — воленьки.
Сумно манячиш ти, мовби приборкана,
Бродиш самотно, шукаючи доленьки,
Хора, підтята, понура, ухоркана?
Небо блакитне, а в очах захмарило;
Груди рве кашель — нуджусь та бухикаю,
Серденько кволе до часу постаріло;
Марно минуле до себе покликую.
Ти не зважала на рани затроєні,
Бо проти ворога дуже вже перлася;
Нині поглянула — вони не згоєні;
Гірко побачила помилки скоєні,
Наче підкошена, долі простерлася!
