З вершин і низин (1893)/Пяниця
| ◀ Смерть Каіна | З вершин і низин Легенди Пяниця |
Цар і аскет ▶ |
|
Присвячую „великому писателеви руськоі землі“,
гр. Л. Н. Толстому.
Був то раз собі пяниця:
Все пропив, що тілько мав.
Чи то піст був чи мясниця,
Все один зако́н тримав:
Чарка, „бляшка“ чи скляниця,
Пив і все припоминав:
„Дай нам Боже, що нам треба,
А по смерти гоп до неба!“
Чоловіче чи жіноче
Товари́ство він любив;
Як ніхто вже пить не хоче,
Він хоч до сволока пив:
„Цур та пек! Здоров сволоче!
Щоб ти черги не хибив!
Дай нам Боже, що нам треба,
А по смерти гоп до неба!“
І таку вже мав натуру:
Ніде чарки не минав,
Добрий трунок пив, чи люру:
Чи кінчив, чи починав,
То все щиро а не з дуру
Імя боже споминав:
„Дай нам Боже, що нам треба,
А по смерти гоп до неба!“
Та зимою раз підпивши
Нічю з коршми прямцював;
Стежку простую змиливши
У снігу заночував, —
Мов в перину ноги вкривши
Як заснув, то вже й не встав.
Мов пташина сонна, біла
Дух стрепавсь і пурхнув з тіла.
Прокидаєсь. „Бррру! Огидно!
Аджеж се я вмер, бігме!“
Труп в снігу, що вже й не видно,
Дух стрілою в го́ру дме.
Стало страшно так і встидно…
„Ну, як чорт мене візьме?
Ще смолу заставить пити!
Радше-б в „Общество“ вступити!“
Та тепер було вже пізно:
Райська брама перед ним.
І з гори глядить так грізно
Огнекрилий херувим.
Коло брами не завізно —
Стука, стука бідний Клим,
Шепче, ждучи ласки з неба:
„Дай нам Боже, що нам треба!“
Пан Біг в небі зачуває:
Знає, хто се, та мовчить,
І Петрови повідає:
„Глянь но Петре, хтось стучить!“
Ось Петро ключа виймає
І до фірточки спішить.
„Хто там, гей? Чого потреба?
Хто калатає до неба?“
„Прошу ласки — Клим озвав ся —
Я пяниця, зву ся Клим.“
„Що, пяниця? — розкричав ся
Божий ключник — геть із ним!
Ти, небоже, в пекло справ ся, —
Тут не є пяницям прийм!“
Похололо в Клима в серці,
Далі так спитав крізь дверці:
„Божа воля й суд небесний,
Против него нам не стать!
Та скажи, мій пане чесний,
Як тя маю величать?
Чую голос твій чудесний,
Та парсуни не видать.“
Та Петро сим образив ся,
Так на Клима розгрозив ся:
„Дурню, ти собі гадаєш,
Що й у нас ваш польський лад?
За що ти мя паном лаєш?
Чи то тут панів є склад?
Всі ми в небі рівні, знаєш!
Всякий всякому ми брат.
Я не жаден пан-канчучник,
Я Петро, небесний ключник.“
„А, то ти, святенький Петре! —
Клим утішно одвічав, —
Чом же так гірке, не тепле
Слово ти міні кричав?
А забув, як сам запекле
Ти Ісуса відрицав?
Я, що правда, пив надмірно,
Та Христа державсь все вірно.“
Вчув Петро, висо́к почухав,
Губи міцно затиснув,
Далі „руськоі“ понюхав
Тай тихенько геть шмигнув.
А пяниця слухав, слухав, —
Знов у браму грюконув;
Та гремтить та стиха шепче:
„Дай нам Боже, що найлекше!“
Пан Біг в небі зачуває;
Знає, хто се, та мовчить,
І Павлови повідає:
„Глянь но, Павле, хтось стучить!“
Ось Павло свій меч виймає
І до брами ним бряжчить.
„Хто там? Жив знать дуже свято,
Що так в браму бєш завзято?“
„Прошу ласки — Клим озвав ся, —
Я пяниця, зву ся Клим.“
„Що, пяниця б тут ще пхав ся?
Чи тут коршма? Геть із ним!
Марш у пекло! К чорту став ся!
Марш в огонь, смолу і дим!“
Став Клим, мов окропом змитий,
Далі так став говорити:
„В пекло, кажеш? Га, сли мушу,
То воно вже не втече.
А ти хто, небесний мужу?
Ось що рад я знати ще.
Голос твій паде у душу,
Та не бачу тя в лице.“
З неба голос бє здоровий:
„Я Павло, слуга Христовий.“
„А, то ти, святенький Павле! —
Клим до него гнеть озвесь. —
Ось хто тут в роскоші плавле!
Так се ти мя геть женеш?
А забув, колишній Савле,
Як ти двигав камінець,
Степана каменувати.
Всіх христян хтів мордувати?
„Бачиш, хоч який я грішний —
Горлом більш ніж слід текло —
Але знає Бог всевишній,
На таке не згоден зло.
А ти в дим мя гониш вічний!“
Не дослухував Павло:
Сюди-туди озирнув ся,
Тай від брами геть вернув ся.
Ждав наш Клим, що з того вийде,
Далі знов до брами бє.
Каже Пан Біг: „Гей, Давиде,
А поглянь но, хто там є?“
Взяв Давид „своє хламиде,“
Перед брамою стає:
„Хто ти? Що там за помана
Розщибаєся від рана?“
„Прошу ласки — Клим озвав ся —
Я пяниця, зву ся Клим.“
„Що, пяниця тут припхав ся?
Тут не місце! Геть із ним!
Там у пекло к чорту став ся,
Пить огонь, смолу і дим!“
Став наш Клим хоч сісти й плакать,
Далі так почав балакать:
„Острий наказ твій, та певно
Маєш право так владать.
Та скажи, благаю ревно:
Хто ти? рад би я вгадать.
Голос твій страшний смертельно,
Та парсуни не видать.“
„Тай дурак же ти безмізький!
Я Давид є, цар жидівський!“
„А, то ти, Єссейів синку?
Бач, який ти острий став!
Чи як Урієву жінку
В чоловіка ти украв
А самому лист в торбинку
З засудом на смерть поклав.
Як дівчат, невинні діти
Заставляв ти труп свій гріти,
„Чи тоді ти присвятив ся?
Я пяниця, бачить Біг,
Та сли б так в гріхи вгатив ся,
Сли б такий один лиш гріх
В мене на душі світив ся,
То я б просто в пекло біг.“
Вчувши се Давид лиш плюнув
Тай від брами геть посунув.
Знов бє в двері Клим, аж стогне;
Пан Біг слуха та мовчить.
Далі каже: „Соломоне,
Глянь но, хто там так гурчить?“
Той надів „своє короне“,
Йде до брами тай бурчить:
„Хто ти є? чого бажаєш?
Що тут браму розбиваєш?“
„Прошу ласки — Клим озвав ся —
Я пяниця, зву ся Клим.“
„Що, пяниця тут припхав ся?
Тут хіба пяницям прийм?
Геть іди, до біса став ся,
В пекло лізь, у сірку й дим!“
Став наш Клим, засумував ся,
Далі ось як обізвав ся:
„Вже четвертий раз се чую,
Що мій пляц на пекла дні.
Та заким ще помандрую
Там, де пряжуть у огні,
Ласку зволь міні отсюю:
Хто ти є? скажи міні!“
„Ну, се ласка не велика:
Я є Соломон владика.“
„Соломоне, як же-ж марно
Смієш ти мене губить?
Чи забув ти, як то гарно
Вісімсот жінок любить?
Я з одною жив безкарно…
Також бо́вванам кадить
Я не думав ані трішки,
Хоч вони в нас ходять пішки.“
Вчувши слово те як змитий
Соломон кудись побіг.
Клим став знов у браму бити,
Далі крикнув як лиш міг:
„Господи, чи ти сердитий,
Чи лиш суд святих твоіх
Від небесного одвірка
Гонить мя, де дим і сірка?“
„Господи, я грішний, клятий,
Та оті святці, що тут
Приходили геть мя гнати,
Ще грішнійшіі мабуть!
Можуть ті тут панувати,
То найди й для мене кут:
Я-ж не бив, не дер, не смикав,
І твоє імя все кликав.“
Пан Біг в небі все те слухав,
Усміхавсь і ждав кінця.
Клим до брами вже не бухав,
Став мов та блудна вівця
І розплакавсь. Бог порухав
В плечі Ноя праотця:
„Глянь но, Ною небораче,
Там під брамою хтось плаче“.
Ной потюпав, прислуха́єсь:
Справді плаче і рида.
Ось він лагідно питаєсь:
„Хто там?“ Клим відповіда:
„Клим пяниця. Кепсько маєсь!
Смирно я прийшов сюда,
Ласки в Бога доступити,
А мене шлють сірку пити.“
„Сірку пити? Тьфу, небоже!
Навіть найстаршим чортам
Се питє зовсім не гоже,
Не то нам! Та біс йій там!
Хто як хто, а Ной те може
Присвідчить усім світам:
По при звісні райські ябка
Є найліпше — добра капка.
„О, вживав - не укриваю —
Тоі капочки і я,
І о ній ще й нині в раю
Згадує душа моя.
То й на тебе Бог, гадаю,
Не візьме з кута кія.
Сли лиш тим гріхом ти грішний,
То ходи у рай предвічний!“
І Ной батько сідоглавий
Клима стиха в рай впуска.
Пан Біг добрий і ласкавий
Тож не вигнав піяка.
Ну, спитає хто цікавий,
А мораль сего́ яка?
О, моралі тут три бочки,
Ось дві три важнійші точки:
Любиш, брате, чарку живо,
Дякуй Богу і за се!
Лучше хто пє мід і пиво,
Ніж хто братню кровцю ссе.
Не з пяниць найбільше жниво
Чорт у пекло понесе.
Ти ж по смерти по піяцки
Лізь у небо хоч би рачки.
Сли святі тебе полають,
Ти надіі ще не трать:
Свій уряд вони лиш знають,
Не всю божу благодать.
Просьби, сльози силу мають
Ноя в поміч підізвать.
Та ще й те май на прикметі:
Впивсь, спи в коршмі, не в заме́ті.
Відень, декабр 1892.
