З Дніпра на Дунай (1919)/V
| ◀ IV | З Дніпра на Дунай V |
VI ▶ |
|
Коли почало смеркати, Петро з Гнатом і товаришами виїхав з Старої Січі на чати. Він розгорнув козаків но степу широкою лавою й, посуваючись у бік Нової Січі, через годину, на ледве помітному сяйві обрію неба, побачив вершки наметів Текелієвого стану.
Упевнившись, що намети російського війська стояли на тому самому місці, де й п'ять день до того, запорожці, по гаслові осавула, пугукаючи, мов сичі, щоб не розгубитись у темряві, почали пересовуватись усією лавою на північ і, через годину, заступили обидва шляхи Самарський — що йшов з Нової Січі на Полтаву та Московщину, й Чорний — що простував на Умань та правобічну Україну.
Тим часом полковник, щоб безпечніше проминути биті шляхи, поділив запорожців на двадцять валок, і ті валки, одна по одній, виходили за старі, січові окопи, спускалися до Чортомлику й ішли під захистом круч та скель високого берегу річки.Хоч військову вагу й було навантажено на двадцять коней, а проте де-кілька десятків лантухів з харчами та де-кільки кухов з горілкою доводилося козакам нести на дрючках. Простувати по-над Чортомликом з такою вагою на плечах було дуже неспособно, бо до річки з степу підбігали крутобокі байраки й рівчаки, перепиняючи козакам шлях, а подекуди високі скелі підсувалися до самої води й, щоб обминути їх, доводилося або брести водою, або видератись на гору.
Козаки напружувалися під вагою й важко дихали. Не старий ще, але вайлуватий козак Хведір Бриль, що тримав на плечах дрючки з кухвою горілки, навіть не вдержався й почав лаяти свою кухву:
— А бодай ти розсипалася! — бубонів він, витераючи піт. — Бодай тобі всі клепки за водою пішли!
Годин дві запорожці йшли по-над Чортомликом, а далі почали вибиватись на гору, наближаючись до битих шляхів.
Тим часом Гнат чатував по-над Самарським шляхом, прислухаючись та придивляючись. Иноді він зовсім спиняв коня, щоб той не шелестів травою й не перешкожав йому прислухатись, иноді злазив з коня та придивлявся на обрій неба, а далі ще й припадав до землі вухом — чи не почує тупотіння коней…
А степ спав… Спав так само, як тиждень до того, коли ще не приходили сюди чужі люде. Так само поміж травою цвірчали цвіркуни й світилися блищаки; так само ясно сяли на небі зорі; так само спокійно подихав над землею теплий вітерець…
Ат ось чуле вухо молодого запорожця вхопило з повітря тупотіння коней, Гнат похапцем зав'язав коневі рота, щоб не заіржав, а сам припав до землі.
Хоч ніч і була темна, проте обрій неба всеж таки був світліший за землю й молодий козак розглядів, що від московського стану біжать шляхом дві постаті вершників. Через кільки хвилин вони мусили здибати на шляху якусь з козацьких ватаг, повідомили б про те Текелія й доля всіх запорожців булаб дуже сумна.
Гнат раптом скочив на коня, вихорем побіг шляхом на Самарь і натрапив саме на передню валку козаків.
— Назад! — гукнув він. Ховайтесь мерщій у лощину!
Козаки відійшли небагато назад і припали до землі, пірнувши в траві.
Тупотіння коней наближалося й скоро за сто кроків можна було роспізнати двох драгунів, що за тупотінням своїх коней та веселою розмовою нічого не чули й не помічали.
Перестоявши, поки драгуни зникли, запорожці рушили далі й, проминувши шляхи, Самарський та Чорний, попростували степом до рогу, де зійшлися річки: Солона та Базавлук. Біля того рогу були глибокі байраки з лісом та терниками й усі козаки добре знали, що по тих байраках можна мати гарний захист, а до того ж біля Базавлуку та Солоної чимало старих товаришів сиділи зімовниками й мали чималі косяки коней.
Осавул Петро Рогоза потрапив до байраків наче в день і, зустрічаючи всі ватаги, показував їм стежку вниз.
Перед світом до табору зійшлися вже всі запорожські ватаги й усе військо, стомлене походом, полягало спати. Тільки вартові, позлазивши на високі дуби, чатували, поглядаючи в бік Січі.Обдивившись на варту, Петро пішов по зімовниках просити, щоб господарі продали коней.
Власник найближчого зімовника, заможний запорожець Пилип Бадьора, що за молодих літ позбувся в бойовищах лівої руки, почувши, що козакам треба коней і вони дають за них гроші, похитав тільки головою:
— Гай, гай!… Щоб ото я взяв з товариства гроші та ще при такій пригоді? Ні, козаче, не по запорожському б звичаю те було. Беріть усіх моїх коней, які вам годящі… вони в мене не лічені. Вже ж мені на них не козакувати! Беріть усіх, лишіть самих недолітків.
— Та ви не турбуйтеся, дядьку: — упевняв Петро, — у нас грошей стільки, що аж череси обвисають… Беріть гроші!
— А мені вони нащо? — стояв на своєму старий вояка. — Не в домовину ж з собою брати? Ходімо, сину, до сусідів, порадимось з усіма та й приженемо зараз сюди ввесь косяк.
Инші господарі так само зріклися взяти гроші й, зібравши всі косяки, одібрали запорожцям вісім десятків коней та ще додали до того три яловиці та десять валахів, щоб було чим товариству пообідати.
Калниболоцький так зрадів коням, що дозволив товариству випити дві кухви горілки, а кухарям загадав варити обід.
Сьогодня в запорожців був прямо бенкет, бо за ввесь тиждень вони не їли такого смачного обіду та ще й з горілкою. Нікому не хотілося рушати сьогодня в поход і, вважаючи на те, що місце, де стояли запорожці, було дуже захистне й безпечне, Калниболоцький лишився тут ще на одну ніч.Ранком другого дня полковник звелів навантажувати на коней усю, яка була, вагу, так що козаки вже нічого не мали нести, опріч своєї зброї… Вага взяла шістьдесят коней, з останніх же Петро склав добру ватагу вершників, більше як у пів сотні коней.
Коли вже Калниболоцький хотів рушати в поход, Бадьора привів чудового, баского буланого огиря:
— Прийми, полковнику, від мене цього коня. На нього хоч і гетьманові, так не соромно сісти.
Цей подарунок дуже зворушив душу запорожського ватажка, й коли в нього виникла думка, що не побачить він уже ніколи старих, щирих запорожських товаришів, сум обгорнув йому душу.
Обнімаючи й цілуючи однорукого лицаря, полковник з жалем у голосі промовив:
— Що то з вами тут буде, брати мої?… Яка доля вас чекає?
Старі запорожці заплакали й почали прощатись з вільним товариством навіки.
Під той саме час до Калниболоцького наблизилися шість молодиків, що жили з дідами по зімовниках і вдалися до нього.
— Візьми, пане полковнику, й нас із собою!
— Нехай ідуть! — сказав Бадьора — Ідіть, діти, та глядіть: слухайтесь отамана, шануйте всіх старших та бережіть козацьку славу, як наші батьки й діди берегли її!
Тут понадавали старі запорожці молодикам усякої зброї й ті перевернулись у козаків.
Петро з половиною вершників та Гнатом рушив у поход. Він вислав на всі вітри чати, а сам повів перед. Слідом поїхав Калниболоцький, а по ньому рушило й усе товариство.
Довгою, червоною стьожкою простяглися запорожці по-над Базавлуком, на розі ж двох річок лишилися тільки сиві, похилі діди, що стежили за ними сумними очима, пригадуючи, як колись, у свої молоді літа гарцювали вони по цих степах… Ой коли б то скинути всякому з плеч хоч по двадцять років, не дивилися б вони, сумуючи, в слід волі, що назавжди покидала цю країну, а самі б пішли, разом з товариством, шукати волі та долі на чужині!…
До обіду йшли запорожці по-над Базавлуком, далі ж звернули на річку Кам'янку, що впала в Базавлук. Тут не було запорожських зімовників і земля ще не бачила не тільки плуга, але й коси. Сірі скелі, зелені терники та висока, до шиї козаків, трава вкривали тут береги річки й надбережні лощини. Проте ця, на перший погляд, мертва природа жила й гомоніла. З-під ніг Гнатового коня вибігали цілі табуни зайців; куріпки несподіваним шумом сотень своїх крил примушували коня кидатись у бік; на могилках свистіли бабаки й сурки; по теплих від проміння сонця скелях грілися довгохвості зелені ящірки, поміж травою ж з зловістним сичанням плазували великі змії, виставляючи иноді свої плескуваті голови з лютими очима й огидливим жалом вище трави, щоб наглядіти собі здобич.
Коли сонце вже почало хилитись на вечір, Гнат, їдучи верхи по горі над річкою, побачив, що за півгонів попереду, по-над тирсою біжить щось чорне, неначе летить птиця.
Поки Гнат придивлявся, один з молодиків, що пристав до запорожців на Базавлуку, випередив його й з вигуками „полоз!.. полоз!..“ кинувся доганяти те чорне, що, як тепер здавалося, котилося колесом.
— Ба ні! Я не дамся, щоб мене випередили! — сказав собі Гнат і чим дужч погнав коня за полозом. — Ти ще подивишся на хвіст мого вороного!
Хвилин з десять полоз котився колесом, держучи свою огидливу голову вище трави, лишаючи по степу глибоку смугу. Слідом гналися Гнат та молодик з Базавлуку, а ще далі бігло кіньми з десяток козаків з осавулом.
Гнат таки випередив молодика й почав доганяти полоза. Він навіть уже вихопив шаблю, щоб рубати його шию, але розумний кінь, почувши страшного гада, почав хропти й кидатись то в той то в инший бік. Скористувавшись з сього, полоз знову почав набирати ходу, підвертаючи в балку до скель, де ці гади звичайно кубляться.
Посміхаючись над Гнатом, молодик знову випередив його й, забігши полозові навперейми, теж вихопив шаблю.
Тут сталося зовсім несподіване: не вспів молодик замахнутись шаблею, як полоз, підскочивши в гору, перекинувся в повітрі й так ударив молодика своїм дебелим хвостом, що той, мов комаха, полетів з коня й упав аж геть під горою.
Те, що він полетів далеко, було його щастям, бо полоз раптом обмотався навколо коня й почав його давити, напружуючись усім своїм гнучким тілом. Сердешний кінь зпершу спинався на дибки, жалісно іржав і кидавсь у всі боки, намагаючись випручатись з страшних обіймів гада, але скоро, знесилений, упав на землю.У цю мить підскочив Гнат і почав рубати полоза по шиї, та тільки шкура на ньому була така дебела, що шабля її навіть не дряпала. Тут підскочив на поміч братові Петро з товаришами й, скористувавшись тим, що полоз не міг зразу вилізти з-під коня, вони позлазили з своїх коней і почали колоти гада чингалами. Гад довго ще змагався й, випручавши з-під коня свій хвіст, роскидав їм козаків на всі боки, але врешті він знемігся й козаки розбили йому голову келепами[1].
Визволений кінь не зразу мав силу піднятись на ноги, молодик же й зовсім не підводився, так що його довелось одливати водою.
Гнат, дивуючись, розглядав полоза, бо досі він про них тільки чув, а ніколи не бачив, хоч вони й жили в ті часи по всіх запорожських степах, де траплялися скелі. Гад був у дванадцять локтів завдовжки й як добре дерево завтовшки. Линовище[2] полоза було дуже дебеле, слизьке й холодне. Здибатись людині з таким страховищем у степу, де не булоб куди заховатись, то — певна смерть, і Гнат тепер дуже дякував своєму коневі, що він не підскочив до полоза так необережно, як кінь молодика.
Два дні йшли запорожці по над Кам'янкою, бавлючись иноді полюванням на куріпок, хохітву та диких качок, яких і тут траплялося чимало по плесах річки. Над козаками крутилися чорні крюки, а позаду слідкували вовки, сподіваючись собі здобичі, бо й крюки й вовки, здавна звикли до того, що де ходило запорожське військо, там бувало багато трупу після бойовищ. На сей раз вовки помилилися й що ночі, гододні, вони оступали козацький табір та, не наважуючись наблизитись до нього, здалеку зорили на козаків з темряви своїми блискучими очима, порушаючи тишу ночі нудним виттям.
На третій день запорожці звернули з Кам'янки в балку Широку й вибилися нею на рівний, як море степ, прямуючи до Кривого Рогу, біля якого зійшлися річки Інгулець та Саксагань. Тепер знову запорожцям треба було берегтися, бо повз Кривий Ріг, під час останньої війни, російським військом був прокладений шлях з Кременчуку на Дніпровські гирла та на Кинбург.
Виїхавши далеко вперед на чати, осавул упевнився, що в Кривому Розі стоїть цілий повк драгунів. Не гаючись, він побіг назад до Калниболоцького.
— Пане полковнику, в Кривому Розі стоїть повк драгунів, а косяк їхній пасеться далеченько від коша. Нема легше, як зайняти той косяк сюди, посадовити на коней усе наше військо й хутко перейти за Буг.
— Може воно й не трудно так зробити, як ти говориш, — одповів Калниболоцький суворо, — але ти забув про те, що мандрівка запорожців на Дунай до турків повинна бути таємницею.
— Так доведеться Кривий Ріг обминати?
— Виходе на те!
— Вести до Орлячого гнізда?
— Добре місце!
Перебалакавши з отаманом, Петро Рогоза вернув вершників назад і пішов на північ, спускаючись лощинками до річки Саксагані.Скоро перед очима козаків з'явився на тім боці річки великий, захистний кут, оточений з трьох боків височенними скелями, а від Саксагані захищений рясним дубовим гаєм. Цей кут, що звався Орлячим Гніздом[3], хоч і був близько од Кривого Рогу, але добре заховавсь од нього за скелястими колінами річки.
Спустившись з степу до Саксагані, козаки перейшли її бродом і зникли під віттями дубів у темряві захистного гаю.
Через який час запорожці, не розкладаючи багаття, а повечерявши тим, що в кого було, полягали спати. Тільки Гнатові не спалося: великий косяк драгунських коней, що його він бачив сьогодня з гори, не давав йому спокою.
— Вони забрали ввесь наш січовий косяк, 16000 коней, — міркував молодий козак — так чому ж то нам не можна захопити хоч кілька десятків їхніх?
Сон зовсім одлетів од його очей.
— Піти хоч подивитись, де вони пасуться…
Гнат устав, захопив свій недоуздок і пішов до річки. Над річкою сю ніч не було нічної тиші, бо жаби по плесах саме справляли, мабуть, великий бенкет і счинили такий галас, що їх чути було за півмилі.
Тільки що Гнат вийшов з темряви діброви, як поруч нього опинилася чиясь темна постать.
— Куди це ти простягся? — почулося питання.
Гнат пізнав голос брата й, щоб не виявити своїх замірів, одповів:
— Та щось не спиться. Піду в проходку.— Молодий же ти, щоб мене дурити — проказав старший брат. — А недоуздок на що?
— Тай у тебе в руці неначе обротька, одповів Гнат, придивляючись до того, що держав брат. — Ну, годі ховатися: ти, Петре, по коней — візьми й мене з собою!
Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує йому справу.
Гнат угадав думки брата й образився.
— Ти, здається, досі маєш мене за мододика? — Забув, що я вже козак!
— Козак, то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже візьму. Тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму.
Брати пішли по-під скелями Саксагані в бік Кривого Рогу. Що далі вони йшли, то скелі все нижчали й через півгодини козаки були вже в долині, де в день паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мети.
За темрявою ночі нічого не було видно, й тільки видравшись на бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кільки драгунів, що сидячи колом, раз-у-раз підкидали руками в гору, неначе били щось на землі.
— Гуляють у карти, — пошепки сказав Петро братові, зійшовши до нього в берег. От я їм зараз висвітю фильку!
Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових і від коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони вийшли тихенько в берег поміж коні й почали відрізняти від косяка чималий табунець, а зробивши це, разом, по гаслові, завили у ввесь голос, підроблюючись під вовків.
Коні шатнулися в усі боки. Одлучений табунець побіг по-над річкою од Орлячого Гнізда, більшість же метнулася прямо на вартових і трохи не потолочила їх копитами, так що ті погубили й карти й, ледве зрятувавшись, побігли в степ переймати коней.
Брати спокійнісінько пішли за тими кіньми, що побігли до козацького табору, обізвалися до них голосом, заспокоїли їх і, скочивши на двох коней верхи, погнали косячок у півсотні коней до табору.
Прокинувшись від тупотіння коней і довідавшись про вчинок свого осавула, Калниболоцький дуже гнівався й вимагав од Петра, щоб той зараз же одігнав коней геть од козацького табору.
— Ти збожеволів? — гримав він на осавула. — Драгуни зараз шукатимуть коней і натраплять на наш табір. Чи не хочеш ти, щоб пролилася братня кров після того, як усе товариство в Січі стало на тому, щоб її не проливати?
— Ніякої небезпеки немає! — заспокоював його Рогоза. — Досить нам зразу підняти військо й перейти до Гайдамацького Байраку й не то що драгуни, а й сам дідько там нас не знайде! А півсотні коней під час походу стануть нам у великій пригоді.
Потроху речі осавула заспокоїли полковника й, згодившись на тому, що можливо й коней узяти й не виявити себе драгунам, він звелів піднімати козаків і рушати до Гайдамацького Байраку.
——————
- ↑ Келеп — така зброя: на довгого держака набивали молот, у якому з одного боку була п'ятка, а з другого зуб у долоню завдовжки. Келепами запорожці розбивали панцирі своїх ворогів.
- ↑ Шкура яку гади що-року міняють на нову.
- ↑ Так він зветься й до наших часів, хоч дубів у ньому вже обмаль, а частину кута одрізано залізницею, що простяглася з Кривого Рогу до П'ятихатки.