Земля (збірка)/На станції
| ◀ Вовчі Байраки | Земля На станції |
Темрява ▶ |
|
За десять кроків усе поринало в чорну глибину. Сторож на лінії, Григорій, як не придивлявся, як не жмурив око: нічого не було видно, навіть вагони, що стояли біля депо, і ті кудись пропали. Станція розляглася високим бугром серед степу. До маленького повітового міста було 10 верст, навколо степ, та ще близько село.
А треба вартувати добре.
Григорій прислухався. Не чути нічого, тільки торохтять цупкі стебла трав об рейки та йде полохливий згук туди, аж за семафор.
Недавно, з місяць тому обікрали вагони, дрімати не можна.
Ніч затулила вогні, накинула прозорої сажі на все і заснула, і Григорія хилить… Так стоїть, стоїть, поставить ґвинтовку і закуняє. Замерещиться щось, прокинеться, обдивиться біля себе, нагострить вухо…
Тихо. Хмари попритулялися міцно одна до другої, хоч-би одній зірці дали глянути сюди…
— Хіба зайти в будку! — Подумав. — Та й закурю, мабуть, там!
Повернув, пройшов через одну лінію. Під ногами зашарудів пісок, дмухнув боязко морською вогкістю. Пролетіла якась птиця, шарпнула і зникла в темряві.
В будці було світло. На лаві сиділо два дядьки. Один схилився і дрімав, а другий обіперся об телефон і щось читав, сонно бігаючи стомленими очима по папері…— А, це ти Григорій! — Посунувся і дав йому біля себе місце. — Нічка, брате, на славу вдалася, скажу тобі. Теплинь! Мабуть, дощ буде.
— Де там гарна… Замазало все, так що й перед очима не побачиш. Та ще й наче хтось нарочито взяв та й замазав очі медом. Так солодко, а вії стуляються, стуляються. Не втерпиш: поставиш біля себе дрючка й куняєш. Нахилишся раз, другий, а потім почне вздріватися. Прокинешся, походиш… Скверна, братішка, служба…
Григорій одірвав паперу, насипав дрібненької махорки і з смаком затягнувся.
— А як твоя жінка?
— Та! — неохоче махнув рукою.
— Ти розкажи, що там трапилося, бо вже пройшло, мабуть, місяць, а я нічого й досі дотепно не знаю.
Григорій любив розказувати своє горе… Впевнившись, що той не глузує з нього, він усівся на лаві й почав:
«Ну, слухай! Ти знаєш мене здавна: я такий чоловік — пить, не п'ю; на службі ні в чому поганому не замішаний. Вдача моя така: як зо мною по-людськи, то й я нічого. От, мене лиха година одного разу й загнала випити.
Пішли ми на село цілим табором.
Там випили по склянці. А хлопцям мало, — всі молоді, здорові, — кричать та й кричать: дайош і край!
Мені не хочеться пити. А хазяїнові, тому старому відьмакові, хочеться більше заробити. Все запрошує та наливає.
Я присунувся ближче до хлопців. І на вухо пошепки:— Давайте, — кажу, — налякаємо цього діда, цю сатану кислооку.
Згодилися. Один п'янюга, Хведір, все одмахувався: як так, каже, я вам зробив рекомендацію, а ви підіймаєте чорт-зна-що; ніколи каже не піду з сторожом, — найпаскудіший народ.
Я не послухав. Устав із-за столу.
— Ти! — говорю — кислоокий чорте, заарештований. Ми з чека боремося з самогоненієм.
Дід злякався: нижча губа одвисла й зморщилася, як у старої кобили, а борода труситься; а сам шепоче таке, що й не розбереш.
Сильно злякався. Нарешті:
— Помилуйте, старого! Це не я, а моя донька!
— В тебе є й донька! — гримнули всі разом. — А ну її сюди! Що воно за краля!
Багато з нас були тут уперше.
А старший шепоче:
— Вона, вона, діти, гонить самогон. Я вже радив: кинь, кажу, роби що друге, так ні, не хоче!
Я подивився на нього. Як побачив, що плаче, жалко стало. Хотілося втішити діда.
— Нічого, старина, ми тебе не займемо!
Тільки говорив, коли входить вона сама. Як побачив, так і затьохало в грудях. Очі в неї, як дві тернинки: чорні, аж горять, а на щоках: — плями червоні.
Вона теж видно злякалась, бо все на виду міниться: то почервоніє, як грушевий лист в-осени, то пожовкне, тільки губи горять.Ввійшла й до мене зараз:
— Ви кажете, що агент по борбі з самогонкою?
Я сам не свій: вразила бистро, язик затягся кудись аж під печінки.
Я, я!, — насилу вимовив.
— Так чого-ж ви дивитесь? Забирайте мене на станцію. Арештовуйте… А ви чого, батю, витріщилися, як баран на аптеку, ідіть з цієї хати… ви всі вийдіть у ту он хату. Товариш агент допит зніматиме.
«Це як раз улопався!» думаю, бо знав, що не я з неї писатиму протокола, а вона з мене.
Так і було. Як тільки спорожніла кімната, вона впялася в мене своїми циганськими очима. Ніколи таке зо мною й не бувало, як тоді: наче хто ножем розрізав груди й вийняв серце, і після того тільки щемить на тім місці. По шкурі сироти понабігали наче хто пшона під неї насипав. Погано. Вночі один стоїш біля вагонів і ніякого чорта не боїмся, а тут і світло, і в кімнаті перед тобою баба, а охляв, наче побитий.
— Так ви прийшли розорити мене!
Я мовчу, чую тільки, як крига лягла біля серця, та ще зробилося холодніше.
— Чого ви мовчите? Чи може ви брешете?
А я доти був не дуже ласий до дівчат і не любив з ними гаяти часу. А тут хочеться слухати й слухати. Голос, знаєш, такий солоденький. А в очіх така туга, що ніякими словами не перекажеш, аж за нутро хватає. Ну, думаю, це вона на вудочку берьоть, — не піддамся.
— Ні, я справжній агент! Може налякав, так моя служба така! Вас я арештовую!Ввійшов у ролю, а до того ще й оп'янів. Чомусь здалося, що я мав револьвер, — хотів його витягти. Пощупав і біля пояса, і в кешені, — немає. Тоді тільки згадав, що я його не мав ніколи. Соромно стало, бо вона помітила, що я робив.
Завмер, — не говорю ні слова, злий став до безкраю. На її губах — єхидна посмішка: на, мовляв, з'їж дулю.
Так і хочеться їй дати в саму морду.
Стримую себе. А вона, як кинеться мені на груди, як заверещить:
— Ой, помилуйте, ніколи більше не буду.
— Батю, неси сюди димку! Вип'єм. Потім, як зарегочеться, як заллється, — за здоров'є цієї тюті — і показує на мене пальцем.
Регіт. Сміх. Той Хведір, що перелякався, хоч переполох виливай, тепер сміється теж. Одному мені не по собі. Коли повсідалися, я встав шукати шапки, — нема ніде. До неї, питаю, — а вона облизується після закуски, та язика мені показує.
— Не шукайте товаришу агенте, я заховала!
Сів, знову, насупився. Дивимося один на другого, як середа на п'ятницю. Пішли балачки, я один тільки осторонь сиджу та мовчу.
Не счувся, як хлопці вже встають, дякують і рушають додому.
Вона до мене:
— Ви не розсердилися? Не треба, бо я так налякалася, що й досі не прийду до нам'яти. А я вас не образила. Пийте!Я відмовляюся, бо й так перед очима метелики літають.
— Григоріє, пий та ходімо, бо вже за північ!
Випив, встав і захитався.
— Зоставайтесь у мене! Я вам постелю тут на лаві. А то ви не доберетеся додому.
Саме тоді була весна. Садки тільки що почали цвісти, дороги були сухі, але по рівчаках стояла ще дощова вода. Звичайно такий непривичний, як я, аби забрався в рівчак, то купався-б там до ранку.
— Ну, куди вже тобі йти. Зоставайся тут! — бачучи, як я оп'янів, кажуть мені хлопці, моргаючи на неї.
Зостався.
Вона справді постелила, ще й накрила простирадлом, як удома. Сіла, торкає раменом і розпитує, де я служу, за яку платню.
Як я сказав, що служу сторожом на лінії, вона аж засміялася і більше нічого не розпитувала: пішла спати. За стіною вона шепотілася про щось з батьком.
Потім погасили лямпу й я заснув…»
Григорій подивився у вузеньке вікно і, захоплений спогадами, думав. Задзюрчав телефон, стрілочники кинулись і вискочили до стрілки. Залізо брязкотіло й рейками котився чугунний шелест.
— Восьмий! На першу путь!
Здалеку наближалися очі паротягу й доносилося шкварчання підшипників. Цокотіли ближче й ближче об гайки колеса. Потім промайнув стрункий, високий паротяг, облитий паром, трохи захекався і, проїхавши, став біля станції. Від будки йшов золотенький тремтливий світ і догонив лихтаря, що майнув червоним оком на останньому вагоні.
Чергові йшли назад, до будки.
— Ну далі говори! От баба!
Григорий скосився вовком і зле викинув:
«Чорт, а не баба! Далі? І далі-ж так. Прокинувся вранці, вдягся. Мене вже кличуть снідати. На похміллі, в роті погано… Пішов, поздоровкався.
В кімнаті чисто, прибрано.
Батько її сідає за стіл, надувся, як чиряк, хреститься й на мене позирає з-під лоба. А я тут у нас і забув як то христитися. Сідаю й зараз шамать.
Старий до мене:
— Ви-б може перехрестилися. Без бога — ні до порога.
— Я, діду, без бога.
Він похнюпився і ні разу після того не подивився на мене.
А вона запрошує:
— Беріть пирожків, намазуйте маслом… Я вже й до церкви сходила й за вас помолилася.
Зніяковів трохи, — соромно стало за вчорашнє. Такі гарні люди, а я так з ними. Поглядаю на неї скоса, щоб вона і не помітила. Одіта вона по святковому й не так, як одягаються на селі, а скоріше на панський манер. Іще красивіша зробилася, ніж учора: зачісана, припудрена, як на бал.
— Я не знаю, як вас зовуть, хоч вже й знайомі, мене Шурою. Я колись училася в гімназії, а мій батя був податний інспектор.Тоді аж я почув, що попав не в свої сани! Оцей миршавий дідок з панського кодла, а я його узивав кислооким чортом.
Зайорзав я на стільці й мовчу, бо думаю, як ляпну, а воно буде напевно не на місці.
Старий пішов у другу кімнату, а Шура все гомонить. Я думав, що вона мене вподобала… далі сам почуєш.
А я заховався, закохався так, як чорт у стару грушу…
Ну час і додому йти. Вона прохає:
— Ви-ж заходьте! — а як вийшли у двір, а мені треба було йти садком, вона показує на дзиґлика, біля яблоні:
— Отут, як сонце зайде, буду вас виглядати.
Пішов додому. Ранок свіжий, гарний. І куди не повернусь, — скрізь бачу Шурчини очі; і роса мехтить, як вони. Розстібнув коміра й йти не хочеться додому.
А як прийшов на станцію, зараз до Хведора.
— Хто, — кажу, — ота самогонщиця?
Хведір мазнув язиком губи, аж мені в середині стало гірко.
— Що не одв'яжешся? То, брат, з благородних.
— А чого-ж вона самогонку гонить?
— Час такий, благородним треба чимсь заробляти. Хто був усім, той став нічим. Тільки бережись, а то вона виведе тебе в люди!
Доскіпувався, допитувався в нього, чому саме, — так і не сказав.
А я, бідолага, як унадився — кожну ніч там пропадаю, ще не посиніло на дворі, а я вже там.Ну, проваландався так, мабуть, з місяць, а потім задумав одружитися. Тільки самогон шкодить.
— Шуро! — кажу. — Покинь його гонити! Хіба гарно дивитися, як обригають тобі всю долівку.
— Та я вже покинула! — і ну мене цілувати, як вогнем обпікає.
А я навпростець до мети.
— Шуро! Давай поберемося!
Вона засмутилася.
— Ох, не хотіла я шлюбу так рано-бо, та люблю брати тебе дуже. Тільки мій папаша чоловік боговірний, та й сама я не шлюха й не безбожниця — даю тобі згоду на шлюб, коли повінчаєшся.
Почухав за вухом, — хлопці сміятимуться. А що мені робити? Повінчаємося. Нехай піп справить комедію зайвий раз.
— Згода!
За вечерею порішили так: справити весілля другої неділі. Так і зробили.
Соромно було після того ходити на лекції. Ніколи раніш не пропускав, а то, щоб не дивитися в очі, перестав ходити.
А після мого одружіння обкрадають й обкрадають вагони все частіше й частіше.
Я того й не помічав, що вона випитує в мене.
А одного разу, ото саме тоді, як підстрелили одного нальотчика, так мені Шурочка завдала жару:
— Як вам не соромно людей убивати! Де ваша совість, де ваш бог?Одне слово, сказилася жінка. Глянув я на неї тоді: справжня зміюка, аж шипить. Що робити? Кажу:
— Покину я сторожувати?
— Кидати не треба. З чого-ж ти будеш жити. Людей не треба убивати.
— А як доведеться… Я-ж охраняю державне майно.
Почала моя жінка плакати:
— Якби знала ніколи-б не виходила за душогубця.
Не стерпів, вискочив з хати. А як охолонув, почав міркувати:
— Якби, думаю, не хотіла, щоб убивав, то настояла, щоб покинув службу, найшов-би що робити. А то щось не ладне.
Надвечір нагодився Микола. Хвалюсь йому. Все говорю, всю душу розкриваю. Він слухав, а потім:
— Знаєш, Григоріє, твоя жінка в компанії з тими нальотчиками. Вона-ж випитувала в тебе. Постеж за нею!
Залишився сам. Невже правда? А треба прислідити. Я пригадав, що в Шурки є залізна шухлядка в скрині (як я раніше не догадався подивитися), а жінка мені забороняла лазити до її скрині і ключі в неї.
… Проходить кілька днів. Підходить моя черга вартувати. — Я до Миколи, щоб він за мене постояв. Той згодився.
А я вийшов з хати, попрощався з жінкою, але до вагонів не пішов, а став за деревом у садку.— Не може-ж буть, щоб вона була сама. Їх мабуть ціла шайка!
Коли так і є. Йде мужчина, тихенько насвистує. Вона як зачула, його кроки, вибігла назустріч і повела його в хату.
Я бігом до вікна, притулився до скла й слухаю. А та хатка, де я живу, невеличка: дві маленьких кімнати з кухнею. Вони сіли вдвох на моєму ліжкові, я бачив, на моє щастя не зовсім засуното було занавіску. Дивився недовго, бо Шурка встала й затягла занавіску.
— Жорж! — обзивається до того мужчини, стоячи біля вікна, так, що й я почув. — Ходімо посидимо на піддашках. Мого йолопа не буде цілу ніч.
Я затремтів, ледве не вскочив у кімнату та не дав їй в зуби. Та подумайте: це-ж було кожної ночи, як мене не було вдома, кожної ночи отой босяк спав, сидів з моєю жінкою. Обдурювали мене!
… Я, як почув, що вони підуть сидіти туди, сам у ту-ж мить, біля стінки, та під піддашки. А у мене під піддашками є дверці, раніш хтось курей заганяв туди. Заліз. Там воняє, смердить, мені сидіти погано. Коли це йдуть вони: дошки повгиналися, заскрипіли.
Я стримую себе, щоб не кахикнути, не чхнути.
Жорж розпитує про вагони й каже:
— Ще раз полататься, а тоді можна й переїхати. Заживемо з тобою, Шурочка, як птиці небесні!
Далі — поцілунки… А потім — на дворі обридло сидіти, пішли в хату. Засунули засов.Я виліз. Не знаю, як приступити до діла, — звязала вона мені руки. Знаю, що я для неї машинка, а от не можу донести начальнику станції, або в Д.П.У.
Шалався цілу ніч, під ранок приходжу. Вона мене зустрічає, ласково так посміхається. А в мене мороз іде по тілі,
— Треба подивитися в шухлядку. Лякати не треба, а то втече.
Послав її до своєї тітки, за салом, а сам відімкнув скриню, та сокиру в руку й хряснув по покришці, аж застогнала та скринька… А там золото: браслети, персні… всього. — Де-б вона набрала: голу-ж брав, як бубон? Я хутенько загорнув у хустку, — під паху підкинув і мерщій замкнув скриню, розбиту шухлядку викинув під східці, а сам на вокзал. (Жінка й Жорж переводили крадений товар на золото).
Забрав з собою двох агентів Д.П.У.
Прибігли до хати.
В хату.
— Нема нікого.
І в тітки немає.
— Втекла, видко, піддивилася в вікно, або що! Нема й по цей день»…
Григорій тяжко зітхнув.
— Засидівся я з вами, хлопці! Треба подивитися, мо й справді хто біля вагонів вештається! Ніч темна…
Григорій хрипко засміявся, скинув на плече ґвинтовку й вийшов.
На лінії та-ж самісінька тиша. Від морського піску, що був на насипу, йшла солодка вогкість. Похмура пітьма ріденько крапотіла. Згодом почав лити літній дощ.
Григорій зайшов між двох ешалонів і став.
І раптом, якась чорна фігура промайнула між вагонами.
— Стій! Хто? Стріляти буду!
— Свої! — і слідом за словами біля вуха щось продзюрчало і зараз заглушилось револьверним пострілом.
— Стій!
Постать, почувши другий оклик, побігла хутчіше.
Григорій проліз під вагоном, націлився й вистрелив.
Постать упала.
Постріли почули стрілочники й прибігли з лихтарем.
Хтось стогнав. Вони всі рушили, прямуючи на голос. І тоді-ж у степу заторохтіли колеса.
Лихтарик мляво, ліниво нащупував постать. Спочатку побачили лише чорну кучу, а потім з неї виділилася людина, що корчилася по насипу від болю. Жінка кинула на лихтарик змучені очі і, злякавшись світу, знову їх затулила.
Григорій стояв, байдуже дивлячись на неї… І враз, наче щось згадав, кинувся за рейки.
— Втекли!
Жінка розплющила очі і, нервово засміявшись, проказала:
— Не наженеш! Ой, — і почала ще дужче корчитися й кричати.
Стрілочники мовчки пішли назад до будки.
Ішов теплий літній дощ.
 |
|
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|