Земля (збірка)/В ярах
| ◀ Земля | Земля В ярах |
Роздоріжжя ▶ |
|
З високої гори видно села, ліси… А на горі порито ями. Ями темні і в них темно. Стук далеко розноситься під землею, гуде чавуном. Стук і балачка. Під землею в темряві, в пітьмі гостро б'є копаниця глину. Одколюються шматки жирної сизої глини: упаде кам'янистий, розляжеться, порозлазиться у всі кутки печери темними тінями. Заховались в печерях глибоких копаниці, б'ють та стукають. А наверху день, пече сонце, посміхаються з худої знесиленої трави, пожовклої, мов од морозу… Лише полинь пожмакує повирізуваним срібно-сірим листям… Перестав, стомився, замовк стук, луна рознеслась по ямі німо й глухо. Темрява. Зазирає в яму сонце, хоче досягти дна… Без сонця сидять, обидва на вогкій глині, повиті тінями. Копаниці лежать осторонь.
— Хведоре, в тебе немає борошна?
— Немає, — чутно зітхнув Хведір, — чорт його знає, що робити… А ще багато й копати. Риєш, риєш без кінця, а нічого не видовбав і досі… Ганчарі корови мають.
— Ти хоч дітей не маєш, — заздро вимовив Каленик.
Пітні обличчя подивились на кучу глини…
— Проклята! — Хтось з них вимовив. А Хведір підняв руку, заворушив мотлохом, обчепив м'язи… Закурили. Обидва були босі; потрепані, грубим шкуратком пообтягувані, здорові ступні одливалися на вогкій глині. Заморено дихали, і піт з бороди крапав на пошматовану, замазану сорочку; на носі, на лобі текли краплі…
А зверху, крізь проруб показувалось бліде, синювате небо; иноді проносились хмари й тоді робилося ще темніше. Каленик знову щось пробалакав. А Хведір подивився.
— Чи скоро закінчимо?
— А, чорт його знає… Може повірять ганчарі, то й так дадуть борошна?
— Якби то!
Взялись за копаниці й знову падали на долівку шматки глини; важко одгукувалась луна, бігала з одного кінця в другий довго, довго… і зомліла ніжними тремтіннями — замирала; а там знову новий розгін колихався без кінця. Били не разом, по черзі і од того ще дужче нісся, замирав гул…
Каленик і Хведір — брати, жили в сусідах, бідкалися, зранку що-дня ходили копати глину. Без сонця… І очі в них були блискучі, дивились глиною сірою, сірою… А ввечері вертались додому, спали міцно.
Затихло, покидали копаниці, а сами лізли догори; переставляли потрепані ноги по пічурках. Вилізли, заболіли очі; а сонце висушило піт, принадно смажило тіло, вщупувалось по-за одягом. Каленик обітерся сорочкою, розвіз грязь і сів. Хведір подивився на небо.— Дощу не буде… От, слухай, якби завтра повитягати, скінчити та взяти борошна!
Той згодився, покивав головою. Хведір згадав:
— Давай обід варити.
— А хліб?
— Та вистачить. — Руки мокрі, од глини брудно-сині, витер об штани. Закашляв довго, пильно і вихаркав на пожовклі квіти чорний, важкий ворох слини. Високо підвів груди.
— Ху, — заморено дихав.
— Ти-б пішов до доктора. А то в тебе щось таке… неладне!
— Ходив. Грошей немає на лікарство!
— А без грошей не можна? Там все-ж є в больниці!
Подивився Хведір:
— Є, є… Та не для нас. Он піп брав у доктора без грошей, а я не піп, так мені не можна… Шкуродери!
І знову закашляв, наллялося кров'ю обличчя і він вискакував, подавався вперед, ніби його хвиля штовхала.
— Ото! — похитав головою Каленик: — наче, дивиться, й здоровий, а недовговічний.
Це вдарило Хведора і він мовчки прикусив губу та обсмикував вуса.
— А якби хоч трохи достатків. Дав-би та купив ліків… Немає — розвів руками — робиш і немає. Як воно другі? Такий був, як і я, а тепер розбагатів. Ну, ось тобі, Хведось!— Е, в того була коняка, спекулянчив. Піджився. Ну, годі! Йди по дрова, а я піду наберу води.
Розійшлись. Ліс шепотів унизу, обмережувався на жовтому піску. Бугри од глини, зарослі вижовклою лободою, розтріскались. А ями глибокі, залляті жовтим сонячним сяйвом, потім сірими листочками, ховали дно… Густо ями: одна біля одної. Побуравились копаницями, а стіни шерехувато розкололись. Поламані, нерівні… А внизу схилився кучерявий, дубовий ліс. Він завжди балакав і заглажувався під луки і де-не-де обіймав зелених.
Повернулись назад. Каленик ніс у казанку воду, а Хведір — дрова. Осторонь, якраз над ямою стояли рогачики, а на них почепилось на палиці колесо з великими спицями — ним втягували глину… А недалеко майже на самій горі, верба общипана коливавалась, переморгувалась з далеким лісом. А вони сиділи, багаття тріскало, розгоралось… Каленик мовчазний, з рудою бородою дивився кудись на ліс, на низ; пальці у нього отперли, зігнулись.
Хведір повернувся, ліг на спину, заложив за голову руки:
— Оце кінчимо, та й плюнемо.
І кашляв, хватавсь за груди. Каленик жалісливо кидав крадькома очима та зашкарублими руками вертів цигарку.
Тіні шматками падали по буртах, падали на обличчя, задивлялись на мережаний пісок.
Каленик думав, потім повагом сказав:
— А добре, що ти не маєш дітей.— Добре?! Через жінку не маю…
Він жалкував за дітьми…
Пообідали, стомлено позіхали обидва, витягували руки.
— Спати хочеться…
— Ніч є за-для того! Що ти — барин хіба?
Сонце пекло не так, один бік ями обливався неглибоко сяйвом. Цвіли очі, посмішка загравалась у Хведора…
Через гору тягнувся дзвін… далекий, знесилений пропинався через неї.
— Кого це ховають?
— Тепер що-дня, майже.
Хведір веселішав, бо трохи відпочив.
…Шелеснула під мову обкусана верба, а груди забігали швидко…
— Ну, лізьмо! — і обидва полізли в яму. Знову стук, грюкіт — то високий, неясний, то низький, кривий.
Падає глина, а там одберуть її ганчарі; а може на підводах спочатку, а потім залізницею одвезуть на завод. Далі наліплять з неї горшків, мисочок, обмалюють чудовими фарбами… Не побачуть Хведір та Каленик надзвичайної краси…
Керамника то, а це — глина. Сіра, сіра пов'їдалась в тіло та струпами забризкалась…
…Цей рік — посуха. Стужно приходиться обом, потроху ще тримаються.
— Надія на глину, хоч проклята, а через неї їмо шматок хліба!…Відпочивали часто. Хведір кашляв і тут, але не так. Обернувся.
— Уже на Катеринославщині люди дохнуть, як мухи в-осени.
— А в нас? Батрачка з дитиною вмерла. Недавно… Опухла, посиніла…
…Мовчанка.
— Може в комнезам? Чуєш!
— А хто-ж тоді позичить борошна? Та й то казати, як провідає хто з лісовиків, то не помилують, мабуть. Якби жили в селі, а то забрались на яри, в Костенський… Мабуть обійдемось!
До заходу, за гору падало сонце. Сутінки прозорі чорніли, а далі полум'ям зітлілим згасала прозора мовчанка…
Сиріше розносився дух глини.
Становилось мокро у печерях.
— Ну, досить копати! На завтра буде що витягати!
Вилізли вдруге. Замісць сонця їх зустріла зоря жовторожевою пеленою…
Витерли обличчя об сорочки. Каленик начепив куцину, а Хведір журку. Зверху в'їлись широкі кінці копаниць…
Пішли…
Зірки не блимали, бо було ще рано…
Йшли обидва стежкою, через ліс. Вона вимилилась водою і схожа була на кручу. Занесена пісками, вкрита щебнями, крутилась по-між кущами і показувала иноді товсті коріння дубів.Хведір побіг, зареготався. З гори понесло хутко униз, за ліс.
Каленик плюнув, сказав:
— Диви, який веселий, а дома жінку мабуть бити буде!
Каленик повагом, великими чобітьми обминав товсте коріння, вимите дощами… Поводив рудою бородою. Нарешті зійшов з гори.
— Чого ти так черепашиш? — крикнув Хведір і його голос був життєрадісний, повний весняного гаму, лунав у співах вечора.
Каленик подивився на чоботи, вони почорніли, руді латки поховались.
— Диви, роса впала!
— Справді.
Зраднішав Каленик, сіпав ногами, бо він ходив так: сіпне, поставить ступню, відпочине з мент, тоді знову сіпне. В очах у обох глина сіра розтавала, а радість, немов облита росою — заблискувалась полум'ям.
Перед очима, на південь, захилила обрій гора, одрубом пішла од річки і вкрита лісами де-не-де піскуватилась.
Там на горі яранське кладовище. Волохаті хрести, а посередині бересток. Давнє кладовище, схоже на старого облізлого ведмедя… Розчепирив свої лапи ведьмідь, вигнув спину хмарами… Стоногий ведьмідь!
За горою, мабуть, села і люди. А ближче луки обгорнулись зеленою рядниною, щоб не змерзнути.
Замотрошився деркач: дрр-дрр.Вечірні смутки жовтою пеленою закрасували левади. Левади, і ще левади… Плуг не проходив, не тріщав перієм. Цілиною співає під ногами придавлений перій, високий, пручкий, як дівочі груди…
А деркач свою думку тягне, забувається.
Здалося Каленику, що рвуться об леміш, об чересло нитки перія.
…Здалося й розмріялося.
На левади впала пороша рос…
…Перейшли через дорогу; починався Костенський ліс, а там, за ним яри.
Хатки попритулялись на скелях, над проваллями…
— Ти мені позич картоплі, а то Катерина мене з'їсть, — обізвався Каленик до Хведора.
— Гаразд, пришли кого-небудь. Прощавай, завтра раненько щоб там був!
— Добре!
Соковитий вечірній зір луків розтягався… Порвався, пропав. Волохаті руки дубів вились по стежці.
Через дерево загавкав собака.
Назустріч вибіг хлопчик, зовсім маленький ще, почепився на руку боязко.
— Тату, тату! Хліб є?
— Сьогодні картоплю будемо їсти, завтра хліб. — А сам одвів очі кудись на город, став. До хлопчика промовив:
— Івасю, йди в хату!
Одійшов Івась, сів недалеко на пеньку.
— А вчора хліб мати дістали! — всміхнувся він.Каленик зняв копаницю, обіперся. Жінка вийшла з хати.
— Борошна приніс?
Він мовчав, а Катерина не вгомонялась. Потім раптом крикнула:
— Наробив дітей! Годуй!
Розгорілась кров, здвигнулась рука од копаниці, а сам слабо сказав:
— Катерино! Не був ніколи… Не знаєш мене чи що? На картоплі посидимо. Побіжи до Хведора; обіцяв дати!
Жінка заспокоїлась.
— А завтра буде?
— Завтра витягнемо глину, тоді й борошно буде!
Скинув біля присінків мотузок, взяв на руки Івася.
Хведір жив насупроти і жінка хутко повернулась, у пелені несла картоплю…
Яри поринали в завісі синього серпанку.
Каленик дивився на горщик, облизаний жовтим зубастим язиком. Випустив з рук Івася.
Хата кострубато похилилась; погнила і мовчазно насунула бовдур високий, товстий. Маленькі вікна задивлялись на багаття.
— Ну, йди! — жінка нетерпляче покликала їсти.
Каленик сів, повеселішав.
— Катрусю, не журись. Завтра буде борошно!
А маленька дитина, менша за Івася, підняла руки.
— Е, е!
Всміхнувся Каленик.— А знають, що таке хліб… Немає землі, дитинко а то-б не журились. Хто хліборобив, тому дали, а таким як я, — дулю… А втім не подохнемо.
Забрязкотіли миски. Івась почепився на шию батькові і сховався з ним у хаті.
Запустіло в подвір'ї…
На ярах парких висвічувались хатки — там спали, чекаючи завтрішнього, голодного дня… Через кручу, на другім кінці, виглядала Хведорова хата.
Мертво.
Багаття загасло й огонь не грається на мокрому тумані. З річки продирається потоками теплий пар.
Молодіє ніч. А небо затяглося хмарами, насупило брови. Стереже однобарвну хмару. Кладовище стоїть осторонь, просунуло в пазуху хмар волохаті руки.
Стома…
Раптом пронісся загартований вітер і повідомляли дуби один одного.
…Враз наповнились синім сяйвом ярки, засвітилось подвір'я.
Блиснуло і вмент золота гадюка зарилася у хмари.
А в підгір'ї ліс зашепотів.
Ударило.
А потім забризкав дощ… Забилось, залопотіло…
Рипнули двері. Каленик глянув лагідно.
— Не оставляє таки доля — і пішов у хату. Ніч промайнула хутко.
Каленик одягся, взувся, нап'ялив шапку. Зійшовся там, де сходилися дві стежки, з Хведором. Поздоровкався. Хведір побіг, сковзаючись із гори, вперед. А Каленик зареготався.
— Ти сьогодні жінки не бив, того, мабуть, і веселий?
— А ти чого не надутий?
— Та я за дощик радію!
На листі стоманітним діямантом налились роси; од зорі зачервонілись луки; спереду тільки висока гора, залита лісом…
Хведір сміявся:
— Тебе жінка не била?
— Слухай, Хведоре, ти смієшся. А знаєш… Під гарячу руку замилую… Чортам буде тошно. Терплю, але як і ввірветься…
Хведір поміряв його поглядом:
— Я знаю: навкулачки ти вмієш, а тут куций, брате!
Обризкувались прозорим, м'яким склом… Підходили до глинищ. Та-ж сама гора. І з неї видно однакові села…
Але Каленик полохливо обмер, обірвався:
— Диви!
І жаху повні широкі, покров'янілі очі бігали по ямі. Хведір ковтнув глину, ноги затрусилися.
— Діждались дощика!
— І борошна — заїкнувся несамовито Каленик, потім припав з копаницею, підкопувався до заваленої ями.
— Може нетовсто, зверху тільки?
Сів і Хведір, брав руками важкі шматки і з прокляттям викидав……Каленик одкинув далеко копаницю.
— Що? Раділи за дощ? А тепер… — і раптом прокляв долю, дощ і глину.
— А їсти?
Завалена глиною яма, насмішкувато сіріла.
Стояв синій ранок.
Верба общипана зрухнулась, затрусила мрякою, а біля заваленої ями прибилось дощем вчорашнє багаття — вугілля.
— Що робити?
— Підемо на заробітки.
— А жінка? А діти?
— А то не знаю. Тут де-небудь пристроїш!
— Тут де-небудь? — гірко перекривив Каленик, — я не піду додому. В село піду, може наймусь, або позичу дещо!
Потім повернув вправоруч на дорогу.
…Каленик ходив найматись, його всюди стрічали з посмішкою і розводили руками.
— Самим не стає їсти!
І він обурений вернувся додому.
Після дощу чебрець розривався в сонячному повітрі. Хата посвіжішала, бо бур'ян, що ріс на стрісі, позеленів. Катерина зустріла Каленика:
— Кінчили вже?
Він мовчав і дивився на діти. Катерина знову:
— Чого мовчиш? Хіба може… — боялась доказати, нервово перебирала пальцями передника.— Завалилась яма! — вибухнув — і не балакай, а то вб'ю. Уб'ю! — і підняв руку.
— Коли це ти став такий? Лякаєш? Ох, горенько! — заскаржилась і раптом змовкла. — А потім знову: Йолопе, чого стоїш? Нічого не їли сьогодні. Пху на тебе! — обернулась і плюнула.
Розлилась живцем кров по жилах. Надулись жили.
— На тобі! — Вдарив і вмить пішов у хату. Вона схватилась за голову і тихо сіла на порозі.
Не плакала. Івась прибіг.
— Мамо, я хочу їсти.
А там провалля сходили, підіймались на гору. Каленик проліз крізь двері.
— Катерино! Я йду на заробітки. Кажуть, що в Ковалівці хліб є.
— А я?
— Продаси кохту, мій піджак, поки-що. А там я навідаюсь.
Нічого не відповіла. Злісно подивилась услід. Постать Каленика трохи пригорблена нижчала в яру… Він пішов до Хведора. А маленька дитина злізла на руки до матери і закричала: — е, — е!
— Їсти хочеш, — спитала Катерина і щільніш притулилась до дитини…
…Каленик вернувся з Хведором, взяв клунка і винуватий підійшов до жінки:
— Ну, прощавай! Не сердься, та бережи себе.
Скотилась сльоза. Поцілував Івася і пішов.
А Катерина дивилась услід.
 |
|
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|