Звідки пішло українство і до чого воно йде

Звідки пішло українство і до чого воно йде
Михайло Грушевський
Київ: З друкарнї Акц. Т-ва „Петро Барський“, 1917
• Цей текст написаний желехівкою.

——————

Обкладинка

Мих. Грушевський

 

Звідки пішло Українство


і до чого воно йде.

 

Київ, 1917
З друкарнї Акц. Т-ва „Петро Барський“, Хрещатик 40.

Книги й брошюри того ж автора:
 

Історія України-Руси, 8 томів (т. 2, 3 і 5 нема в продажі, будуть аж після війни).

Ілюстрована історія України.

Про старі часи на Україні. Коротка історія.

Культурно-національний рух на Українї в XV–XVII в. (з ілюстраціями).

Всесвітня історія в короткім оглядї, з ілюстраціями, перша частина вийшла, друга друкуєть ся, третя (XVII–ХІХ вв.) ладить ся до друку.

З полїтичного житя України. Розвідки, промови, замітки (Громад. рух на Українї. Галицьке боярство. Хмельницкий і Хмельниччина. Виговський і Мазепа. Шведсько-український союз 1708 року, ин.). Друкуєть ся.

З біжучої хвилї. Статі на теми дня 1905–1906 рр.

Антракт. На українські теми 1907–1914 рр. Друкуєть ся.

Під хмарою стоячою. З українського житя. Друкуєть ся.

Брошюри:

Хто такі Українцї і чого вони хочуть?

Звідки пішло Українство і до чого воно йде.

Якої ми хочемо автономії і федерації.

Вільна Україна. Статї з останніх днїв.

Про українську мову і школу.

Про українську мову й українську справу.

Переяславська умова України з Москвою. Тексти, замітки, пояснення. Друкуєть ся.

Сї книжки і всякі иньші продаються в усїх українських книгарнях. Від видавцїв можна діставати тільки великими партіями (по 1000 прим., і більше), тільки на місцї, без достави.

Переднє слово.

Коли настала свобода і Українцї вийшли в тисячах на улицї й площі під стягами „Вільної України“, „Автономії України“, „Самостійної України“ — се здалося богатьом чимсь несподїваним, чимсь новим. Про Українців їх неприхильники або промовчували, або писали, що то купка людей, які видумали собі свою мову, пишуть нею книжки, котрих нїхто не читає, а народ їх не знає, знати не хоче. Як же так стало ся, що коли настала свобода, то зараз же народ підняв ся і став поруч тих Українцїв ї приняв їх слово за своє слово і їх домагання за свої домагання — сказав, що він хоче тогож, що вони хочуть, вважає їх своїми вірними товаришами і провідниками?

Тому, що Українцї нїчого нового не видумували. Вони нагадували тільки те, за що бороли ся і голови свої складали предки нинїшнїх Українцїв, добиваючи ся землі і волї, свободи і рівности, української автономії і державности.

Теперішнє Українство се те що було од віків на Українськїй землї: домаганнє для українського народу рівного права з иньшими народами — права бути господарем на одвічній своїй землі. Тільки що народ той називав себе в давнїх віках народом руським; а як ся назва стала означати і Великоросів, і тих що під українського народу його права відбирали, то він не схотїв далї сим іменем називатись і пошукав собі иньшого імени[1]. А дїло його старе — те що почало ся богато віків тому.

Теперішня Україна і її минувшина.

Україною ми називаємо край, де більшість має український народ, себто де Українцїв живе більше нїж якого не-будь народу. Коли порахувати Українцїв і не Українцїв, то виходить, що Українцї мають більшість на просторони від середини Карпатських гір до середини північного Кавказу, і від Чорного моря до ріки Пріпяти. Українська земля окружає широким поясом північне побереже Чорною моря, приблизно на півтори тисячі верст вздовш, а 800–900 верст вшир. Жило на тім просторі перед війною людей 40 мілїонів з верхом, а з того 30 мілїонів з верхом було Українцїв (докладного рахунку досї не можна було зробити, і мабуть, що Українцїв було далеко більше, ніж вираховувано). 3 того невелика частина, так коло восьмої части, належала до Австрійської держави (Австро-Угорщини), а все иньше до держави Росийської.

На сїй землі Український народ, або краще сказати — ті люде, від яких пішов теперішнїй Український народ, бо вони себе звали давнїйше ріжними иншими іменнями — живе не меньше як півтори тисячі лїт. При кінці IV віку по Христї маємо на се вирази звістки, що тодї сї племена східньословянські, від котрих пішли наші Українцї, стали поширювати ся на полуднї — і йдучи з півночі почали наближати ся до Чорного моря. Трохи пізнїйше вони вже напевно займали приблизно ті краї, в яких живуть тепер: тільки на схід, а Донщинї, на Кавказї, в Криму разселили ся в пізнїйших віках, а дещо мабуть втратили на заходї. На полуднї, в сусїдстві з степами чорноморськими, ріжні орди кочові не раз витискали звідси Українцїв, вони уступали ся в затишнїйші місця, лїсисті та багнисті, куди кочовники не заходили, а потім знов вертали ся на свої старі оселї — як не вони сами, то иньші їх земляки. В останнє ж разширили ся вони від великих повстань против Поляків, виходячи на схід, коли Поляки гору брали над козаччиною, и потім коли впала Кримська орда і перенесено Запорозьке військо на Кубань на весь нинїшнїй простір, до Дону, до Волги, до Чорного моря, а місцями і до Каспійського.

В серединї Української землї, її одвічнім осередку Київї десь в VIII чи IX віцї по Христї, приблизно одинадцять віків тому, завязало ся державне житє. Князї і владуща, воєнна верства сеї держави називали себе Русю. Вони обєднали наоколо себе всї краї залюднені полудневими, українськими племенами, підбили їх під свою вдасть, а також ті північні племена, з яких потім пішов нарід білоруський і великоруський. Київ став осередком великої полїтичної й культурної роботи. Відси пішла нова, християнська віра, перейнята від Греків, книжність, мистецтво, право, основи нового полїтичного і громадського ладу, культурний уклад. Все се поширювало ся з Київа на українських землях і положило перший початок обєднанню в одени народ, в одно національне тїло тих давнїх окремішних українських племен І областей.

Воно поширювало ся також і по иньших приналежних землях, великоруських і білоруських. Але татарське лихолїтє розірвало досить різко звязки українського полудня і великоруського північного сходу. Українськї землї зістали ся в тїснійшім звязку з північно-західнїми, білоруськими землями — разом з ними війшли потім в склад Литовсько-польської держави. Разом вони пережили культурно-національний рух против натиску польщини: католицтва, польського панства і польської культури. Але розвиток козацтва дав новий вигляд і характер українському житю і виразно відріжнив його і від білоруського. Правда, велике повстаннє, що пішло під проводом Б. Хмельницького, хотїло обєднати під козацькою кермою не стільки українськї, а й білоруські землі. Але се не вдало ся, і можна сказати, що від Хмельницького скінчила ся доба українсько-білоруська, і українська народність визначила ще різше нїж перед тим свою окремішність. Потім лїтературно-полїтичне відродженнє, що пішло з кінцем XVIII віку, повело далі формованнє української народности в справжню національність, а докінчує його нинїшнїй полїтичний рух.

Почини новаго українства.

Культурний рух XVI в. — громадський і церковний був першим відродженнєм українського громадянства. При всїх відмінностях в нім є вже богато спільного, що звязує його з пізнїйшим українським рухом XIX віку. Провідники, дїячі українського відродження XVI в. глибоко відчували свої звязки з старою, Київською Русю. Вони були переняті пошаною для старої державности сеї української Руси, вдячно памятали старих київських князїв — все що зробили вони для тої культури українських земель, яку дїячі XVI віку хапали ся оборонити від польского натиску. Але вони опирали ся вже не на князях і панах, а шукали опори для національного руху в ширшім громадянстві. Головно в дрібнім міщанстві, як елєментї краще орґанїзованім, свідомійшім і не такім безправнім, як тодїшнє закріпощене селянство. Але в тодїшнїх писаннях знайдемо горячі сторінки і в оборонї сього селянства — його людських прав, його прав на рівність. Особливо цїкаві з сього погляду писання Вишенського, що як з одного боку виступає вірним, навіть узьким прихильником старої церковности, так з другого підіймаєть ся на висоту можна сказати — Шевченківського гнїву на всїх, хто гнїтить трудящий український народ, хто живе його потом і працею і позбавляє прав.

Потім сю лїнїю повела далї козаччина, що в своїй боротьбі за свої права і полїтичне право всього народу опирала ся незмінно на селянстві, вважала його своєю правою рукою — як висловив ся Хмельницький в одній промові, і знищеннє панського права поставила своїм завданнєм. В очах народа козацтво стало боротьбою не тільки за національне право українського народу, але і за визволеннє трудящого українського люду. Се те що вложив Шевченко в уста свому козакови-нєбіжчикови, воно передає сей погляд народу на козацтво:

 Оце воля спить!
Лягла вона славно, лягла вона вкупі
З нами козаками…
 Тут пана немає
Усї ми однако на волї жили,
Усї ми однако за волю лягли…

Через те що склад козацтва був дуже не одинаковий, і перевагу в нїм взяла старшина, з панськими поглядами, козацькі верхи не видержали кінець кінцем сеї суто-демократичної лїнїї: козацька Гетьманщина задержала де в чім тільки демократичні порядки, але в відносинах економичних (хозяйських) і соціальних (громадських) вона відійшла від демократичности. Для народу се було зрадою козацькому духови, козацькій програмі. Тому він так сильно виступав против козацької старшини. Для нього козацтво було і зістало ся охороною прав не тільки полїтичних, але й соціальних: землї й волї для трудящого народу, і через те він свято заховав память про нього і поривав ся до його відновлення.

Старшина натомість висунула на першій плян домагання полїтичнї, державні. Визволивши від Польщі на перших початках східню Україну, надднїпрянську, а бажаючи далї визволити всю українську землю, козацька старшина хотїла утворити з неї осібну українську державу під своїм проводом. Не звіряючи власній силї вона шукала якоїсь опори поза Україною. Так ото Хмельницький з старшиною звязали ся з Кримом і Туреччиною, признавши зверхність султана, потім з московським царем, далї війшли в змогу з шведським королем, що своїм трактатом обовязав ся „признати і проголосити військо Запорозьке з усіми підвластиими йому землями за нарід свобідний і нїкому не підвластний“ і добити ся від Польщі признання цїлої України незалежною державою.

В сїм домагання української старшини відповідали бажанням народу — тільки народ, не звіряючи панським нахилам старшини, бояв ся, щоб вона не помирила ся з Польщею і не повернула на Україну панів. Тому раз у раз мішав старшинську полїтику, і се раздвоєннє народу і старшини підрізало українську свободу, дало московському правительству змогу приборкати українську державність, а далї взагалї закувати в тяжкі кайдани все українське житє.

„Українське питаннє“.
З того часу як московський цар згодив ся прийняти Україну під свою руку (в осени 1653 р.), українське полїтичне житє обертало ся коло відносин до Москви. Українське житє вступило в період „українського питання“ що до Московсько-Росийської держави і в нїм зіставало ся до остатньої революції.

Хмельницький з старшиною від самого початку повстання хотїли, щоб московське правительство своїм військом звязало Польщу, а особливо Литву і дало змогу Українї обернути всї свої сили на визволеннє всеї Української землї і сформованнє її в Українську державу. З переговорів виявляло ся, шо московське правительство не розірве своїх відносин до Польщї за меньшу цїну як за признание московського царя зверхником України. Московську поміч гетьманські круги цїнили так дуже, що згодили ся на се — але, розумієть ся, хотїли задержати українську державність і під московською протекціею. В сїм напрямі стала ся в Пєреяславі устна умова з царським представником Бутурлїним, що приїхав на Україну на початку 1654 р. прийняти присягу від гетьмана, війська і всеї української людности. Українські посли, що поїхали до Москви — дістати від царя письменне потвержденнє на свої домагання, предложили їх цареви в формі прошения, очевидно — по формі даній їм московським приказом (міністерством), і царські відповіли дано в формі резолюцій на сї прошения. Але московське правительство дивило ся на сей акт таки як на договір свій з Україною, чи „військом Запорозьким“, — так і називало їх „договорними статями“, або договором. Воно не важило ся нї в чім змінять сих „статей Богдана Хмельницького“ (як воно їх називало) инакше як тільки за згодою військової української ради, навіть цар Петро, зломивши сю умову самовільно, все таки по старій памяти називав їх „трактатом учиненним з Хмельницьким“, і так само Катерина скасувавши гетьманство, не переставала називати їх договором, чи „уговорними статями“[2].

Царські резолюції одначе від самого початку не вдоволили війська. Українська старшина і все громадянство хотїли, щоб Україна як стала фактично після великого повстання 1648 року самостійною державою, так і далї нею була. Вони зрікали ся своєї незадежности, приймали зверхність московського царя, обіцяли йому військову поміч свою взамін за поміч, якої сподївали ся від Москви, готові були платити до царського скарбу частину своїх доходів, але у внутрішнїм своїм правлїнню хотїли повної автономії. Тим часом московське правительство, хоч на практицї рішило ся до смерти Хмельницького не рухати української автономії, пообіцяти сеї незайманности не хотїло. Воно сподївало ся згодом привести Україну в повну залежність, як звичайну провінцію. Се зрозуміли на Українї й стали з підозріннєм дивити ся на московське правительство.

Ще більше роздражнило воно українське громадянство, коли цар звабив ся на польські обіцянки, що Поляки виберуть його королем Польщі, — вчинив перемирє з Польщею против Шведів, союзників козацьких, і від Українцїв захотїв, щоб вони з Поляками замирили ся, а звернули на Шведів. Українцї вважали сю сепаратну угоду Москви з Польщею за зраду Москви, за розірваннє переяславської умови. Вони рішили війти в тїснїйшу спілку з Шведами, уложили з ними згаданий вище трактат, і постановили спільними силами добити Польщу, а з Москвою свої відносини розірвати. В 1658 році, за наступника Хмельницькаго гетмана Виговського оголошено українську ноту до европейських держав — гетьманське правительство оповіщало їх, що лукава і зрадлива полїтика московська змусила його розірвати уложену спілку, скинути зверхність царя і за помічю сусїднїх держав обстоювати незалежність України від Москви[3].

На біду, сї сусїднї держави не могли тоді підтримати Україну. Швеція мусїла кинути війну з Польщею, тому що на неї саму напала Данія. Українцї мали до помочи Кримцїв, але сього було мало; тодї старшина війшла в згоду з Польщею і уложила з нею спілку („Гадяцька унія“ 1658 р.), що забезпечала Українї державну самостійність. Та простий народ на Українї не хотїв мати нїякого діла з Польщею — бояв ся, що пани знов повернуть на Україну. Сим і покористувала ся Москва.

Московський цар, як раз узяв Вкраїну, не хотїв випускати з рук, і тепер скористав з сього українського роздвоєння, з недовіря народу до старшини. Виговський мусів зрікти ся булави, і його наступник Юрась Хмельниченко так само. Московське правительство дуже зручно визискувало для себе внутрішнї замішання України, щоб мати своїх прихильників між старшиною і всякими способами підкопувати тих, хто стояв против московської полїтики. Так упав Многогрішний, потім Дорошенко. Старшина не сміла виступати против Москви після сього. Тільки похід Шведів на Україну осмілив її зробити ще одну пробу визволення. А коли вона не вдала ся, цар Петро поважив ся скасувати державний лад України — всяку самостійність її, не питаючи ся згоди війскової ради української, як досї робило московське правительство при всякій змінї в „статях Б. Хмельницького“. Одначе се рішуче порушеннє „трактату учиненого з Б. Хмельницьким“ самому росийскому правительству — наступникам Петра — здало ся виступом занадто рішучим і небезпечним. Воно вернуло українські порядки, і тільки Катерина II осмілила ся покасувати їх знову і ще більш рішучо, нїж се зробив Петро І — почавши від скасування гетьманського уряду (1764) і кінчаючи знищеннєм Сїчи (1775) і військового устрою української гетьманщини (1783).

Се знищеннє українського автономного ладу, без згоди Українцїв, було вчинком беззаконним, безправним, бо він противився переяславській умові, котрою Україна прилучила ся до Москви, Як уже сказано, саме московське правительство дивило ся на „статї Хмельницького“ як на договір, що може бути змінений тільки за згодою обох сторін — воно не признавало можливим зміняти його самовільно. Українське громадянство в своїх наказах на скликане Катериною II зібраннє депутатів в 1767 р. однодушно висловило ся, що статї Бог. Хмельницького мусять бути заховані і гетьманство привернене. Але царське правительство вважало себе досить сильним, щоб накинути свою волю Українцям і гостро карати всякий непослух і всякий протест.

Нове українство XIX віку.

Цариця Катерина покладала всї надїї на те, що страшачи карами прихильників волї, а нагорожаючи урядами, чинами і грошима покірних, царське правительство примусить українське громадянство забути свої давнї мрії і змагання. Як злі духи — вороги України у Шевченка, в „Великім Льоху“ замишляють:

Я золотом розтопленим залю йому очі.
Я царевими чинами скручу йому руки,
А я зберу з всього світа всї зла і всї муки…

Старшину українську зрівняно з дворянами росийськими, чини козацькі переведено на чини росийські. Відкрито Українцям дорогу до найвищих посад росийських (чимало з них було мінїстрів). Селянство українське віддано українській старшинї в люте кріпацтво, у всїм зрівнявши з селянами великоруськими, аби тільки старшина, пани українські забули гетьманщину і права українські.

Але громадянство українське не забуло. Навіть пани вкраїнські, взявши вдячно, що їм дав царський уряд, таки не перестали жалувати за гетманським урядом і старою автономією. Між народом же і між тим громадянством, що виходило з народу або взагалї з кругів не панських — з духовенства наприклад, було велике незадоволеннє на нові московські порядки. Нарід український свято зберігав память про стару козаччину, боротьбу за волю і рівність, стару славу українську, перемогу народу над панами. Письменники українські пригадували колишню славу гетьманщини, жалували і обурювали ся на неволю народню, гірку долю кріпаків, вихваляли високі чесноти селянської душі, селянського розуму, селянського житя, славили народнє слово і народню поезію. Так приготовляв ся ґрунт під нове українство. А виступило воно перед світом в полїтичнім українськім товаристві, так званім брацтві Кирила й Мефодія.

Завязали його в Київі в 1846–7 рр. найвизначнїйшї, найкращі сили тодїшньої України: Шевченко, Костомарів, Куліш, Гулак, Білозерський і иньші. Товариство се істнувало недовго — бо його видав доносчик. Але воно все таки встигло згуртовати наоколо себе доволі богато людей з українського громадянства, і досить виразно зазначило напрям нового Українства. Стаючи на ґрунтї української памяти про визвільну боротьбу — брацтв, козаччини, війн з Польщею за визволеннє українського народу, Кирило-мефодіївцї, поставили своїм заданнєм добивати ся скасоваиня на Українї всякої неволї, разкріпощення селянства, свободи віри, слова і друку, переведення повної рівноправности, знищення всяких класових привілєґій і нерівностей, поширення освіти и піднесення добробуту народнього. Останньою же метою товариство ставило заведеннє справжнього народовластя, на Українї і по всїй Словянщинї. Україна мала перетворити ся в окрему республіку з виборним на певний час президентом, щоб уся адмінїстрація і вся власть у нїй була виборна, „не по роду і мастку (цензу), а по розуму і освітї“. Кождий иньший словянський народ также мав утворити таку демократичну республїку, і сї славянські держави, числом сїм або вісїм, мали обєднати ся в федерацію. В головах їх мав стати спільний словянський сейм у Київі, зложенний з депутатів сих словянських республік, і виборний президент всеї федерації з кількома мінїстрами для спільних справ федерації (напр. для заграничних зносин).

Товариство істнувало недовго, бо вже весною 1847 р. членів його арештовано, розсаджено по вязницях і розіслано до далеких сторонах. На українство пішли всякі заборони і пострахи. Про те гадки і пляни Кирило-мефодіївцїв пішли широко в громадянство, і від них веде свій початок сучасне Українство. Кирило-мефодіївцї, коли вернули ся з заслання, старали ся, поскільки се вважало ся їм можливим, проводити в дїло — коли не республїканські, то народолюбні пляни сього товариства, або обґрунтовували з наукового погляду свої старі гадки. Величезний вплив мала поезія Шевченка. Його вірші, хоч заборонені, широко разходили ся, а й ті що не були заборонені, були перейняті горячим протестом проти сучасного ладу, накликали до старих часів великої визвільної боротьби за волю і самостійність України. В тих писаннях, які виходили по за Росією — в Галиччинї, в Швейцарії то що, Українці развивали далї гадки Кирило-мефодіївцїв про автономію України, про забезпеченню її демократичного устрою — свободи, рівноправности, повноти національної культури — щоб у всїх галузях громадського і культурного житя українська людність могла задоволяти свої потреби в українських формах: українським письменством ориґінальним, українськими перекладами чужих лїтератур, українським театром, українскою школою, українською наукою, українським мистецтвом.

Царське правительство лякало ся сих плянів Українцїв. Славний цар-освободитель, Олександр II 1876 р. видав ганебний указ, що мав знищити Українство. Сим указом забороняло ся привозити зза границі українську лїтературу без дуже гострої, просто неможливої цензури, і в Росії українські писання забороняли ся майже зовсїм. Про те розвій української полїтичної мисли в отім напрямі, як я сказав тільки що, йшов далї невпинно, невважаючи на всї заборони та кари і нагінки на українських „сепаратистів“, як їх називали вороги (себто таких що хочуть віддїляти ся).

Одно тільки осягали всї сї ганебні, нелюдські царські заборони — що Українцї не могли винести своїх плянів і домагань перед широку публїку, в народ. Правительство не дозволяло нїяких українських ґазет, ніяких писань на полїтичні українські теми, нїякої літератури для народу на українськїй мові. Але в гуртках і громадах українських міцно тримали ся Кирило-мефодіївських поглядів про потребу ґрунтовної перебудови житя, про автономію України і заміну її залежности вїд Російського царства федеративним звязком. Сї погляди особливо развивали ся визначним українським дїячем, київським професором Мих. Драгомановим, що виїхавши за границю в 1870-х роках, двадцять лїт прожив там на еміґрації, до самої смерти, і в ріжних часописях, збірниках і писаннях, що видавав з своїми товаришами в Женеві, потім у Львові на гроші складані Україцями в Росії, доводив потребу автономії України і федеративного укладу Росії.

Коли стало свобіднїйше в Росії, після Японської війни і за часів першої та другої Думи, Українцї і в Росії виступили публично з сими домоганнями: заявили, що своєю полїтичною програмою ставлять автономію України в федеративнїй Росії, і тільки з становища тактичного зараз настоюють на першій половині сеї проґрами — здїйсненню національно-територіальної автономії України й иньших національних областей Росії[4].

Від того часу, о скільки цензурні умови давали змогу (про федеративний устрій писати правительство не позволяло, вважаючи се нарушеннєм цїлости Росії) — Українцї не переставали розвивати і повторяти при кождій нагодї, в пресї і живим словом про сї свої домогання.

Тепер, коли пропали всякі обмеження свободи слова, зборів і орґанїзацій, Українцї виступають рішучо з сим своїм домаганнєм широкої національно-територіальної автономії України в федеративній демократичній Росийській республїцї. Вони орґанїзують на сїй основі всю свідому українську людність і від сих домагань не відступлять.
До чого йдуть сї домагання.

До чого ж іде Українство, виставляючи отсї домагання? Чи хочуть Українцї відділить Україну від Російської держави, — як страшать вороги нинїшього руху несвідомих — коли помагають ся автономії України? Чи хочуть розбити сю державу на части, вимагаючи її перетворення в федеративну республїку? Чи хочуть вигнати з України всїх не-Українцїв, жадаючи українїзації уряду і всяких установ? Чи хочуть відрізати Великоросів від Чорного моря і загнати на північ, замкнути їх в тісних межах колишнього Московського царства?

Такі страхи можуть пускати або люде не тямущі, котрі самі не розуміють, що значить автономія та федерація[5], або вороги свободи і нового ладу, що хочуть перелякати і пересварити людей, та наробивши заколоту, скористати з того, щоб знову повернути назад царя, чиновників і всякі старі порядки. Се дуже небезпечна робота, і з неї не можна спускати очей. Несвідомих треба освідомляти, а свідомих остерігати що до небезпечних наслїдків, які може мати їх баламуцтво.

Українці не мають заміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий замір, вони виступили б щиро й отверто з такими гаслами — бо тепер за се вони б нїчим і не ріскували. Коли вільно Полякам жадати відновлення незалежної Польщі, то вільно й Українцям, як би вони схотїли, домагати ся відлучення України і повернення її в те стоновище, в якім вона стояла перед актом 1651 року — безправно нарушеним Росийским провительством. Але Українцї не мають наміру відділяти ся від Росийської республїки. Вони хочуть задержати ся в добровільній і свобідній звязи з нею. Хочуть тільки, щоб вона нї в чім не обмежала їх свободи і самостійности національного житя. Для того хочуть широкої автономії України. Хочуть, щоб росийське правительство і великоруське громадянство з свого боку щиро і отверто вирікли ся всяких явних і тайних забаганок правити Україною против її волї, верховодити нею, використовувати (експльоатувати) її засоби для завдань, для Українцїв чужих. Хочуть, щоб великоруське громадянство і росийські партії признали, що Україною мають правити не вони, а український нарід, з заховананнєм прав меньшостей (втім і тих Великоросів які живуть і житимуть на Українскій землі), але з признанием державних прав української нації на українській землі. Коли буде таке щире признаннє з обох сторін, тодї відносини будуть щирі і сердечні, свобідні від усяких укритих, задніх думок.

Добиваючи ся федеративного устрою Росийської республїки Українці зовсїм не мають заміру тим ослабляти її або розривати. Говорити щось подібне можна хіба тілько рахуючи на людьску неосвідомленість. Землї звязані федеративним звязком становлять одну державу. Їх союз звязує їх на завсїди  — приймаючи його, вони зрікають ся права самовільно виступати з союзу. Вони заінтересовані, щоб їх союз був сильним і безпечним, щоб нікому не збирало на оходу зачіпати або кривдити його членів. Те що кождий з народів чи країн, членів сього союзу, має сам своє державне право, являється державою, зовсїм не ослаблює їх потягу до спільного державного звязку, на користь котрого, в спільнім інтересї, сї держави-члени зрікають ся дечого з своїх прав. Ґерманія стала федерацією вже кілька десять лїт, а проте федеративний звязок зовсїм не ослабив її — навпаки, се найбільш солїдарна, найбільш внутрішню міцна держава з усіх сучасних. Стара Росія не могла нїяким примусом добити ся такої внутрішьньої єдности. Нова Росийська республїка, коли хоче удержати ся в цїлости і силі, повинна щиро зрікти ся всяких замірів тримання когось силоміць на припонї, до кінця провести прінціп свободи і самоозначення у внутрішніх відносинах. А такою, до кінця переведеного системою свобідних і рівноправних відносин може бути тільки федерація.

Кажуть, що Ґерманїя держить ся цупко, не вважаючи на федерацію, бо се один нїмецький нарід, принаймнї у більшости. Та от Швайцарія дає приклад того, як кілька народів — Нїмцї, Французи, Італїянцї дружно тримають ся разом у федерації, і не тягне їх до сусїднїх, одноплеменных їм самостійних держав. При ріжноплеменности Росії власне тим більше їй потрібний федеративний устрій, щоб народи її не чули переваги або пановання над собою державного великоруського народу, а чули самі себе державними кождий у своїй землї.

Не значить се, що горожане з иньших країв Росийської республїки не будуть мати приступу скажім до України, — що з України виженуть „кацапів“, що Великоросам не буде тут змоги вести якесь дїло, служити, мати заробіток. Перший прінціп федеративного устрою, що горожанин одної з земель федерації має горожанскі права в цїлій федерації: значить, чоловік що вродив ся в Московщині матиме всї горожанські права, наприклад на Україні — може там користати з своїх виборчих прав, займати посади, вести діла. Нема сумнїву, що до всїх державних установ України він матиме змогу звертати ся на своїй, великоруській мові і діставати від них відповіли. В усїх більших містах, безсумнївно, будуть школи для дїтей Великоросів з росийською мовою, і т. ин.

Через те не може бути мови, щоб автономія України чи федеративний уклад Росийськой республїки загорожували Великоросам приступ до Чорного моря, до українського вугля, залїза чи до чогось иньшого. Знов пошлю ся на приклад Нїмеччини. Хіба якийсь пруський купець відчуває, що Гамбурґ, найбільший порт Нїмеччини, се осібна держава, тому що Гамбурґ являєть ся окремою міською республїкою в складї Ґерманської федерації? хіба він скаже, що через те йому як Прусакові нема до моря приступу — що Прусію відтинає який небудь Мекленбурґ або Ольденбурґ? або що Баварія се чужий край, де йому нема притулку? Нема там сього, і так само не буде сього і в федеративній Росийській республїцї.

Наші завдання.

Українцї не мають бажання від когось віддїлюватись, відмежовуватись — вони хочуть тільки, щоб їм і всьому громадянству України була змога порядкувати краєві справи, будувати долю краю без усяких стороннїх втручань, і без можливості таких втручань. Вони знають свої сили і засоби, й певні того, що коли край буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких гальмовань і втручань з боку, він буде розвиватись настільки сильно і успішно, що йому не треба буде яких небудь штучних огорож від чужих впливів чи конкуренцій.

Ми маємо так богато свого, що нам нема чого зазїхати на чуже. Ми знаємо, що́ може наш нарід, і ми не боїмо ся, що хтось потягне йому щось зпід носа, коли Українцї зможуть розвинути відповідно свої сили і засоби. Наш край великий і богатий, оден з найкращих країв на світї, сотворений для развитку великої, економично сильної держави. Український нарід повний житєвої сили, енерґії, здібний, витрівалий, високо здатний до орґанїзації, до громадскої солїдарности. Національні почутя — стільки віків боротьби против усяких напастників, що наступали на волю і добро України, звязали міцно, вхопили національним обручем всї верстви українського громадянства — від панських і буржуазних груп до пролєтаріїв. Досить відкрити людинї очі на те, хто вона, щоб бути певним її вірности національний дісціпілїнї. З сею міцною одністю наш Український нарід становить велику силу, суцїльну глибу, монолїт, якого нема иньшого в східній Европі.

На нїм може безпечно оперти ся і Росийська республїка, коли зрозуміє його значіннє — коли усвідомить собі, що не гальмувати орґанїзаційну енерґію українського народу їй треба, не обмежувати її, а власне дати всяку змогу развинути ся їй вповнї. На сїм каменї — як вірували наші дїди Кирило-мефодіївцї зможе оперти ся і Словянщина. Він зможе відограти велику ролю в будучій орґанїзації Европи[6].

Я твердо вірю — та й не оден я — що велика революція Росийська — тільки б її заховати від упаду та від анархії  — велико вплине на політичну перебудову всеї Европи, на її перетвореннє в Европейську федерацію. Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалиста державного права: вони вважали її льоґичним виводом з усього дотеперішнього розвою европейського житя. Вона тільки здавала ся дуже далекою до останнїх подїй — так як тепер здаєть ся близькою і здїйснимою. І от чому я й иньшї нї трохи не журимо ся повною полїтичною незалежністю України, не надаємо їй нїякої ваги. Для близшого часу зовсїм досить широкої українскої автономії в федеративній Росийській республїцї. А в будущинї, сподїваємо ся, ся республїка війде в склад федерації Европейської, і в нїй Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частей — одною з підстав сеї Европейської федерації.

Щоб наблизити ся до сеї світлої, великої будущини, нам, Українцям, треба всяко дбати про полїтичну орґанїзацію Українського народу і його солїдарність, і заразом підтримувати Росийську республїку від упадку і замішань. Ії керманичі, сподїваємо ся, скоро зрозуміють, що в сїм напрямі може їй дати Українство, і залишать свої підозріливі, невірні відносини до нього.

А за себе Український нарід в каждім разї постояти потрапить.

 

 

 Автор застерігає собі до сеї брошюри всі права.

  1. Про се коротенько в брошюрі; „Хто такі Українцї і чого вони хочуть“
  2. Про се буде в брошюрі „Переяславська умова“
  3. Про все се ширше в моїй ілюстрованій історії України і в книжцї „З полїтичиного житя України“.
  4. Див. мій збірник „Освобожденіе Россіи и украинскій вопрос“, зложений з статей друкованних підчас першої Думи, 1906 року.
  5. Значіннє сих назв тут не буду виясняти, зроблено се в брошюрі „Якої ми хочемо автономії і федерації“.
  6. Про се я може поговорю незадовго в иньщій книжечцї.

Иньші брошюри і книги того ж автора дивись на ст. 2.

УКРАїНА, науковий трьохмісячник українознавства, Київ, Вел. Підвальна 36 (передплата не уставлена твердо, треба поки що прислати 5 рублів).

ЛїТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСТНИК, український місячник, до кінця року 10 рублів. Редакція: Київ, Вел. Підвальна 36.

НОВА РАДА, щоденна ґазета, до кінця року 11 р. 20. Редакція: Київ, Володимирська 42.

РОБІТНИЧА ГАЗЕТА, щоденна ґазета, до кінця року 11 р. Редакція: Київ, Пушкинська ул. 4. Контора: Прорізна 5, кв. 10.

НАРОДНЯ ВОЛЯ, щоденна народня ґазета. Редакція: Київ, Володимирська 30.

ІНФОРМАЦІЙНЕ БЮРО УКРАїНСЬКОї ЦЕНТРАЛЬНОї РАДИ, Київ, Володимирська, Педаґоґичний Музей — дає пояснення в усяких українських справах. Тамже Українське бюро працї (для Українців що шукають занятя).

Українські книгарнї:

Київ, Безаківська 8, Укр. Книгарня.
Київ, Володимирська 53, Крамниця „Час“.
Київ, Фундукліївська 4, книгарня Е. Череповського.
Полтава, коло Европ. Гостинницї, Україн. Книгарня.
Полтава, б. Котляревського, книгарня Г. Марковича.
Харків, Петровський пер. 18, Укр. Книгарня.
Одеса, Преображенська 11, Книгарня „Дїло“.
Катеринослав, Полїцейська 36, Книгарня „Слово“.
Катеринодар, Кн. склад „Слово“, Кубан. союзу дріб. кредиту.
Кремінчук, Катерининьска 4, Укр. Книгарня.
Миколаїв, Московська 3, Просвіта.
Петроград, Петроград. Сторона, Большой пр. 1, Укр. Книгарня.

 
Цїна 15 коп.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1934 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.