За українську справу/Відворот
| ◀ Перший день вересня | За українську справу Відворот |
Відворот на полудне ▶ |
|
У звязку з повище описаним положенням Армії, рішилася Начальна Команда У. Г. А. робити відворот на лінію Житомир — Бердичів — Козятин, отже на ту саму лінію, на якій моя ґрупа стояла 20. VIII.
Начальна Команда постановила дати тут своїм утомленим військам довший відпочинок і держатися передусім дефензивно. Притім Начальна Команда думала, що за цей час всетаки вдасться їй переконати Гол. Отамана, що треба з огляду на примусове воєнне положення створити для дальших військових операцій наперед політичну основу. Була надія, що Гол. Отаман з браку якогонебудь іншого шляху, погодиться бодай із одним з двох противників, щоби врятувати Армію. Але ця надія не сповнилася.
Наш відступ відбувся насамперед тільки за лінію, визначену мною і ґен. Бредовом як демаркаційну, щоби чекати там на висліди переговорів між ґен. Павленком як заступником Уряду У. Н. Р. і ґен. Бредовом. Але вже за кілька годин вертається ґен. Павленко, не сповнивши свого завдання і повідомляє, що ґен. Бредов взагалі не визнає Уряду У. Н. Р. і переговорює тільки з Українською Галицькою Армією.
Притім, як пізніше виказалося, ґен. Бредов переступив повновласти, які виставив йому головний його командант ґен. Денікін.
Від цього часу маємо одного нового, сильнішого від нас, ворога більше. Кожної хвилини можуть початися збройні сутички між ним і нами. А що не було у пляні проводу Армії зачинати бої, старається моя ґрупа можливо якнайскорше відвязатися від ворога, заки ще візьметься з нею за чуби.
До дня 6. IX. збираються усі війська моєї ґрупи в околицях Хвастова. Одначе ґен. Бредов майже не посувається за нашими задніми сторожами і лиш часом просліджує ситуацію панцирними потягами. Завдяки цьому дальший відворот ґрупи на Козятин — Бердичів відбувається без перешкод. Ґрупа відходить у повнім порядку частинно залізницею, частинно приспішеними маршами здовж залізниці Київ — Козятин на нові становища.
Дня 10. IX. була ґрупа розташована так:
| I. Корпус: | 10. бриґада у Червоній (фронт); 1. полк кінноти в Котельній (фронт); 5. і 6. бриґади в Бердичеві (резерва). |
| III. Корпус: | 9. бриґада I. Корпусу біля стації Бровки (фронт); 2. бриґада в околиці Ружина (фронт); 8. бриґада в околиці Білилівки (фр.); 3. полк кінноти в Погребищі (фронт). |
| Запор. Корпус: | 6. і 7. дивізії як резерва ґрупи в Козятині; 7. дивізія стояла в цім часі відокремлено поза фронтом до розпорядження Штабу Дієвої Армії. |
З 4 бриґадами на фронті, з 4 бриґадами згл. дивізіями поза ним, і обома полками кінноти на крилах, у постійнім поготівлю і міцній поставі, дивилася ґрупа спокійно в очі всяким можливим ворожим наступам.
Від Начальної Команди прийшли нові вказівки, як вести себе супроти Денікіна. Ці вказівки були досить дивні. Ми мали, на випадок наближення Денікінців, запитати їх, чи вони мають намір відноситися до нас ворожо, чи ні. На випадок, коли б вони заявили, що хотять іти на нас як вороги, тоді мали ми отворити на них вогонь. Цього наказу не можна було, розуміється, перевести у практиці і з часом витворився між нами стан, що був наполовину ворожий, наполовину невтральний. На всякий випадок цей стан не міг довго тривати.
Невтомно доповнювано усі частини новозмобілізованими вояками, наскільки лише стало на це зброї. Рівночасно розпочато будову укріпленої лінії, що йшла від Білополя через Ружин до Погребища. Окрім тих висунених становищ, уложено вущий, майже замкнений оборонний пояс довкруги Козятина.II. Корпус відступив після свого невдачного наступу на Коростень з горбів на полудне від цього залізничого вузла, тримаючи звязок з моєю ґрупою, аж на лінію Вільськ — Студениця на північ від Житомира. Ґрупа С. С. відступила на Баранівку.
Через це уґруповання було становище У. Г. А. багато більше замкнене і більше відповідало плянові оборони Начальної Команди як це було перед Києвом або Хвастовом.
Дня 20. IX. Українська Галицька Армія станула, після свого даремного наступу на Київ, на цім самім місці, на якім стояла в тій самій годині перед місяцем.
Підчас того, як на нашім фронті панував зглядний спокій, на Київ ішли безустанні, скажені наступи зміцненої і доповненої 12. большевицької армії. Кілька разів протискалися червоні у передмістя, а раз, хоч лиш на 48 годин, аж у саме місто. Ці наступи підтримувала дуже успішно червона дніпрова фльотиля, яка підпливала аж під мости, переривала шлях для поповнень оборонців і засипала саме місто ґранатами.
Величаве місто стало видовищем дикого знищення. Київ, позбавлений нагло своїх найкращих сподівань, зовсім не був вдячний Бредову за його „освободження“.
Наш відпочинок не мав довго тривати. До цього часу Денікінці вдоволялися розвідками і принагідними висилками панцирних потягів перед наш фронт, не запускаючись притім у поважні бої. Міжтим ґен. Павленко виїхав щераз до Києва, щоби переговорювати з Бредовом. Що було предметом переговорів, я не знаю і ніколи не довідався про те нічого автентичного. Хоч я розмовляв пізніше з ґен. Павленком особисто у Козятині вже після його повороту з Києва, однак він у тім напрямку не виявив мені нічого. В загальному називалося, що його завдання було таке, що він невідхильно мусів вернутися з неґативним вислідом; мовляв треба було якоїсь притоки, щоби розпочати ворожі кроки.
І дійсно з початком жовтня почалися поважні бої з Денікіном. Денікін був тоді на вершку своїх успіхів проти большевиків і посунувся через Курськ та Вороніж аж до Орла. З уваги на те, що на Бредова безустанно сильно натискали большевики, мусів Денікін відірвати від своєї головної армії більші сили і кинути їх проти Української Армії. З тою метою злучено усі сили, що оперували на правім березі Дніпра, в одну армію під командою ґен. Шілінґа, яка дальше посувалася, тепер вже під одноцілим проводом, проти підкошеної тяжким тифом Української Армії.
Поволі зробився кінець вересня і надходила зима. Її суворі предвісники струшували останнє сухе листя з дерев і сіяли дрібним дощем понад безкраїми рівнинами. Дороги і села змінилися в багнища. Мов би густий клей приліплював чорнозем до втомлених підошов і підків. Колеса підвод перемінювалися у вальці.
Зявився новий ворог — без політичних і партійних поглядів, але притім найнебезпечніший — і прилучився до наших трьох попередніх: тиф.
Вже підчас літнього походу покликав він тихо одного або другого з утомлених бойовиків до вічного спочинку. Але серед радісних успіхів прощальні зідхання пролунали і забулися.
Свідомість безвиглядного політичного і військового положення разом з матеріяльною безпомічністю Армії, фізичне вичерпання і з трудом поконувані злидні витворили пригноблений настрій. Всі ці обставини у злуці з лихою погодою приготовили добре підложжа для пошести. Зі страшною завзятістю проріджувала вона наші ряди. В поодиноких бриґадах клала нараз сотні людей. Нечисленні лікарі, які вистачали, щоби обслужити здоровля Армії в нормальних часах, впали переважно жертвами свого обовязку. Шпиталів і санітарних уладжень у краю вже не було. Полеві і резервові шпиталі Армії далеко не вистачали — і таки не могли помістити майже повного стану Армії.
Серед таких несприятливих обставин почалася війна Української Армії з Денікіном. Він відтягнув повних 3 корпуси — яких 60.000 людей і кілька дивізій кінноти від своєї головної сили, кинув їх проти Української Армії і врешті — таки не осягнув ціли.
Навпаки! Це помітне ослаблення його головних сил, що стояли у боях з большевиками, дало червоній армії час і нагоду для реорґанізації на велику міру, після чого вона почала в перших днях листопада свій протинаступ. Цей протинаступ змусив Денікіна в початках грудня до втечі і врешті відкинув його на Кавказ та Крим.
У жовтні заняла головна сила ґен. Шілінґа — 2 корпуси і 3—4 дивізії кінноти — зі сходу і полудневого сходу Умань і вдарила після завзятих боїв з ґрупою полк. Удовиченка через Христинівку на Брацлав і Жмеринку. Полк. Удовиченко держався до останнього. Хоробрість його малих сил, що складалися з 1. бриґади У. С. С. і 11. бриґади У. Г. А. та 2.000 людей Тютюника, не могла мірятися з перевагою сил противника і могла заломитися. Середня ґрупа ґен. Шілінґа — слабий корпус, найбільше 10.000 людей побила в половині вересня недалеко Бірзули першу і другу волинську дивізію Армії У. Н. Р., яка після відходу от. Шльоссера на Бершадь заняла його місце і посунулася здовж одеської залізниці аж поза Бірзулу. Ця ґрупа ішла на Жмеринку.Тоді Найвище Командування Армії У.Н.Р. зважилося на остаточне рішення і попробувало ще раз — це вже останній раз — відвернути присуд долі та вирішити війну тільки боєм.
Головну масу Дієвої Армії — 3 дивізії ґрупи С. С., що їх відтягнули від Полонного і Запоріжський Корпус — зібрано в околиці Вапнярки для вирішного удару на Одесу, тоді коли III. Корпус У. Г. А. дістав завдання іти зі свого постою в околицях Козятина через Погребище і Фронтівку на Умань. Ця військова сила Головного Отамана Петлюри мала найвище 20.000 зле виряджених і виснажених хоробою людей. Вони мали привернути на наш бік воєнне щастя супроти добре вирядженого, три рази сильнішого ворога.
Головний удар звернено по обох боках головного шляху на Одесу так, що головні сили ґен. Шілінґа припадали на східнє, а Дністер і Румунія на західнє крило власного наступу. Цей наступ був відважним почином, навіть очайдушністю в тих обставинах і при переважаючій ворожій кінноті. Легко могло статися, що на цілу Дієву Армію, звязану на фронті, могли ударити головні сили ґен. Шілінґа на східнім крилі, побити, відтяти від відвороту і або втиснути в Дністер, або взяти до неволі.
Цю хибу у пляні наступу мав вирівняти III. Корпус У. Г. А. Він дістав завдання стягнути на себе в околиці Уманя і звязати можливо якнайбільшу частину ворожої головної сили.
З того вивязалися незвичайно завзяті і кріваві бої, які тривали тижнями і які дощенту вичерпали решту сили Української Армії, але також цілком підтяли сили ворога.
III. Корпусові приділювано бриґадами I. Корпус. Пізною осеню звела армейська ґрупа бої під Монастирищем, під історичним Дашевом, під Ілинцями, над річкою Соб та біля Липівця, Фронтівки і Острова з такою самою жертвенністю та енерґією, як кілька місяців перед тим за Київ. Ворог ще досить дошкульно почув на собі гостре лезо нашого меча.
Тимчасом стягнено і II. Корпус У. Г. А. і він, підтриманий бриґадами I. і III. Корпусу, зводив в околиці Брацлава незвичайно завзяті і вперті бої з ворогом, якого перевага з кожним днем зростала.
Ґен. Шілінґ розбив при кінці листопада Дієву Армію, яка спершу досить легко дійшла аж до Бершаді і Балти, і гнав її рештки в обійми поляків.
В половині листопада була У. Г. А. така ослаблена безнастанними боями і хоробами, особливо плямистим і поворотним тифом, що при кінці цього місяця 1919 року вже, власне кажучи, не було ніякої Української Галицької Армії. Був лиш один величезний український галицький шпиталь. Українська Галицька Армія доборолася до краю.
Супроти розгрому Дієвої Армії і власної безпомічности та безсилля заключила У. Г. А. з ґен. Шілінґом перемиря.
І мене звалила недуга, я поклався у Гнівані на поворотний.
В тім часі приходили до мене знатні і впливові українські особи з найближчого окруження Головного Отамана і радили мені натиснути на Головного Отамана Петлюру, евентуальне навіть силою змусити його, щоби він кинув провадити діло, до якого зовсім не надається. На моє питання, як, власне, вони собі це уявляють і що сказав би на це український нарід, заявили вони, що Галичани є одинокі, що були б здібні довести розпочате діло до щасливого кінця. Ми, мовляв, одинокі, що маємо ще владу та повагу в краю і нарід був би нам зате лише вдячний. Розуміється само собою, що я відкинув ці намови і мовчав про них до сьогодні, але мушу тепер навести цей факт для добра історичної правди, щоби доказати, якою великою повагою ми тоді тішилися.
І дійсно ми зовсім не були чужинцями на українській землі. Український селянин, завзятий, скритий, вихований ворожою самоволею у природнім недовірї до всього, що приходить іззовні, який притім нетерпить нікого чужого на своїй землі, знав і інстинктом відчував, що він у нас мав і що з нами тратив. Охотно відчиняв він двері своєї скромної хати та вірно ділив нужду і смерть зі старшиною і стрільцем Української Галицької Армії. Але також москалі і поляки (ці останні на Україні ріжнилися від своїх галицьких краянів більшою культурою серця і людяністю) співпрацювали з українцями у самаритянськім ділі.
2 курені У.Г.А., роззброєні Денікінцями у Києві, так як і 2 залишені там для звязку старшини, попали там у полон, відколи зникли всякі вигляди на порозуміння між обома ворогами.
Притім ще раз у найяснішім світлі показалася прихильність і гаряча симпатія, яку в такім короткім часі здобула собі наша Армія по тім боці Збруча. Отаман Зелений, якого сильна індивідуальність мала так багато спільного з найкращими прикметами старого козацтва, хоч самого його облягав і сильно притискав у Трипіллі Денікін, освободив наших інтернованих у Дарниці старшин та стрільців і відправив їх під охороною своїх селян через Дніпро та дикі степи своєї батьківщини до нас.
Після розгрому Дієвої Армії стояла У. Г. А. перед альтернативою: або, залишивши усіх хорих, яких число доходило до 80% загального стану, і стративши майже увесь військовий матеріял, почати відступ у напрямку Збруча і так, як це зробила Дієва Армія, перейти до поляків, або залишитися на місці, заключити з Денікінцями перемиря і в той спосіб вирятувати не тільки себе але й недужих.
Начальна Команда У. Г. А., яка зі звітів корпусних командантів і командантів відділів а також зі звітів санітарного референта докладно знала правдиве положення Армії, стояла перед одним з найтяжчих рішень. На плечах Начального Вожда лежала величезна відповідальність і в свідомости цієї відповідальности він міг рішитися тільки на цей одиноко правильний крок: рятувати Армію.