За сестрою/VI
| ◀ V | За сестрою VI |
VII ▶ |
|
Хлопець за ці два дні освоївся із степом і з татарами, а тепер не лякався нічого. В нього ж була шабля й два пістолі, то не те, як він утікав із Спасівки. Тепер він вже між козаками бував у поході і бачив, як татар бється…
Їхав так підтюпцем аж до рана. Тепер натрапив на якусь річку і напоїв коня та дав йому трохи спочити. Сам зїв кусок сухаря й поїхав дальше, держачись усе південного заходу.
Коло півдня він дуже знемігся, спати йому хотілося. Муха страшенно кусала. Їдучи так, натрапив Павлусь на балку. В балці в найвужчім її заглибленню росли кущі, а з-межи них випливала вода з джерела. Тут був гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь загадав тут спочити до тої пори, аж трохи перестане палити спека. Він розсідлав коня і припняв його на мотузі до куща. Кінь напився води і почав над потічком пастися. Павлусь з'їв жменю смаженої в салі каші, напився з джерела води і поклався в холодку на сідлі спати. Якийсь час чув, як кінь хрупав траву, як бриніли комахи в траві, перекликались пільні коники, а далі й заснув твердо.
Прокинувся від того, що сонце вихилилося зпоза високого берега і заглянуло йому в вічі. Він відразу нагадав, де він. Від здорового сну йому весело стало на душі. Він почував у душі певність, що сестру знайде й визволить. Загадав зараз їхати далі, поки ніч настане.
Тепер краще було їхати. І кінь відпочив, і він почувався здоровий і ситий. Вже над вечером доїхав до якоїсь ріки. Вода плила між двома досить стрімкими берегами. Тут і ночувати буде, аби лише пригоже місце знайти. Та як лиш з'явився над берегом, обсіла його хмара комарів, що аж в очі лізли. Від комарів найкраще обігнатися ватрою. Вона й вовка відстрашить, але зате татарина може звабити. Треба б десь так у захисті, щоб не видко. Він узяв коня за поводи, пішов понад беріг і пильно розглядався. Тут натрапив на два високі камені, що стоячи побіч себе, лишали між собою невеличку прогалину. Недалечко тих каменів була відстань від води до берега, де можна було коня попасти. Перед тою прогалиною, що між каменями, ріс високий кущ верболозу. Павлусь аж усміхнувся, побачивши таке гарне місце. Зараз завів коня під беріг і припняв до куща.
Далі побіг на беріг і почав збирати цілими оберемками суху траву й бадилля. Все те скинув з гори в прогалину між каменями. Тепер викресав вогню, запалив віхоть сухої трави й пішов поза верболоз у прогалину. Без того не зважився йти. Він знав, що в таких місцях гадя буває. Гадюка в день не страшна. Егеж! Кілько їх сам Павлусь винищив у степу таки ціпком. Та вночі — то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, і треба їхати до знахаря. Павлусь нераз те бачив, а тут знахаря немає.
І справді, коли Павлусь засвітив у прогалині, зашипіла гадюка, втікаючи поміж кущі.
— Вибачай, пані-матко — говорив стиха Пазлусь, — що не дав виспатися. Цим разом уступись гостеві. За це вранці спасибі тобі скажу.
Павлусь розвів невеличку ватру. Комарів прогнав. Оглядаючи своє леговище, він побачив під берегом печеру і подався туди з віхтем горючої трави. На землі розлазилися малі гаденята. Павлусь потоптав їх ногами. З печери вилетіла сова і трохи не скинула хлопцеві шапки з голови. Випаливши печеру, він приніс сюди своє сідло і лагодився спати.
Тепер він нагадав, що йому хочеться їсти. Він не хотів з'їдати усіх своїх припасів. Забавляючи себе, він збирав потоптані гаденята і кидав в огонь. Вони на жару вертілися, пухли, а відтак тріскали, аж вогонь розприскувався. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусеві нагадалося, чи не можна б їсти печену гадюку, або… жабу. Таки жабу ліпше. В ріці мабуть є жаби. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б і птицю вбити з пістоля, та тепер ніч. Нічого не поможе, треба пекти жабу. Він узяв жмуток трави, запалив і пішов до ріки. Кілька наляканих жаб справді скочило у воду.
Хлопець поліз у воду і став собі світити, забуваючи на всю небезпеку. Такого дива він ще не бачив. Вода була йому вище колін. Була чиста. На споді видко було пісок. Від світла відбивало біле тіло його ніг.
Аж дивиться, а біля нього щось плеснуло по воді. Він стояв, не рухаючися. Трава горіла ясно. З неї відпадали горіючі іскри на воду і тут гасли, шипучи. Павлусь побачив, як надплила риба. Вона дивилась на Павлусеві білі ноги і, повертаючи хвостом та порушуючи зявами, почала наближатися до ноги. По дорозі проковтнула вуглик, та зараз і викинула його з рота. Павлусь стояв неподвижно. Трава догоряла. Тоді Павлусь запустив блискавкою руку в воду, зловив рибу за голову і впялив пальці в її зяви. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пітьма. Лише бачив білу рибу у своїй руці, що пручалась на всі боки.
— Це мабуть краще, як жаба — подумав Павлусь. — Слава тобі, Господи!
Виліз на беріг і пішов у свою печеру, де вже вогонь став пригасати. Докинув бадилля, полумя спалахнуло, а Павлусь почав справляти рибу. Він її зарізав ножем, випатрошив і поклав на грань. Відтак обертав її на всі боки, поки не спеклася.
Павлусь не тямив, чи йому щось так смакувало, як оця риба. Тепер помолився, вкрився кожухом і заснув безжурно.
Він прокинувся вранці від того, що хтось сильно штовхнув його в бік.
Розплющив очі й побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах.
Чоловік був одягнений в подерту, замазану одежу і в татарську шапку. На ногах у нього були постоли, повязані мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нічого, що нагадувало б козака. Вся зброя в нього — довгий ніж за поясом.
— Вставай, козаче, пора в дорогу! — гукнув і плюнув крізь зуби…
Павлусь присів на лежанці й таки налякався. Таж це напевно харциз, розбишака, про яких стільки від дідуся наслухався.
Одного разу у Спасівці зловили парубки такого саміського харциза при конях. Він його бачив…
— А хто ви, дядьку, будете? — питає Павлусь і чує, як у нім серце затривожилось.— Не будь надто цікавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.
— Куди ж ви мене?
— Побачиш, візьму тебе з собою.
Павлусь вхопив миттю пістоль і натягнув курок…
Та заки вспів стрілити, харциз копнув його ногою по руці, і пістоль випав геть з руки.
— А диви, жаба! До пістоля береться!
Харциз одною рукою придержав Павлуся, а другою звязав йому мотузом руки.
— Дядечку, пустіть мене! — просився Павлусь, аж плакав. — Я так із страху, ви мене страх налякали… я далебі нічого… я за сестрою шукаю… її татари в ясир взяли. Пустіть, дядечку… пустіть; Бога за вас молитиму, а то я припізнюся.
— Ну, заспокійся! Я тобі дорогу до татарів покажу, та вибач, що тебе трохи спутав, ти кусати любиш…
Розбишака осідлав коня. Він зараз зміркував, що в сідлі є гроші, бо усміхнувся. Пістолі заткнув собі за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.
Павлусь мало не розплакався за своєю шаблею.
Харциз скочив на коня і посадив Павлуся наперед себе.
— Ну, тепер поїдемо до татар!…— Дядечку, мене болять руки; розвяжіть, бо зімлію.
— Добре, я тебе розвяжу, та гляди, якби тобі забаглось втікати, або теє, то не прогнівися, а головку тобі скручу, як горобцеві.
Павлусь поглянув на харциза, та аж задеревів. У нього світили очі, мов у вовкулаки.
— Куди ж ви мене везете?
— Тобі кажуть, до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шукаєш?
— Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як янгол, татари набігли на нашу Спасівку, багато людей піймали й її теж.
— А ти?
— Я втік на татарськім коні та по дорозі козаків здибав. Вони відтак розгромили татар і багато наших спасівчан освободили.
— Далеко звідсіля?
— Мабуть далеко. Десь над рікою Самарою, коли знаєте…
— Дядьку! — сказав по хвилі.
— А чого?
— Ви чоловік бувалий, поможіть мені, будь ласка, сестру віднайти і визволити. Велику заслугу в Бога матиме, до того я вам ще гарненько заплачу…
— А в тебе є гроші?
— Є, далебі, є і червінці і таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вільна…
Харциз усміхнувся злобно:— Ну, заспокійся, побачимо…
За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.
Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Тож то зрадіє, як сестру викупить і освободить та привезе до дому! Харциз відгадав думку хлопця і був певний, що йому не втече, а буде його держатися.
Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що вертались із Києва в Крим.
Було їх не більше, як двадцять люда. Вони сиділи то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Воліклися поволі. Вони зараз спостерегли харциза і пристанули.
Харциз вїхавши між них, став щось по-татарськи розповідати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня і стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою і дивились в зуби, достоту так, як роблять купці із скотом на базарі. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Він догадувався, що харциз продає його татарам.
Впевнився у своїм прочуттю, коли татарин виймив гаманець з грішми і став їх числити на руку харцизові, що не злазив з коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня й подався в степ.— Дядьку, дядечку, чого мене лишаєте? — кричав Павлусь, він хотів за ним бігти.
Харциз оглянувся й каже:
— Шукай, дурню, сестри; вони тобі дорогу покажуть.
Павлуся придержав татарин за руку:
— Не втікала, бо звязала тебе на мотузок; твій тато спродав мені тебе…
— Який він мені у чорта тато! — кричав сердито Павлусь, а наздогін харцизові гукнув:
— Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!
Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сідло з червінцями, та ще й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде денебудь у город і загуляє, загуляє, аж чортам стане заздро. Він почав співати, аж луна по степу пішла.
Він був такий зайнятий собою та тим, як він загуляє, що не зважав на ніщо. Кілька разів із радощів потягнув коня нагайкою і їхав так до вечора. Був голодний. Коби так денебудь поживитися…
Аж ось побачив ватагу козаків, що надїхали з протилежного боку. З ними не радо хотів харциз стрінутися, аби часом не трапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила по Україні. Його знали, як потурнака, харциза, що зарізавби рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу в Україну, крав козацькі коні, хлопців та дівчат, де трапилося, і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так нежданно, що нікуди було втекти. Напевно зловлять на аркан, або убють з рушниці, а так, то може ще вибрехатися. В Україні не був уже кілька років, змінився з лиця й може ніхто його не пізнає.
Він здіймив шапку і став вигукувати:
— Пугу, пугу!
То була ватага Недолі.
Харциз підїхав ближче.
— Братіки, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся…
— Ти звідкіля?
— Я з татарської неволі втік. Пять літ мене поганці мучили, та вдалось мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав та хіба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, щонебудь їсти.
— Ну, гарно, — каже Недоля, — будь нашим гостем. Дайте йому щонебудь їсти.
Козаки подали йому кілька сухарів та сушеної риби. Він, не злазивши з коня, заїдав, аж тріщало. Козаки почали йому пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всі боки.— Добрий у тебе кінь, небоже, звідкіля ти його взяв? — питає Непорадний.
— Татаринові вкрав, прости Боже гріха, — каже харциз, усміхаючись.
— Пане сотнику, — каже Непорадний, — він бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втік, і сідло те саме.
Харциз поблід.
— Про якого хлопця, — каже, — ви говорите? Я нічого не знаю.
— Ось зараз будеш знати, чортів сину, — крикнув Непорадний і вмить закинув йому петлю на голову.
Харциз став оборонятись, та відразу кинулось на нього кілька козаків. Його стягнули з коня і звязали.
— А дивіть, хлопці, — каже один, — і Петрові пістолі має.
— Признайся, душогубе, де ти хлопця дів? — гримнув Недоля.
Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом і оглядали.
— Хлопці, нам ночувати пора. Розпаліть вогонь, а відтак припекти його залізом, поки не скаже правди.
До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козаків.
Він заговорив до нього кілька слів по-татарськи.Харциз мовчав.
— Я його знаю, — каже татарин до сотника. — Він потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим.
Харциз поблід ще більше, тепер йому амінь.
— Егеж, це той Карий! Його ціла Задніпрянщина знає, жінки дітей ним лякають… Ось ти, небоже, знав де охорони шукати!…
— Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? — питає Недоля.
— Я з тебе шкуру зняти накажу.
— Я продав його татарським крамарям.
— Панове молодці, в сідлі ще заховані є гроші, так як були.
— Панове товариші, — питає Недоля, — зробімо над цим безбожником суд. Він відрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братів своїх, продавав христіянські діти поганцям. Що йому за це зробити?
— Смерть! — гукали козаки.
Вони готові були кинутися на нього й розірвати на шматки.
— Чуєш, Гусейне, — каже Недоля до татарина, — візьми його і скарай на голову.
Татарин махнув ножем і відрізав голову харцизові. Тоді взяв Карого за ногу й поволік у степ.
Проклін Павлусів здійснився.