За сестрою/V
| ◀ IV | За сестрою V |
VI ▶ |
|
Татарські бранці, що були в коші, зміркували зараз, що воно щось робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та зброї і вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко мабуть козаки, і в них блисла надія, що може їх відібють. Вони почули татарський бойовий оклик та зараз і побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарські арби. Татари порозділювали бранців після того, що вони були варті. Дівчат та малих дітей окремо, жінок та козаків теж окремо. Усіх стерегли пильно і не розвязували їм рук. Гіршу частину добичі вели на мотузках попри коні.
Бідні бранці були страх помучені і мали велику спрагу. Коли татари розложилися кошем, кожен бранець приліг на траві, де стояв. Між тими, що йшли пішки, був і Стефан Судак, Павлусів тато. Без шапки, босий, в одній свитині, із звязаними руками. Він приліг на траві.
Татари кинули їм як собакам якоїсь паляниці і кожен пішов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гірша смерти. А він лежав тут безрадний.
Лежачи так, він сіпав з усієї сили мотуза, та тим ще більше затягав вузол. Даремна праця. Степан обернувся боком, відтак горі спиною, і, ніби то жуючи паляницю, почав зубами розмотувати мотуза. На його радість вузол попускав щораз більше. Степан оглядався на вартового татарина й розмотував зубами вузол. Вкінці почув свої руки свобідними.
Не рухаючися з землі, він виймив обережно з кишені ножа і найближчому товаришеві розрізав мотуза. Ніж пішов по руках, а вартовий татарин і не догадувався нічого. Поглянувши на бранців, що лежали вкупі, не рухаючись, він пішов далі. Бранці одначе не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в тій хвилині пригнало в кіш кілька татар і стали щось балакати. Від того в коші наче запалило. Татари сідали на вози і почали рушати з місця.
Бранці посхапувалися і гуртом скочили над беріг ріки в комиш. За ними пігнало багато й таких, що не вспіли розвязати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втікали з тим, що їм лишилося.
Ці, що не вспіли втекти, мусіли тепер бігти мов собаки попри татарські коні, а хто нездужав, тому зараз відрубували голову, коли нагайкою не могли його підогнати.
За хвилину лишилось тільки потоптане місце, де стояв татарський кіш.
Втікачі сиділи тихо в комиші, боячись промовити й слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може ще поганці вернуться? Догадувалися, що була стріча з козаками, та хто побідив?
Настала темна ніч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втікачі.
— Не багато либонь наших спасівчан урятувалось, — каже один, зідхнувши.
— От ліпше не говори, — каже Степан, — бо серце ножем краєш. Моїх усіх чи не в полон забрали…
— А моїх вимордували на очах.
— Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! — стогнав другий.
— От мовчи, не стогни, а то ще біду накличеш.
— Всі ми на однім коні їдемо, усім дісталося.
— Та либонь дехто заховавсь у тернину…
— Хіба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кілько трупів лежало…
— А як би ми так були всі боронилися, таки були б не дались. У нас було козацтво…— Говори здоров! Та хто ж сподівався? Це вночі, усе спало…
— Гей, братіки, здійміть з мене мотуза!
— У кого ніж, признавайся!
Знайшовся ніж і стали розрізувати решту.
— Ах, бодай тебе! Руку мені скалічив…
— А хіба ж я по ночі виджу!
— Братчики, їсти страх хочеться.
— Ходіть напитися води, та за їду вибачайте. Завтра вернемось у нашу Спасівку, то може дещо і знайдемо.
Пішли усі до води. Вода була тепла. Відтак знову в комиш. Посідали в колесо і кожний важко задумався. Не більш, як доба, як кожен був щасливий у своїй хаті, серед любої сімії! Те щастя ніколи вже не вернеться.
— Ой, бідний мій синку, що з тобою сталося! — заплакав один: — Не побачать тебе більше мої очі на цім світі…
Кожний, сперши голову на коліна, задрімав. Вже було рано, як втікачі почули якийсь гамір. Усі прокинулись. Один підвів голову з комишу і крикнув:
— Наші!
Посхапувалися. На те місце, де стояв татарський кіш, приїхали козаки Недолі.
— Гей, козаки братчики, не дайте пропасти!
Втікачі гнали прожогом до козаків, хапали їх за стремена і плакали з радощів.— Хлопці! — гукав Недоля: — Нагодувати голодних!
Козак добував з торбини, що мав, і подавав.
— Якби вас так передучора Бог приніс, не було б тої халепи і хрищений нарід не пішов би в неволю!
— Не журіться, догонимо…
В цій хвилині скочив з коня Павлусь і прибіг до батька.
— Таточку, тату, де наша Ганна? — він обіймив батька за шию.
— Пропала, синочку, пропала! — говорив Степан. — Татари зловили Ганну і маму…
— Маму ні — її татарин вбив, я бачив…
— А мене ж, тату, не пізнаєш? — обзивається Петро.
Степан не пізнав зразу, а відтак обіймив старшого сина.
— Сини мої, соколи, ось де ми стрінулись!
— Гей, люде добрі! — гукнув сотник: — Кому воля, бери коня та зброю і приставай до нас. Нам не можна часу тратити.
Небагато Спасівчан вернулося додому. Хто сподівався когось із своїх знайти, той і вертався. Інші взяли татарську зброю і пристали до козаків.
До них пристав і Степан. Йому не було до кого вертатися.
Тепер Недоля залишив частину козаків при таборі, а з іншими вибраними пігнав слідом за татарами.
Слід був значний, бо татари їхали возами.
З тими козаками пішов і Степан. Він надіявся віднайти дитину.
Козаки пустилися скоком. Слід показував до берега ріки.
Вже було коло полудня, як передові козаки повідомили, що побачили татарський табор.
Недоля казав напоїти коні й відпочити. Тепер уже татарва не втече.
Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лінивий від спеки і неворухливий.
Посідали знову на коні й рушили.
Татари рушили теж. Їм пильно було до Криму.
Козаки їхали підтюпцем.
Недоля післав більшу частину своєї сотні далеко вбік. Вона мала обїхати колесом і забігти татар збоку. Так і сталося. Козаки наближались з двох боків. Вони бачили табор, як на долоні. Він тягнувся довгим мотузом понад беріг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а татари їхали на конях боками.
Тепер козаки рушили з усеї сили. Татари побачили їх і зараз загадали отаборитися возами так, як це робили козаки. Почали підганяти воли батогами й заїздити на боки. Але було запізно.Козаки злетіли на них, як яструби. Татари не вміли гаразд боронитися. Деякі стали по одному втікати, та тих половили на аркан. Цілий табор з усім награбленим добром дістався в руки козаків. Степан з Петром увихалися поміж возами, де були бранці. На кількох арбах знайшли кілька спасівських молодиць і парубків.
— А де Ганна? — кричав Павлусь, ідучи в слід за батьком.
— Нема її, синочку! — обізвалась одна молодиця. — Ще вчора забрали татари всіх дівчат і малих хлопців і поїхали наперед.
Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнів. Уся надія пропала…
— Таточку, Петре, просіть пана сотника, хай прикаже здоганяти, ми їх піймемо напевно… Господи, що з Ганною сталося?
Козаки не втратили в цій стрічі нікого.
Недоля загадав спочивати тут довше. Козаки розтаборилися, зарізали кілька волів і почали пекти мясо.
Спасівчани, що тут були, порадились і рішили з возами, кіньми і відібраним добром вертатися вранці додому. Степан випросив у сотника, щоб пустив і Петра. З цього не був радий Павлусь. Він знав з оповідань Андрія, що то є татарська неволя, в яку попала Ганна. Він знав, бо це знала кожна дитина в Україні, що поганці виробляють із бранцями, що їх продають на базарі. І він уявляв собі, як його любу сестричку татарин веде на мотузі на базар, як її поганці оглядають та торгують, а відтак везуть в далеку турецьку землю, геть за море, і звідти ніколи їй уже не вернутись. Йому збиралось на плач.
— Хіба ж, тату, так її нещасну залишимо без помочі?
— Так мусить бути, коли не можна інакше — каже батько. — От не рви мого серця… Не вона одна…
— Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її освободимо.
— А знаєш ти, братіку, де Крим? — відзивається Петро. — Там усі три пропадемо, і нас розлучать, та й її не видобудемо. Пропало!…
Павлусь затяв зуби і не говорив більше нічого.
Вже над вечором надійшла решта козаків з табором. Настала ніч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав між батьком і братом, ніби спав. В обозі затихло.
Тоді Павлусь устав тихенько, надягнув на себе кожушину, взяв сумку з сухарями в брата, його два пістолі, мішочок з кулями й ріжок з порохом, припняв свою шаблю і пішов, несучи своє сідло на голові поміж спячих козаків просто до того місця, де паслися коні. Знайшов свого коня і обережно виїхав помежи ватри вартових козаків у степ. Відїхавши на таку віддаль, що його кулею не досягне, він потиснув коня і пігнав скоком.
Тепер поглянув на зорі і завернув коня на південний захід. „Там і Крим лежить“, думав собі хлопець. Бо покійний дідусь показував йому частенько зорі на небі, по ярих і серед ночі не заблукаєш і хлопець добре собі запамятав. Дідусева наука стала йому в пригоді. „Ось це великий віз“, повторяв собі Павлусь, — а ця зоря над ним показує північ. Ну, напроти неї мусить бути південь.“ І туди він поїхав.
Коли Степан з Петром рано прокинулись, Павлуся не було. Їх аж заморозило. Вони відразу догадалися, що завзяте хлопя поїхало шукати сестри, а звідти напевно не вернеться, пропаде.
Коли це сказали Недолі, він говорив:
— Як хлопець з цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде…