За Україну/Червоні маки
| ◀ Урятована читальня | За Україну Червоні маки |
Гіркий хліб ▶ |
|
Большевицький напір був такий сильний, що встоятись не було сили.
Крок за кроком, голіруч майже проти добре озброєного ворога, йшли останні стрілецькі стежі до наступу, аби тільки стримати противника; щоб дати змогу знеможеному та обезброєному стрілецтву відступити на захід; щоб рятувати бодай ті рештки армії, яка не мала муніції, одягів, ні їжі, а тільки важких місяців опиралася большевицьким військам і тим їх прихильникам, що полишилися по містах, та як могли, шкодили стрілецтву.
Встоятися не було сили!…
За тими, що відступали, хиляли своє золоте колосся жита, мовби слали їм свій останній поклін. У слід за ними шуміли придорожні верби кучерявим віттям, немов дивувалися: чого ці безсилі, знеможені люди кидають рідний край та йдуть далеко-далеко, на захід? Той рідний край, який вширш і здовж переорали ворожі стрільна, який топтали сотні, тисячі й сотки тисяч немилосерних ніг. Той край, землю якого зросили своїм потом та своєю крою його рідні сили!…
І за ними летів плач і лемент тих, що залишалися, нісся повітряними хвилями, забігав їм дорогу, гейби хотів здержати, гейби благав та молив залишитись!…
А вони похнюпили голови долів, душили в собі плач, що дерся із грудей, до крови кусали із жалю спечені горячкою бліді, тремтячі уста.
Встоятися не було сили!…
Ледви останній відділ встиг перейти міст на ріці, а вже далеко, на овиді, показалася большевицька кіннота. Гнала скоро, хотіла в свої руки захопити міст, забезпечити перехід своїм.
Міст треба було висадити в повітря. Приготоване було все. Командант стежі дав наказ. Черкнула запальничка й синє полумя почало бігти по льонті. Таке маленьке, майже невидне, бігло-дріботіло, вже ось-ось добіжить до підкладеної міни, а за хвилинку з моста не буде й сліду. І противник буде стриманий. Очі стрільців із стежі слідять пильно синій вогник насіркованого льонту. Ще мить-дві, і буде по всьому! Противник буде мусіти спинитися! А противник уже недалеко, пять-шістьсот кроків ділить його від мосту.
Аби лише скоріш, аби скоріш вибухла міна!
Аж тут синій вогник захитнувся, блимнув іще раз і — погас! А противник уже тільки триста кроків від мосту. Скоростріл стежі починає грати, противник відповідає сильним огнем. Упав командант стежі, кількох стрільців перевязує свої рани. А скоростріл грає, грає — та противник уже тільки сто кроків від мосту.
Здається, нічого не поможе.
Та ні!
При стежі є малий Гриць, що ще під Жмеринкою впросився в команданта стежі, що піде разом з ними. Мати його давно померла, батько на перший поклик станув у рядах стрільців. У знищеному війною селі немав Гриць нікого — тинявся сиротою....
При стежі — Гриць! І він стежив за полумям льонту. І він із цілої душі рад-би зірвати міст, припинити большевицьку погоню. Очима водить по тих, що зі стежі залишилися, немовби питав, що робити.
І нараз йому в його серце впав шепотом якийсь голос-наказ:
Грицю, підпали льонт!Ані хвилини надуми! Наказ! Немов на крилах злетів Гриць на міст. Підскочив до погаслого льонту, черкнув запальничку, сипляться іскри і… мале, синє полумя знов біжить по льонті. А ворог уже тільки кількадесяти кроків від моста. Стріляє в напрямі Гриця та біжить.
— Тікай Грицю! — кличуть стрільці від стежі.
— Зів! — зів! — зів! — свищуть кулі коло Гриця.
А він жде, дивиться, чи вогонь дійде до міни. Противник уже на мості! Ще кілька кроків і… Гриць пропав…
Аж нараз — страшний гук. У гору піднявся стовп полумя і міст летить у повітря! А з частинами мосту падають довкола на поле куски порозриваного Грицевого тіла і наче червоні маки красять землю…
Як побачиш, дитино, червоні маки на полі над водою — то не зривай їх і не кидай бездушно на землю, бо може саме в червоних платках цих маків є трохи крови того геройського Гриця, що своє життя приніс у жертві для рідного краю.