За Україну/Урятована читальня
| ◀ Малий телєґрафіст | За Україну Урятована читальня |
Червоні маки ▶ |
|
Було це літом тисячу девятьсот сімнацятого року, як московські війська знову відступали під напором австрійських з Галичини.
Запалене салдатами з чотирьох сторін село горіло. Добре висушені червневим сонцем соломяні дахи палахкотіли ясним полумям; сухі, ґонтові крівлі тріскотіли, запалюючися під легким подувом вітру; поцинкована бляха на деяких домах, що загорілися із середини, звивалася із горяча й відриваючись від тліючих лат, падала куснями довкола.
Вже горить хата Олекси Коваля; ясним полумям бухнула пожежа з дому Дмитра Ткача; чорний, густий дим оповив парохіяльні будинки; фіолєтно-червоні язики полумя починають уже повзати по стрісі Панька Криси.
А рятувати нема кому. Хто не втік до поблизького ліса, того пігнали під конвоєм їздців із „дикої дивізії“ до сусідного міста Тернополя. Пігнали на суд, бо хтось доніс команді російських військ, що в селі стріляли до відступаючих на схід салдатів.
В селі остало тільки кількох десять-дванацятьлітніх хлопців, що заховалися у малій мурованій церковці на горбку. Тріскіт будинків, які горіли, рев худоби, що безрадно бігала й пхалася до вогню, крик гусей та курей і виття собак зливалися в одне голосне благання помочі, якої нівідкіль було сподіватися.
Не можна було її сподіватися, бо порозставлювані на всіх дорогах їздці-черкеси не допустять до села нікого. Село було засуджене на загибіль…
І воно горіло ясним полумям, а тяжкі, чорні дими здіймалися високо вгору. Наче дим жертви праведника — знималися чорні дими високо, під небозвід, аж до стіп Всевишнього… Жертвенні огні галицького села…
Вже лиш кілька домів залишилося в селі, а між ними й домівка читальні. Окружені садками, що сяк-так хоронили їх від вогню, не загоріли ці хати відразу, хоч деякі з них починали вже тліти. Ще чверть-пів години, ще кілька подувів вітру, а й ті хати запалають ясним полумям, стануть жертвою немилосерного вогню. І з ними піде й читальня — гордощі цілого села…Хлопці з порога церкви придивлялися безрадно пожежі й помітили, що вогонь доходить уже до тої ґрупки домів, де була й читальняна домівка. Жах охоплював їх серця, а жаль давив їм горло. В їх очах, сполоханих, дитячих і зжертих спекою та димом, світилося сподівання чогось страшного, здавалося — неминучого.
Аж нагло, з охриплого горла котрогось із хлопців, продерся оклик:
— Хлопці! Рятуймо читальню!
І вмить хлопці гейби віджили, відродилися. І хвилини не вагаючись, мов з наказу якоїсь вищої сили, громадка десять-дванацять-літніх хлопців кинулися крізь дим і пожежу в напрямі читальні. Босими ногами бігли по горячій, спаленій землі; не чули, як їх ноги дотикають розжареного вугілля. Не зачували, що деколи полумя лизало їх непонакривані голови. Гнали!…
Ще хвилина, ще кільканацять кроків, ще трохи терпіння та зусиль — і врешті добігли. Опинилися на подвірі читальняного дому. І без наказів, без зайвих слів, кілька з них вдерлося на дах домівки. Одні почали розшивати стріху з найбільше загроженого боку, а інші кинулися до читальняної криниці, тягали та двигали воду, мочили постягані мішки та ганчірки й подавали тим, що були на даху.
Важка робота! Здавалося, що вже небезпека минула. Та нараз діти побачили, що в одному місці на крівлі, починають тліти сніпки. Зчинився крик, та заки ще інші отямилися, один із тих, що були на даху, вхопив голіруч сніпки, які горіли, стиснув їх у своїх руках та притис до грудей. Шарпнув собою, вирвав цілий оберемок сніпків і враз з ними поточився з даху на землю…
Тимчасом інші, що побачили нову небезпеку, кинулися з мокрими ганчірками та водою тай задушили вогонь. Потому кинулися до товариша, що лежав зомлілий та не чув уже, що на ньому горять рештки зітлілого одягу…
Струмок зимної води згасив вогонь на одягу та привів хлопця до памяти. Він підвів голову, закліпав осмаленими повіками та прошепотів: А читальня?
— Врятована! — відповів йому хор дитячих, охриплих із утоми, голосів.
А в цю мить, наче в нагороду хлопцям за їх посвяту, змінився вітер та почав гнати дими й полумя у другий бік.
Читальня була врятована!