За Україну/Остання молитва
| ◀ Гіркий хліб | За Україну Остання молитва |
Незабудьки ▶ |
|
Вже від довшого часу ходили між шкільною молоддю камянець-подільської ґімназії якісь тихі чутки, що наука незабаром покінчиться. Спершу це хлопцям усміхалось, бо на Божому світі панував травень, а пахощі зеленого листя та квіток аж у нутро душі вдиралися.
Серця хлопців рвалися до свободи; думками линули вони в зелений яр Смотричу на розраду, на забаву. Гуторили весело поміж собою та старалися відгадати, коли той бажаний день надійде. Самі вже були раді, своїми власними руками, попхнути колесо часу, аби тільки того діждатися.
Одне тільки бентежило хлопців. У місті лунали глухі вістки, що наука покінчиться тому раніше, бо під натиском большевицьких військ треба буде нашій армії податися взад, та що всіх старших, які були звільнені від війська, покличуть тепер на фронт.
Ці поголоски, що появлялися час до часу в місті, а потім затихали, щоб за день-два поширитися знову, затроювали хлопцям радість. Хоч як вони старалися розвідатися про все, нічого не дізналися. В часописах про те не згадувалося, а вчителі ґімназії, в яких хлопці допитувалися, може дещо й знали, але на питання хлопців здвигали тільки раменами.
Аж одного дня виринула в місті несподівана чутка. Большевики проломили фронт. Місто захвилювалося. Дехто почав ладитися до втечі на захід, дехто ховав та закопував потайки своє добро. Війна — звісно — не мати, хто зна, що може бути, а большевицький лад знали люди добре.
Не всяк вірив цій поголосці, але як жидівські купці почали поволі, нишечком, замикати крамниці та заховувати крам так, що його ніяк у місті не можна було купити, повірили всі, що справді йде небезпека.
І в ґімназії заметушилося все. В дирекції пакували акти й документи, в кабінетах складали приладдя в шафи й впаковували їх: ладили все до дороги. По клясах метушилися учні, трохи збентежені, трохи розгарячковані чекали чогось небуденного.
З ударом девятої години забренів дзвінок та покликав усіх до найбільшої кляси. Була це субота, година призначена на екзорту для цілої, невеличкої тоді ґімназії. Дрібнота з першої, другої та третьої кляси зашилася миттю в лавки, старші приміщувалися з повагою, поволі. Найстарша тоді, шеста кляса, примістилася в останніх лавках.
Незабаром увійшов у клясу директор, катехит та вчителі. Хлопці привитали їх мовчки, вставши з місць.
Відтак…
Екзорти не було. Замісць катехита промовив до хлопців директор ґімназії. Зворушено дрожав його старечий голос, коли він пригадував хлопцям події з останніх часів. Гіркими сльозами набринілі слова падали важким оловом на молоді серця хлопців, гасили їх радощі, що кінчається наука, будили трівожні думки, що буде далі.
А тремтячі уста директора кидали слова:
„…може бути, що доведеться ним, старшим, покинути рідний край. Може доведеться шукати пристанови та помочі далеко від вас, на чужині. Може неодин із тих, що підуть звідсіля, не вернеться до вас; може доведеться загинути дадеко, або коротати свій вік на чужині… Лишаємо вас, дітей та юнаків, у тій надії, що не забудете того, чого вчилися у своїй, рідній школі, що залишитеся вірні ідеалам, які ми в ваших серцях старалися защепити… Лишаємо тих, що не можуть носити зброї, в тому переконанні, що як нам не доведеться вернутися, — то вони, як доростуть, підуть шляхом, яким ішли ми!“
Сльози капали з очей директора. Денеде, в перших лавках, чути було протяжне хлипання, або тихенький плач.
І в цю мить із уст катехита понісся різкий наказ:
— Хлопці, молитва!
І наче в відповідь на ті слова понісся з останньої лавки рівний, свіжий голос:
„Боже великий, єдиний…“
А за ним понеслося з грудей всіх:
„Нашу Вкраїну спаси!“
|
|
А там, десь далеко на півночі, ревіли вже большевицькі гармати.