За Україну/Незабудьки
| ◀ Остання молитва | За Україну Незабудьки |
|
Глибоко, в темному лісі побіч Лисоні, стрінув я маленьку, самотну, забуту всіма могилку. Березовий хрестик на ній утратив свою приманчиву білість; його рамена ледви трималися головного стовбця. На перехресті стовбця і рамен держиться на одному цвяшку табличка й на ній сліди напису:
„Пет...... ук.... У. С. С.... пав.... 917..... рідн.... край“.
Хрест почорнів, затерся напис, затратилася память про хороброго стрільця, що поклав голову за рідний край.
І жаль мені стало цього молодого життя. Мені здалося, що той, хто спочив у забутій могилі, був мій рідний, коханий, найближчий…
І досадно стало мені за себе й за всіх, що цю могилу забули! Мине ще рік-два, хрест впаде, прийдуть дощі та негода, зарівняють самотну могилу і — слід загине по Тобі, стрільче молодий!— Невже ніхто, ніхто про Тебе не подбає? — рвалося мені на уста. Невже всі забули?
Я кинувся поправляти хрест. Почав його зміцнювати, простувати… Нараз…
Око моє заманило щось незвичайне: в самому куточку могилки, в сутінні, я побачив корчик незабудьків. Голубими, несмілими квітками — визирали вони зпроміж трави й клонили свої дрібонькі платочки лагідно в бік могили.
Мені полекшало на душі. Я відчув, що є хтось, що не забув стрілецької жертви життя. Я зрозумів, що хтось пригорнув до себе молодецьке тіло, пробите ворожими кулями. Я побачив, що це Рідна Земля вкрасила забуту могилу — незабудьками…