Запропаща грамота

← Майська ніч, або Утоплениця

Запропаща грамота автор: Микола Гоголь

Мова оригіналу: російська. Перекладач: Леся Українка
Із збірника «Вечори на хуторі біля Диканьки». Опубл.: не раніше липня 1830, опубл.: 1831. Джерело: Український центр   Стаття у Вікіпедії 

Так ви хочете, щоб я вам розповів про діда? — Добре, чому ж не потішити оповідкою!

Ох, старовина, старовина! Що за радість, що за втіха впаде на серце, як почуєш про те, що давно, давно, і року йому і місяця нема, діялось на світі! А як вплутається ще який-небудь родич — дід або прадід, — ну, тоді І рукою махни: бодай я похлинувся за акахвистом великомучениці Варварі, коли не привиджується, мов би сам усе те робиш, — неначе вліз в прадідівську душу або прадідівська душа гуляє в тобі… Ну, мені нема гірш, як оті наші дівчата та молодиці: з'явись тільки їм на очі, — зараз: «Хома Григорович, Хома Григорович! а нуте, яку-небудь старовинну казочку! ось нуте-бо, нуте!» та-та, та-та, та-та, — і почнуть, І почнуть… Розказать-то, звісно, не штука, та подивіться, що робиться з ними потім у постелі. Адже ж я знаю, що кожна тремтить під укриттям, мовби її пропасниця трясе, і рада б з головою влізти в кожух. Дряпне об горщик миш, сама як-небудь зачепить ногою кочергу — крий боже! — і душа в п'ятах. А на другий день, як нічого не було; чіпляється знову: розкажи їй страшну казку, та й годі! — Що ж би таке розказать вам? Одразу і не наверзеться на думку… Так, розкажу я вам, як відьми грали з покійним дідом у дурня. Тільки зарані прошу вас, люди добрі, не збивайте з пантелику, а то такий кисіль вийде, що сором буде в рот взяти! — Покійний дід, треба вам сказати, був не з простих за свого часу козаків. Знав і твердо-он і слово-титлу поставити. В свято одчеше було апостола так, що тепер і попович інший нехай сховається! Ну, самі знаєте, що в тодішні часи, коли зібрати зо всього Батурина письменних, то нічого було б і шапки підставлять, — в одну жменю можна було б усіх убгати. То ж то нічого і дивуватись, що всякий, хто було зустрінеться, вклонявся дідові мало не в пояс. — Одного ж разу здумав вельможний гетьман послати за чимось до цариці грамоту; тодішній полковий писар — от, лиха година його знає, прозвища не згадаю… Вискряк не Вискряк, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцьок не Голопуцьок… знаю тільки, що якось чудно починається те мудре прозвище, — покликав до себе діда і сказав йому, що от виряджає його сам гетьман посланцем з грамотою до цариці. Дід не любив довго збиратися: зашив грамоту в шапку, вивів коня, почоломкався з жінкою та з двома своїми, як він їх звав, поросятами, з котрих один був рідний батько хоч би й вашому оповідачу, і зняв за собою таку куряву, неначе п'ятнадцять хлопців заходились гратись посеред вулиці в «кашу». На другий день, ще четверті півні не співали, дід уже був в Конотопі. На ту пору там був ярмарок: люду по вулицях такого, що аж в очу миготіло. Тільки ж, як була рання пора, то все дрімало, простягшись на землі. Коло корови лежав гульвіса-парубок з почервонілим, як отой снігур, носом; оддалік хропла, сидячи, перекупка, з кремінями, з синькою, дроб'ю та бубликами; під возом лежав циган; на возі з рибою — чумак; на самісінькій дорозі простяг свої ноги бородатий москаль з поясами та з рукавицями… Ну, всякого зброду, звичайно, як на ярмарку. Дід спинився, щоб роздивитись гаразд. Тим часом по ятках почали потроху ворушиться: жидівка почала бряжчати пляшками, дим посунув подекуди кружальцями, і дух від гарячих сластьон розійшовся по всьому ярмарку. Дідові спало на думку, що в нього нема ні кресала, ні тютюну напоготові: от він і пішов вештатися по ярмарку. Не вспів же він ступити і двадцяти кроків — як назустріч йому запорожець. Гульвіса, по виду знати! Червоні, як жар, штани, ясний барвистий пояс, при боку шабля і люлька з мідяним цепком по самі п'яти, — запорожець, та й годі! Ех, людці були! стане, випростається, поправить рукою молодецькі вуси, цокне підковами — та й ушкварить! та ще як ушкварить: ноги витинають, мов те веретено в баб'ячих руках, мов той вихор; торкне рукою по кобзі, по всіх струнах, та зараз, узявшись у боки, і летить навприсяди: утне пісні — гуляй душа!.. Ні, минули вже тії часи: не бачити вже більше запорожців!.. — От, як зустрілись, слово по слову, — чи довго пізнатися? Почали балакати, так що дід був уже зовсім і забув про своє подоріжжя. Напійка почалась, як на весіллі перед великим постом. Та, мабуть, наостанку надокучило бити горшки та шпурляти в людей грошима. Та й ярмаркові ж не вік стояти!

От умовилися нові товариші, щоб не розлучатися і дорогу держать укупі. Було давно надвечір, коли вони виїхали в поле. Сонце пішло на спочинок, де-не-де горіли замість нього червоні пасма; наоколо миготіли ниви, як празникові плахти чорнобривих молодиць. Нашого запорожця страшенні теревені взяли. Дід та ще другий приплентач-гульвіса подумали вже, чи не біс засів у нього. Звідкіля що й бралось! Приведенції та пригоди розказував такі чудні, що дід разів скілька хапався за боки та мало кишок не порвав од сміху. Тільки ж в полі дедалі все більше сутеніло, а разом з тим ставала безладніш молодецька мова. Далі оповідач наш зовсім замовк і здригався при найменшому шелесті!

«Еге-ге, земляче! та ти бо вже не на жарти почав сов лічити. Вже думаєш, як би додому, та на піч!»

— Перед вами нічого таїться, — сказав запорожець, одразу повернувшись, і звів на них нерухомий погляд. — Знаєте, що душа моя давно запродана нечистому!

«Ото яка дивовижа! Хто ж на своєму віку не знався з нечистим? Тепер-то й треба гулять, як то кажуть, на прах!»

— Гей, гуляв би я, та сеї ночі остатній час молодцеві! Гей, братця! — сказав він, ударивши їх по руках. — Гей, не поспіте однієї ночі! Не видайте! Вік не забуду вашої ласки!

Чому ж не помогти чоловікові в такій біді? Дід сказав прямо, що скоріш він дасть одрізати оселедця з своєї голови, ніж попустить чортяці понюхати тією собачою мордою християнської душі.

Козаки наші їхали б, може, й далі, коли б не обгорнула всього неба ніч, мов чорне рядно; в полі стало так темно, як під кожухом. Здалека тільки блищав огник, і коні, чуючи близько повітку, поспішались, настороживши вуха та уковавши очі в темряву. Огник неначе сунувся назустріч, і перед козаками з'явилась корчма, похилена набік, мов тая баба на дорозі, ідучи з веселих хрестин. В ті часи корчми були не те, що тепер. Доброму чоловікові не тільки розійтися, вдарити горлиці або тропака, — лягти навіть ніде було, коли в голову вкинеться хміль, а ноги зачнуть писати покой-он-по́. Двір увесь був заставлений чумацькими возами; під повітками, в яслах, у сінях, — інший зігнувшись, інший простягшись, — хропли, як ті коти, чумаки. Шинкар сам собі перед каганцем карбував на ломачці, скільки кварт та восьмушок висушили чумацькі голови. Дід, купивши третину відра на трьох, пішов під повітку. Усі троє полягали поруч. Але не встиг дід повернутися, аж бачить, його земляки сплять уже, як убиті. Розбудивши третього козака, що ото пристав до них, дід натякнув йому про обіцянку, дану товаришеві. Той прокинувсь, протер очі — та й знов заснув. Нічого робить, прийшлось самому стерегти. Щоб чим-небудь розігнати сон, дід оглядів всі вози, навідався до коней, запалив люльку, прийшов назад і сів знову коло своїх. Всюди було тихо, так що, здавалось, і муха не пролетить. Аж ось, здається дідові, ніби з-за близького воза щось сіре витикає роги… Тут очі йому почали злипатись, і він мусив щохвилини протирати їх кулаком та промивати позосталою горілкою. Як тільки ставало в очах трохи ясніше, — все зникало. Далі, трохи згодом, знов витикається з-під воза страшидло… Дід витріщив баньки, скільки мога; так проклята дрімота все туманить його; руки стали, як цурупалки, голова схилилась, і міцний сон знеміг його так, що він покотився як убитий. Довго спав дід, і, як уже сонце таки добре припекло йому виголене тім'я, тоді тільки схопився він на ноги. Потягшись разів зо два та почухавши спину, примітив він, що возів стояло уже не так багацько, як звечора. Чумаки, либонь, поїхали ще до світу. До своїх — козак спить, а запорожця нема… Питається — ніхто не знає; сама тільки свитка лежить на тому місці. Страх і думки обхопили діда. Пішов до коней — ні свого, ні запорожцевого! Що б то за знак був! Нехай запорожця взяла нечиста сила, але хто ж коней? Розміркувавши все, дід збагнув, що, мабуть, чорт приходив пішки, а як до пекла світ не близький, то він і вкрав коня. Гірко було дідові на душі, що не здержав козацького слова. «Ну, — думає дід, — нічого робить, піду пішки: може, якраз спіткаю дорогою якого купця, що їхатиме з ярмарку, — як-небудь куплю вже в нього коня». Тільки ж кинувся до шапки — і шапки нема! Сплеснув покійний дід руками, бо згадав, що вчора ще вони з запорожцем помінялись на якийсь час шапками. Кому ж більше вкрасти, як не нечистому! От тобі й гостинець гетьманський! От і привіз грамоту цариці! Тут почав дід вітати чортяку такими прізвищами, що, мабуть, не раз чхнулось йому тоді в пеклі. Одначе ж лайкою нічого не поможеш, а потилиці дід скільки не чухав, — нічого не міг придумать. Що його робить? Кинувся дід добирати чужого розуму: зібрав усіх добрих людей, що були тоді в шинку, чумаків і просто заїжджих, розказав, що так і так, таке-то лучилось горе. Чумаки довго думали, підперши батогами бороди, крутили головами і сказали, що не чували ще такого дива на цілому хрещеному світі, щоб гетьманську грамоту вкрав чорт. Другі додали, що коли чорт або москаль украдуть що-небудь, то вже поминай як звали. Один тільки шинкар сидів мовчки в кутку. Дід і підступив до нього. Уже коли чоловік мовчить, то, мабуть, у нього натоптано розуму. Тільки шинкар не був щедрий на слова, і коли б дід не поліз у кишеню за п'ятьма злотими, то був би дурно простояв перед ним. «Я навчу тебе, як знайти грамоту», — мовив він, одвівши діда далі. У діда на серці полегшало. «Я бачу по очах, що ти козак — не баба. Дивись же! коло шинку буде поворітка праворуч у ліс. Тільки почне у полі сутеніти, — щоб ти був уже готовий. В лісі живуть цигани і виходять із своїх шатрів кувати залізо в таку ніч, в яку тільки самі відьми їздять на своїх кочергах. Чим ті цигани промишляють навсправжки — знати тобі не треба. Багацько буде грімоту по лісі, та ти не йди туди, звідки будеш чути стукотняву; а буде перед тобою маленька стежка, побік обгорілого дерева: тією стежкою ти собі йди та й іди… Почне тебе терен дряпати, густа орішина дорогу заслоняти — ти все йди; і як прийдеш до невеличкої річки, тоді тільки можеш зупинитися. Там і побачиш, кого треба. Та не забудь набрати в кишені того, для чого й кишені зроблені… Ти знаєш, се добро і чорти й люди люблять». Сказавши те, шинкар пішов у свій закамарок і не хотів більш говорить ні слова.

Покійний дід був неабиякий чоловік: бувало, зустріне вовка, та зараз і зцупить його прямо за хвіст; пройде з кулаками поміж козаків — всі так, як груші, покотяться на землю. Одначе щось подирало йому поза шкурою, як увійшов він у таку глупу ніч в ліс. Хоч би тобі зориночка на небі! Темно та глухо, як у пивниці; тільки чутно було, що далеко-далеко угорі, над головою, холодний вітер гуляв по верховітті, і дерева, мов захмелені козацькі голови, весело хитались, шепчучи листям п'яну мову. Аж ось повіяло таким холодом, що дід згадав і про кожух, і зненацька немов сто молотів загриміло по лісі таким гримотом, що у нього задзвеніло у голові і, мов блискавкою, освітило на хвилинку увесь ліс. Дід зараз побачив стежку, котра пробивалась між чагарником. Ось і обгоріле дерево, і тернові кущі! Та все так, як було йому казано; ні, не піддурив шинкар. Одначе не зовсім було весело продиратись крізь колючі кущі; ще зроду не бачив дід, щоб прокляті шпички та сучки так боляче дряпались: мало не за кожним ступнем його поривало скрикнуть. Помаленьку вибився він на просторіше місце; скільки міг примітить, дерева рідшали і ставали дедалі такі товсті, яких дід не бачив і по той бік Польщі. Зирк — поміж деревами блиснула й річка, чорна, мов гартована криця. Довго стояв дід над берегом, роздивляючись наоколо. По тім боці горить вогонь і, здається, от-от має погаснути, та й знов відбивається в річці, що тремтіла, мов шляхтич у козацьких лапах. Ось і місток! «Ну, тут сама тільки диявольська чортипхайка хіба проїде». Дід одначе ступив сміливе і скоріше, ніж би інший встиг добути ріжок, щоб понюхати табаки, був уже по тім боці. Тепер тільки роздивився він, що коло вогню виділи люди, — та такі мацапури, що другим часом дорого б дав, аби б улизнути від такої знакомості. Але тепер нічого робить, треба спізнатись! От дід і виважив їм поклон, мало не в пояс: «Помагай біг вам, добрії люди!» Хоч би тобі одно кивнуло головою — сидять та мовчать, та щось сиплють у вогонь. Бачивши одно місце порожнім, дід без довгих заходів сів і собі. Довго сиділи мовчки. Дідові уже й надокучило; давай шарити в кишені, вийняв люльку, подивився кругом — ні одно не дивиться на нього. «Уже, панове добродійство, будьте ласкаві: як би так, щоб, наприклад, сказать, теє…» (дід жив на світі немало, знав уже, як підпускать баляси, а при оказії, може, і перед царем не вчинив би собі сорому), «щоб, наприклад, сказати, і себе не забуть, та й вам збитку не зробити. Люлька у мене є, та того, чим би запалить її, не мається». І на сю річ хоч би слово; тільки одна мацапура сунула гарячу головешку прямісінько дідові в лоб, так що коли б був трохи не одхилився, то могло б статися, що попрощався навіки з одним оком. Бачивши далі, що час даремне плине, одважився — чи буде слухати нечисте кодло, чи ні — розказувати про діло. Мацапури і вуха понаставляли, і лапи попростягали. Дід догадався забрав у жменю всі гроші, що були у нього, та й кинув мов собакам, туди, проміж їх. Як тільки кинув він гроші, все перед ним перемішалось, земля задрижала і — як уже він і сам не міг того розказати, — опинився мало не в самому пеклі. «Батьку мій рідний!» — охнув дід, роздивившись добре. Що за страшидла! мацапура на мацапурі, як то говоритьсяі Відьом така пропасня, як лучається іноді на різдво випаде снігу: та убрані, та розмальовані, мов панночки на ярмарку. І всі, скільки їх там було, як п'яні, оддирали якогось чортівського гопака. Куряву збили, боже спаси, яку! Дрижаки пройняли б хрещеного чоловіка, якби тільки побачив, як високо скаче бісовське кодло. Дідові ж, невважаючи на всю страхотняву, зробилось страшенно смішно, коли побачив, як чорти, крутячи хвостами, з собачими мордами, на німецьких ніжках звивались коло відьом, мов хлопці коло дівчат, а музики товкли себе в щоки кулаками, мов у бубни, та свистали носами, як у сопілки. Тільки ж побачили діда — так і потурили до його ордою. Свинячі, собачі, козині, дрохвині, конячі морди — всі попростягались та отак і лізуть цілуваться. Дід тільки плюнув, як тая погань його напала. Далі схопили його та й посадили за стіл, завдовжки, може, з дорогу від Конотопа до Батурина. «Ну, се ще не зовсім погано, — подумав дід, побачивши на столі свинину, ковбаси, кришену цибулю з капустою і багацько різних ласощів, — мабуть, диявольська шушваль не держить посту». Дід таки — не заважає вам теє знати — не гребав під случай перехопити сього-того на зуби: їв небіжчик добре, а через те, не пускаючись у розмову, присунув до себе миску з накраяним салом та окіст, взяв видельце, трохи чим меньше від тих вил, котрими господар бере сіно, захопив тим видельцем найбільший шмат, підставив скоринку хліба, аж зирк, досталося у чужий рот! Ось-ось над самим вухом — чутно навіть на весь стіл; як чиясь морда жує та плямкає. Дід нічого; схопив другий шматок і ось, здається, вже й по губах мазнув, тільки знов не в свою пельку пішло. В третій раз — знову у чужу. Розсердився дід, забув і страх, і в чиїх він лапах сидить, гримнув на відьом: «Що ви, іродяче кодло, задумали глузувати з мене, чи що? Коли не оддасте зараз моєї козацької шапки, то будь я католиком, коли не переверну вам свинячих ваших рил на потилицю!» Не встиг він вимовить останніх слів, як всі мацапури оскалили зуби і зняли такий регіт, що у діда аж у душі похолонуло. «Добре, — проверещала одна відьма, котру дід мав за найстаршу над усіма через те, що личина у неї була краща всіх, — шапку ми тобі дамо, тільки хіба тоді, як виграєш тричі в дурня!»

Що з ним зробиш? Козакові сісти з бабами в дурня грати! Дід одмовлявся, одмовлявся, далі сів. Принесли карти — такі засмальцьовані, якими тільки в нас попівни ворожать на женихів. «Слухай же! — заскавучала відьма вдруге. — Коли хоч один раз виграєш — твоя шапка; коли ж всі три рази зостанешся дурнем, то, не прогнівайся, не тільки шапки, а може, й світу більше не побачиш».

«Та здавай уже, здавай, чортова довбне! що буде, то й буде!» Вже ж і карти здано. Взяв дід свої карти в руки — дивиться не хочеться, така погань: хоч би тобі "а сміх один козир. Із мастей десятка сама старша, пари навіть ні одної нема; а відьма все суне п'ятерики. Прийшлрсь остатись дурнем! Не вспів же остатись дід дурнем, як з усіх боків заржали, забрехали, захрокали всякі морди: «Дурень! Дурень! Дурень!» — «А, щоб ти перелопалось, диявольське кодло!» — скрикнув дід, заткнувши собі пальцями вуха. «Ну, — думає, — відьма відкинула, тепер я буду сам здавать». Здав карти, засвітив козиря; подивився на карти: масть хоч куди і козир є. Перше діло йшло як не треба краще; тільки ж відьма суне — п'ятерик з королями! У діда на руках самі козирі! Не думавши, не гадавши довго, смальнув королів козирями!

— Еге-ге! се вже по-козацьки! А чим ти б'єш, земляче?

— Як чим? Козирями!

— Егеж, може, по-вашому се й козирі, тільки по-нашому — ні!

Зирк — справді проста масть. Що за дідько!

Прийшлось удруге бути дурнем, і диявольське кодло почало знов драти пельку: «Дурень! Дурень!», так що аж стіл ходором ходив, і карти стрибали по столу. Дід розпалився, здав уостатнє. Знов іде добре. Далі відьма знов п'ятерика; дід побив його і набрав з колоди повну руку козирів.

«Козир!» — крикнув він, ударивши по столу картою так, що вона зжолобилась навіть. Відьма, не говорячи ні слова, побила восьмакою простої масті.

«А чим се ти, стара чортяко, б'єш?» Відьма підняла карту: під картою була проста шостака. «Ач, диявольська мана!»- мовив дід і з досади вдарив по столу кулаками щосили. На щастя, у відьми була погана масть; а у діда, як на той час, трапились пари. Почав набирати карти з колоди, тільки — ані способу: дрантя таке, що дід і руки опустив. А в колоді більше ні одної карти. Походив уже так, не дивлячись, простою шостакою; відьма прийняла. «От, тобі й на! се що? Еге-ге! мабуть, щось воно та не так!» От дід карти нишком під стіл, та й перехрестив; зирк — аж у нього на руках туз, король, валет козирьовий, а він замість шостаки пустив кралю. «Ну, дурень же й я був!.. Король козирьовий! Що — прийняла? А, кошача мордо, а туза не хочеш? Ось тобі — туз! валет!..» Гримот пішов по пеклу; відьму напали корчі, і — звідки не взялась — шапку бух дідові прямісінько в очі! «Ні, сього мало!» — крикнув дід, підбадьорившись та надівши шапку. «Коли зараз не стане передо мною мій козацький кінь, то от побий мене грім на сьому самому нечистому місці, коли я не перехрещу святим хрестом вас усіх!» та вже був і руку звів; коли се зненацька загуркотіли перед ним кінські кістки.

«От тобі твій кінь!»

Заплакав бідолаха дід, як мала дитина, дивлячись на ті кості. Шкода старого товариша!.. «Дайте ж мені хоть якого-небудь коня вилізти з вашого кубла!» Чорт ляснув малахаєм — огир, як огонь, заграв перед дідом, і він, як птиця, вилетів наверх. Одначе страх обняв діда дорогою, коли той кінь, не слухаючи ні гукання, ні поводів, скакав через провалля та болота. В яких тільки місцях він не був — просто аж дрижаки проймали при самій розповіді!

Глянув дід якось собі під ноги — і ще гірше злякався: провалля! круча страшенна! А диявольській скотині ні гадки: просто через те провалля! Дід — держатись; коли де тобі! Через пеньки, через круп'я полетів сторч головою в провалля і так гепнувся на дні об землю, що дідові здалось, мовби й дух вибило.

Принаймні, що тоді з ним діялось, нічого не пам'ятав і як прочумався та трохи обдивився, то вже розвиднілось зовсім. Перед ним мріли знакомі місця, і він лежав на стрісі своєї хати.

Перехрестився дід, як зліз додолу. Що за чортів батько! Які тільки з чоловіком чудасії діються! Зирк на руки — всі в крові, подивись у бочку, що стояла стромко з водою — аж і вид теж у крові. Умившись гаразд, щоб не перелякать дітей, увіходить дід нишком у хату; коли дивиться — діти оступаються од нього, точаться назад та, жахаючись, показують йому пальцями, мовлячи: «Дивіться, дивіться, тату, мати, мов дурна, скаче!» І справді, сидить стара, заснувши перед гребенем, держить в руках веретено і сонна підскакує на лавці. Дід, взявши її потихеньку за руку, розбудив: «Здорова була, жінко! чи ти здорова?» Вона довго дивилась, витріщивши очі, далі пізнала діда і почала розказувати, що їй снилось, ніби піч їздила по хаті і виганяла лопатою горшки, цебри, — і ще чортзна-що таке далі! «Ну, — каже дід, — тобі снилось, а я навсправжки бачив. Треба буде, як я бачу, освятити хату. Тепера ж мені ніколи». Сказавши се та одпочивши трохи, дід добув собі коня і вже не ставав ні вдень ні вночі, аж поки не доїхав до місця та не віддав грамоти самій цариці. Там дід набачив усяких див, що стало йому розказувать надовго після того: про те, як він був заглянув у одну кімнату — нема, у другу — нема, в третю — ще нема, в четвертій навіть нема, та аж у п'ятій уже, зирк — сидить сама, в золотій короні, в сивій новіській свитці, в червоних чоботях і золоті галушки їсть; далі — як звеліла насипать йому повну шапку «синицями», як… та всього й згадати не можна! Про ту ж мороку свою з чортами дід і думати забув, і коли траплялось, що хто-небудь згадував про се, то дід мовчав, ніби то не до нього приходилось, і великої труднації стоїло впросити його розказати про все, як було. І вже, мабуть, за покуту, що не похопився зараз після того посвятить хати, з старою кожнісінького ранку, якраз в той самий час, диво робилось, та й годі: за що не візьметься, ноги починають своє, і от так аж жижки трусяться піти навприсяди.