Веселымъ людямъ на втиху!/Якъ чортъ укравъ гетьманську грамоту
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Козакъ-сырота | Веселымъ людямъ на втиху! Якъ чортъ укравъ гетьманську грамоту (Н. В. Гоголь) пер.: А. Е. Пивень |
Старынна писня про пана Лебеденка ▶ |
|
Такъ вы хочете, щобъ я вамъ ище розказавъ про дида? Такъ що-жъ! Розказать не важко, абы тильке слухалы! Эхъ, старовына, старовына! Що за утиха, ажъ серцю весело, якъ згадаешъ про те, що давно-давно, и года йому, и мисяця нема, робылось на билому свити! А якъ уплутаетьця якый небудь родычъ, дидъ або прадидъ, — ну, тоди и рукою махны! Такъ и здаетьця, що паче самъ усе те робышъ, або прадидова душа зализла въ тебе… Ни, мени бильше всього чудни наши дивчата та молодыци; покажысь тильке йимъ на-очи, заразъ и прыстануть: „Хома Грыгоровычъ, Хома Грыгоровычъ! А нуте, яку небуть страшну казочку! А нуте, нуте! „Тара-тара, та-та, та-та, и пишлы, и пишлы прыставать… Розказать то воно, звисно, не важко, та тильке подывитьця, що робытьця зъ нымы ноччу въ постели. Я-жъ добре знаю, що кажна трусытьця пидъ одіяломъ, наче йійи корчій бье, и рада-бъ зъ головою укрытьця. Де не-будь дряпне объ горщокъ кишка або мыша, чы сама торкне ногою кочергу, — и Боже мій! И душа въ неи вмерла! А на другый день, якъ ничого не бувало! Упьять прыстають: розкажы та й розкажы йимъ страшну казку… Щобъ-же вамъ розказать таке? Зразу не здумаешъ… Стрывайте! Розкажу я вамъ, якъ покійный мій дидъ гулявъ зъ видьмамы на карты въ дурака. Тильке зарани васъ просю: глядить, не збывайте съ толку, а то выйде така кваша, що совисно и въ ротъ буде взять! Покійный мій дидъ, нужно вамъ сказать, бувъ не изъ простыхъ въ те времня козакивъ. Знавъ винъ и твердо-онъ-то и слово-тытло поставыть и бувъ грамотюка, хочъ куды! У празныкъ, було, одхватае въ церкви апостола такъ, що теперъ и поповычъ другый сховаетьця. Ну, сами знаете, що въ ти времена, якъ зибрать зо всього Батурына грамотійивъ, такъ ничого и шапкы пидставлять, — въ одну жменю можна було всихъ забрать! А черезъ те и повага одъ людей була дидови така, що всякый зустричный кланявся дидови чуть не въ поясъ.
Одынъ разъ здумалось вельможному гетьманови послать для чого-сь грамоту до царыци. Тогдашній полковый пысарь, — отъ, бодай його морока взяла, и прозвыща його не згадаю… Вискрякъ — не Вискрякъ, Мотузочка — не Мотузочка, Голопуцьокъ — не Голопуцьокъ, знаю тильке, що чудне яке-сь прозвыще, — поклыкавъ до себе дида и сказавъ йому, що самъ гетьманъ нарядывъ його гинцемъ зъ грамотою до царыци. Дидъ не любывъ довго збыратьця: зашывъ грамоту въ шапку, вывивъ коня чмокнувъ жинку и двохъ своихъ, якъ самъ винъ йихъ называвъ, поросятъ, изъ которыхъ одынъ бувъ ридный батько хочъ-бы и нашого брата, и пиднявъ за собою таку куряву, якъ неначе душъ пьятнадцять малыхъ хлопцивъ загулялысь середъ улыци въ кашу. На другый день, ище не спивалы свитови пивни, якъ дидъ уже бувъ у Конотопи. Въ ту пору бувъ тамъ ярмарокъ: народу высыпало по улыцяхъ стильке, що ажъ у очяхъ мелькало. Тильке ище було дуже рано, и вси дрималы, попростягавшысь на земли. Биля корзыны лежавъ гуляка-парубокъ, зъ покраснившымъ якъ перець носомъ; дальше хропла навсыдячкы перекупка съ креминемъ, сынькою, дробомъ и бублыкамы; пидъ повозкою лежавъ цыганъ; на вози зъ рыбою — чумакъ; на самои дорози раскыдавъ ногы бородатый москаль съ поясамы и рукавыцямы.... одно слово, багацько всякого наброду, якъ и скризь бувае на ярмаркахъ. Дидъ остановывся, щобъ роздыватьця добре. Тымъ часомъ у яткахъ началы по троху ворушытьця. Жыдивкы сталы бряжчать кухлыкамы, дымъ пишовъ скризь и скоро по всему ярмарку запахло усякою стравою. Дидови прыйшло на умъ, що у його не стае огныва и табаку: отъ винъ и пишовъ блудыть скризь по ярмарку. Не успивъ винъ пройты шагивъ зъ двадцять, колы назустричь йому запорожець. Гуляка, и по морди выдно! Червони, якъ жаръ, на йому штаны, сыній жупанъ, цвитастый гарный поясъ, зъ боку шабля и люлька на мидному цепку телипаетьця по сами пьяты, — запорожець та й тильке! Эхъ, и люде-жъ! Якъ стане та выривняетьця, пидкрутыть рукою молодецьки вусы, стукне пидковамы, та й пиде наризувать козачка! Та ще якого козачка! Ногы выробляють такъ дрибно, якъ вертено у бабы въ рукахъ; якъ выхоръ, ударыть рукою по всимъ струнамъ бандуры и заразъ, узявшысь у бокы, пустытьця въ прысядку; заспивае писню, такъ и душа радуетьця!.... Эхъ! Пройшла пора: не бачыть намъ бильше запорожцивъ! Добре. Такъ зустрилысь. Слово за слово, чы довго до знакомства. Розвелы балачку таку, що дидъ совсимъ уже було забувъ и про свою дорогу. Гульбыще зробылы таке, якъ на свайби передъ велыкымъ постомъ. Тильке скоро набрыдло йимъ быть горшкы и кыдать въ народъ гришмы, та и ярмарку не викъ-же стоять! Отъ и збалакалысь нови прыятели, щобъ не розлучатьця и йихать у мисти. Бувъ уже пизній вечиръ, якъ выйихалы воны въ поле. Сонце сховалось на покой; кой-де тильке вмисто його краснилы по небови полосы; по полю рябилы нывы, якъ празнышни запаскы чорнобровыхъ молодыць. Запорожець заходывся дорогою брехать, та уже-жъ такы дыковынни брехенькы та прыказкы выдумувавъ, що дидъ и ще одынъ, прыставшый у йихню партію гуляка, подумалы, чи не бисъ зализъ у його! Дидъ не разъ хватався за бокы и чуть не надсадывъ соби бебехивъ одъ реготу! А въ поли робылось чымъ дали, усе темнише, а вмисти съ тымь и брехня запорожцева чымъ дали, усе ставала тихше, а пры кинци винъ и вовси прытыхъ и заходывсь кунять.
— Эге-ге, пане-брате! Ты и справди заходывсь счытать совъ! Думаешь, хочъ бы й додому та на пичь.
— Передъ вамы не потаю, товарыши, — сказавъ запорожець, обернувшысь до йихъ и вырячывшы свои банькы. — Чы знаете, що моя душа давно продана нечыстому?
— Не велыке й дыво розказуешъ! Хто на своему вику не знався зъ нечыстымъ? А колы таке дило, такъ тутъ и треба тоби, що называетьця, гулять на прахъ!
— Эхъ, хлопци! Гулявъ-бы, та въ цю ничь строкъ прыйшовъ! Чы чуете, товарыши! Сказавъ винъ, хлопнувшы йихъ по рукахъ: уважте моему горю! Не поспить одніеи ночи, не выдайте души нечыстому! По викъ не забуду вашои прыязни!
Якъ не пособыть чоловикови у такому лыху! Дидъ твердо заручывсь, що скорише винъ дасть одризать оселдецъ зъ своеи головы, чымъ допустыть чорта понюхать собачою своею мордою хрыстіянськои души.
Козакы наши йихалы-бъ може й дали якъ бы не обволокло усього неба темнотою, наче чорнымъ рядномъ, и не зробылось у поли такъ темно, якъ пидъ кожухомъ. Тильке далеченько де-сь свитылось, и кони, почувшы блызько стойло, пишлы швыдче, уставывшы очи и уши у темноту. Свитло, здавалось, само бигло назустричь, и скоро передъ козакамы показався шынокъ, схылывшысь дуже въ одну сторону, наче баба на дорози зъ веселыхъ хрестынъ. Въ ти поры шынкы булы не таки, якъ теперъ. Доброму чоловикови не то, щобъ розвернутьця, та ударыть горлыци або гопака, а и прылягты нигде було, якъ заберетьця въ голову хмиль и ногы почнуть пысать покой-онъ-по. Двиръ бувъ увесь уставленый чумацькымы возамы; пидъ повиткамы, у синяхъ, въ ясляхъ хто згорнувшысь, хто розкыдавшысь, хроплы уси, якъ коты. Одынъ шынкарь, сыдячы передъ каганцемъ, одмичавъ на палычци на карбижъ, скильке квартъ, и восьмухъ высушылы чумацьки головы. Дидъ, потребувавшы треть видра на трьохъ, пишовъ съ товарышамы въ сарай. Уси трое ляглы рядомъ. Не успивъ дидъ и разу повернутьця, колы бачыть, обыдва його прыятели уже сплять мертвымъ сномъ. Дидъ розбудывъ прыставшого до йихъ третього козака и нагадавъ йому, що треба берегты запорожця. Той уставъ, протеръ соби очи и упьять заснувъ. Ничого робыть, прыйшлось дидови одному караулыть. Щобъ розигнать якъ небудь сонъ, дидъ уставъ, обдывывся уси возы, що стоялы у двори, навідався до коней, закурывъ люльку, прыйшовъ на задъ и сивъ упьять коло своихъ. Тихо було такъ, що якъ-бы муха пролетила, такъ и ту було-бъ чуть. Колы ось здаетьця дидови, що изъ-за блыжнього воза що-сь таке сире показуе рогы.... Тутъ очи його началы злыпатьця, такъ що треба було йихъ часто протырать кулакомъ и пробанювать остаткомъ горилкы. Тильке очи прояснилы, якъ уже ничого не було выдно, десь страховыще зныкло. Трошкы перегодомъ, изновъ показуетьця изъ пидъ воза що-сь страшне та рогате… Дидъ вырячывъ очи, скильке можна; тильке проклята дримота усе передъ нымъ затуманювала; рукы въ його окостянилы, ногы одубилы и голову такъ крипко здавывъ сонъ, що винъ повалывся, мовъ убытый. Довго спавъ дидъ, и якъ прыпекло сонце добре въ його выбрыту потылыцю, тоди тильке схватывся винъ на ногы.
Позихнувшы разивъ зъ два и почухавшы спыну, побачывъ винъ, що чумацькыхъ возивъ у двори стояло уже не такъ багато, якъ зъ вечора. Чумакы выдно де-яки выйихалы ще до свита. Кынувся дидъ до своихъ — козакъ спыть, а запорожця нема. Ставъ пытатьця, нихто знать не знае; одна тильке верхня свытка лежала на тому мисти, де спавъ запорожець. Злякався дидъ и задумавсь. Пишовъ подывытьця на кони — нема ни свого, ни запорожського!
— Що за лыха годына? — думае дидъ. — Положымъ, що запорожця взяла нечыста сыла, а хто-жъ узявъ коней?
Обдумавшы усе якъ слидъ, дидъ догадався, що выдно чортъ прыходывъ нишкомъ, а якъ до пекла не блызько, то значыть винъ и узявъ його коня. Дуже досадно було дидови, що не выдержавъ козацького слова и не устеригъ запорожця.— Ну, думае винъ, — ничого робыть! Прыйдетьця идты пишкомъ: може попадетьця на дорози якый небудь барышныкъ, що йихатыме зъ ярмарку, то якъ-небудь уже куплю коня.
Кынувся дидъ шукать шапку, колы и шапкы нема! Насылу згадавъ винъ; що ище учора поминявся винъ шапкамы зъ запорожцем. Де-жъ вона теперъ бильше, якъ не у чорта, а тамъ зашыта гетьманська грамота! Отъ тоби и гетьманськый гостынець! Оце якъ-разъ прывизъ грамоту до царыци! Тутъ дидъ заходывся помынать чорта такымы прозвыщамы, що думаю, йому не одынъ разъ тоди чхалось у пекли. Тильке лайкою дилови не дуже пособышъ, а потылыци скильке не чухавъ дидъ — ничого доброго не выдумавъ. Що його робыть? Кынувся дидъ шукать чужого ума: зибравъ усихъ, що булы, въ шынку добрыхъ людей, чумакивъ и просто зайизжыхъ, и розказавъ йимъ, що такъ и такъ, таке-то скоилось лыхо. Чумакы довго думалы, попидпыравшы батогамы свои бороды, крутылы головамы, а дали сказалы, що не чулы такого дыва на билому свити, щобъ гетьманську грамоту укравъ чортъ. А други добавылы, що колы чортъ або москаль украдуть що небудь, такъ помынай, якъ звалы! Одынъ тильке шынкарь сыдивъ мовчкы у кутку. Дидъ и прыступывъ до його. Уже колы мовчыть чоловикъ, такъ значыть багато знае. Тильке шынкарь не дуже-то бувъ щедрый на слова, и якъ-бы дидъ не доставъ съ кармана пьять злотыхъ, то простоявъ-бы передъ нымъ даромъ.
— Я научу тебе, якъ найты грамоту, — сказавъ шынкарь дидови, одвившы його въ сторону. У дида и на серци одлягло. — Я бачу по твоему погляду, що ты козакъ — не баба. Слухай-же! Коло шынку блызько буде дорожка направо у лисъ. Тильке стане у поли прымеркать, щобъ ты бувъ уже на поготови. У лису жывуть цыганы и выходять изъ свого кубла кувать зализо у таку ничъ, у яку тильке видьмы йиздять на своихъ кочергахъ. Чымъ воны на самомъ дили занимаютьця, знать тоби того не треба. Буде багато стуку та грюку въ лису, тильке ты не йды туда, видкиля зачуешъ стукъ; а буде передъ тобою маленька дорожка, коло обгорилого дерева, — дорожкою тіею ты иды та й иды… Буде тебе теренъ дряпать, густа оришына загулять тоби дорогу, а ты усе иды; а якъ прыйдешъ до невелычкои ричкы, тоди тильке станешъ. Тамъ ты и побачышъ, кого тоби треба. Та не забудь набрать у карманы того добра, для чого и карманы зроблени… Ты самъ знаешъ, що добро те и чорты, и люде люблять.
Сказавшы оце, шынкарь сховався въ свою кимнату и бильше не схотивъ до дида и слова балакать.
Покійный дидъ мій бувъ чоловикъ не изъ рябкого десятка; бувало, зустрине вовка, такъ и ухватыть прямо за хвистъ; а якъ пройде съ кулакамы промижъ козакивъ, — такъ и попадають уси, якъ груши, на землю! Тильке и дида ставъ пробырать цыганськый питъ, якъ увійшовъ винъ у таку глупу ничъ у лисъ. Хочъ бы зирочка на неби! Темно та тыхо, якъ у вынному пидвали; тильке и чуть було, якъ далеко-далеко вверху, надъ головою, холодный витеръ гулявъ по верхивьямъ деревивъ, и воны роскачувалысь, якъ пьяни козацьки головы, и шепталы лыстямы пьяну ричь. Колы ось повіяло такымъ холодом, що дидъ згадавъ и про овечый свій кожухъ, и тутъ же зразу неначе сто молотивъ застукало по лису такымъ стукомъ, що у дида ажъ у голови загуло, и неначе блыскавкою освитыло на хвылыну увесь лисъ. Дидъ заразъ побачывъ дорожку коло обгорилого дерева, а по надъ нею росла оришына та густый терынъ. Якъ разъ же выходыло такъ, якъ казавъ шынкарь, — значыть винъ не обдурывъ його! Тильке не дуже-то весело було продыратьця черезъ колючый терынъ; ище зъ роду не прыходылось йому такъ, щобъ проклятый терынъ такъ дуже дряпався; частенько допикало такъ, що хотилось ажъ крыкнуть. Зъ велыкымъ трудомъ выбрався такы дидъ на просторе мисто и тутъ прымитывъ, що деревья рослы усе ридше и чымъ дальше, ставалы таки шыроки та товсти, що такыхъ дидови не доводылось бачыть и по ту сторону Польши. Глянувъ дидъ передъ себе, колы мижъ деревомъ заблестила ричка, та така чорна, якъ добре загартована сталь. Довго стоявъ дидъ коло берега, поглядаючы на всю бокы. Дывытьця: на тимъ боци горыть огонь и, здаетьця, ось-ось потухне, и упьять горыть и оддаетьця у води, а вода хлюпоче и трусытьця, якъ ляхъ у козачыхъ лапахъ. Колы ось черезъ ричку мисточокъ!
— Ну, тутъ хиба тильке одна чортова таратайка пройиде! — подумавъ дидъ.
Тильке винъ не ставь довго роздьвлятьця и смилыво пишовъ по мистку, и скорише, чымъ другый успивъ бы достать рижокъ и понюхать табаку, — бувъ уже на другому боци. Теперъ тильке розглядивъ винъ, що биля огню сыдилы люде та таки на выборъ усе красыви на морду, що въ другому мисти Богъ знае щобъ давъ, щобъ тильке одвьязатьця одъ такого знакомства. А теперъ, ничого робыть, треба було пидійты. Отъ дидъ дійшовъ до тыхъ людей тай уклонывся йимъ чуть не въ самый поясъ.
— Боже поможы вамъ, добри люде!
Хочъ бы одынъ кывнувъ до його головою! Сыдять уси та мовчять, та що-сь таке сыплють у огонь. Побачывшы, що одно мисто коло йихъ у кружку не заняте, дидъ безъ лышньои околышности сивъ коло йихъ и самъ. Сыдять ти люде — мовчять, и дидъ йимъ ничого не каже. Довго сыдилы мовчки. Дидови уже и набрыдло; давай винъ шарыть у кешени, вытягъ люльку, подывывся кругом, — ни одын не дывытьця на його.
— Уже, добродійство, будьте ласкови, каже дидъ, якъ бы такъ, щобъ, прымирно — дыскать, того… щобъ прымирно сказать, и себе, значыть, щобъ не забуть, и вамъ щобъ не въ обиду, — люлька-то у мене есть, та того, чымъ бы йійи запалыть, чортьма!
Упьять, хочъ бы слово хто сказавъ; тильке одынъ шырнувъ дидови гарячою головешкою прямо межы-очи, такъ-що якъ бы дидъ трохы не одвернувся, то головешка выпекла бъ йому одно око. Бачыть дидъ, що тильке даромъ проходыть времня, ставъ винъ розказувать йимъ свое дило; воны и уха понаставлялы и лапы попротягалы. Дидъ догадався. Забравъ у жменю уси гроши, яки у його булы, и кынувъ йимъ, якъ собакамъ, прямо въ середыну. Якъ тильке кынувъ винъ гроши, усе зразу передъ нымъ перемишалось, земля загудила и самъ винъ не стямывся, якъ опынывся чуть не въ самому пекли!
— Ой, лыхо! Матинко! — крыкнувъ дидъ, глянувшы коло себе. — Яки-жъ страховыща!
Дывытьця дидъ, а передъ нымъ зибралась мабуть уся нечыста орда изъ самого пекла. Однихъ видьмъ така була гыбель, якъ зимою бувае выпаде багато снигу: и вси чысто розряжени та розкрашени, якъ дивчата на ярмарку. И вси, скильке йихъ не було, якъ дурни, танцювалы якого-сь чортовського трьопака. Страхъ проннявъ бы крещеного чоловика тильке одъ того, що дывывся-бъ винъ, якъ высоко стрыбала бисова орда. На дида, хочъ и злякався винъ, а напавъ смихъ, якъ углядивъ, що чорты зъ собачымы мордамы, на тоненькыхъ ножкахъ, ковыляючы хвостамы, пидпуськалы бисыкы коло видьмъ, наче хлопци коло гарныхъ дивчатъ, а музыканты былы себе въ щокы кулакамы, якъ у бубонъ, и свыстилы носамы, якъ у сопилку. Тильке забачылы дида, заразъ и турнулы уси до його ордою! Свынячи, собачи, козлыни, дрофыни, кобылячи рыла — уси попростягалысь, та такъ и лизуть до дида цилуватьця! Плюнувъ дидъ, такъ гыдко йому зробылось! Потимъ-того схватылы дида и посадылы за стилъ, та такый довгый, то може буде довжыною зъ дорогу одъ Конотопа до Батурына.
— Ну, це ще не дуже погано! — сказавъ самъ соби дидъ, побачывшы, що на столи стоялы ковбасы, свынына, крышена цыбуля и багато другыхъ стравъ: — выдно чортова орда не держыть ніякого посту!
А треба сказать, що покійный дидъ не пропуськавъ доброго случаю, щобъ перехватыть сього-того на зубы. Не думаючы довго, прысунувъ винъ до себе мыску зъ саломъ та чымалый кусокъ свыныны, узявъ вылку, трохы тильке меньше одъ тыхъ вылъ, що беруть сино, захватывъ ею самый здоровый кусокъ, пидставывъ шматокъ хлиба и тильке що роззявывъ ротъ, колы глядь, — ажъ кусокъ той и попавъ у чужый ротъ, якъ разъ коло його уха, и чуть, якъ и плямкае и стукае зубамы на ввесь стилъ! Дидъ ничого; узявъ другый кусокъ и упьять, неначе и по губамъ у себе зачепывъ, а тильке и теперъ попавъ не въ свое горло. Дидъ у третій разъ, и знову те-жъ саме. Збисывся дидъ: забувъ и у чіихъ винъ лапахъ, прыскочывъ до чортивъ та якъ крыкне:
— Що вы, чортови души, здумалы сміятьця зъ мене, чы що? Якъ не оддасте мени заразъ моеи козацькои шапкы, такъ нехай я буду католыкъ, колы не переверну усыхъ вашыхъ свынячыхъ рылъ на потылыцю!
Не успивъ дидъ доказать послидни слова якъ уся орда выскалыла зубы и пидняла такый реготъ, що у дида и на души похолонуло.
— Добре, — проскавчала одна видьма, котру дидъ прынявъ за старшу надъ усымы, бо лычына йійи була сама найпаскудниша: — шапку оддамо тоби, тильке ажъ тоди, якъ згуляешъ зъ намы тры разы въ „дурня“!
Що тутъ робыть? Козакови систы зъ бабамы у дурака! Дидъ ставъ одказуватьця, одказуватьця, а дали, ничого робить, такы сивъ. Прынеслы карты, таки замазани, якымы тильке попивны гадають про женыхивъ.
— Слухай же! — закавчала видьма въ другый разъ: — якъ що хочъ разы выграешъ — твоя шапка; а якъ уси тры разы останешся дурнемъ, такъ не прогнивайся, не тильке шапкы, може и свита бильше не побачышъ!
— Здавай, здавай, бисова лычыно! Що буде, те й буде!
Узявъ дидъ свои карты у рукы — и дывытьця не хочетьця, таки скверни; хочъ бы на смихъ хочъ одынъ козырь! Изъ масти десятка сама старша и паръ немае; а видьма усе валыть пьятёркамы. Прыйшлось остатьця дуракомъ. Не успивъ дидъ остатьця дуракомъ, якъ зо всихъ сторонъ заржалы, загавкалы и захрюкалы морды:
— Дурень! Дурень! Дурень!
— Щобъ вы полопалысь, чортивъ заводъ! — закрычавъ дидъ, заткнувшы соби пальцямы уши.
Ну, думае дидъ, видьма той разъ пидтасувала, а теперъ я самъ буду здавать.
Здавъ дидъ карты, засвитывъ козыря; подывывся у свои карты: масть хочъ куда, и козыри есть. Пишло дило сперва неначе и добре, тильке скоро видьма пидсунула йому пьятёрку зъ королямы! У дида въ рукахъ одни козыри! Не думавшы, не гадавшы, якъ учыстыть дидъ увесь пьятерыкъ козырями!
— Эге-ге, це не по козацькому! А чымъ ты бьешъ, хлопче?
— Якъ чымъ? Козырями!
— Може це по вашому и козыри, а по нашому такъ ни!
Глянувъ дидъ, ажъ справди проста масть! Що за чортова робота! Прыйшлось и вдруге остатьця дурнемъ! А бисова орда упьять заревла на все горло:
— Дурень! Дурень! Дурень! — И одъ того ревыща ажъ стилъ хытався и карты стрыбалы по столи.
Дидъ розсердывся. Здавъ карты въ послидній разъ, и упьять пишло сперва наче добре. Видьма знову пидсунула пьятёрку; дидъ уси карты покрывъ и набравъ зъ колоды повну руку козыривъ.
— Козырь! — закрычавъ дидъ, ударывшы по столи картою такъ, що вона ажъ скрутылась; видьма покрыла восьмакою простои масти.
— А чымъ ты, старый чортъ, бьешъ?
Видьма пидняла карту, колы пидъ нею лежыть проста шостака.
— Ахъ, бисове навожденіе! — сказавъ дидъ, ударывшы зъ досады по столи зъ усіеи сылы кулакомъ. Добре, що у видьмы була плоха масть, а у дида, якъ нарошне, на ту пору усе пары. Ставъ винъ набырать изъ колоды картъ, тильке и мочи нема; така погана карта иде, що дидъ и рукы опустывъ, а въ колоди уже нема ни одніи карты. Походывъ дидъ уже такъ, не дывлячысь, простою шостакою, колы видьма прыняла.
— Отъ тоби й на! Що-жъ це таке? Э, тутъ що небудь не съ проста! — Думае самъ про себе дидъ.
Узявъ винъ, пидсунувъ потыхеньку карты пидъ стилъ та й перехрестывъ, колы дывытьця, ажъ у його въ рукахъ козырни тузъ, король и валетъ, а вмисто шостакы винъ походывъ кралю.
— Ну, дурень-же я справди бувъ! Король козырный! А що? Прыняла? Ага, бисова маты! А туза не хочешъ?.. Тузъ! Валетъ!..Застукало, загремило по всьому пеклу, а на видьму напалы корчи… Колы глянувъ дидъ, ажъ шапка його летыть та прямо йому межы-очи бу-бухъ!
— Ни, постойте! — закрычавъ дидъ, росхрабрывшысь и надившы шапку. — Якъ що заразъ не стане передо мною мій молодецькый кинь, такъ нехай мене убье гримъ, на оцьому самому нечистому мисти, колы я не перехрещу усихъ васъ святымъ хрестомъ!
И уже було и руку пиднявъ, якъ передъ нымъ забряжчалы кинськи кисткы.
— Оце тоби твій кинь!
Заплакавъ бидный дидъ, якъ мала дытына, глянувшы на йихъ! Жалко старого товарыша!..
— Дайте-жъ меня хочъ якого небудь коня, щобъ выбратьця изъ вашого кубла!
Чортъ ляснувъ арапныкомъ и де не взявся кинь, якъ огонь, и дидъ, якъ птыця, вылетивъ на йому наверхъ! Тильке на дида велыкый страхъ напавъ дорогою, бо його кинь ни окрыку, ни поводивъ не слухався, а таскавъ його, якъ бешеный, черезъ провалля та болота… Глянувъ разъ дидъ соби пидъ ногы, та ще дужче злякався: пропасть глыбока та круча страшенна пидъ ногами, а чортовому коневи и нужды мало! Прямо потаскавъ, черезъ неи! Дидъ пидскочывъ, не удержався и такъ и зашумивъ у пропасть ажъ на дно и такъ торохнувся объ землю, що неначе и духъ зъ його вылетивъ! Довго лежавъ дидъ безъ памьяты, а якъ прочумався трохы, такъ уже стало розвыднятьця; ставъ винъ роздывлятьця кругомъ, колы скризь знакоми миста, и самъ винъ лежавъ зверху на крыши своеи хаты!
Перехрестывся дидъ та й злизъ додолу. Що за бисова робота! Подывывся винъ соби на рукы, — уси въ крови; подывывся у дижку зъ водою — и морда въ крови! Оббанывся винъ, щобъ не злякать дитей, та й иде потыхеньку въ хату, колы дывытьця, перелякани диты йдуть до його задомъ, указують на матиръ, та й кажуть:
— Дывысь! Дывысь! Маты, мовъ дурна, скаче!
И справди такъ! Сыдыть його жинка, заснувшы передъ гребинемъ, у рукахъ держыть веретено, а сонна пидстрыбуе на лавци! Дидъ узявъ йійи за руку, розбудывъ потыхеньку та й каже:
— Здрастуй, жинко! Чы ты здорова?
Довго жинка дывылась на його, вытрищывшы очи, и насылу пизнала дида, а тоди стала розказувать, що йійи снылось, якъ пичь йиздыла по хати и выганяла зъ хаты лопатою горшкы, мыскы… и ище наверзлось багато чортъ-зна чого!
— Ну, каже дидъ, тоби снылось, а мени отаке справди робылось! Треба буде намъ освятыть хату… Мени-жъ теперъ дримать ничого, а треба йихать!
Оддыхнувшы трохы, дидъ доставъ соби коня и уже нигде не стававъ на дорози, а йихавъ днемъ и ноччу, покы не дойихавъ до миста и не оддавъ грамоты самои царыци. Тамъ надывывся дидъ такыхъ дывъ, що стало йому надовго писля того розказувать: якъ повелы його въ кимнаты, та таки высоки, що якъ бы хатъ десять поставыть одна на одну, такъ и тоди до верха не доставъ-бы; глянувъ винъ у одну кимнату, — нема; у другій — нема; у третій — тежъ нема, и въ четвертій нема, та уже ажъ у пьятій — дывытьця, сыдыть сама царыця, въ золотому винци на голови, у новенькій сирій свытци, въ красныхъ чоботяхъ и золоти галушкы йисть; якъ вона звелила насыпать йому повну шапку сыныцямы; якъ… та всього и згадать нельзя! Про свое лыхо съ чортамы дидъ и думать забувъ, а якъ случалось, що хто небудь спомынавъ про те, такъ дидъ мовчавъ, наче не про його и балачка йшла, и трудно було допросытьця його розсказать усе, якъ було… Тильке выдно у наказаніе за те, що не спохватывся заразъ освятыть хату, баби черезъ кажный годъ, и якъ разъ у те саме времня, усе робылось таке дыво, що танцюетьця було, та й тильке… за що не визьметьця, а ногы зативають свое и такъ и хочетьця пидты навпрысядкы!…
(Переведено изъ сочиненій Н. В. Гоголя).