Залишаюсь українцем/I/У Німеччині

by Богдан Гаврилишин

◀ Німецьке “звільнення”

Залишаюсь українцем. Бурхлива молодість Богдан Гаврилишин У Німеччині

З табору до табору ▶

Київ: 2011

У Німеччині

Справжні ж пригоди почалися незадовго до закінчення війни. В останні кілька місяців гітлерівського режиму доля звела разом нас, трьох молодих хлопців з України. Мені було вісімнадцять, Ромкові Трачу сімнадцять, а Любкові Детиняку лише шістнадцять. За старшинством я був лідером, хоча Ромко більше думав та планував, що нам потрібно робити, а Любко був безтурботним шибайголовою, який шукав пригод та був готовий робити будь-що небезпечне. Коли ми почули наближення бомбардування та канонад із Західного фронту, вирішили спробувати втекти з нашого табору та піти якомога далі на захід. Ми не хотіли знову бути “визволені” росіянами, як це було у 1939 р. Одної ночі спакували наші нечисленні речі та, попередньо простеживши, де стояли охоронці, тихо вислизнули з табору. Коли наблизилися до мосту, то захололи від страху. Пара німецьких солдатів охороняли його. Ми вже чули, що в ті останні кілька тижнів війни німецькі солдати без роздумів вішали чи розстрілювали тих, хто викликав підозру і не мав жодної офіційної причини перебувати там, де його піймали.

Посвідчення про працю Б. Гаврилишина у Австрії (Лінц). 1944 р.

Переходити міст було б самогубством. Спробувати переплисти річку в одежі та з рюкзаками було також надто ризиковано. З важким серцем, перелякані до смерті, ми повернулись до табору. Удача була на нашому боці. Нам вдалося повернутися до своїх ліжок. Дехто з молодих людей неподалік від нас чули, що ми повернулись, але дали зрозуміти, що нічого не скажуть про нашу спробу втекти. За кілька днів, навіть знаючи, що наше життя висить на одній волосинці, ми зробили другу спробу, скориставшись метушнею у таборі та пересуванням військ поблизу. Потім ішли вночі, намагаючись уникати основних шляхів і ховаючись удень. Ми дісталися до високого східного берега річки, яка, як потім дізнались, називалася Лех. З іншого її боку доносились постріли важкої артилерії і танків. Було зрозуміло, що ми дійшли до лінії Західного фронту. Ми виглянули з-за дерев і побачили маленький будинок за дорогою, по якій ходили та їздили на невеликих військових машинах німецькі солдати. Скрізь панував безлад. Солдати вже не воювали — вони втікали. Ми не знали, що робити далі. Подумали, що будиночок, може, покинутий. Його власники, певно, втекли подалі від лінії фронту. Вночі відправили Любка перевірити це. Будинок таки був порожній. Тоді ми тихо наблизились до нього і почали шукати, як можна потрапити всередину. За неймовірної щасливої припадковості ключ від будинку був захований над вхідними дверима. Ромко навпомацки знайшов його у темряві. Ми тихо зайшли, зняли взуття і, прощупуючи шлях, наштовхнулися на сходи, які вели у підвал. Ми спустились у нього й тільки там запалили сірника, щоб оглянутись.

Пошепки домовилися залишитись у підвалі хоча б на ніч, поки не почуємо, що лінія фронту вже на нашій стороні річки і ми на відвойованій американцями території. Дуже боялися, що нас знайдуть та схоплять німці, тому розробили план. Коли ми втекли з табору робітників і прямували на захід, знайшли кілька покинутих військових форм та три пістолети, залишені солдатами, які, певно, дезертирували. На всяк випадок ми забрали ці пістолети з собою. На щастя, старший син моїх сусідів в Україні, яких депортували до Сибіру, навчив мене не тільки грати на гітарі, а й одного разу з великою таємністю показав пістолет і навчив, як ним користуватись.

Ми вирішили, що кожен з нас по черзі буде стояти на варті біля вхідних дверей, тоді як двоє інших спатимуть у підвалі, поки не почують стук по підлозі. Тоді вони повинні якомога швидше підбігти до вхідних дверей. Ми піднялися сходами і спробували, як стоятимемо у трикутнику й стрілятимемо один в одного, якщо якісь солдати почнуть ламати двері. Ми мали стріляти одночасно по моїй команді. Я мав застрелити Ромка, він — Любка, а Любко — мене. Нам здалося, що це буде краще, ніж бути повішеними чи по-звірячому вбитими німцями.

Коли стояли в цій позиції, ми почули важкі кроки кількох людей. Безсумнівно, це були німецькі солдати. Чи знали вони, що ми в будинку, чи намагалися сховатись самі? Ми захололи від страху, хоч були максимально сконцентровані. Солдати кілька разів погрюкали у двері. Ми тримали наші пістолети, готові на мою команду застрелити один одного, але, на щастя, солдати вилаялись та пішли. Ця ніч була не найспокійнішою в нашому житті.

Зранку сонячні промені пробилися крізь віконниці. Не було чути канонад. Ми сиділи на підлозі, міркуючи, що робити далі. Раптом знову почули кроки, що наближались до будинку, і голоси: це були чоловік і жінка з молодим хлопцем. Ми знову розташувались по трикутнику й почали чекали. Здавалося, чоловік щось шукав, напевно, ключ. Кивнувши один одному, ми швидко відчинили двері й усі троє націлили пістолети на, як виявилось, власників будинку та їхнього сина.

Коли власники будинку увійшли, ми вибачилися за безлад, який влаштували у їхньому підвалі, й пішли. Ми знову повернулися до берега річки і поглянули на місто на протилежному боці. Вперше в житті побачили американських солдатів в їхніх уніформах та на військових машинах. На наш превеликий подив, німецьким дітлахам та жінкам, що аплодували воякам, американці розкидали апельсини, плитки шоколаду та, найважливіше, пачки сигарет. Більше року після завершення війни сигарети були мірою обміну, за яку можна було купити майже все, заплатити за квиток на поїзд чи зняти кімнату в готелі. Ми викинули пістолети й пішли до шляху, де зупинились на узбіччі, чекаючи на американців, тому що не знали, куди йти. За якийсь час з'явився джип з двома солдатами. На щастя, Ромко знав три слова англійською і навчив їх нас: “Ми не німець!” Джип зупинився, з нього вийшов солдат, наказав нам тримати руки вгорі. Він обшукав кожного з нас по черзі. Я був глибоко вражений, коли солдат забрав у мене два моїх єдиних надбання: зняв із зап'ястка ручний годинник та вийняв з кишені складаний ніж. Який парадокс, який контраст! Раніше ми побачили, як американські військовослужбовці розкидали в натовп те, що було справді на вагу золота для ворожого народу, а тепер забирали речі у нас так, ніби вони були солдатами Червоної армії, які, як ми довідались пізніше, постійно таке робили в центральноєвропейських державах. Потім солдат вказав нам сісти на капот джипа перед скляною заслоною. Ці солдати відвезли нас до міста і розташували у місці збору, де вже було багато людей різних національностей і віку.

Охоронець дав нам випити трохи води, а за кілька годин вишикували близько 150 чоловік і наказали маршувати з двома озброєними солдатами попереду колони та ще двома позаду. Було гаряче; спітнілі, втомлені, голодні, деякі поранені — ми ледь тягнули ноги. Під кінець важкого переходу нас заштовхнули у великий пустий гараж, який, певно, був призначений для вантажних або пожежних машин. Солдати роздали нам пляшки з водою і зачинили двері на ніч. Місця для відпочинку на цементній підлозі для всіх не вистачало, крім того, ми дуже потерпали від стухлого повітря. Вранці охоронці відчинили двері й дозволили нам пройтися внутрішнім двориком, випрямити ноги та подихати свіжим повітрям. За якийсь час нам знову наказали повернутися до гаражу для того, певно, щоб чекати там на допит. Ромко тихо розмовляв німецькою з приязним з виду американським солдатом, кажучи йому, що ми лише троє молодих хлопців, і жестами питав, чи не міг би він закрити очі на те, щоб ми вийшли з подвір'я. Солдат справді був доброю душею і дозволив нам утекти. Ми йшли полями, уникаючи дороги, поки дісталися до невеличкого села. Там ми побачили порожній барак, який, мабуть, служив житлом для остарбайтерів (робітників зі Сходу). Ми зайшли в нього, впали на ліжка з голими матрацами і з полегшенням зітхнули: ми вижили в найгірших умовах, тому в майбутньому нічого не могло статися настільки ж поганого як те, через що нам довелося пройти в ці останні кілька тижнів.

Події тих днів здавалися неймовірними, виникало враження, що вони були частиною сценарію фільму. Однак вони були реальністю, а не плодом уяви. Влітку 1957-го мене направили з Канади до женевської школи менеджменту, яка тоді називалась Центром навчання менеджменту (пізніше — Міжнародний інститут менеджменту, МІМ-Женева). Десь у вересні, маючи кілька вільних днів, я поїхав до Німеччини з моєю дружиною Лені. Ми знайшли місто Ландсберґ і той будиночок, в якому я ховався 1945-го. Постукали в двері. Відчинила нам хазяйка будинку. Я одразу пізнав її, а вона мене. Вона дуже гостинно запросила нас увійти. Увійшовши до зали, побачив її чоловіка, і він теж зразу впізнав мене. Я розповів господарям, що запам'ятав з того доленосного ранку. Ця пані та її чоловік розказали, як все виглядало і що відчували вони. Нас запросили на обід. Вочевидь, вони пробачили трьом дивним молодикам, яким мимоволі врятували життя.

Повертаючись до розповіді про 1945 рік і барак, варто сказати, що ми з'ясували, що перебуваємо у селі біля міста Ландсберґ. Десь за годину до бараку прийшли виснажені люди, потім ще кілька груп. Всі вони являли собою строкату суміш: росіяни, українці, військовополонені, робітники, бійці армії Власова^[1], дехто з концентраційних таборів ще у таборових уніформах. Через те, що їжі в бараку не було, ми мали випрошувати її у німецьких селян. Нам трьом таланило, бо ми вчили німецьку в школах за німецької окупації і могли спілкуватися з селянами, які давали нам їжу. За кілька днів барак був повний. Враховуючи наш вік та західноукраїнський акцент, більшість людей ставилася до нас підозріло. Вони, як і ми, вже чули, що відповідно до Ялтинської угоди всі колишні громадяни Радянського Союзу будуть повернені на батьківщину, і дехто цьому дуже радів. Однак ми якимось чином дізналися, що якщо нас повернуть, то не додому. Фактично майже всіх колишніх громадян Радянського Союзу, які були репатрійовані, серед них 1,8 мільйона українців, було заслано у місця, дуже далекі від їхніх рідних земель. Радянський режим врахував, що ті, хто побував у Німеччині, навіть під час війни, бачив, що ця країна значно багатша, в той час як радянська пропаганда стверджувала, що Радянський Союз був єдиним раєм для пролетаріату, а в західних країнах люди жили у страшній бідності. Репатрійовані поділилися б своїми спостереженнями з родинами й близькими друзями, проте не наважилися б говорити про це з незнайомими людьми.

Їжа залишалася великою проблемою, не стільки для нас, скільки для всіх інших “колег” по бараку. Якось кілька людей вирушили на пошуки їжі, а ми пішли за ними. Блукаючи трохи за селом, ми помітили кілька свиней за загорожею з колючого дроти. Одна з них лежала поблизу загорожі. Я знав, як потрібно колоти свиней, адже мій батько двічі на рік колов їх, а я йому допомагав. Я позичив рушницю в одного з чоловіків, приставив її до свинячої грудини навпроти серця і вбив її одним пострілом, не створивши багато шуму. Ми швидко перерізали дріт, витягли тушу свині, сокирою розрубали її на великі частини, поклали їх у мішки та швидко віднесли на спинах до бараку. В міжчасі хтось знайшов пів бареля квашеної капусти. Наша група працювала, розрізаючи свинину ножами на невеличкі шматки, дещо відкладаючи, а все інше кладучи до великого казана, де м'ясо варилося разом із квашеною капустою, і це було щось на зразок російського борщу (український борщ робиться з додаванням червоних буряків).

Йшла підготовка до святкового обіду. За збігом обставин, один з росіян приніс велику каністру синтетичного спирту, який німці використовували як паливо для моторів літаків. Борщ розподілили по тарілках, алкоголь розлили у кавові горнятка, і один росіянин, можливо лояльний комуніст, який сам себе вибрав головним на бенкеті, підняв тост: “За Родіну!” Ми втрьох, будучи добрими пластунами (скаутами), не підняли свої чашки, чим одразу ж привернули злі погляди “колег” по бараку. Пару секунд вагались: спробувати втекти чи просто вилити напій? Шанси вижити, так само як і здійснити такі спроби, були мізерними, тому ми підняли “келихи” і проковтнули пекучу рідину. Вплив її на мене був миттєвий. У напівнепритомному стані я спробував поїсти трохи борщу та м'яса, але натомість випив ще того огидного спирту. Пізніше мені розповідали, що я схопив рушницю та пішов бродити селом, стріляючи в повітря. Декотрі з людей осліпли, коли випили добру порцію того синтетичного алкоголю. Мені, однак, пощастило. Прокинувся серед ночі з кошмарним запахом блювоти. Страшенно боліла голова і я відчував відразу до себе. Поклявся собі, що більше ніколи не питиму алкоголь, навіть якщо це коштуватиме мені життя.

Кілька днів потому приїхав капітан НКВД і сказав нам, що залишиться з нами й відповідатиме за нашу репатріацію “на родіну”. Ми втрьох були в розпачі й одразу почали планувати, як можна її уникнути. Ми з ностальгією поговорили з капітаном про те, як добре було б, якби у нас була музика. Я по-аматорськи міг грати на гітарі, Ромко сказав, що добре грає на скрипці, а Любко — на мандоліні. Ці три інструменти скоро з'явились: можливо, вони були реквізовані у місцевого населення чи добуті нашим офіцером НКВД. Ми грали після вечері. Харч у той час нам давала Адміністрація допомоги й реабілітації Об'єднаних Націй (АДРОН - UNRRA). Ми грали українські та російські пісні й у такий спосіб заслужили певну симпатію і довіру всіх людей у бараку.

Одного дня офіцер НКВД радісно оголосив, що наступного ранку приїдуть вантажівки і ми вирушимо у подорож додому: “Поєдєм на Родіну!” Ми втрьох з удаваною радістю обмінялися поглядами, миттєво зрозумівши, що тікати потрібно тієї ночі. У зв'язку з тим, що й досі лишалась багато банд солдатів СС, які блукали довкола, кілька людей з бараку щоночі стояли на варті з рушницями. В останню ніч ми запропонували, щоб на варті стояли ми троє, бо молоді й краще відпочиваємо після втоми. Усі спакували свої скромні пожитки та лягли спати. Я стояв на варті. Ромко й Любко чекали, що коли всі глибоко заснуть, я подам їм сигнал і з взуттям у руках ми тихо вийдемо й побіжимо до лісу. Це спрацювало.

---

1. Власов був генералом Червоної армії, але пізніше погодився сформувати невеличку армію з військовополонених для боротьби проти Радянського Союзу.