Залишаюсь українцем/I/Німецьке "звільнення"

by Богдан Гаврилишин

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Чингізхан повертається

Залишаюсь українцем. Бурхлива молодість Богдан Гаврилишин Німецьке “звільнення”

У Німеччині ▶

Київ: 2011

Німецьке “звільнення”

У червні 1941 р. я поїхав до Львова, щоб побути кілька днів з родиною мого старшого брата Михайла (Міська), його дружиною та однорічним сином. Наступного дня до нас приєднався мій друг Влодько, брат дружини Міська. Раптом Михайла забрали до Червоної армії. Ми не знали, де він і куди його направили. Два дні потому я проходив неподалік головної вулиці Львова. Усі навколо були збуджені, а потім я побачив прохід німецької армії. “Прохід” у цьому випадку — не те слово. Вони, як на параді, їхали на військових машинах, у танках, з кількома мотоциклістами на чолі колони. Усі танки й машини здавалися абсолютно новими, гарно наполірованими. Моїм першим враженням було те, що це не звичайна армія, а одна велика військова машина.

Багато людей привітно махали німецьким солдатам. Вони думали, що німці прийшли звільнити нас від російської окупації. Гадаю, небагато українців у той час читали книгу Гітлера “Mein Kampf” (“Моя боротьба”). Хоча в 15 років я вже сформувався політично, теж не чув про існування цієї книги. Під час радянської окупації ми були цілковито ізольовані від зовнішнього світу. Тоді ж подумав, що принаймні ми були врятовані від депортації до Сибіру.

Вітальний настрій швидко розвіявся, бо ми опинились без харчів, як, мабуть, і більшість жителів міста, адже під час радянської окупації видавали щоденні харчові пайки й було неможливо запастися їжею. В перший день у нас ще було трохи кави, цукру і я знайшов кілька хлібних крихт. На другий день та протягом наступних двох їсти й пити нам було абсолютно нічого. Найбільше занепокоєння викликав однорічний Юрко, бо його не годували материнським молоком, а купити звичайне було неможливо.

Після трьох голодних днів до нас прийшла селянська жінка і продала нам півлітра молока. Я був сам з дитиною у квартирі. Дружина Міська намагалася знайти мого брата, а Влодько дізнався, що німці дещо реформували уклад життя у місті й, можливо, в пекарнях можна купити трохи хліба. Вдома мама майже напихала мене їжею, це мене зіпсувало. Я був дуже перебірливий в їжі й серед речей, які любив, молоко було на останньому місці. Однак коли в той день узяв до рук пляшку молока, руки почали тремтіти. Я відчув непереборне бажання випити його одним ковтком. Якимсь дивом опанував себе, підігрів молоко, але перед тим як налити його у пляшечку з соскою спробував чайну ложку. Смак тієї рідини був райський. Нічого до і після, хоча потім я бував у кількох найкращих ресторанах світу, не здавалося мені таким смачним.

За кілька годин прибіг Влодько і сказав, що в кілометрі від нашого помешкання продають хліб. Черга була довга, і він стояв у ній вже більше трьох годин, проте навіть не наблизився до магазину. Влодько прийшов наглянути за дитиною, тому я мав змінити його в черзі з надією купити буханець хліба. Простоявши у черзі більше чотирьох годин, врешті купив півкілограма. Коли я біг додому, не зміг опиратися запаху свіжоспеченого хліба й відкусив від нього невеличкого шматка. З того дня всі мої антипатії в їжі повністю зникли і я з великим апетитом їв усе, що було доступно.

Радянські служби безпеки за кілька днів до втечі на схід катували, по-звірячому калічили та врешті вбивали усіх в'язнів. Німці, прибувши до Львова, в перші ж дні відкрили в'язниці та відшукали здебільшого в підвалах знівечені тіла в основному українських націоналістів. Вони найняли місцевих працівників для того, щоб витягнути тіла і викласти їх у дворах в'язниць. Була спека, тіла швидко розкладались і сморід був жахливий. Я досі пам'ятаю це, бо ми разом з Влодьком пішли до центральної тюрми Львова, сподіваючись, що нам поталанить потрапити всередину і, можливо, знайти серед інших тіло мого брата Славка. Ворота в'язниці були зачинені, тому ми спробували перелізти через мур. Дісталися майже його верхівки, проте були змушені спуститися, бо сморід був справді нестерпний.

Десь на третій день після прибуття до Львова гестапівці стали розшукувати євреїв різного віку, вишиковували їх в лінійку і змушували йти вулицею до центральної в'язниці. Німецькі солдати крокували з обох боків вулиці, аби жодний єврей не втік. Люди ж осторонь споглядали, як євреїв вели до в'язниці. Мета цих вистав була очевидна. Під час радянської окупації 1939-1941 рр. деякі євреї, хоч і не тільки вони, співпрацювали з НКВД, доносили на українських активістів як у містах, так і в селах. Німці хотіли викликати ненависть місцевого населення до євреїв.

Коли я спостерігав за цим “парадом”, стався неймовірний випадок: чоловік з протилежного тротуару підбіг до літнього єврея і почав бити його по голові своєю палицею. Звук ударів дерев'яною палицею по голові був вкрай моторошний. Один з німецьких офіцерів (не впевнений — був він офіцером СС чи Вермахту) підбіг до того чоловіка, вирвав з рук палицю, переламав її через коліно та відкинув вбік. У глядачів цього видовища вирвалося мимовільне “Ах!” Я не знаю, що сталося з тим офіцером опісля. Чи його ув'язнили, піддали трибуналу, розстріляли? Ця подія була однією з тих, які вплинули на мої ставлення та переконання: зрозуміло, що не всі німці були злими за своєю природою. Офіцер, який діяв інстинктивно, був порядною людиною. Цілковито ясно, що немає нації чи етнічної групи, в якій всі люди були б погані, як нема й таких, де всі були б добрими.

За кілька днів провід ОУН оголосив про незалежність України та сформував уряд на чолі з прем'єр-міністром Ярославом Стецьком. Вони не просили дозволу заздалегідь й навіть не поінформували про це німецьке керівництво. Реакція не забарилась. Всі члени кабінету міністрів були заарештовані й заслані до концентраційного табору у Заксенхаузені. Звістка про це дуже швидко поширилася серед населення. Для нас це стало болючим усвідомленням реальності. Ми зрозуміли, що визволення України й інших захоплених народів не було метою війни Німеччини проти Радянського Союзу. Якби Гітлер виграв війну, ми, слов'яни, були б перетворені на рабів. Як “нижча раса” (Untermenschen) ми б мали доступ лише до базової освіти, достатньої для того, щоб бути компетентними робітниками, які б підкорялись жорсткій дисципліні й були позбавлені будь-яких громадянських та політичних прав. Від самого початку німецькі окупанти брутально ставились до місцевого населення. Запаси їжі безжально реквізували, організували нову поліцію, євреїв відшукували й відправляли до концентраційних таборів, у газові камери. Таким було “остаточне розв'язання єврейської проблеми”, яке вигадали нацисти: просто винищити всіх євреїв.

Після тижневої відсутності мій брат Місько повернувся додому. Під час перших кількох тижнів війни з боку Червоної армії не було майже жодного опору. На деяких частинах фронту цілі дивізії перейшли на сторону німців. Вони не знали, що замість перегрупування, переозброєння та відправлення на боротьбу проти “росіян” німці відправлятимуть їх на захід, саджатимуть за колючий дріт у відкритому полі. Вони потерпали від голоду й спраги, а тих, хто вижив, пізніше транспортували до таборів для військовополонених. Більшість радянських солдатів у паніці тікали на схід, часто залишаючи військове обладнання і навіть щойно призваних солдат, в яких не було часу вдягти військову форму, не кажучи вже про який-небудь вишкіл. Мій брат був одним з тих щасливчиків, яких завербували до Червоної армії, проте, втікаючи, залишили.

У вересні 1941-го німецька окупаційна влада дозволила відкрити лише десять середніх шкіл (гімназій) на території всієї Галичини та частини Волині з населенням у більш ніж 6 мільйонів людей. Мені пощастило бути прийнятим до однієї з тих шкіл у Чорткові поблизу Тернополя. Це була гімназія з хорошими викладачами та класичним навчальним планом, який охоплював латинську і старогрецьку мови, предмети з природничих та соціальних наук і навіть релігію. Саме вчитель релігії, монах-василіянин отець Дирда виявився для мене найцікавішим серед усіх вчителів. Він викладав догматику і апологетику. Корисним було те, що замість того, щоб розказувати нам про різні догми так, щоб ми сліпо приймали їх як “остаточну правду”, він заохочував нас ставити йому запитання, щоб розширити межі нашого розуміння, й тільки після того, як ми справді розуміли раціональне підґрунтя будь-якої догми, ми мали її прийняти. Він був єдиним вчителем, з яким ми могли спілкуватись не тільки в класі, а й після занять, коли найдопитливіші з нас супроводжували його більше кілометра до монастиря. Отець Дирда також очолював парафію та диригував гімназійним хором, який був і церковним хором. Він навіть брав нас, учасників хору, в концертні тури до цікавих місць Галичини, зокрема до Львова, співати для митрополита Української католицької церкви Андрея Шептицького в його резиденції.

Чортківська гімназія. 1942 р.

Отець Дирда відвідував також наші змагання з атлетики й іноді брав участь у деяких із них. Але найважливішим було те, що під час його недільних проповідей у церкві у віці 16-17 років я почув про Сократа, Арістотеля, Вольтера та Жана-Жака Руссо. Отець Дирда допоміг мені “легітимізувати” моє бажання бути вільною людиною, тобто самому судити, що добре, а що погано, що приймати, а що відкидати, що робити, а що не робити. Так само важливо й те, що він допоміг мені розвинути мою “інтелектуальну інфраструктуру”, важливість якої я зрозумів тільки пізніше.

Сертифікат гімназії в Чорткові. 1943 р.

Доля змусила мене пройти через п'ять різних систем освіти п'ятьма різними мовами. Польська, українська та російська, українська та німецька — за відповідних окупаційних режимів, притому, що середню школу я закінчив у таборі для біженців у Німеччині; англійська — під час навчання на ступінь бакалавра й магістра в університеті в Канаді; французька — для здобуття докторського диплома в Женеві. У мене було багато різних вчителів на цих стадіях моєї освіти, деякі з них були чудовими, більшість — посередніми. Отець Дирда був тим, хто вплинув на мене найбільше.

Три роки, проведені в Чортківській гімназії, були дуже важливі для мене ще з однієї причини. На початку першого року навчання, у зрілому юнацькому віці 15 років, я закохався в мою однокласницю Дарку. Кохання було глибоке і щире, але суто платонічне. Як будь-який хлопець у такому віці, я відчував сильний сексуальний потяг, однак, враховуючи виховання та власні переконання про те, що було правильним, не міг дозволити собі навіть подумати про секс, коли думав про Дарку. Дівчат, яких любили, не торкалися. Дівчину можна було обожнювати, захоплюватися нею, “піднести її на п'єдестал”, але не думати про те, що у неї під спідницею. Дарка була маленька, струнка, мала гарне обличчя і великі голубі очі, гарно заплетене біляве волосся. Вона чудово грала на фортепіано. На перервах між уроками ми обмінювались парою слів, а після школи я проводжав її додому. Після того як її мати запрошувала нас перекусити та випити чаю Дарка зазвичай сідала за фортепіано і грала, а я зачаровано її слухав. Вона відкрила мені класичну музику. До того часу я знав народні й релігійні пісні, проте не чув Шопена, Брамса, Шуберта. Вона грала свої улюблені композиції цих композиторів, але, будучи, напевно, так само закоханою в мене, як і я в неї, грала дуже емоційно. Так вона виражала свої почуття, про які не наважувалася сказати словами. Ці “рандеву” в неї вдома були надзвичайними. Я подобався її батькам, бо був хорошим учнем, допомагав Дарці з навчанням, коли потрібно, але в основному тому, що вони здогадувались про мої шляхетні почуття до їхньої дочки.

Сертифікат гімназії в Чорткові. 1944 р.

Ми ще не встигли закінчити сьомий клас (з восьми), коли лінія фронту стала зміщуватися до Чорткова. Прагнучи закінчити хоча б сім класів, я перейшов до гімназії в Дрогобичі, бо це було далі на захід і там жив мій дальній дядько. Дарка зі своєю родиною також переїхала далі на захід і одного дня ми зустрілися в Дрогобичі. Обоє інтуїтивно відчували, що життя може розділити нас і ми не зможемо більше побачитись. Це був чудовий літній день, удвох прогулювалися полем, коли опинились у затишному місці, де квіти огортали нас своїми духмяними ароматами. Ми сіли, з ностальгією поговорили, обережно поцілувались. На мій подив, Дарка лягла на траву і я зрозумів чому. Вона запропонувала мені найдорожчий прощальний подарунок — себе. Досить нерозумно в ту мить мені подумалось, що я “шевальє”, який має захищати честь своєї коханої, навіть у хвилини її слабкості.

Після війни ходили чутки, що Дарка померла за жахливих обставин. Після майже чотирьох десятиліть я отримав листа від її доньки, яка узнала мою адресу і написала, що вона з матір'ю відвідає Варшаву. Вона написала мені, тому що мати розповідала їй про мене дуже гарні речі. Я відповів на листа, а у наступному дочка Дарки натякнула, що вони можуть відвідати мене в Києві. Це було в 1989 р., коли я вже приїздив туди щомісяця. Вона прийшла з матір'ю до мого готельного номера. Коли я відчинив двері, кілька секунд був у стані шоку: Дарка була старою жінкою, зовсім не схожою на той образ, який зберігся у моїй пам'яті. В її очах я, певно, також мав вигляд старого чоловіка, а не її коханого Данка, якого вона пам'ятала. Однак, як це часто буває з давніми друзями, завжди легко згадати часи, після яких спілкування перервалось. Коли гості зручно влаштувалися, моїм першим запитанням було: “Дарко, пам'ятаєш нашу останню зустріч? Чи не вважаєш, що я повівся по-дурному?” Вона відповіла без вагань: “Так, абсолютно”. Ми говорили про наше життя за останніх кілька десятиліть. Я розповідав їй, що коли десь у світі робив щось таке, що вражало інших, скрізь казав, що я українець і що найталановитіші люди залишились в Україні. Я був переконаний, що належав до другої категорії талановитих українців. Це казав щиро, тому що вважав, що принаймні один хлопець у нашому класі був більш обдарований, бо знав латинську й старогрецьку мови набагато краще, ніж я. Тому запитав у Дарки: “Як ти вважаєш, Мілтон (так звали того хлопця) був більш обдарованим, ніж я?” Вона відповіла дещо з гумором, викликавши в мені приховане розчарування: “То правда”. Обоє розуміли, що Мілтон краще знав латину та старогрецьку не тому, що був більш обдарований, а скоріше тому, що його батько викладав у нас ці предмети. Ми розійшлися з почуттям, що залишились чесними одне з одним, навіть якщо це завдало болю, й більше не зустрічались. Вона мала родину та своє життя, а я мав своє. Не було ані мети, ані бажання поновлювати жодних стосунків між нами.

Моє навчання й емоційне життя на початку 40-х пересікали суворі політичні реалії. Німецька окупація ставала все більше й більше брутальною. У відповідь на це було створено підпільний рух опору. До 1942 р. він був уже добре структурованим. Виникла Українська головна визвольна рада (УГВР) як громадський орган для контролю за підпільною армією, яка називалась Українська повстанська армія (УПА), а також для встановлення контактів з опозиційними рухами в інших радянських республіках і налагодження певних відносин із західними країнами. УГВР відправляла емісарів за кордон, щоб поінформувати деякі уряди, що УПА створена для боротьби проти німецької окупації, але продовжувала боротьбу проти радянської армії, коли та знов окупувала Україну 1944 року.

У 1943 та 1944 рр. на Західній Україні склалася неймовірна ситуація. В той час як німці контролювали всі великі міста й основні транспортні шляхи, УГВР та ОУН разом з УПА володіли рештою території. Вони встановлювали адміністрацію, збирали податки, підтримували школи, навіть мали гарних шкільних інспекторів. Наприкінці 1944-го УПА відступила до Карпатських гір, звідки здійснювала напади на частини Червоної армії, поліцейські установи і так далі. Жодної підтримки з-за кордону не було. Зброю та амуніцію, яку вони мали, здобували тільки під час боїв. Сільське населення забезпечувало УПА їжею, ризикуючи тим, що їхні хати буде спалено. На піку популярності УПА нараховувала близько 200 000 бійців. Частковим підтвердженням цієї неймовірної кількості була угода, укладена у 1949 р. між Радянським Союзом, Чехословаччиною та Угорщиною про те, що десять дивізій армій цих трьох країн вступлять у боротьбу проти УПА.

Західні країни робили вигляд, що не знають, чи й не хотіли знати про цю ситуацію. Після Ялтинської угоди і спільної перемоги у війні вони сподівались на мирні та дружні відносини з Радянським Союзом. Вони не хотіли суперечити Сталіну. Тому 1951 р. УПА послала 1000 своїх солдатів, які пробилися через Чехословаччину, прямуючи до Австрії. Лише 330 воїнів УПА дійшли до Відня. Більшість було вбито на шляху або захоплено в полон. Тих, хто вижив, уважно вислухали у Центральній розвідковій агенції у Відні, проте жодних заходів з боку західних держав не було застосовано, адже будь-яка дія з їхнього боку могла призвести до серйозних конфліктів з Радянським Союзом, можливо, навіть до військової конфронтації.

Я був надто юний і надто кволий для того, щоб мене прийняли до УПА. Однак, якось у досить незначний спосіб працював для УПА бодай один день. У липні 1944-го я був у Славську, в Карпатах. Рештки німецької дивізії “Галичина” перевозили поїздом з Бродів після нищівної поразки, ймовірно до Угорщини, де їх мали перегрупувати, переозброїти та відправити назад воювати проти радянської армії. Німці створили цю дивізію 1942 року, пообіцявши, що використовуватимуть її тільки на Східному фронті. Більшість із тих, хто вступив до цієї дивізії, діяли за інструкціями ОУН, сподіваючись, що там їх добре витренують, озброять, а коли з'явиться можливість, вони приєднаються до УПА й воюватимуть проти німців чи проти “червоних”. Все це було досить наївно. Влітку 1944-го кілька німецьких дивізій опинились у “підкові” в Бродах, оточені радянськими військами. Щоб врятувати своїх солдатів, німецькі генерали вирішили витягти їх звідти і натомість послати дивізію “Галичина” на передбачуване знищення. Тих, хто вижив і відступав, вивозили потягом в напрямі Угорщини.

Коли потяг зупинився у Славську, я з моїм другом Влодьком проходили вагонами, пропонуючи освіжаючі напої та пошепки промовляючи: “Якщо ви хочете приєднатися до УПА, можете вийти з потяга, піти наліво, сховатися в лісі, а як потяг поїде, ми відведемо вас до найближчої військової частини повстанців”. Наша місія була захоплююча, проте погано закінчилась. Нас зловили німці й ми отримали щось на зразок “запрошення” до Німеччини, від якого було важко відмовитись. Потім був майже цілий рік важкої праці, жорсткої дисципліни, поганої їжі й жодного “світла в кінці тунелю” до травня 1945-го, коли війна закінчилась. Чи варто детально описувати ті останні дев'ять місяців “німецького раю”? Навряд. Там не було нічого, що я бажав би згадувати, до того ж я був молодий, тому намагався перетворювати навіть небезпечні й важкі життєві ситуації на просто неприємні пригоди, надіючись, що ці пригоди гарно закінчаться.