Залишаюсь українцем/На шляху до Нового Світу
| ◀ Слово до читачів | Залишаюсь українцем На шляху до Нового Світу |
ЧАСТИНА I. БУРХЛИВА МОЛОДІСТЬ ▶ |
|
24 серпня 1947 року в Бременгавені я швидко піднявся на борт великого вантажного судна, на якому, здавалося, не було жодного члена команди, вийшов сходами на палубу й поглянув на море. Вперше у своєму житті, дивлячись на Захід, побачив морські простори аж до обрію. Я прямував до Нового Світу, залишаючи позаду старий, який не мав вікових зморшок, проте все ще загоював шрами, залишені війною. Все довкола в руїнах, особливо у Німеччині — результат численних “килимових бомбувань”. Навіть завали ще не повністю розчистили. Країни та їхні народи були виснажені тою страшною війною. В той час я не дивися назад, а думав про майбутнє у Новому Світі, що здавалося таким багатообіцяючим. У порівнянні з Західною Україною, яка була частиною Австро-Угорської Імперії, а пізніше під польською адміністрацією між двома світовими війнами, Канада була для мене країною мрій.
У Німеччині, в таборі для біженців, мене найняла компанія “Abitibi Power and Paper” (Абітібі Пауер енд Пейпер) на працю лісоруба у Канаді. Компанія виготовляла папір з волокон деревини. Для цього потрібно було зрубати багато дерев, очистити їх від гілля, розрізати на колоди довжиною вісім футів, скласти їх у корди 8×4×4 фути, щоб потім сплавити річкою до найближчої залізничної станції чи прямо на паперову фабрику.
Сотні молодих українців найнялися для вирубки лісу в Північному Онтаріо. Необхідними якостями для цієї роботи були: трохи м'язів та мало в голові. Я, як і багато моїх українських одноплемінників, не розмовляв англійською мовою, тому був миттєво прийнятий на роботу.
Кораблі під назвою “Свобода”, побудовані у великій кількості протягом Другої світової війни, призначалися для транспортування американських солдатів до Європи, а по її закінченні використовувалися для перевезення іммігрантів до Північної, а деякі — до Південної Америки. Звісно, це були не вишукані лайнери. Ми спали у гамаках, вишиковувались у чергу за їжею та дотримувалися майже військової дисципліни. Їжа була краща, ніж у таборі для біженців, та набагато краща за ту, яку давали у робочих таборах Німеччини, де впродовж року чи довше жила більшість із щойно найнятих лісорубів. Кожна вібрація мотора наближала нас до Нового Світу. Вечорами, стоячи на палубі та дивлячись на море, уявляв, що я перебуваю у зачарованому світі. Небо було чисте, світив місяць, а його відображення у грайливому морі здавалося стежкою з діамантів. Ця місячна доріжка ніби вказувала на Захід, до чудового майбутнього.
Я мріяв про це майбутнє у Новому Світі, навіть будував деякі плани, що робитиму, коли закінчиться контракт лісоруба. Ці чудові мрії почали пробуджувати також спогади про минулі два десятиліття: деякі з них були щасливі, проте більшість я бажав би стерти з моєї пам'яті. Однак спогади відмовлялися щезати…