Жива могила/Шостий розділ
| ← Розділ п'ятий | Жива могила (VІ роділ) автор: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна |
Розділ сьомий → |
| Мова оригіналу: російська. Перекладач: Юрій Хорунжий Опубл.: 1889. Джерело: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари. — Київ: Наукова думка, 2000. — С. 592-596. — (Новітня українська література). — 5 000 прим. — ISBN 966-00-0602-0  Стаття у Вікіпедії
|
Минув місяць, другий, третій. Вже й листя покинули дерева і наспіли справжні морози: насунули сірі хмари, сипонув сніг, білою шапкою накрився ліс, сріблястою скатертиною постелився степ. Ось уже незабаром і Різдвяні святки... а про пана Жмайла та про його хоробру рать ні слуху, ні духу: поїхали й ніби у воду впали.
Сидить Дарина в своїй світелці на дзиґлику біля віконця, — очей не зводить: і степ, і ліс, і небо — все білим саваном укрилося — нудьга яка, нудьга! Що сталося з Романом, де він тепер? Може, саме цієї миті який-небудь татарин... Господи, збережи і помилуй! І велика сльоза по сльозі падають на тонке шитво. А може, саме цією хусткою перев’яжу Романа?! І серце так радісно заб’ється, і якась чудовна тепла хвиля пробіжить тілом, та з надією і вірою підіймаються очі до образів, котрі освітлено невгасимою лампадою.
Потяглися довгі, зимні вечори. Лежить Дарина на ліжкові, зіпершися головою на лікті, а сторічна ветха нянька одноманітним старечим голосом, похитуючи сивою головою, розповідає старі казки. І постають перед Дариною з темного кутка страшні й дивовижні образи: ось повзуть зловісні дракони з палаючими очима, ось пролетіла на мітлі страшна відьма з розплетеною косою, а он на тонкій гілляці, над таємничим озером гойдається бліда русалка зеленоока в білому довгому вбранні — вся у водоростях, ось у рожевому промені промайнула жінка, ні, легкий ангел із зіркою на чолі, а за ним і козак-нетяга — рятівник і захисник. І юрмляться ці образи і тихо кивають Дарині то сивими, то граційними голівками, а стара, шамкаючи, тихим безпристрасним голосом веде казку за казкою.
Моторошно Дарині: чи не сталося щось із Романом — хіба мало і нині цих чаклунів і чаклунок, а по глибоких ярах і темних лісах — мавок та русалок? „Господи, зглянься над нами! — зі страхом шепоче вона, тулячи руки до грудей. — Бабусю, вони й тепер стрічаються?” — „Хто їх відає, дитино, люди зустрічали!” — „Чи не сталося чогось лихого з нашими?” — „І-і... козаку нема чого боятися: в нього шабля посвячена, проти неї нечиста сила немічна. Ото як повернеться Роман, то вшкваримо весілля, ще й тобі сина-козака виняньчу!” Коли б так було! Та ні, це неймовірне щастя! Як вона припаде до нього, як розповість, скільки вистраждала, як пригорнеться! Із темряви дивляться на неї кохані очі тим самим поглядом, котрий так грів серце. А про батька й Романа ні слуху, ані вісточки...
Молиться вона, здається, всю душу вкладає в молитву. До церкви вибереться — там якось не так. Не той і отець Андрій: засумував старий, чорнобривенька Олеся давно вже вийшла заміж за Івана Богуша і поїхала на веселу Україну.
Прийшов лютий — сердитий і мокрий. Вечір, мокрий сніг стукає в шибку. В просторій світлиці, у чистій печі яскраво палають і тріщать дрова; на печі — каганець; на лавах рядками сидять дівчата, прядуть прядиво; посеред хати дід снує основу; пані спостерігає, щоб дівчата не марнували часу; тут таки й Дарина. Нудно в хаті, тільки одноманітно хурчать веретена та лине дівоча тиха сумна пісня. Рипнули двері, на порозі — баба.
„Пані, бандуриста прийшов”. — „Приведи його, та неси сюди закуски й наливки”. Всі заворушилися: ось тепер вони довідаються, що робиться на білому світі. Завмерло серце в Дарини: як страшно! Чи не краще й не знати про свою долю? — До хати увійшов високий статечний старий. Сиві вуса його спадали на груди, оселедець закрутився навколо вуха, на лобі залягли дві глибокі зморшки; сліпе обличчя було виразне, а незрячі очі нібито промовляли. Старий крокував твердо, просто; хлопчик ніс бандуру. Дівчата вклонилися; пані пішла назустріч. „Будьте здорові, діду!” — „Будь здорова й ти!” — „Сідайте, діду, втомилися?” — „Сядемо, час і відпочити”. — „Прошу ближче до печі, скиньте кирею і не погордуйте, повечеряйте з нами, чим Біг послав”. Дід поволі опустився, зняв кирею і озирнувся, нібито хотів і міг когось побачити...
„А дочка де?”
Дарина підійшла.
„Еге, як підросла: давно не був у вас, — поклав руку їй на голову. — Е! Заміж пора... все росте... а нам час і спочити!”
„Ех, діду, куди вам спішити, ви ще не старий!”
„Що ти, пані, — дід ласкаво усміхнувся, — я і сам забув, скільки мені років... багато... багато... То давай, що там у тебе наготовлено?”
Дід перекусив.
„А що, дідусю, в білому світі діється? Чи не чув ненароком про похід пана Жмайла?” — „Чув, чув, можна й заспівати!” Дід розпушив вуса: „Ану, хлопче, подай мені бандуру!” Він бережливо витяг її з мішка, здмухнув порох. Пролунали перші акорди і всі принишкли. Пальці вдарили по струнах і полилася урочиста дума. Про похід пана Жмайла йшлося в ній, про звитягу його хоробрих товаришів та про завзяття пана Романа. Гей, багато сміливих лицарів, але ніхто не зрівняється з молодим Громикою!
Завмирає Даринчине серце, ловить кожне слово. Переможна була битва: далеко загнали козаки татарське військо, багатьох бранок відібрали, та тільки погано вона скінчилася: бачили козаки, що в старого Громики на спині невигойна рана. Сором пойняв козацькі душі: хто міг нанести той підступний удар ззаду? Поховали козаки старого Громику, та певно, Бог покарав їх за чиюсь зраду, бо відтоді жодний козак ще не повернувся додому.
Тоді Україна зажурилася,
Де ж ви з паном Громикою опростилися?
Тоді брати-орли заклекотіли,
Де ж ви нашого Громику поділи?
Тоді сиві хмари заплакали,
Де ж це ви Громику поховали?
Не на милій Україні,
На далекій на чужині?
Врочистим акордом завершилася дума. Завмер голос бандуриста; по хаті розлігся плач — в нім було усе: і жалість, і радість, і розрядка болісно-напруженого стану.
Цілу ніч не спала Дарина. Безсонна з радощів ніч! Він живий, він повернеться повитий славою! Збулися її мрії! Невже, невже настане щастя? Не спиться Дарині, не спроможна вона заснути, а думки одна за другу заманливіші товпляться в її голові. Розповісти б, поділитися б з кимось своїм щастям! І палко шепочуть вуста: коханий мій, жаданий мій — ти живий, ти також будеш щасливий!
На ранок усіх підняла тривога: приїхав пан Жмайло. Вискочила Дарина, зібралася на ґанку вся челядь. Важко зліз пан з коня, махнув челяді рукою, ледве поздоровкався з жінкою, сухо зиркнув на Дарину, мовчки пройшов до своєї кімнати — і ні слова... Ахнули всі й диву далися: що з ним сталося? Ветхим стариганом став Жмайло: очі провалилися, ніс загострився гачком, побіліли чуприна й вуса, зігнувся колись могутній стан; похмурий, як дощова хмара. Чи не захворів? Що трапилося? Кинулася до нього пані розпитувати: що й до чого, але даремно — мовчить Жмайло. „Не занедужав ти часом? Не гукнути нам знахарку? А, може, покликати батюшку?”
„Ховати вже мене хочеш? — Жмайло повільно підвів згаслі очі на дружину. — Заважаю вам? — він зареготав. — Не трудися — ще не скоро помру!”
„Та що ти, бігме, полікували б тебе, дивишся й допомогло б, бачу: щось тобі муляє, до себе не подібний...” „Не подібний, кажеш?..”
„Ти геть з обличчя спав, я усе ж пошлю...”
„Облиш! Сам себе вмію лікувати і ніщо мене не тривожить! Дурне тобі лізе до голови. Затям: ніщо!!” Він стукнув кулаком по столі: „Йди собі!”
Чому ж про Романа батько не каже й слова? Якась підозра закрадається в Даринчину душу. Спитати — духу бракує. Нехай відпочине й поправиться — тоді. Розпитує в козаків: кажуть — живий, здоровий, з гучною славою, з багатими дарунками з походу поїхав; ще до Дністра його бачили...
Чому ж мимоволі щемить і стискається серце? З приїздом пана Жмайла ті крихітки весілля, що зблискували часом, загасли, і щось важке, гнітюче навалилося на домівку. Минув тиждень — старому не ліпше, він кріпиться, хоче обдурити себе й інших; минає другий — відчуває Жмайло наближення смерті і скликає він до своєї світлиці всіх домочадців: хай послухають його останню волю. Увійшла Дарина та так і остовпіла на порозі: вона й раніше лякалася цієї похмурої кімнати, а сьогодні тут було жахливо — тут пахло смертю.
Праворуч од дверей, на низькому оттомані, вкритому зеленою ковдрою, на високо підмощених червоних подушках лежав батько. Ні, це не він! Дарина не пізнала його: перед нею лежав столітній старець. Як страшно вирізнялося на подушках зеленкувато-жовте висхле обличчя. Сива чуприна розпатлалася, запечені губи гадючаться жорсткою посмішкою. Глянув на Дарину Жмайло — і затерпла вона.
Всі стоять, нахиливши голови; поруч старого плаче пані: про що вона жалкує? Що принесла їй ця людина окрім зла? Жмайло підвівся на ліктях і почав хрипким голосом:
„Зібрав я вас тут усіх, щоб ви почули мою останню волю: моя остання воля об тім, щоб дочка моя Дарина вийшла заміж; вона сама лишилася серед нашого роду — їй і продовжити його треба. Поклянись, жінко, що рід мій не згасне!”
Пані намагалася щось відповісти, та голос не слухався. „А ти, — звернувся він до Дарини, — ти поклянися мені, що слухатимеш матір; я і з того світу вас усіх бачитиму. Поклянися!”
Дарина здригнулася.
„На коліна і клянися!”
„Батьку, тату... а!..”
„Клянешся?”
„А Роман?”
Старий підвівся, блиснув очима і моторошно зареготав: „Тепер, — вигукнув він громовим голосом і повернув до Дарини жовті білки очей, — тепер і за Романа...” Але кров ринула горлом і задушила останні слова. Страшний хрип, підведена рука закостеніла в повітрі. Дарина заплющилася, пані кинулася до оттоманки — на подушках лежав жахливий труп.