Жива могила/П'ятий розділ
| ← Розділ четвертий | Жива могила (V роділ) автор: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна |
Розділ шостий → |
| Мова оригіналу: російська. Перекладач: Юрій Хорунжий Опубл.: 1889. Джерело: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари. — Київ: Наукова думка, 2000. — С. 587-591. — (Новітня українська література). — 5 000 прим. — ISBN 966-00-0602-0  Стаття у Вікіпедії
|
Бачить пан Жмайло, що тане Дарина, сумуючи за Романом, і вирішив він будь-що видати доньку заміж: їдуть до них женихи, один по одному, один за другого пишніший, знатніший — з України, з Волині, з далекої Польщі. Захотів ти, пане Жмайле, присилувати до шлюбу доньку, та непросто це, не такої вдачі Дарина, недарма ж батькова донька!
Після тієї фатальної сутички не лишилися в Жмайлів і Олеся з батьками, вони покинули похмурий будинок і поспішили до своєї невеликої, зате веселої домівки. Морок і сум повністю заволоділи старовинним гніздовищем. Злоститься Жмайло, плаче пані Жмайлиха, тільки Дарина зберігає мовчанку — ні слова, тільки все блідне й блідне. І кипить злість в пана Жмайла.
„Слухай, жінко, — грізно мовив він до дружини, — довго дурітимеш?”
Пані Жмайлиха витерла очі хустиною: „Та я так... дитини шкода”, — голос її тремтів. — „Чого це тобі шкода її? Набридли мені ваші бабські примхи, — завтра віддам її за машталіра, за чабана, за свинопаса!” — і пан Жмайло пристукнув ногою. У дверях з’явилася Дарина: вона була біліша за стіну і тихо тремтіла, лише очі поблискують з-під міцно зсунутих брів.
„Тату! — тихо, але твердо почала вона, — як не хочеш віддати мене за Романа, то не шматуй мого серця, відпусти до монастиря; все життя молитимусь за вас Богові і святій Панні”. — „Що? — заревів Жмайло, — ти ще мене вчитимеш?! Кошеня! Сам знаю, що мені робити! Завтра підеш заміж, скручу, пов’яжу, а повінчаю — чуєш моє слово — завтра ж!” — „Батьку, змилуйся, не можу я... не піду я...” Дарина впала навколішки. „Схаменися! Чи ж я тобі не батько? Чи не вільний робити, що надумав?” — „Так, тату, ти породив мене, ти і над життям моїм пан. Так вихопи ж цю турецьку шаблю і вбий мене, але серця мого тобі не зломити ніколи... ніколи...” — Очі в пана Жмайла наллялися кров’ю, Дарина принишкла, пані Жмайлиха впала на коліна. — „Ось ти яка! А-а!” — він вихопив шаблю — клинок блиснув у повітрі й... — „Дитина, дитя... убий мене!” — пані кинулася Жмайлові до ніг. Він зціпив зуби, відкинув шаблю і, крутнувшись на закаблуках, важкими кроками вийшов із світлиці.
І все принишкло в домі... Дарину знетямлену підвели; пані Жмайлиха плаче перед образами; дівчата витирають очі — жаль бідної панночки — та й страшно, до чого тільки не додумається Жмайло? Старенька нянька хреститься і бурмоче щось дивне; всі тремтять, всі із жахом чекають останнього слова пана Жмайла. Тільки Дарина немов заледеніла — чого їй боятися тепер, чим її залякаєш? Тікати, тікати — тільки в цім порятунок! Вже й темна ніч розпросторилася над переляканими мешканцями, а в світлиці пана Жмайла лунають важкі грізні кроки. Припала пані Жмайлиха до замочної шпарини, боїться й дихнути: що робить розгніваний чоловік? Та замок міцно замкнено, в шпарині ключ, тяжко зітхнула пані й безнадійно почвалала порожніми покоями до тієї світлиці, де лежить її безталанна дочка. А в Жмайловій світлиці темно, лише дві тоненькі смужки місячного світла і відбиваються в блакитній криці старовинної зброї. Пан Жмайло тяжко крокує, брови насуплені, часом крізь зціплені зуби вилітають уривчасті вигуки: „Не піде... не піде... не така! Замурувати на смерть... — згасне рід!” І знову важке мовчання і глухий шум кроків. „Позбутися його... позбутися... молода... забуде...” Але раптом очі його зблиснули злим вогником: зупинився, як укопаний, ударив себе рукою по лобі і... злісно, радісно зареготав... Місяць сховався за хмару, зі старовинної вежі, ніби у відповідь на його регіт, тричі прокричав пугач: „поховав, поховав, поховав!”
Настав ранок. Жмайло вийшов із світлиці до жінки. Пані Жмайлиха завмерла, вона боялася звести очі на чоловіка, вона боялася прочитати в них безжальне рішення. Проте Жмайло спритно поцілував їй руку. Пані підвела очі. — „Що ти, що ти?” — „Як це — що? День добрий, пані!” — „Що це з тобою?” — „Нічого, гукни Дарину!” — „Ой, ти щось намислив! Пожалій, пане!” — вона простягла до нього руки. — „Нічого не задумав поганого: просто хочу побачити дочку!” Пан Жмайло розпушив вуса й присів на дзиґлик. — „То ж поспіши!” Пані кинулася: за хвилину привели Дарину. Вона зупинилася в дверях і притулилася головою до стіни. Що сталося з нею протягом ночі! Лице прозоре, під очима чорні кола. „Гм! — вимовив Жмайло, глянувши на дочку, — то підійди до мене!” Дарина не повірила власним вухам. В голосі старого звучала незвична ласкава нота.
„То подивися на мене! — він навіть ніжно провів долонею по доньчиній щоці, — чого боїшся?”
„Слухай, дочко, не ворог я тобі; коли вже ти так затялась, то я, мабуть, погоджусь...” Всі ахнули, Дарина впала навколішки перед батьком, схопила його руки, з її очей полилися сльози; пані Жмайлиха щасливо усміхалася, хотя очі її вкрилися пеленою, але то були теплі, щасливі сльози, в яких потонули тяжкі зітхання...
„Так, — продовжив Жмайло, — я нікому не бороню шукати твоєї руки, хто б він не був — друг чи недруг, та тільки дістанешся ти найхоробрішому лицарю. Нехай твій Роман заслужить такої честі. То як — ти задоволена?” — „Тату, тату...” Дарина пильно подивилася на батька — ласкаво посміхалися його очі... але в їхній глибині відчула щось недобре...
І ось засилає пан Жмайло по всіх усюдах гінців: „починаю, мовляв, велику війну, і хто хоче замати руку моєї доньки, тих запрошую до походу”. Прибув посол і до пана Романа. „Вибач мені, пане, що круто з тобою повівся; що поробиш — така моя вдача, та час нам і замиритися! Хочеш, пане, мою дочку взяти — то я не проти, та тільки дав собі лицарське слово: дістанеться вона тому, хто найхоробріший серед козаків; прошу пристати до нашої бойової дружини”.
Зрадів і здивувався пан Роман. Добре, добре, можна і в похід вирушити! Завоюємо собі щастя! Добудемо Даринової руки! А що саме так буде — він не сумнівається, чи хтось здатний з ним позмагатися? Ось тільки розлука... але ж хутко повернемося, і тоді вже назовсім... назавжди... Нетерпляче підганяє пан Роман батька свого до походу.
Віщує Дарині щось серце, сняться недобрі сни... Але настає останній вечір перед походом. Давить туга Дарину, нудьга смокче серце, передчуває горе, а надія шепоче; нехай повернеться з походу мій найхоробріший і найславніший, почнуть думи складати про його подвиги, пісні співати, сам батько визнає його за достойника і... а... тоді... тоді... але несподівано зиркне на неї батько, зазміїться на його губах переможна посмішка... і надія опускає крила, каменем падає, а серце заб'ється тоскно, ніби підстрелений птах.
Та якось воно буде, а сьогодні вона щаслива, сьогодні вона ще побачиться з Романом.
Сперлася Дарина на білий мур — дивиться очікувально вдалину; високий замок, внизу ледь помітна річка, як страшно коливається на ній сивий туман, а он десь далеко в'ється дорога з гори на гору — саме звідти має приїхати він... Щось шелеснуло в траві, Дарина швидко озирнулася. — Нічого страшного, то ящірка зблиснула на місяці яскравою спинкою і знову сховалася під камінь. А що робиться вдома? Замок спить, згасли всі вогні, тільки місяць перламутром відливає в скляних вікнах. Який похмурий замок, наче насуплений стариган! Скільки довелося їй витерпіти в цьому замку. Як багато горя за такий короткий час! Та слава Богу, минулося все, як важкий сон. А Романа все немає! І тоскно вдивляються в стуманілу далину очі... Чому ж він не їде? Чи не трапилося чогось? Господи, збережи і помилуй, не може він не приїхати, не може поїхати, не попрощавшися зі мною! Пролунав короткий тупіт. „Романе!” Дарина впала до нього на шию: — „Коханий мій, забери мене з собою; я не переживу тут без тебе. Я нудьгуватиму й сумуватиму, не знаючи, що з тобою! Романе, — вона притиснулася до нього щока до щоки, — коханчику мій, як я люблю тебе!” Він цілував її коси, очі, вуста... „Ось як повернуся з перемогою, тоді й хвилини не чекатиму: візьму та й повезу тебе до свого замку... тоді вже ніхто не відбере моєї Даринки”. — „Чи так воно буде, козаче мій, ох, не віриться мені, не бути нам разом!”
„Ні, Дарино, я серцем чую, що нас ніхто не роз'єднає. І клянуся тобі, Дарино, перед чистим небом і за свідка беру наше козаче сонце, — він показав на місяць, — що ніколи не покину тебе, і що б зі мною не трапилося, а приїду по тебе!” Щось зловісне вчулося Дарині в цій клятві — їй стало не по собі. А час збігає — хвилина по хвилині. — „Час їхати! Благослови мене в щасливу путь!” Дарина здригнулася: „Уже?” Вона поклала руки йому на плечі.
„Господи, Царице Небесна, — вона захоплено підвела очі до неба, наче сподівалася цієї ж миті побачити якесь знамення. — Ти захистиш мого Романа від будь-якого лиха!” Він пригорнув її до себе так міцно, ніби вмираючий, що тулиться до життя. „Романе! Коханий мій!” Ще одна мить і кінь рвонувся, Дарина припала до муру: вона ще не плаче, вона стежить за ним, її серце ще наповнене коханим; та ось востаннє мелькнула за горою червона шапка: як глухо, як порожньо навкруги!..