Етноґрафічний збірник/2/Чорноморські народні казки й анекдоти
| Етноґрафічний збірник. Том II під ред. Михайло Грушевський Чорноморські народні казки й анекдоти (зібрав Митрофан Дикарів) |
Паралєлї й уваги ▶ |
|
Подаю тут тільки малу частину зібраного мною казочного материялу. Далеко більше зібрано його мною з р. 1892 по 1896 в Воронїжчинї, і змістом той материял далеко цїкавійший від чорноморського. Ріжниця тут залежить переважно від характеру і стану тутешнїх кореспондентів: більше писарів областного правлення.
Маючи на метї видавати воронїжські материяли окремо, я їх і не даю тут; та й з чорноморського материялу я вилучив усї леґенди, котрі належать до св. Миколи, бо їх я маю видати в систематичній обробцї, разом з иньшими однородними леґендами. Вилучив я також чотири небилицї, заслані мною Б. Д. Грінченкови до другого випуску його „Этнографическихъ матеріаловъ“.
Від видавця етноґрафічних материялів, звичайно, вимагаєть ся, щоб він систематизовав їх і порівняв з надрукованими ранїйш. З поводу сього я скажу, що провинциялови виповнити такі вимоги вельми затрудно, бо він часто-густо не може не тільки знайти на місцї або придбати, а навіть і знати про істнованнє потрібної лїтератури, особливо нової. До того ще багато видань стало біблїоґрафічними раритетами, і придбаннє їх провинциялови може бути лиш недосяжною мрією.
З другого боку систематизация і зіставленнє видаваного материялу є річею цїлком умовною, залежною від того, якої теориї держить ся видавець: чи мітолоґічної, чи історичної, „чи теориї позичання“, і т. д., і через те вони не можуть цїлком задовольняти навіть вимог певного часу.
Що до народу, він подїлює казки на дві катеґориї: перша — „побрехеньки“ і друга — „колись була правда“. Саме слово казка народом розумієть ся, яко супротилежність слів: бувальщина, правда. Здавало ся б, що на такій підставі легко чинити подїл казок; але така думка була б помилкою. Під впливом християньства поганська мітолоґія, що колись вважала ся правдою, тепер повертаєть ся в казку, в „брехню“. З сеї „брехнї“ одна частина стає дитячим майном, друга-ж перетворюєть ся в „правду“ відповідно новому сьвітоглядови. Задля сїєї мети до поганських мотивів поволї примішують ся християнські, поганські імена також заступають ся християнськими і т. д. В сїм напрямі одні з казок, можна сказати, дійшли до краю, а иньші спинили ся на півдорозї.
Але се перетворюваннє поганської казки чинить ся не в одній місцевости: частїйш певна етноґрафічна ґрупа позичає від сусїдів уже готові християнські мотиви і продовжує дальше в тім-же напрямі, або-ж звертаєть ся до поганського первотвору, відповідно захованим забуткам поганської старовини.
Брак друкованого материялу для більшости поодиноких місцевостей не дозволяє вистежити, які стадиї перейшла та чи иньша казка в даній місцевости, і скільки в неї вложено самостійної творчости. А як кожна казка може й на-далї перероблювати ся і до того не скрізь однаково, то вона повинна бути зазначена в кожній даній місцевости, хоч би вона нїчого нового не давала в етноґрафічній лїтературі [кажу: нїчого зглядно, бо абсолютної тотожности тут не може бути]. В такім разї вона буде цїнним материялом для дальшої істориї народного сьвітогляду і народної творчости в даній місцевости.
Р. 1896, лютого 20.
Служи́в оди́н наш хло́пець у жи́да у наймах. Раз вони́ позмага́лись з жи́дом: той ка́же, що на́ш Бог ста́рший, а той ка́же — наш. Ото́ жид і ка́же: „Коли́ хо́чиш призьві́рить, так дава́й ми тебе́ за́мкнимо у на́шу це́ркву: ти тоді́ поба́чиш, що на́ш Бог ста́рший“. — А що́ж, замика́йте. Ну, і замкну́ли його́ на ніч у це́ркву. Чи до́вго він там сиді́в, чи ко́ротко, коли́ се захоті́лось йому́ про се́бе: він, ни до́вго ду́мавши, взяв і нападлю́чив там. Одмика́ють ура́нці жиди́ це́ркву. — Ну, що́ ба́чив? — Та що́ ба́чив: вихо́де ва́ш Бог, а зго́дом і наш. — Дава́й би́ць ця! — Да́вай! — От ва́ш Бог як тьо́пне на́шого — та́к наш і п.....в; а да́лі на́ш Бог як розве́рниць ця та як смальне́ ва́шого — так ва́ш аж ус...ся. Ось хоч подиві́ць ця, коли ни ві́рите. Коли́ туди́, аж там е́-ет (= от-яка) кучугу́ра наве́рнута! Тоді́ жиди́ як дава́й собі́ тим добро́м го́лови масти́ть, як дава́й масти́ть.... Ти́м то вони́, бі́сови жиди́, такі́ й руді́.
(Катеринодар 7 травня 1895 р. Записано мною с переказу козака станицї Павлівської Єйського оддїлу Олександра Юхимовича Півня, 25 лїт, з осьвітою духовного училища).
Умер у Москалі́в піп, вони́ й мірку́ють собі, кого́ б їм настановити попо́м. І нара́дили ся вони́ настанови́ти тако́го Москаля́, що був на Дінщині́: він хоч і чита́ти не тя́ме, так за те-ж до́бре там навчи́в ся гра́ти на ка́рти. Той не став одмага́ти ся, і став попо́м. Почина́є він учи́ти пі́вчих, що їм сьпіва́ти у це́ркві, і тоді́ вже кли́че усіх до церкви. Зібрали́сь Москалі́. — „Чи нема́ тут ча́сом Хахла́?“ пита́є піп. — „Ні (ка́жуть), нема́!“ — „Ну, гляді́ть же, щоб не було́ ни Хахла́, ни пів-Хахла́, ни чве́рть-Хахла́!“ Тоді́ вино́се він із ві́втаря одну́ кни́гу і пита́є парафія́н: „Чи мо́жете ви чита́ти сю кни́гу?“ — „Ні (кажуть), не мо́жемо!“ — А коли не мо́жете, ми однесемо́ її наза́д!“ Вино́се дру́гу: „А сю кни́гу мо́жете ви чита́ти?“ — „Ні, ба́тюшка, і сеї не мо́жемо!“ — „А не мо́жете, ми і сю однесемо́ наза́д!“ Вино́се він тоді́ ка́рти: „А сю кни́гу мо́жете чита́ти?“ — „Та сю тро́хи мо́жемо чита́ти!“ — „Ну, от-се й до́бре, що мо́жете! Так дава́йте-ж чита́ти її. От-се́ шоста́ка, а от-се сьома́ка. Шоста́ку бє сьома́ка, а сьома́ку — восьма́ка…“ Тоді́ оберну́в ся до пі́вчих і пита́є їх: „А що́ ви роби́ли, як не було́ ни не́ба, ни землі́?“ — „А ті сьпіва́ють: „Ми городили плетні́!“ А Хахо́л визира́є з яко́гось кутка́ та й пита́є: „А куди́-ж ви коля́ки вбива́ли?“ Піп, почу́вши се, розлютова́в ся і затупоті́в нога́ми: „Каза́в я вам, щоб не було́ у церкві́ ни Хахла́, ни пів-Хахла́, ни чве́рть-Хахла́!“ Впійма́ли вони́ бі́дного Хахла́ і посадови́ли його в куту́зку, чи куди́ там. Там вони хоті́ли що-сь ви́вірити. А йому́ захоті́ло ся про се́бе: він візьми́ та й напаску́дь там. На дру́гий день пита́ють його́: „Ну, кажи́ нам, що́ ти ба́чив?“ — „Та ба́чив я, що ваш Бог прийшо́в та й ка́же на́шому: Дава́й би́ти ся! — Дава́й! — Так наш Бог як зви́зне ва́шого — та́к ваш и впо́рав ся“. А ті тоді́: „Наш Бог, на́ше й г...о́!“ Та дава́й собі́ тімя мазать. Так тим ото́ вони́ вистрига́ють собі́ на ті́мї гуме́нце. Я не зна́ю, в якій се губе́рні Москалі так вистрига́ють.
(Катеринодар. 17, II, 96. Подав ґімназист Сл-йон).
Раз зійшли́сь Ні́мець з на́шим чолові́ком са́ме тоді́, як гроза́ була́. От Ні́мець і пита́є на́шого чолові́ка: „А зна́їш ти, чого́ то воно́ грюкоти́ть?“ — „А чого́?“ — „Та то наш Бог сів ве́рхи на ва́шого та й ї́де: ото́-ж воно́ тим і грюкоти́ть!“ А наш чолові́к і ка́же: „Та так йому́ й тре́ба: ниха́й з д...ем ни з’я́зуїць ця.
(Катеринодар. Р. 1896 лютого 4. Записано мною від О. Ю. Півня).
Хлистуни́ такі́-ж лю́ди, як і ми, но тіки ра́зниця в тім, шо Хлистуни́ ни їдя́ть са́ла, мня́са, ни пють во́дки, і ча́сто собира́ют ця в яки́й нибудь оди́н дом і мо́ля(ць) ця Бо́гу. Ті́лько вони ни нашо́му Бо́гу мо́ля(ць) ця, — своє́му, кото́рого вибира́ють із числа́ се́бе. Та́кже і Богоро́диця у них ни Ма́тер Су́са Христа́, яку́ ми почита́єм за Богоро́дицю, а вони́ назива́ють Богоро́дицей жі́нку того хлистуна́, яко́го ізибра́ли Бо́гом, от-та́к як у стани́ці Старощерби́нівці хлисту́ньским Бо́гом щита́ють міщани́на го́р(ода) Єйс(ь)кого Рома́на Лихачо́ва і Богоро́дицей його́ жи́нку (!). І вот коли́ вони́ схо́дят ця в яки́й-нибудь дом моли́(ць) ця Бо́гу, то по сириди́ні ха́ти становля́ть шапли́к і накрива́ють рого́жкую, а Богоро́дицю свою́ сажа́ють на по́куті. Пото́м хо́дять круго́м шаплика́, і через не́скілько вре́мені Бог вила́зить із шаплика́ і розда́єть їм ка́ждому по проску́рці. Вони́ коли́ прино́сять до-до́му проску́рки, то кладу́ть засу́шовать: пото́м на дру́гий день поди́ви(ць) ця, аж там лижи́ть кі́нс(ь)ке г...о́. І вот вони́ мо́ля(ць) ця Бо́гу до́вго, так шо до́вше, чим до пі́вночи. Пото́м до-до́му уже́ іти́ пі́зно, то вони́ всі тут ляга́ють спать, мужчи́ни і же́нщини вмі́стї, яко́му мужчи́ні із яко́ю же́нщеною при́йдит ця спать, рі́дко коли́ з своє́ю, а то побі́льше с чужо́ю. І потому у тих Хлистуні́в, кото́рі ча́сто хо́дять моли́(ць) ця Бо́гу в яки́й-нибудь дом, то у їх ни бува́єть дїте́й, потому́ шо вони́, чолові́ка, ни нучу́ють постоя́нно з свої́ми жінка́ми.
Одному́ Хлистуно́ві случи́лось так. Оди́н раз він захоті́в узна́ть, з яко́ю він бу́деть нучува́ть. І коли́ ляга́ють спать, то вони́ ту́шать сьві́тло, і пото́м кожен чилові́к бере́ть собі́, яку́ попа́в. Коли́ він ліг, і шоб узна́ть, з яко́ю нучува́в, то він одірва́в у не́ї кусо́к попере́дниці, і пото́м, як у́тром повстава́ли всі, він подиви́в ся, у кого́ така́ попере́дниця як той ласкут, і поба́чив, що така́ попере́дниця у його́ ма́тирі. Тоді́ він догада́в ся, шо, мо́жеть, він не-ра́з з ма́тирею ночова́в, і з той пори́ бро́сив ходи́ть у Хлистуни́.
Як конча́ют ця (!) моли́(ць) ця Бо́гу, то, по ї́хньому обря́ду, начина́ють цилува́ть (!) Богоро́дицю. І вот оди́н хлисту́н накури́в ся махо́рки і то́же став цилова́ть (!). Богоро́дица (!) почу́ла, шо от йо́го таки́й смард (!), і приказа́ла його́ ви́гнать із числа́ своїх окружа́ющих. А він ходи́в у Хлистуни́ бі́льше двацяти́ лїт, і узна́в всі їх обря́ди, росказа́в други́м, як вони́ виполняють зако́ни, і в яком поря́дкѣ (!) нахо́дя(ць) ця обря́ди. І всі його́ розка́зи напеча́тани (!) в кни́гах.
(Катеринодар, лютий 1894. Записав козак станицї Старощербинівки Єйського оддїлу Михайло Артемович Стецина, 19 лїт).
— Ви зна́їте, чого́ Турки ни їдя́ть свини́ни? — А чого́? — О́т-чого. Як ходи́в Су́с Христо́с з Магоме́том по зимлі́, то вони́ заспо́рили, хто́ бі́льше чу́до зро́бе. — Сус ка́же: „Я за́раз уда́рю об ка́мінь па́лкою, і з йо́го вода́ пі́де!“ — А Магоме́т і ка́же: „Та це ни ди́во: це й я мо́жу зроби́ть“. Ото́ й звелі́в Магоме́т в двох чи там в трьох місця́х позарива́ть у землю бурдюги́ з водо́ю і наверну́ть камі́ньням. Ду́мка, бач, така́ була́, що він свого ча́су уда́ре по ка́міневі залі́зним дрючко́м (він завсігда́ ходи́в з ним), то ка́мінь прити́сне бурдю́г, а вода́ й пото́чиць ця відті́ль. Так і зроби́ли, як він каза́в, позарива́ли ті бурдюги́. Коли-це́ ни де взяла́сь свиня́, і повирива́ла ті бурдюги́ з зимлі́. Магоме́т розсе́рдив ся, що ни прийшло́сь йому́ чу́да показа́ть, упійма́в ту свиню́ за хвіст, і поча́в крути́ть її коло па́льця та прика́зувать: „Будь же ти про́клята, бі́сова твари́на!“ „А Сус ка́же: Ні, ниха́й бу́де про́кляте ті́льки те мі́сто, за яке́ ти диржи́ш свиню́!“ Ти́м-то у свині́ завсігда́ закру́чиний хвіст.
(Катеринодар 4. II. 96. Записано мною від О. Ю. Півня).
Я чув сю ка́зку тро́хи прості́ше. Ви знає́те полко́вника М. О. Попова́? Так се він мені́ оповіда́в. Ходи́ли ра́зом правосла́вний сьвяще́ник і туре́цький му́лла. Спе́ка була́ страше́нна, і їм ду́же захоті́лось пи́ти. Як сьвяще́ник був чолові́ком сьвяти́м, то вда́рив па́лицею об ка́мінь, і з йо́го поточи́лась вода́. Напили́сь вони́. Тоді му́лла вели́ть свої́м зарі́зати кі́лька там биків, ши́є з бича́чих шкур бурдю́г, налива́є в йо́го води́ і зако́пує у по́лі. На дру́гий день пої́хали сьвяще́ник з му́ллою на́-поле. І му́лла почина́є плу́тати по́-полю, щоб потра́пити на те мі́сце, де був зари́тий бурдю́г, са́ме в спе́ку. Коли туди́, аж його́ сви́ні розри́ли і зроби́ли собі́ барлі́г. Усі́-ж сви́ні порозбіга́лись, а-одну́ му́лла ухопи́в за ні́жку, одки́нув ії́ на́-бік і промо́вив: „Будь же ти про́клята!“ Так Ту́рки не додиви́ли ся, за яку́ са́ме ні́жку він ухопи́в свиню́. Як би зна́ли, то вони́-б сю ні́жку одрі́зали і одки́нули, а оста́нню свиню́ ї́ли-б, а то не зна́ють.
(Катеринодар. Р. 1896, лютого 15. Подав бувший учитель, лїнейний козак Петро Якович Нїкітин з станицї Григориполїської Лабинського оддїлу).
Жили́ собі коли́сь два брати́: Ка́їн і Авиль. Привезли́ вони́ раз сі́на із сте́пу та й скида́ють на стіг. Ви́йшов до їх сьліпи́й ба́тько с ха́ти та й пита́є: „Чи ви ски́дали сі́но на стіг?“ — „Ски́дали, ка́же Ка́їн (хоті́в, бач, ба́тька обмани́ть). — А моло́дший син Авиль ка́же: „Нї, та́ту, ще ни ски́дали. Тоді́ Ада́м і ка́же Ка́їнові: „Шо́-ж ти мене обма́нюїш та ще сьліпо́го? Бу́дь же ти про́клятий!“ Каїн тоді розсе́рдив ся на Авиля і настроми́в його́ на ви́ла. Поба́чив це Бог, розгні́вав ся на Ка́їна, і посила́ а́нгила. „Постанови́ ти їх на ви́дному мі́сьті, щоб усі́ лю́ди ба́чили та ка́ялись“. — „Та де́-ж їх постанови́ть: я ни зна́ю“. — „Та постанови́ їх на мі́сяці“. — Ангил постанови́в їх на мі́сяці: ото́-ж їх і ви́дно там. І та́м вони бу́дуть до са́мого стра́шного су́ду, шоб лю́ди диви́лись на їх та ка́ялись.
А хто ка́же, шо то Ка́виль Ка́виля або Ке́вель Ве́веля уби́в та й диржи́ть — ра́зно ка́жуть.
(Катеринодар. Р. 1895 записано мною від О. Ю. Півня).
У стани́ці Па́влівці єсть стари́й дід, так оцей дід розка́зував, що коли́сь давно́ ходи́ли Сус і апо́столи по зимлі́ і пирихо́дили чириз ба́лку, що зве́ть ця Водя́на. Розка́зував він так.
Ви зна́їте, ка́же, де Водя́на? Та вже́-ж зна́їте! Так от ро́ків 30-ть чи й бі́льше, як ходи́в Сус Христо́с по зимлі́ з святи́м Питро́м, апо́столом, так пирихо́дили чириз ту ба́лку на цей бік. Ось-як воно було́. Іду́ть вони з святи́м Питро́м та й іду́ть, іду́ть та й іду́ть, та й прийшли до нашої Водя́ної. Типе́р уже ця ба́лка ни така́, як тоді́ була́: типе́р ті́льке о́сінью, у дощі́, бува́є там вода́ та ще висно́ю, як сніг тане; а в ті вримина́ вона була́ як рі́чка, і води́ було́ ду́же багато. Щоб мо́жно було́ чириз не́ї ї́здить, так лю́де навози́ли гною, і зроби́ли нивили́чку гре́бильку; ті́льки ця гре́билька була́ така́ грязна́ та мо́кра, що низьзя́ було́ во́всі по не́ї пройти́ пі́шки, а ті́льки прої́хать. Типе́р-он і місто́к уже диривья́ний постанови́ли і все, а тоді́ цього нічо́го ни було́. От підійшли́ вони до са́мої Водя́ної, ста́ли коло гре́бильки та й ни зна́ють, як на то́й бік пирийти́. Стоя́ть собі́, горю́ють, коли зи́рк, аж на горі́, з кряжа́, спуска́їць ця до Водя́ної чума́к на во́зі. А віз у йо́го на залі́зному ходу (= з залізними вісями) та га́рний-гарний: лю́шнї биристо́ві нові, коле́са шино́вані (бушо́вані), а у волі́в ро́ги золо́чині. Воли́ самі́ здоро́ві-здорові та гладкі́. Ярмо́ — й те нове́ та з срі́бними зано́зами. (Ну, зві́сно чолові́к бага́тий!) Їде він порожняко́м. Як став чума́к під'їжджа́ть до їх, а святи́й Питро́ і каже Су́сові: „Го́споди! дава́й попро́сим цього чолові́ка, щоб пириві́з на той бік“. А Сус і ка́же: „Ні, Пе́тре, цей чолові́к ни пиривизе́ нас!“ А Питро́ таки ни послу́хав та підійшо́в до то́го чумака́ та й каже: „Здоров бувай, до́брий чолові́че!“ — Здра́стуйте, одві́тує той. — „Пиривизи́ нас, до́брий чолові́че, на той бі́к!“ А чума́к і ка́же: „Хиба́ я пириві́зчик, чи що? Аже-ж є́сть гре́бля, то й іді́ть собі наздоро́в'я куди вам тре́ба, а в ме́не воли́ і та́к помо́рині!“ Сказа́в так та й пої́хав чириз гре́блю, на той бік. Посто́яли вони, посто́яли, коли-о́сь іще́ щось їде. Роздиви́лись, коли й це́ чума́к, ті́льки уже́ тому́ чумако́ві ни до па́ри. Віз у йо́го мале́нький та стари́й; бички́ молоді́, мале́нькі, а на во́зі жі́нка та ді́ти. Бички́ чириз си́лу визу́ть той віз, бо бага́то в йому́ чого́сь наванта́жено. От Сус і ка́же свято́му Питру́: „Попроси́ цього́ чолові́ка, то цей нас і пиривизе́“. — Як-жи він пиривизе́, ка́же Питро́, коли в йо́го й та́к покла́жи бага́то? — „Дарма́, ка́же Сус, пиривизе́!“ От святи́й Питро́ підійшо́в до того́ чолові́ка та й пита́є: „А що́, до́брий чолові́че, чи ни пиривезе́ш нас на то́й бік?“ — На то́й бік? Чо́м-жи ни пиривизти́: хіба́ це дале́ко? Сіда́йти, до́брі лю́ди, пиривизу́! — От і сі́ли Сус з святи́м Питро́м, і чума́к сів. Сус Христо́с зроби́в так, що ті мале́нькі во́лики ле́гко-легко на то́й бік пириї́хали, наче й ни визли́ нічо́го. Подя́кували вони тому́ чолові́кові та й пішли́ да́лі. Іду́ть та й іду́ть. Коли це́ свято́му Питро́ві забажа́лось води́ напи́ть ця. От він і ка́же Су́сові: „І, Су́се-Су́се, як мині води́ напи́ть ця хо́чить ця! Пиду́ я он до тіє́ї крини́чки: там мабуть вода́ є“. А Сус ка́же: „Іди́!“ Бо зна, що Питро́ві хоч кажи́, хоч ні, то все одно́ ни послу́ха. Підійшов св. Питро́ до тієї крини́ці та ті́льки що хотів води́ напи́ть ця, коли загля́не — аж та́м по́вно-повні́сінько гадю́к, змії́в та ра́зносних га́дів. І ни привиди́ Го́споди, які скве́рні, гидкі́ та страшні́ ті га́ди! Зляка́в ся Питро́ та й побі́г до Су́са. „І, Су́се-Су́се, ка́же, у тій крини́ці ги́дко-гидко та повні́сінько уся́ких га́дів!“ А Сус і ка́же: „Ота́к бу́де на тім сві́ті тому́ бага́тому чумако́ві, що ни пириві́з нас“. А Питро́ві усе́-таки пить хо́чить ця. От Сус і показа́в йому́ дру́гу крини́цю під вирбо́ю. Пішо́в Питро́ до тієї крини́ці, а там га́рно-гарно! Крини́ця траво́ю та ра́зним цві́том обросла́; на верба́х птички́ співа́ють, а вода́ у крини́ці сві́тла та га́рна і блисти́ть, як скло. Напи́всь Питро́ води́, сиди́ть та любю́єть ця, а до Су́са й ни йде. Ждав-ждав Сус Питра́, та ни дожда́в ся і зача́в гука́ть його́. Питро́ прийшо́в. — Чого́ ти там так до́вго? пита́є Сус. — Та хіба́ ж я до́вго? ка́же Питро́, тільки усьо́го дві мину́точки посто́яв. — До́бре дві мину́точки, ка́же Сус, ти просто́яв там цілих сто літ! Ото́, щоб ти знав, та́к бу́де на тім сві́ті тому́ бі́дному чумако́ві, що переві́з нас!
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півінь зо слів свого земляка Володиміра Юрєвича Часовникова).
Хо́дять раз Сус Христо́с з святи́м Питро́м по зимлі́ та й хо́дять, та й зайшли́ у оди́н двір проси́ть ця пириночува́ть. Ви́йшов до їх чолові́к (бо жі́нки ни було́ до́ма: вона́-ж ста́рше — то й пішла́ куди схоті́ла) та й пита́є: „А чого́ вам тре́ба, до́брі лю́ди?“ — Та ми про́симо ва́шої ла́ски: чи низьзя́ бу́де нам у вас пириночува́ть? — „І, ка́же чолові́к, я б і пусти́в вас у ха́ту, та бо́юсь своє́ї жі́нки, вона́ в ме́не ду́же сирди́та. І ще́ як мине́ поб'є́, то нічо́го, а то ще як би й ва́м ни доста́лось!“ — „Та нічо́го, ка́же Сус Христо́с, чи поб'є́, то й поб'є́“. Ну, от і пусти́в той чолові́к їх до се́бе в ха́ту. Ввійшли́ св. Питро́ з Су́сом в ха́ту та й ди́влять ця; а в ха́ті скрізь чи́сто-чисто та га́рно при́брано: усе́ на своє́му мі́сті та все до-ді́ла поло́жино. І стра́ви вся́кої нава́рино та напе́чино, тільки, зна́чить, жде той чолові́к своє́ї жі́нки до-до́му.
Посади́в той чолові́к їх за стіл виче́рять, дає́ їм уся́кої їди, а сам усе́ погляда́ у вікно́, чи ни йде його жі́нка. Та ни за се́бе він боя́в ся, а боя́в ся за госте́й. Повиче́ряли Сус Христо́с з святи́м Питро́м, і положи́в їх той чоловік під ла́ву спать, та так, що Сус ліг у кутку́, а святи́й Питро́ з кра́ю.
От чириз скі́льки вре́мня прихо́де до-до́му його жі́нка. Іще іде́ на дворі́, а уже́ кричи́ть та ла́є; а як увійшла́ у ха́ту, так таки́й підняла́ крик, що на́шим стра́нникам і світ став ними́лий, ни ра́ді були́, що й зайшли́. Лижа́ть вони́ собі́ під ла́вкою, тру́сять ця. От крича́ла-кричала жі́нка на чолові́ка та як зачала́ бить його́ та волочи́ть, так тільки ку́ря підняла́сь по ха́ті. Би́ла-била, бро́сила.
Коли гля́не під ла́ву, аж відті́ль вигляда́є святи́й Питро́. Ви́тягла вона його з-під лави та зачала́ і його́ бить. Так уже-ж та́к била, та́к била, що він з-ро́ду ще так ни чув і ни ба́чив. Би́ла-била свято́го Питра́ та й бро́сила його́ під ла́ву, а сама́, ма́буть, умори́лась, та сі́ла одпочи́ть. Доста́лось сирде́шному Питру́ на орі́хи!
От він схова́всь під ла́ву, та й ка́же Су́сові: „Го́споди, пусти́ мене́ в куто́к, а сам ляж с кра́ю, бо вона́ ще й у дру́ге мене би́ти ме!“ От і схова́всь Питро́ у куто́к. Ті́льки що він там до́бре умости́всь, коли жі́нка уп'я́ть до ла́ви та й загляда́: „А, ка́же, так та́м ще й дру́гий є! Посто́й же, я й тобі дам кло́чки!“ Та й тя́гне за но́ги свято́го Питра́ з кутка́. — Та ни тягни́ мине́, ка́же, я вже би́тий! — Бре́шиш, сяки́й-таки́й, ти ще ни би́тий! — Та й заходи́лась уп'я́ть коло свято́го Питра́. Ни ви́терпів бідола́ха тако́го знуще́ньня та як кри́кне до Су́са: „Го́споди, зроби́, щоб чолові́ки були́ старші́! Бу́дь вони про́кляті, оці жінки́!“
(Р. 1895 записав О. Ю. Півень).Ходи́ли по зимлі́ Сус Христо́с, апо́стол Питро́ та (забу́в) ще́ хтось тре́тій: чи апо́стол Іоа́н, чи Павло́ (похо́же на те, що Павло́). Прихо́дять вони вве́чирі до сила́ і ра́дять ця: „Де́ нам переночува́ти?“ І нара́дились вони пириночува́ти у корчмі́. Поляга́ли вони́ на долі́вці: ті од кра́ю, а Питро́ у сире́дині (ду́мка така́ була́: наро́д п'я́ний ходи́ти ме, так його́ в сире́дині ни турбова́тиме). Коли увіхо́де в шино́к табу́н люде́й, і захоті́лось їм зде́рти с подоро́жніх могарича́. От оди́н і кричи́ть: „Це що́ за бродя́ги тут валя́ють ця? Па́шпорт єсть у вас?“ — Нима́є, ка́жуть. — Як ухопи́ли вони Питра́, би́ли-били його, скі́льки влі́зло, та й пусти́ли. Питро́ ба́че, що ни пире́лівки: про́се Бо́га поміни́тись місьця́ми. Бог биз супере́чки ліг у сере́дину (наро́д зібра́в ся все згово́рчивий), а Питро од кра́ю. Коли прихо́де дру́гий табу́н — вдру́ге ви́били Питра́, прихо́де тре́тій табу́н — і все його нава́лювали. Так це, бач, за те́ би́то Питра́ три́чі, що він три́чі одрі́к ся од Бо́га.
(Катеринодар. Р. 1895, вересня 7, записано мною від волинського інтелїґента Євгена Ігнатєвича Дорожинського).
(Р. 1893, в Катеринодарі, від урядника станицї Березанської Кавказького оддїлу Івана Івановича Коваленка, над 30 лїт, письменного, записав давнїйший катеринодарський псаломщик Григор Афиногенович Малиновський).
Поча́в чолові́к роска́зувати салда́тові ба́йку, відкіля́ повели́сь козаки́ і салда́ти. Доказа́в до то́го, як Питро́ твори́в козакі́в з гли́ни, а салда́тів з крупи́чатої муки́: салда́т радіє́. — Зві́сно, нас Пьотр творі́л с крупі́чатой мукі́, е́то то́лько вас, куркулє́й, з глі́ны! — А як дошло́ вже до то́го, як москалі́в соба́ка ви́с..ла, то він як затупоти́ть, як закричи́ть на то́го чолові́ка: „Як ти, соба́чий си́ну, смі́їш таке́ мині́ про на́ше військо говори́ть? Ти зна́їш, ми бі́лому Царе́ві слу́жимо? Ходім до лехре́йтора (= ефрейтора): ві́н тобі зада́сть прочуха́ну, — ві́н тибе у Сібіря́ку заго́не! — Чолові́к той ду́же пириляка́в ся, бо ни зна́в, яке́-то вили́ке дзе́ркало лехре́йторь. Поча́в він того́ салда́та блага́ти: „Й дя́дьку, й бра́тіку!“ я́к тільки він його́ ни назива́в, ні́, бі́сова ві́ра, ни піддає́ть ця, усе́ тя́гне до лехре́йтора. — Дя́дьку! обізва́в ся тоді́ той чолові́к: Послу́хайти, що я вам скажу́. — Кажи́, бі́сіва душа́, кажи́! — Ході́мти до ме́не у го́сті. У ме́не гу́ска є, звилю́ жі́нці її зжа́рить, принису́ півкварти́ни, то ми до́бре з ва́ми посмаку́їмо. Це бу́де кра́ще, ніж свари́ти ся. — Салда́т зго́див ся йти до мужика́ у го́сті. Увійшли́ до йо́го у двір. Чолові́к виде́ його́ у горо́д та й ка́же: „Ба́чиш он прив’я́зана гу́ска? Йди бири́ її́, а я піду́ з жі́нкою побала́каю, щоб ча́сом з дурно́го ума́ ще ни свари́ла ся на вас. Пішо́в той чолові́к у ха́ту, а салда́т пішо́в за гу́скою. А гу́ска була́ прив’я́зана над виличе́зною я́мою, ко́тра була́ зве́рху зало́жена тро́хи хворосто́м і притру́шина соло́мкою. Яма та була́ во́вча, куди́ вовкі́в ло́влють. Салда́тові ду́же забажалось гу́сятини, аж сли́на ко́тить ся, як у скаже́ної соба́ки. Ті́льки він за гу́ску та як обирбе́нить ся у я́му та як закричи́ть благи́м ма́том. А чолові́к той сиди́ть під віко́ничком та ди́вить ся, що там ро́бить ся та й ка́же жі́нці: „Жі́нко, а жі́нко! Ході́мо до я́ми: там щось є. Чи ни вовк, буває, шиле́снув туди“. — Оце́-таки! Чи ти-ж, чолові́че, й ни дурни́й? Я ура́нці диви́лась — нічо́го ни було́, а то, бач, у день йому́ вовк упійма́їть ся! Коли́ це було́? — Брика́лась-брикалась жі́нка, але́ пішла́ таки с чоловіком до я́ми. Подиви́лись, аж там салда́т сиди́ть. Поча́в той салда́т чолові́ка блага́ти: „Зми́луй ся, ка́же, бра́тіку! Зми́луй ся: по-ві́к рі́дним ба́тьком бу́диш! Мині вже на уче́ньня пора́ йти! Що́ мині од лихре́йтора бу́де, як ни ви́стигну?“ — Жаль ста́ло чолові́кові салда́та: пода́в він йому вірьо́вку, і помі́г ви́лізти з я́ми. Ті́лько він ви́ліз з я́ми, як ухо́пе уп’я́ть того чолові́ка за гру́ди, як зала́їть ся пома́тирно . . . . . . Поча́в уп’я́ть тягти його́ до свого́ па́на лехре́йтора. Але́ чолові́к ублага́в таки того́ салда́та: ви́пили з ним півкварти́ни горі́лки, з’ї́ли гу́ску й помири́лись.
(Тодї-ж від І. І. Коваленка записав Г. А. Малиновський).
Заду́мали два охо́тники пітти́ на охо́ту. Ви́йшли за сило́, ви́волокли до́хлу коби́лу в ліс, і ждуть вовкі́в коло де́рива. Коли ди́влять ця, аж на горі́ сиди́ть на коні́ Григорій-Побідоно́сиць, і коло йо́го вібра́лись вовки́. Він їм прика́зує: „Ти йди в таку́-то стани́цю, а ти в та́ку; ти з’іж Мики́ту, ти Йвана, ти Стипа́на. Оста́всь оди́н криви́й вовк. Він йому́ й ка́же: „А ти, во́вче, з’їж отого́ охо́тника, шо стої́ть за ду́бом.“ На́ші охо́тники пириляка́лись, та за́раз хо́ду на дуб, і сидя́ть. А той вовк підбі́г до ду́ба і поча́в його гри́зти. Гризе́ та й гризе́. Ті сидя́ть попирилякувались, і встре́лить його́ не мо́жуть: ру́ки ни підійма́ють ця. Їдуть ми́мо їх сусі́ди: так вони́ вже дава́й крича́ть на сусі́д шоб прогна́ли того́ во́вка. Сусі́ди прогна́ли й привизли́ їх до-до́му. А той охо́тник с переля́ку захвора́в і ни став вихо́дить із ха́ти. А той вовк і собі прийшо́в до їх на двір: тиня́їць ця та й тиня́їць ця по́-двору, і соба́ки його ни биру́ть, і пуля ни бире. Раз охотник підійшов до вікна подиви́ць ця, де той вовк, а він ви́бив ши́бку, уско́к у ха́ту та й ізьзі́в охо́тника. Так той коза́к, шо роска́зував міні́ про це, виво́див таке нравоуче́ніє (!), що Григо́рій Побідоно́сиць заві́дує вовка́ми.
(Записано мною від Володимира Юревича Часовникова, 21 году, з середньою осьвітою, із станицї Павлівки Єйського оддїлу. Катеринодар. 2 листопаду 1894).
Раз пішо́в цей чолові́к на охо́ту; ходи́в-ходив ці́лий день, а ни ба́чив нія́кого зві́ря і нія́кої пти́ці. — Що́, ду́ма він, за ока́зія! Зро́ду ніко́ли цього́ ни було́. Це, ма́буть, хто-не́будь на зло́ заворожи́в. — І зача́в той чолові́к молитви́ чита́ть,[1]) які́ знав. Ті́льке прочита́в, ди́вить ця пирид се́бе: нидале́чко гора́, а в тій горі́ є ще́ля, що росколо́ла її́ на двоє, як воро́та. — Дава́й, ду́має охо́тник, піду́ — подивлю́сь в оцю́ ще́лю, і як що й тут нічо́го нима́, так піду́ ма́буть до-до́му. Підійшо́в той чолові́к до ще́лі та як загля́не, аж та́м — Бо́же ти мій! — скі́льке того зві́ря! І вовки́, і видме́ді, і лиси́ці, і зайці́, і вся́кий-всякий звірь, тільке вовкі́в, здава́лось йому́, було́ там найбі́льше, а посириди́ні сиди́ть на бі́лому коні́ святи́й Гео́ргій. Гля́нув чолові́к той, зляка́всь ду́же, та хо́тів тіка́ть відті́ль, коли святи́й Гео́ргій і ка́же: „Е, ні́, посто́й, чолові́че, ни тіка́й, а йди́-лиш сюди́!“ Ні́чого роби́ть тому́ чолові́кові — пішо́в до. йо́го. От святи́й Гео́ргій і ка́же: „Диви́сь, чолові́че, скі́льки ти мині́ зві́ря пириві́в уже́, ті́льке полови́на зоста́лась! А все винова́та ота́ тво́я соба́ка! Уби́й її́ за́раз!“ А чолові́к і ка́же: „Ні́, ни хо́чу я вбива́ть своє́ї соба́ки, бо вона́ усю́ мою́ сім’ю́ ко́рме“. — „Коли́ ни хочи́ш, ка́же Гео́ргій, так я скажу́ свої́м двом найбі́льшим вовка́м, ниха́й вони́ її розі́рвуть“. — „Так що́-ж, ка́же чолові́к, коли поду́жають, так ниха́й і розі́рвуть!"
От ви́скочив оди́н сі́рий-сірий вовк та й ки́нувсь до соба́ки; ті́льке та ни до́вго з ним вовту́зилась: за́раз його́ за в’я́зи та об-зе́млю, — то вовк і здох! Ви́скочив дру́гий бі́лий вовк, — во́на й того́ та́к, як пе́рвого задуши́ла. Розсе́рдивсь св. Гео́ргій, та й кричи́ть: „За́раз, чолові́че, уби́й твою́ соба́ку з ружжа́; а як ни вб’є́ш, так ни ви́йдиш відсі́ль: тибе́ тут звірі́ розі́рвуть!“ Ні́чого роби́ть чолові́кові — узя́в він та й уби́в соба́ку. А Гео́ргій тоді́ й ка́же: „Зніми́-ж типе́р шку́ру на шиї з соба́ки і з вовкі́в: щось поба́чиш!“ Зідра́в чолові́к з соба́ки коло ши́ї шку́ру, — аж у не́ї круго́м ши́ї дві гадю́ки обмо́тані, так і сича́ть; а як зідра́в шку́ру з вовкі́в, так там ті́льки по дві жа́би (То, ка́жуть лю́ди, вовки́ ду́же си́льні, як по дві жа́би в їх, коло ши́ї: цих вовкі́в нія́ка собака ни бире́. Ті́льке й ві́зьме їх така́ соба́ка, у ко́трої коло ши́ї намо́тані дві гадю́ки. Така́ соба́ка зветь ця ярчу́к). От тоді́ св. Гео́ргій і ка́же: „Ну, до́бре ти зроби́в, чолові́че, що мене́ послу́хав: типе́р ти у’пя́ть бу́диш до́бре охотникува́ть, і вп’я́ть на те́бе звірь пі́де“.
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).Жив у одному́ помі́сті піп с попадьо́ю, і була́ в їх одна́ дочка́ така́ вже (к)раси́ва, що ни пиро́м описа́ть, ни в ка́зці сказа́ть. І от їй уже ста́ло восімна́(ць)цять годі́в. Ба́тько її піп і нача́в підла́зить до не́ї, і хоті́в її́ соблазни́ть. А вона́ сказа́ла об тім свої́ ма́тирі-попаді́. Ма́те — шо́-ж роби́ть? Більш ничо́го, як отпрова́дить куди дочку́ із до́му. Так як вона́ зна́ла до́бре попа́, свого́ чолові́ка, що він як узна́є, що вона́ похвали́ла ся ма́тері, так і го́лову їй оді́рве: то і посові́тувала дочці́ свої́ бро́сить їх і пи(т)ти́ (!) в дру́ге помі́сця, до її ро́дичів. І дочка́ на сові́т ма́тері согласи́лась. Взяла́ собі на доро́гу кусо́к хлі́ба, і отпра́вилась в доро́гу, а ма́ти її поблагослови́ла.
Іде́ вона́ ці́лий день по стипу́, і вже о́т со́нце захо́де, а нима́ ниде́ ніко́го, і по доро́зі нихто́ ни встріча́всь і ни обганя́в її. Вже со́нце зайшло́. Де-ж нучува́ть? У стипі́; на доро́зі, ни сто́їть, так як там мі́сто опа́існе: ча́сто по ті доро́зі розбо́йниц(ь)кі ша́йки хо́дять. Так вона́ і ріши́лась ізвирну́ть із доро́ги і пиринучува́ть в стипі́.
Ізвирну́ла із доро́ги. Іде́-іде́, коли стоги́ сі́на стоя́ть. Так вона́ ви́лізла на оди́н стіжо́к, ви́рила кубе́льце на само́му вирху́, помоли́лась Бо́гу і засну́ла.
Проки́нулась у́тром, аж тума́н налі́г скрізь по всі́ зимлі́, так що за два са́жні ничо́го ни ви́дно. Куди́-ж іти́? Доро́ги ни зна́їть, і ни примі́тила віткі́ль вона́ звирну́ла із доро́ги: так вона́ сі́ла та й сиди́ть.
А в те са́ме вре́мя ї́здив на охо́ту Іва́н Ру́с(ь)кий царевич. Ди́ви́(ць) ця: на сто́зі щось за пти́ця сиди́ть. Він приці́ливсь із ружья́, коли ди́ви(ць) ця: же́нс(ь)кий о́браз ви́дно. Він сказа́в свої́м конво́йним охо́тникам, і ті́ навили́ ру́ж’я, і тим пока́чуї(ць) ця же́нс(ь)кий о́браз. От вони́ і пориши́ли обхвати́ть це́пом (усі́м розїха(ць) ця і круго́м) усі́ стіжки́. І як буде́ зліта́ть, то стріля́ть, а як ни бу́де зліта́ть, то під’їз(д)жа́ть до стіжкі́в. Так як поріши́ли, так і зроби́ли. Із’їхались усі́ до стіжкі́в, і ди́вля(ць) ця: коли на стіжку́ сиди́ть ді́вка.
Іва́н царе́вич під’ї́хав побли́жче і сказа́в: „Зліза́й із стіжка́!“ А вона́ йому́ в отві́т: „Я б ізлі́зла, та бою́сь твої́х соба́к“. — „Ничо́го: я тебе до зимлі́ не допустю́“, сказа́в царе́вич. Вона́ тоді взяла́ і злі́зла трохи із стіжка́. Царе́вич під’їхав коне́м і підхвати́в, посади́в на коня́, і став пита́ть: „Відкіля́ ти?“ Вона́ йому ка́же: „Ни зна́ю“. „Як тебе звать?“ — „Ни знаю“. Ну біл(ь)ш (нїчого?) було роби́ть. Так і поду́мав царе́вич, що вона́, ма́буть, як зайшла́ з мали́х літ, так і блука́є, ни зна́ючи свого́ родства́.Привизли́ її до-до́му. Ну, так і пориши́ли, як на охо́ті найшли́, так і посади́ть її в звіри́ниць. Взяли́ і посади́ли, і тоді́ хо́дять любува́ць ця таки́м дороги́м звірко́м. Проси́діла вона́ там із год. От царе́вич заду́мав жини́(ць) ця. Із’ї́здив бага́то госуда́рств, ну ни найшо́в кра́счої за свого́ звірка́, що сиди́ть в звірни́ці і поріши́в так, як уже він і до жини́тьби тро́хи влюби́всь, то взяв на ій і жини́всь.
І от прошло́ після жини́тьби його́ год. Вона́ забере́мініла і роди́ла си́на, і назва́ли Іва́ном. Тоді́ сказа́ла відкіля́ вона́, і сказа́ла, хто в не́ї ба́тько і ма́те, і де́ живу́ть. Царе́вич, нидо́вго ду́мавше, посла́в за попо́м свій екипа́ж, щоб привизти́ на христи́ни ба́тька і ма́тір своє́ї жі́нки. А піп, як був сирди́тий на свою́ дочку́, так сам пої́хав, а попаді́ ни пусти́в, і сказа́в там, шо вона́ болі́їть.
І от одгуля́ли христи́ни, і пішли́ всі гуля́ть. А піп тим вре́мям із гульні́ вирну́всь, і, як дочка́ його́ спа́ла, а повива́льня ба́бка де́-то пішла́, так він узя́в та того́ новорожде́нного хло́пця усього́ порі́зав на куски́ і но́жик той, що різав, вки́нув в карма́н свої́ дочці́, і отпра́вивсь туди́, де прогу́люю(ць) ця.
А ба́бка, як прийшла́, то й нароби́ла кри́ку. І на крик ізбі́глась уся́ ца́рская дво́рня, і із гульні́ усі́ повирта́лись і зроби́ли струс. І начали́ труси́ть усі́х, у кого́, мо́же, на́йдуть або-ж но́жик той, що рі́зало, або-ж другі́ які́ призна́ки. А піп сиді́в-сидів та тоді́ і ка́же: „Та ви, господа́, потрусі́ть ма́тірь пострада́вшого, бо і на не́ї наді́ї ма́ло, бо вона́ така́, що, мо́же, і сама́ це зроби́ла“. Тоді́ взяли́ і потруси́ли уже́ саму́ цари́цю, по указа́нію попа́. Коли та́к: у не́ї найшли́ і но́жик у крові́ в карма́ні.
І начали́ тоді́ суди́ть. Зобра́в ся ца́рскій сино́д. І осуди́ли прикува́ть порі́занного хло́пця, так як він іще́ грудни́й, то їй до гру́дей, і завизти́ в дріму́чі ліса́, де во́рон і ко́сти чолові́чискої ни занесе́, і там скува́ть їй ру́ки наза́д, зав’язать о́чі, і оста́вить одну́. Так усе́ і зроби́ли, як суд осуди́в.
От хо́дить вона́ оди́н год і дру́гий. Уже́ і повя́зка у не́ї на оча́х ізгнила́, і вона́ все і ба́чить, а доро́ги, куди́ ви́йти ни па́йдить. А дити́на прико́вана на груді́ у не́ї так так, як сього́дні зарі́зане. А бо́жий а́нгел ка́ждий день приліта́в і все корми́в її́.
І по́ке вона́ ходила, по́ке найшла́ доро́гу. Ди́ви(ць) ця, аж шо́-то нида́вно прої́хало, і гадючиня́, як ко́лисом пириї́хало, так воно́ і лижи́ть зада́влене. Вона́ тоді́ ста́ла і ди́ви(ць) ця та й ка́же: „Тож, ма́буть, і гадю́ці та́к жа́лко своє́ї дити́ни, як міні“. А в те вре́мя прилі́зла і стара́ гадю́ка, і принисла́ в ро́ті яки́й-то ли́стик та взяла́ та й поводи́ла тим ли́стиком по гадючиня́ті, і воно́ ожило́, стрюхну́лось та й полі́зло вслід за гадю́кую.Тоді́ вона взяла́ і начала́ достава́ть той ли́стик, бро́шиний гадю́кую, і по́ке ла́зила, по́ке-таке той листик пійма́ла міз па́льці. І я́к-тіке пійма́ла той ли́стик між па́льці, так у неї око́ви із рук опа́ли. Вона́ тоді́ взяла́ поводи́ла тим ли́стиком по своєму прико́вануму до гру́дей, і с його́ окови опа́ли, і всі ра́ни зажили́. Вона́ ще́ поте́рла, так воно́ і ожило́, струхну́лось та й ка́же: „Ху, як я до́вго спав!“ А ма́те тим вре́менем росказа́ла, як він спав. І по́ке вила́ той стра́шний роска́з, поке начало́ смирка́ть. А воскре́сший за ті три часи́ роска́зу ви́ріс в два арши́ни і сказа́в: „Ну, нічо́го, ма́мо, тепе́р ни пропаде́м, а щоб ни опа́сно іти́, взяв та й ви́рвав пятилі́тню дуби́ну.
І пішли́ тоді́ вони́ тіє́ю доро́гою, по кото́рі вона́ іще́ із ним ме́ртвим ішла́. Коли ди́влять ся: огоньо́к блищи́ть. — „Ну, ході́м, ма́мо, туда́!“ Підійшли́ бли́жче, він і ка́же: „ну, пості́й, ма́мо, тут, а я піду́, узна́ю, хто́ воно тут живе́. Мо́же, це нидо́брі люди“. І пішов. Підхо́дить до вікна́, коли ди́ви(ць) ця в вікно́, аж там за столо́м сиди́ть п’ять змії́в, і ідять на столі́ чолові́ка, нида́вно зада́влиного та ще і бала́кають: „Ну оце вже одну́ дере́вню ви́їли, і оце́ послі́днього доїда́їм, а за́втра де́-ж ми во́зьмим на сні́даньня?“ А Іва́н як почу́в, що ще і на сні́даньгя ну́жно, розгорі́лось се́рце багати́рске, та так і влиті́в в ха́ту. А вони́ як поба́чили живо́го чолові́ка, та́к усі і засмія́лись: „А ми, ка́же, ті́лько що бала́кали, де во́зьмим на сні́даня, а він сам прійшо́в (!)!“ Розсе́рдив ся Іва́н ду́жче іще́. Як замахне́ тіє́ю, шо́ ви́рвав, дуби́ною, та́к усі́х і положи́в. Тоді́ забра́в їх, нидале́ко от ха́ти позари́вав в пісо́к, тоді пішо́в, приві́в ма́тір. „Ну́, ма́мо, сказа́в, оту́т бу́дим жить, по́ке я найду́ доро́гу для ви́ходу із ції́ пусти́ні“. А про змії́в нічо́го їй ни сказа́в. А як пиринучува́ли, так він на дру́гий день і пішо́в отшу́кувать доро́ги, шоб ви́бра(ць) ця із ції́ пусти́ні.
І от іде́ і іде́. Ви́йшов на поля́ну, ди́ви(ць) ця: стари́к-дід виде́ коня, і ка́же: „Здра́стуй, сла́вний богати́рь Іва́н, ру́сскій (!) царе́вич!“ А він йому́ і ка́же: „Почьому́ ви мене́ зна́їте, шо по і́мені назива́їте?“ — „Цього́ (ка́же) ни пита́й; а на́ тобі́ оцього́ коня́ і їдь ти пря́мо оціє́ю доро́гою: там тибе́ ожида́є свята́ Пя́тниця. І моли́сь Бо́гу і свято́му Микола́єві“. Аж тоді́ він узна́в, почому́ він його́ по і́мені назива́в: бо то був сам святи́й Микола́й.
І як сі́в він на коня́, так за оди́н миг улиті́в ти́сячі верст. Коли ди́ви(ць) ця, на доро́зі встріча́є його́ свята́ Пя́тниця; поблагослови́ла і сказа́ла: „На́ тобі, си́нку, оцю́ стрілу́ і лук і їдь, отби́й у ничи́стого свою́ нариче́ну жі́нку прикра́сну Анаста́сію. Вона вже три мі́сяці як нахо́ди(ць) ця (в) Ничи́стого на столі́тнім ду́бі, у гнізді́. І як ви́їдиш за оцю́ го́ру, так його́ бу́де і ви́дно; і як ста́ниш ти пригляда́(ць) ця, так там бу́де сиді́ть же́нщина, піджа́вше колі́на — так то вона́ бу́де сиді́ть, а він бу́де спать голово́ю на її колі́нах. Так ти ни доїз(д)жай в 100 саже́ней, і пуска́й стрілу́ в її́ колі́на, і як єсть попаде́ш його́ в го́лову.“
Так він і зроби́в, як йому́ свята́ Пя́тниця сказа́ла, і як пусти́в стрілу́, із ду́ба политі́ло таке́ чудо́вище, що аж зимля́ затрясла́сь. Він тоді́ під’ї́хав до того́ са́мого мі́ста, де нахо́дивсь дуб, ничи́стого на огні спали́в, а прикра́сну Анаста́сію взяв с собо́ю. І заї́хав, взяв свою́ ма́тір і пої́хав в своє́ ца́рство, і с Анаста́сіею повінча́в ся, і зада́в таки́й пир, що на сва́дьбі гуля́в весь мир. А царскій (!) сино́д уже́ його́ ни призна́в за си́на, потому́ що ния́ких прав у йо́го на то ни було́. Ну, гово́рять на́ші діди́ і пра́діди, що як уме́р царь, а він як воя́ка був до́брий, а після царя́ ро́ду ния́кого ни оста́лось, то його́ ви́брали в царі́, так шо Бо́г-таке ни оста́вив його́ биз награ́ди і по́мощі своє́ї за пиринисе́ні їм му́ки.
(Катеринодар. 1894. Записав козак станицї Азовської Темрюцького оддїлу, Іван Симонович Нестоцький, 25 лїт).
У нас, у Па́влівській станиці, салда́т є, роска́зує, як він ходе христо́сувать ця з миртвяка́ми. „Набиру́, ка́же, бага́то писано́к у кише́ню, та я́к ото дочита́ють ця до Христа́, я й піду́ на кла́довище, і поросклада́ю ті крашанки́ по могилка́х. Тоді́ говорю́: Христо́с воскре́с! Коли впе́рве скажу́ — вони мовча́ть, і вдру́ге скажу́ — мовча́ть, а як в-тре́тє скажу́: Христо́с воскре́с! так на́че вітере́ць поду́є мимо те́бе: Во ї́стину воскре́с!“ Тоді́ він знов пі́де до ву́трині. Як посвя́тять паски́, він оддає́ па́ску жі́нці, щоб до до́му однисла́, а сам знов іде́ на кла́довище: так, ка́же, вже нима́ тих крашано́к. Він іще роска́зує, як псалти́р чита́в над мертвяко́м. Ішо́в він с слу́жби, прийшо́в у одну́ хати́ну, попроси́в ся ночува́ть, а там миртвя́к лижи́ть. Жі́нка попроха́ла його́ почита́ть псалти́р. Став він чита́ть, а жі́нка ви́йшла с ха́ти, пішла́ на хуті́р (нидале́ко був од циї́ ха́ти). Чита́в він, чита́в, коли зи́рк у го́ру, аж там коло сво́лока стили́на зі́рвана. Він за́раз догада́в ся, що це калду́н (чи як їх там назива́ють). Він до двире́й, хотї́в утікти́, коли две́рі з-надво́ру підпе́рті. Що́ тут роби́ть? пі́куди ви́лізти! Він поду́мав-був кочирго́ю одбива́ть ця од миртвяка́, як уста́не; так од йоѓо кочирго́ю ни одо́бєсь ся. Він то́ді сів коло поро́га, закури́в лю́льку, аж сві́ту бо́жого ни ви́дно, а в рука́х псалти́р диржи́ть. Коли ди́вить ця: встає́ той миртвя́к та до йо́го та як ухва́те його́ за по́лу — так і одшматува́в усю́ по́лу. А той салда́т як опирі́ще миртвяка́ по голові́ псалтире́м, той миртвя́к за́раз і простя́г ся, і більш уже́ ни встава́в.
(Катеринодар. 1894. Записано мною від О. Ю. Півня).
В одні́м селі́ жило́ бага́то люде́й, а от того́ сила́ недале́ко нахо́дилась ско́та змі́я. Він пона́див ся ча́сто в сило́ літа́ть та люде́й пожира́ть. І так часть пої́в люде́й, а дру́гі, кото́ри (!) оста́лись там, ста́ли ду́мать, шо і їм не мене́т (!) ця, і броса́ли свої́ доми́, уходи́ли в другі́ міста́, шоб спасти́ ся от змы́я. І село́ те оста́лось пусте́, тілько оди́н бі́дний мужи́к оста́в ся. І о́т через не́сколько вре́мени захо́дить у це сило́ ци́ган, і попа́в у ту ха́ту, де нахо́див ся оди́н тілько мужи́к Він поздоро́вкав ся з ним і нача́в пита́ть мужика́: „Чого́ ти сам тут сиди́ш?“ Він ци́гану сказа́в, шо „сюди́ пона́див ся змі́й, і пої́в всіх жи́тилів, тіки я́ оди́н оста́в ся, та, пожа́луй, і нам с тобо́ю не мене́т ця“. Ци́ган ка́же: „Хіба́-таки нас він обо́х пої́сть?“ А мужи́к ка́же: „А ти ду́маїш, ні?“ — „А ни уда́ви(т) ця він?“ Ті́лько вони перебала́кали, тут приліта́єт(ь) змій, і ка́же: „Ага́! єсть доби́ча: броса́в одного́, а тепе́р ста́ло два: бу́деть чим закуси́ть“. А ци́ган ка́же: „А мо́же пода́вис(ь) ся?“ Змій пото́м ка́же: „Хіба́ ти здорові́ше ме́не?“ — „А ти ду́маєш, ні?“ сказа́в ц(и́ган). „А ну́, дава́й, попро́буєм, хто́ кого здорові́шей (!)!“. І.вот бере́ть змій той ка́мінь, що муку́ ме́лють, і як прида́ве його́ так, що він на ча́сті росси́пав ся, а ци́ган каже: „Та́к оце ти таки́й си́льний? Ти так придави́, шоб з його потикла́ вода́“. І бере́ть ци́ган с поли́ці кусо́к си́ру, і нача́в його́ дави́ть так, шо з йо́го потикла́ сирова́тка. Змій ка́же тоді́: „А ну́, дава́й свисті́ть, хто́ кого́ ду́жче сви́сне?“ Ци́ган ка́же: „Дава́й!“ І во́т змій як сви́сни, так з дире́вьїв поси́пали ся ли́стя. Пото́м ци́ган ка́же змі́ю: „А я ду́жче тебе сви́сну: ось завьяжи́ о́чі, а то, пожа́луй, як сви́сну, то коли́ б вони́ тобі́ ни повила́зили“. Змій завьяза́в очі, а ци́ган узя́в хлуди́ну, і як уда́ри змі́я по голові́, той так і зарі́в. Пото́м нача́в змій проси́ть ци́гана бі́льше не свисті́ть, і дав обіща́ніє з ни́м побрата́т ця. І вот вони́ побрата́лись, і пішли́ в свою́ ха́ту. Змій сказа́в ци́гану: „Дава́й посні́даєм!“ А ци́ган ка́же: „Так ні́чого!“ Тоді́ змій сказа́в ци́гану: „Пойди́ на степ, і приниси́ вола́“. Ци́ган пішо́в, найшо́в гурт волі́в, і нача́в їх лови́ть і хвіст до хвоста́ с’я́зувать (!). Змій ждав, не дожда́в ся, пото́м пішо́в сам, сказа́в йому́: „Чого́ ти так до́вго?“ — „Я хо́чу, шоб штук сто за-разо́м притащи́ть: тоді́ з нас хва́тить на ці́лий мі́сяць“. Змій ро(с)сердив ся ухвати́в вола́ за хвіст, стяг з його́ шку́ру, звали́в собі́ на плече́ і поні́с до-до́му. І сказа́в ци́гану: „Ну, тепе́р ну́жно іще води́: бири́ воло́ву шку́ру та приниси́ води́“. Ци́ган взя́в шку́ру, пішо́в до коло́дізя, положи́в шку́ру, і нача́в коло́дізь обко́пувать. Змій прихо́ди та й пита́є: „Шо́ ро́биш?“ — „Та хо́чу, шоб пря́мо совсі́м з коло́дізем унести́ в ха́ту. Змій ухвати́в шку́ру, набра́в по́вну води́, і поні́с, а ци́ган пішьо́в за ним слідко́м. Пото́м змій ка́же ци́ганові: „Нема́ у нас іще́ дров: піди́ в ліс, ви́рви оди́н дуб і приниси́“. Ци́ган пішьо́в в ліс, нача́в дуби́ обдира́ть та бичо́вки плисти́. Змій упья́ть прихо́ди і начинаєт ла́ять ци́гана: „Тебе́ куди не посила́й, так ти як раз спра́вис(ь) ся. Для чо́го ти бичо́вку плите́ш?“ — „Я хо́чу, шоб за-разо́м де́сять дубі́в ви́рвать, і понисти́, шоб на би́льше хвати́ло“. Змій ви́рвав дуб, і поні́с до-до́му. Заходи́в ся змій вари́ть сні́даня, навари́в, і про́сить ци́гана ї́сти. Ци́ган ка́же: „Не хо́чу!“. І сиди́ть, ніс нахню́пив. Змій прин(ь)ня́в ся ї́сти і зьїв всього́ вола́, пото́м пита́єт(ь): „Чого́ ти, брат, се́рди(сь) ся?“ А ци́ган ка́же: „Того́, що я́к тобі не роби́, а все не по-тво́єму“. — „Ну, нічо́го!“ сказа́в змій: „поми́рим ся“. І вот ци́ган периста́в се́рдит(ь) ця, і про́сить змія до се́бе в го́сті. Він соглас(и́в ся), доста́в тро́йку ко́ний, і пої́хали до ци́гана в го́сті. Ста́ли доїжд(ж)я́ть до шатра́ ци́гана. Ді́ти поба́чили, шо ї́ди їх ба́тько, біжа́ть йому́ на-встрі́ч і крича́ть: „Ба́тько ї́ди і змія везе́!“ Змій пета́є (!): „Шо́ воно́ таке́?“ — „То мо́ї ді́ти“. — „А чого́ вони́ крича́ть?“ — „Їсти хотя́ть“, сказа́в ци́ган. — „Чи́м же їх гудува́ть?“ — „Ну́жно чи́м-нибудь та гудова́ть (!); а коли не ста́ни хлі́ба, то, пожа́луй, і тобі́ не мене́т(ь) ця“. Змій ба́че, шо ді́ло не кле́єт(ь) ся, тоді́ с пово́зки, та — хо́да. А ци́гану оста́лась пово́зка і тро́є ко́ний.
(Катеринодар. Лютий 1894 р. Записав козак станицї Старощербинівки Єйського оддїлу Михайло Артемович Стеци́на, 19 годів; скінчив початкову станичну школу).
Ішьо́в мужи́к по́лим із мішко́м чере́з плечі, із ці́пом під руко́ю. Підхо́де близ лі́су, чу́є, щьо соба́ки у лісу́ га́вкають і ду́же здо́рово. Коли-це́ — виска́кує вовк і біжи́ть пря́мо на мужика́. Мужи́к зра́зу отете́рів, а да́лі і ка́же: „Та вже-ж не (зь)зість прокля́тий із-ра́зу!“ І ви́тяг ціп с-під руки́ та й стої́ть. Вовк підбіга́, і так наста́вив свої́ о́чі і с ла́скою ди́ви(ць) ця на мужика́. Мужи́к тро́хи зраді́в. Вовк і ка́же: „Спаси́ мене од лю́тої сме́рти: я́ тебе за це ни забу́ду“. Мужи́к нидо́вго ду́мавше, ски́нув мішьо́к с плече́й, і вки́нув його́ в мішьо́к, та й пішьо́в свої́м путе́м, і поні́с його́ на плича́х. І так проні́с його́ пошти́ верст зо́-дві. А по́тім вовк і ка́же: „А ну́-лишень пуска́й: бу́ду тобі дя́ковать за те, щьо ти́ мене ніс“. Мужи́к звали́в мішьо́к на зе́млю, роз’я́зує та й ду́ма: „Чим він мене́ бу́де дя́кувать?“ Вовк ви́ліз із мішка́ та й ка́же: „Тепе́р я́ тебе (зь)зім!“ Мужи́к і ка́же: „О-та́к! таска́в скі́льки, аж пле́чі буля́ть (!), та й ще недово́л(ний), щьо я́ тебе спас от соба́к“. Вовк і ка́же: „Щьо знай кажи́, а я́ тибе із(ь)зі́м“. Мужи́к і ка́же: „Ни по-тво́єму, ни по-мо́єму, а по-бо́жому! Дава́й іти вмі́сті до трьох стріч: де́ кого стрі́ним, і бу́дим проси́ть, щьоб розібра́в на́ше ді́ло!“ Вовк согласи́в ся. Іду́ть вони лі́сом, коли-це́ — пасе́(ць) ця коби́ла. Вони підхо́дять до не́ї. Мужи́к і ка́же: „Здоро́в’ була́, коби́ла!“ А коби́ла ле́дві підняла́ го́лову та й ка́же: „Здра́ствуйте!“ Мужи́к і ка́же: „Ти, мо́же, пожила́ бага́цько в сві́ті: розбири́ на́ше ді́ло: я́к нам буть, кому́ пра́вим оста́(ць) ця, а кому́ винова́тим буть? Я оцього́ во́вка спас от розбо́йників, і проніс дві вирстви́ на плича́х: а він тепе́р хо́че мене́ (зь)зі́сти“. Коби́ла і ка́же: „Е, чолові́че, тепе́р стара́ хліб-сі́ль не по́мни(ць) ця: я як була́ молода́ та роби́ла ду́же здо́рово, так мене́ всі люби́ли, а як стара́ стала́, так мене́ хазяїн узя́в та ви́вів у ліс та й бро́сив“. Мужи́к ка́же: „Ході́м да́лыпи!“ Іду́ть вони да́льши, коли-се́ — біжи́ть соба́ка. (В)они поздоро́вкались. Мужи́к і ка́же: „Барбо́с, розбири́ на́ше ді́ло: я оцього́ во́вка спас от соба́к, а він тепе́р хо́че (зь)зі́сти“. Соба́ка і ка́же: „Стара́ хліб-сі́ль ни по́мни(ць) ця: я поки був молоди́м, так мене́ хазя́їн люби́в, а як стари́й став, так ві́н мене і з дво́ру прогна́в. Іді́ть собі с (!) Бо́гом!“ Іду́ть вони да́льши, коли-це́ — сиди́ть лиси́ця. Мужи́к і ка́же́ „Розбири́ на́ше ді́ло: я оцього́ во́вка спас от соба́к і проні́с у цьому́ мішку́ верст дві!“ Лиси́ця осміхну́лась та й ка́же: „Як раз і мо́жна цьому ста́(ць) ця, щьоб таки́й вовк улі́з у цей мішьо́к!“ А вовк із-ду́ра: „Ні, влі́зу!“ Лиси́ця: „Та хоч хвіст ви́дно бу́де!“ Вовк: „Ні́, я́ його підко́рчу!“ Мужи́к наста́вив мішьо́к, вовк улі́з і хвіст підко́рчив. Мужи́к зав’яза́в його і положи́в на зе́млю. Лиси́ця і ка́же: „А ну, я́к у вас моло́тять?“ Мужи́к нача́в ці́пом молоти́ть по мі́шку. Лиси́ця: „Як у вас на одльо́т коло́сся одбива́ють?“ Мужи́к як розмахну́в ці́пом і уда́рив во́вка, ціп як отско́чив і вбив лиси́цю, а сам пішьо́в да́льши.
(Р. 1894, березолю 9. Записав козак станицї Шкуринської Єйського оддїлу Хведір Григорович Півень, 17 лїт).
В яки́й-то пра́зник одна́ же́нщина заду́мала піти́ до це́ркви, і ни попа́ла до це́ркви, та попа́ла до млина́, кото́рий нахо́див ся над одно́й річкой. І цей млин був водяни́й. І вот коли вона війшла́ в йо́го, то начала́ христи́т ця, і почу́ла, шо́-то там коле́са шльо́пають, то вона́ тоді іще приняла́сь усе́рдній за молитви́. І пото́м здо́рово їй ста́ло стра́шно, то вона́ ста́ла уходи́ть. І вот прихо́дить вона́ до-до́му, і начина́єть роска́зува́ть, де́ вона була́, і що ба́чила. „Прийшла́ я в це́ркву“. — „І шо́-ж там?“ — „Чу́ла я там шльо́пот, і здо́рово ізляка́лась, і принялась молитви́ чита́ть, а воно́ все шлю́паєть (!). Я тоді́ витти́ль уходи́ть, а воно́ іще́ ду́жче начина́ло шльо́пать, ну не зна́ю, шо таке́. Бі́льше всьо́го я ду́маю, шо це, должно́ бить, святи́й Тилипе́нь таке́ чу́до твори́в“.
(Катеринодар. 1894. Записав М. А. Стецина).
Жени́в ся ні́мець, і взяв собі ді́вку с правосла́вних, і зва́ли її Титья́на. І от они́ хо́дять ка́ждий в свою́ це́ркву Бо́гу моли́(ць) ця. От раз Титя́на ка́же: „Ході́м у нашу́ це́ркву“. А Семе́н і ка́же: „Со-з я-з ни зна́ю, сцо там ро́блять“. Титя́на і ка́же: „Та диви́ ся: щьо лю́ди бу́дуть роби́ть, то й ти роби́“. Симе́н согласи́в ся. Пішли́ до це́ркви. Семе́н став серед це́ркви, і ди́виця, щьо лю́ди ро́блять, те й собі́ ро́бить. Коли-це́ оди́н мужи́к став христи́(ць) ця і неча́їнно товкну́в його́ (з)за́ду руко́ю: він поду́мав, щьо так тре́ба (а спириді́ його́ стоя́ла ба́риня) — він то́же її товкну́в (і)з за́ду. Вона́ обвирну́лась та його доло́нею по щьот(ц)і́: він тоді́ плю́нув в кула́к, і уда́рив мужика́, стоя́вшого (з)за́ді йо́го, і уда́рив так, щьо бі́дний мужи́к на пол (= поміст) повали́в ся, аж по всій церкві гул пішьо́в. Тут Семе́на схватили за че́сну гри́ву і ви́вели с це́ркви. І тим ко́нчилось.
(Ст. Шкуринська. 9. III. 94. Записав Хв. Гр. Півень).
— Здоро́в, ку́ме! — Здоро́в! — Де́ ти був? — На я́рмарку! — Що-ж ти купи́в? — О́браз! — А ну́ покажи́! — Та хай йому ....., ни хо́чу розгорта́ть: ру́ки поме́рзли! — Ну, так ви́йми таба́к: дава́й поку́рим! — Дава́й!
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
До одниї́ жі́нки ходи́в полюбо́вник, як ни було́ чолові́ка до́ма. От раз змо́вились вони́ поба́чить ця у її ха́ті в-ве́чері, коли тут прийшо́в чолові́к. Повиче́ряли. Чолові́к ліг уже спать, а жі́нка по́раєть ця по ха́ті, коли тут і полюбо́вник іде́. От жі́нка та і мо́лить ця та та́к, щоб чуть було в сі́ни: „Отче на́ш, Іва́н до́ма, о́же-єси́, прийди́ за́втра, тоді́ бу́де во́ля твоя́...“ А чолові́к слу́хав-слухав, ле́жачи, та й ка́же: „Тю́, дурна́ Ка́тря, ти вже й „Отче“ забу́ла!“ А полюбо́вник дослуха́в ся у сі́нях до таки́х річей, та й шморгну́в до-до́му.
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Прийшло́ ся раз ци́ганові так скру́тно, що ні́чого ї́сти і взять ні́де. Міркува́в він собі́, міркува́в, і наду́иав ся заступи́ть у манасти́р, бо там і ко́рмлять до́бре, і робо́ти нима́ нія́кої. Припа́ло йому́ заступи́ть туди́ са́ме на ма́сліну, і йому́ здало́сь ду́же га́рно там жить: і сього́дні блинці́ і за́втра блинці́, і після-за́втра теж, і так чоти́рі дні. Прийшо́в піст, тя́гнуть уже́ ци́гана дро́ва руба́ть. Руба́є він день з-ра́нку до ве́чира, руба́ і дру́гий і тре́тій, а ї́сти мана́хи ни даю́ть ані крі́шечки, і сами́ нічо́го ни їдя́ть. На тре́тій день, у обі́дьну по́ру, сів ци́ган на дри́витень і жує́ соломи́ну. А тут мимо йо́го прохо́де игу́мин і пита́є: „Що́ ти тут ро́биш, раб бо́жий?“ — „Та соломи́ну жую́, щоб ни забу́ть, я́к до́брі лю́ди їдя́ть!“ — „Потирпи́, раб бо́жий, за́втра вже бу́димо ї́сти“. Після то́го настанови́ли ци́гана в обхо́д по манастирю́ чи-що́. То він прихо́де у-ве́чирі до игу́мена і ка́же: „Уже́ в нас, в манастирі́, один бра́ччик з го́лоду окалу́бивсь!“ А то́й йому: „Ни кажи́ так, кажи́: „Во́лию бо́жою оди́н з на́шої бра́тії у́мре“. Ци́ган на дру́гий день прихо́де і докла́дуйе игу́минові: „Во́лию бо́жою оди́н з на́шої бра́тії у́мре!“ — „Хто́ такий?“ пита́є игу́мин. — „Соба́ка чепни́й (на ланцюху)!“ Игу́мин росе́рдив ся, і ви́гнав ци́гана з манастиря́. Іде́ наш ци́ган, коли-це́ на-зу́стріч йому́ чолові́к виде́ соба́ку на обри́вочку. — „Здо́ров, до́брий чолові́че!“ — „Здоро́в!“ — „Куди́ ти соба́ку тя́гниш?“ — „Та до лі́су: хо́чу заві́сить його́!“ — „Ни види́ його́ до лі́су (ка́же ци́ган), види́ його́ в манасти́рь: він там сам здо́хне, і ти́жня ни пириживе́!“
(Катеринодар. 4. II. 96. Записано мною від О. Ю. Півня).
У одні́й стани́ці було́ так, що до однії́ удови́ ходи́ли ночува́ть ба́тько й його си́н. От прихо́де раз ба́тько і прино́се мішо́к пшини́ці. Поста́вив її у кутку́, в сі́нях, а сам пішо́в у ха́ту до удови́ спать. Две́рі в сі́ни були́ одчи́нені. Чириз яку́ годи́иу прихо́де туди́ й син з мішко́м та, ду́маючи, що вона́ сама́ в ха́ті, і ка́же: „Чу́єш, Пара́ско, де́-ж міні тут пшини́цю поста́вить?“ А ба́тько почу́в си́нів го́лос та й ка́же: „Станови́, си́нку, там де й я поста́вив — у кутку́“.
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Оди́н салда́т ста́в на квати́рю та й умовля́єть ця з хазя́йкою: „Ты мєня́, тьо́тушка, не гані: я челавє́к до́брый!“ — „Та зна́ю я, зна́ю! Усі́ ви, москалі́, до́брі! Аж ні́куди!“ — „Нєт, тьо́тушка, не гані́. Я нє тако́й, как вот другі́є про́чіє, ілі как твой муж. Он как пріє́дєт, так і начньо́т кріча́ть да кома́ндивать: 1 „Дава́й борщ, дава́й ка́шу, дава́й то́, да дава́й сьо́“. А я не люблю́ е́нтово! Мнє ку́ріца к обє́ду, да ку́ріца к у́жіну — вот і всьо. Ілі, как ста́нете ложи́ть са спать, твой муж нака́зываєт: „Стєлі́ мнє соло́му да стєлі́ мнє соло́му!“ „А я — гдє хозя́йка, там і я!"
[2 „Дава́й хрыні́ще, рыді́ще, капу́стище!“ А я, ба́бка, не вередлі́вый: мнє одну́ ку́ріцу сва́риш, другую іжжа́ріш, да є́нтіх штук нє́сколько сьпєкьо́ш, что на сковоро́дкє подпєка́ют са, да ма́слічком подліва́ют са да в-че́тьвєро ізгорта́ют са; да є́нтіх штук со́рок, что. ... (пока́зує, як підкида́ють варе́ники в ми́сці, коли мастя́ть їх) ілі трі́дцать дє́вять да побо́льше“.]
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Я тро́хи ни та́к чув оцю́ брихе́ньку, ті́льки ни зумі́ю вам до-ладу́ істули́ть її́. Це ді́ло було́ в стари́ну, коли ще на селі́ ніко́ли ни бачили салда́тів. От раз і пригна́ли їх на село́. Силя́не, побачивши впе́рве таке́ ди́во, зметуши́лись: всі повиска́кували с хат диви́ць ця на Москалі́в. Хо́дять Москалі́ по ву́лиці, а жінки́ стоя́ть за ворітьми табуна́ми та ви́трішки ло́влять: нія́к ни нади́влять ця на Москалі́в. А одна́ шивчи́ха та коло пе́чі по́ралась, так їй не мо́жна було́ ви́йти с ха́ти: то вона́ одно́ бі́га од пе́чі до вікна́; поди́виць ця на тих Москалі́в та й ка́же: „Го́споди ми́лостивий, а ми лю́ди твої́, чії́-ж то Москалі́?“ А чолові́к їй: „Бо́гови!“ По́раїць ця вона́, по́раїць ця коло пе́чи та уп’я́ть до вікна: „Господи ми́лостивий, а ми лю́ди твої́, чиї́-ж-то москалі́?“ А швець знов: „Бо́гови!“ До́вго вона так бі́гала до вікна́ та все питалась: „Чії-ж-то Москалі́?“ А чолові́к усе одмовля́в: „Бо́гови!“ і що-ра́зу все бі́льше сердив ся. Напослі́д він так розлютува́в ся, що зірва́в ся з мі́ста, і ну товкма́чити жінку в поти́лицю, а сам одно́ примовля́: „Бо́гови! Бо́гови! Бо́гови! бі́сова дочка́!“
(Катеринодар. Р. 1895, червня 9. Записано мною від бувшого учителем Єйського оддїлу Івана Митровича Бровченка[2]).
Ішо́в плимі́нник з дя́дьком у Кущі́вку[3]) на я́рмарок заніма́(ць) ця краді́жкою. Іду́ть вони́, і ка́ждий про се́би ду́ма: дя́дько ду́ма, шоб плимі́нника пирихи(три*)ть, а плимі́нник — дядька. От вони́ підхо́дять під ца́рину, близ па́шні, ди́вля(ць) ця: мужи́к стої́ть, попа́сує во́лики, а на во́зі лижа́ло козиня́ (ви́дно, що в я́рмарок віз продава́ть). Плимі́нник і ка́же: „Дава́й, дя́д(ь)ку, укра́дим оце́ козиня́!“ Дя́д(ь)ко й ка́же: „Як же ми його́ укра́дим, як він біля во́за сиди́ть?“ Плимі́нник і ка́же: „Та ми його́ й на доро́зі укра́дим. Ти, дя́д(ь)ку, бири́ оди́н чо́біт, та оді́йдиш на пів-вирстви́ та й поло́жиш на доро́зі, а я дру́гий положу́ бли́жче“. Так і зроби́ли: дя́дько пішо́в упере́д і положи́в чо́біт на доро́зі, а сам схова́всь у па́шню; а плимі́ниик узя́в свій чо́біт, ви́марав у грязь і положи́в спереді мужи́ц(ь)кого во́за, сажні́в за п’яддися́т, а сам то́же схова́в ся. Мужи́к підпа́с во́лики, запрі́г, і іде́ собі́ з Бо́гом. Виї(ж)жа́ на доро́гу, гульк — лижи́ть чо́біт. Він подиви́в ся та й ка́же: „ниха́й йому́ біс! він уве́сь у грязю́ці: ни хо́чу я його́ брать!“ І пої́хав собі́. Під’їж(ж)да́ да́л(ь)ши, — коли лижи́ть дру́гий. Він і ка́же: „Це-ж тому́ па́ра!“ Та скорі́й (одпріг) одного́ во́лика. І взяв ски́нув на віз чьо́біт, та й ка́же: „Побіжу́, візьму́ і той!“ І побі́г наза́д. А плимі́нник уже́ його́ подобра́в і схова́всь у па́шню. Мужи́к добі́г до того́ міста́, гульк! — нима чьо́бота. Він і ка́же: „Щьо це за біс?“ і вирну́в ся наза́д до во́за. А дя́дько уже́ взяв і той чьо́біт і козиня́ з во́за, і схова́в ся у па́шню. Прихо́дить мужи́к до воза, глядь — нима ні чобота, ні козиняти, та й каже: „Оце так продав!“ І запріг во́лика, і поїхав назад до-до́му.
А дядько із плимінником зійшли́сь умі́сти, і пійшли́ у ближній лісо́к, і там зарізали козиня, і жа́рять. Дядько і ду́ма: „Як би його вкрасти жа́риного козиня́ти собі на дорогу; а плимінник собі дума пирихитри́ть дядька. Потім стала козлятина совсім поспівать; дядько і каже плимінникові: „Возьми́ оцю́ трибуху́, одниси́ пода́льши, щьоб хто ни наско́чив та ни піймав нас“. А сам і ду́ма: „Як він пі́де, так я козлиня́ти захова́ю собі́ в то́рбу. А плимі́нник змі́тив його́ ду́мку, та скорі́й за трибуху́ і потя́г у ліс, та й ви́різав до́брий дубе́ць, та й дава́й по їй лупи́ти, а сам кричи́ть на все го́рло: „Ай, ни би́йте мине́! Це ни я вкрав, це дя́дько!“ А дя́дько підчу́в, та як бро́сить казано́к с козля́тиною, а сам тіка́ть биз огля́дки. А плимі́нник прийшьо́в, сів га́рно біля казанка́, і поїв всю козля́тину, і пішьо́в собі да́льши.
(Станиця Шкуринська. 9. III. 94. Записав Хв. Гр. Півень).
Пас чаба́н ві́вці, і найшо́в мішо́к гро́ший та й давай його́ бить ґирли́ґою. А по тій доро́зі ї́хав пан з двома́ кучиря́ми на-ко́злах і поба́чив та й ка́же: „А ну́, спини́ ко́ний та піді́ть оди́н спита́йти, що́ то він б’є“. Ку́чир пішо́в. Прихо́дить д(о) чабана́. Поздоро́вкав сь, і пита́: „Що́ ти тут б’єш?“ Ч(аба́н): „Та що́! гро́ші! бо од них лю́ди пропада́ють“. Ку́(чир) пішо́в і сказа́в па́нові: „Ка́же, що він б’є гро́ші!“ Пан і ка́же.: „Піди́, попроси́: мо́же, він мині́ їх о(д)да́сть“. Ку́(чир) пішо́в і ка́же: „Ба́рин про́се, щоб ти йому́ одда́в гро́ші“. Ча(ба́н): „Бири́, та тільки скажи́ і па́нові так, що за їх лю́ди пропада́ють“. Ку́(чир) узя́в мішо́к і поні́с, положи́в на коля́ску, і пої́хали да́льши. Їдуть кучира́ і бала́кають: „Дава́й уб’їмо́ па́на, то бу́де наш мішок гро́ший“. І так і зроби́ли. Звирну́ли у лісо́к, уби́ли па́на і уки́нули у щель, а сами́ пої́хали да́льши. Під’ї(ж)жа́ють під го́род, і там під го́родом нидале́ко ви́прягли ко́ні годува́ть. Оди́н ку́чирь і ка́же: „Ти сідай на коня́ та поганя́й у го́род, ку́пиш кой-що пої́сти, а я тут посто́ю, підожду́ тибе́“. Той сів на коня́, і пої́хав у го́род. Накупив ко́й-що ї́сти, і купи́в мняку́ паляни́цу (!) хлі́ба. Та взяв та й купи́в пузиро́к а́ду і обма́зав хліб і ду́ма: Привизу́ я, то він наї́с(ць) ця цього́ хлі́ба, то й пропаде́, то тоді́ бу́де мій мішо́к гро́ший“. І сів на коня́, пої́хав. Під’ї(ж)жа́ близ коля́ски, а той і поду́мав: „Дава́й я його́ уб’ю́: тоді́ бу́де мій мішо́к гро́ший“. Той під’ї́хав близе́н(ь)ко, а цей узяв ружжо́ і уби́в його́ і одтя́г геть пода́льши, а сам вирну́в ся, і сів обі́дать. І вкуси́в того́ хлі́ба, і сам там пропа́в, і так оста́лись гро́ші, ніхто́ ни́ми ни попо́льзува(в)сь.
(Стан. Шку́ринська. 9. III. 94. Записав Хв. Гр. Півень).Наслу́хались росі́йські[4] Москалі́, що на Куба́ні золоте́ дно: гро́ші — хоч лопа́тою гриби́, іх, мов, там і ку́ри ни клюю́ть. Заману́лось їм розбагаті́ти. Пішли́ вони́ на Куба́нь, і ті́льки що пириступи́ли гряни́цю Куба́нської о́бласти, коли-се́ — лижи́ть сторубльо́ва бома́жка. Оди́н Моска́ль за́раз же хоті́в її підня́ть, а дру́гий до йо́го кричи́ть: „Незама́й! Пусть лєжі́т! Нє сто́їт рук мара́ть — із-за такі́х пусьтяко́в нагіна́тса: да́льше пайдьо́м — бо́льше найдьо́м!“ Поки́нули вони́ ту бома́жку, і пішли́ да́лі. Іду́ть вони́ та йду́ть, ідуть та йду́ть. Іду́ть вони де́нь — нима́ нічо́го, ідуть дру́гий — нима́, тре́тій, читве́ртий — нима́ тобі́ ни гриця́! Харчі́в у їх ни було́, припада́ заробля́ть гро́ші по лю́дях. Пороби́лись вони́ там скі́льки — ни со́лоно здало́сь їм. От той, що ни вилі́в брать сторубльо́вки і ка́же това́ришеві: „Ні, ма́буть, ході́м, бра́те, ві́зьмем оту́ бома́жку!“ І пішли́ вони́. Коли до то́го мі́ста — а бума́жку вже кат спік.
(Катеринодар. В вереснї 1895 р. записано мною від мирового суддї Степана Харламповича Слабізьйона).
Два па́рубки зійшли́ ся до-ку́пи та й розмовля́ють: „Ти ни зна́їш, Стицько́, чого́ лю́ди родя́ть ця то біля́ві, то чорня́ві?“ — „Як ни знаю? — Зна́ю!“ — „А чого́?“ — „Того́, що одні́ родя́ть ця в день, і другі́ в ночі́“. — „І спра́вді, ма́буть, так! А ри́жі коли́?“ — „Ри́жі?“ — „Еге́!“ — „Ри́жі теж у день, ті́льке тоді́, як ду́же жа́рко“.
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Мужи́цька свиня́ ви́йшла на у́лицу (!) і пішла́ ми́мо ба́рского двора́. Ба́рскій (!) соба́ка угля́дів, і ви́скочив за двір, та й здогна́в її і порва́в ду́же здо́рово. Мужи́к росирди́в ся на ба́рина і пода́в жа́лобу мирово́му суду́. Мирови́й визива́ на суд мужика́ і ба́рина 30 чи(сла́) января́. Діжда́в мужи́к тридця́того числа́, уста́в ра́но, посні́дав га́рно, і наки́нув на плечі яргачи́ну[5] і пішьо́в. Зайшьо́в до свіди́тиля, і пішли́ собі пома́лу. А ба́рин уста́в у шість часо́в утра́, закуси́в га́рно, напи́в ся, і звилі́в ку́чирю запрягти́ каля́ску. І сі́ли с ба́ринею в двох і пої́хали до мирово́го. Приїзжа́ють туди́ в дев('ять) часі́в ут(ра́), а мужи́к уже́ був там. Ухо́дять у ка́мору. Мирови́й суддя́ уже́ сиди́ть за столо́м, а мужи́к стої́ть посеред ка́мори, і роска́зує, як соба́ка порва́в свиню́. Ба́рин і ба́риня ухо́дять і стаю́ть: ба́рин став по пра́ву сто́рону мужика́, а бариня по лі́ву ст(орону). Мирови́й су́деть (!), по́тім чита́ реше́ніє: „Ба́рин до́лжин уплати́ть мужико́ві за свиню́ два́дцять руб.“ Ба́рин ту́т-же вийма́ гро́ші і дає́ мужико́ві. Пото́м і пита́: „Ну, скажи́, пожа́луста, як він її́ порва́в?“ Мужи́к і ка́же: „Та як же порва́в!? Моя́ свиня́ ішла́ не дале́ко от ва́шого соба́ки“. Потім зи́рк у сто́рону та й ка́же: „О-та́к як раз, як оце ва́ша ба́риня — свиня, а ви — соба́ка, і ваш соба́ка ки́нув ся, і порва́в її́. Ба́рин із стида́ виска́кує із ка́мори, а ба́риня за ним, і сіда́ють на коля́ску і в'і(ж)жа́ють поскорі́й. А мужи́к ски́нув ша́пку, і подя́кував мирово́му судьї́, і вихо́дить іс ка́мори і іде́ свої́м путе́м до-до́му. І коне́ць.
(Ст. Шкуринська. 9. III. 94. Записав Хв. Гр. Півень).
Прийшо́в пья́ний коза́к до-до́му, сів на ла́ві против двире́й та й кричи́ть: „Жі́нко! Стара́!“ — „Чого́?“ пита́є жі́нка. — „Одчини́ две́рі!“ — „На що?“ — „Та отчини́, сте́рво, две́рі!“ Жі́нка одчини́ла, сама́ ста́ла коло двире́й, та й ди́вить ця, що бу́де да́лі. — „Тьфу!!“ плю́нув коза́к з нату́гою, а сли́ня й пови́сла на бороді́. — „Тю, дурни́й!“ розсе́рдилась жі́нка: „Скази́в ся чи-що на ста́рість літ? От ді́ти поприхо́дять, смія́ти муть ця, що ба́тько здурі́в!“ — „Мовчи́, стара́! Що ти тя́миш? Це я по-па́нському“. — „До́бре по-па́нському, гидки́й! Глянь: усю́ бо́роду заплюва́в!“ — „Нивже́? Оце́, бода́й чорти́ його́ ба́тька! І як ті пани́ плюю́ть, що аж за две́рі?“
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Зійшли́сь два сліпці́ та й бала́кають: „Здоро́в брат!“ — „Здоро́в!“ — Чи ожини́в ся там Обирта́с?" — „А як же!“ — „Чи він же що й путне́ньке забра́в?“ — „Ні, нічо́го: товсте́нька, кругле́нька; тілько на одну́ но́гу тро́хи наляга́, а друго́ї во́всі нима́“. — „Дарма́. А чи йому́-ж таки що-не́будь і подарува́ли?“ — „А як-жи! Подарува́ли бага́то де́чого! За́раз дали́ таку́ па́лицю, що як уда́риш одну́ соба́ку, так на двана́дцять ву́лиць соба́ки ви́здихають. Та подарува́ли коби́лу таку́, що як ска́жиш: но! так і ї́де, а як: тпру! так за́раз і ста́не; та од села́ до села́ доро́гу зна́є і до ко́жного дво́ру та все й повирта́є; а як положи́ть на пово́зку двана́дцять мішкі́в поро́жніх, так ще з гори́ й бі́гти ме. Та дали́ ще то́рбу з двана́дцятю пирогоро́дками: на бо́рошно і на ви́борошно, на пшоно́, на ви́пшоно, на са́ло, на ви́сало, на хліб, на ви́хліб, на сіль, ви́сіль.
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
— Здоро́в, Іса́ю! — Чайо́к шука́ю! — Чи ще жив — здоро́в? — Та вже че́твиро найшо́в! — А чи благополу́чна жі́нка та ді́тки? — А чорт їх пійма́ підлі́тків! — Тю, дурни́й! Чи вас бага́то таки́х дуракі́в? — Та чоти́рі ді́жки ма́ти наскрибла́!
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Іде раз коза́к вола́ми по сі́но. Його́ наганя́ други́й кі́ньми. Порівня́лись та й завели́ таку́ бала́чку. — Здоро́в, ку́ме! — Хто? Я? — Е (= еге)! — Здоро́в! — Де ти, ку́ме, ї́диш? — Хто? Я? — Е! — По сі́но! — Де ти, ку́ме, живе́ш? — Хто? Я? — Е! — Біля рі́чки! — Проща́й, ку́ме! — Хто? Я? — Е! — Проща́й!
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Як була́ у ме́не жі́нка покі́йниця Хі́вря (ца́рство їй небе́сне!), то було́ як напиче́ хлі́ба, то я як ї́ду коси́ть та зайду́ до крини́ці, та вки́ну його́ в крини́цю, то він так на дно і ся́де. То я до обі́да покосю́сь та прийду́ до крини́ці, ви́тягну його́, так він са́ме розмо́кне: так ся́дим і пообідаїм с сі́лью (!) до́бре. А як оцю́ стирвя́ку Хи́мку взяв (хай їй гикне́(ць) ця, як соба́ка с ти́ну вірве́(ць) ця (!), так вона́ як спиче́, так таке́: диви́(ць) ця здоро́ве, а во́зьмиш в жме́ню та зда́виш, так на один ковто́к нима́; а пу́стиш — воно́ уп'я́ть надме́(ць) ця; а в крини́цю вки́ниш, так воно́ во́зьме — низабаро́м і роспливе́(ць) ця.
(Катеринодар. 1894. Записав І. С. Нестоцький).Дочка́ жа́луєт(ь) ся ма́тирі на свого́ чолові́ка. „Сього́дні спикла́ я, ма́мо, пампу́х, як ми́лий дух; він же, сукин син, узя́в його́ та як уда́рив мене́ міжі́-пличі, так усе́-равно, як каміню́кую.
(Катеринодар. 1894).
Як у козака́ віз до́вго нима́заний, так він ду́же скрипи́ть. Як прислу́хать ця, так пере́дні коле́са на́че вимовля́ють: „Хазя́їн, дьо́гтю купи́! Хазя́їн дьо́гтю купи!“ А за́дні: „Лу́чче пропи́ть, чим дьо́гтю купить! Лу́чче пропи́ть, чим дьо́гтю купи́ть!“
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Тут же як ні́коли, як ні́коли: і до це́ркви го́нять, і до чириди́ дзво́нять, і перепічки́ лата́ть, і штани́ пикти́, і ха́ту сва́тать, і куму́ ма́зать.
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півінь).
Як була́ с ту́рками війна́, у на́шого царя́ не доста́ло гро́шей. Він поча́в позича́ти ся по купця́х. Всі-ж купці́ дава́ли ти́сячі: хто одну́, хто дві, хто п'ять ти́сяч, а оди́н купе́ць дав ті́льки п'ять карбо́ванців. Коли скінчи́лась війна́, царь поплати́в усі́м купця́м гро́ші і поприсила́в їм меда́лі. Зверну́ли п'ять карбо́ванців і скупо́му купце́ві, і ра́зом присла́ли йому́ чаву́нну меда́лю на сім фу́нтів с таки́м-же нака́зом, як і у вас напи́сано, щоб він ніку́ди з до́му не вихо́див без сеї меда́лі, а щоб повсіди́ чіпля́в її на се́бе.
(Катеринодар. 17. II. 96. Подав гимназист Сл-йон).
Ізвині́ть, пожа́луста, бо ні́коли бриха́ти: тре́ба ще й на той край маха́ти, і там лю́ди ни гуля́ють, сіль на про́со міня́ють. Оце вам ка́зка, а міні́ бу́бликів в'я́зка!
(Ст. Шкуринська 9. III. 94. Записав Хв. Гр. Півінь).
- ↑ В Чорномориї молитви́ = замовляньня.
- ↑ Перед сим я йому подав такий уступ з листа мого кореспондента Павла Константиновича Тарасевського з Валуйського повіту: „На щот Мико́ли тіко мо́жу о́т-шо сказа́ть. При́казка: Бо́же ми́лостивий, а ми лю́ди твої чії-ж-то Москалі це́-б-то посло́виця ви́гадана о́т із-за чо́го. Бага́то ду́мають так, шо він (Микола) завідує Москаля́ми, в ро́ді-б-то, як у ва́шого царя́ заві́дують князьзя́ сторона́ми ца́рства, або як енира́ли заві́дують полка́ми“.
- ↑ Кущівка — станиця Єйського оддїлу.
- ↑ Чорноморцї становлять Росию яко супротилежність Чорномориї.
- ↑ У В. І. Даля: „Єрга́къ = тулупъ или халатъ изъ жеребячыхъ, пыжиковыхъ, козульихъ, сурочьихъ и инныхъ короткошерстыхъ шкуръ, шерстью наружу“.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |