Етноґрафічний збірник/2/Паралєлї й уваги
| ◀ Чорноморські народні казки й анекдоти | Етноґрафічний збірник. Том II під ред. Михайло Грушевський Паралєлї й уваги (Митрофан Дикарів) |
|
Памятаю, що сю казку я чув в Воронїжчинї в 60-их роках з тою лиш одміною, що там, замість жидівського, оповідалось про старовірського Бога. Тодї оповідано, що старовірський піп своїм парафіянам казав у церкві проповідь про ті часи, „калі нє́-была, нї нєба, нї зємлі́, а стая́лі адьні́ плєтьні́“. Наш чоловік, переховуючись тут-же, на се одмовив: „А на чому-ж, батюшко, стоя́ли плетнї?“ Збентежений піп не став далї казати проповіди і звелїв замкнути чоловіка на ніч у церкву. Далї казка йде тако-ж, як і в поданім мною вариянтї. Порівн. Етноґр. Збірн. ст. 10, VI: „З подриґанієм“.
В. І. Даль в своїм „Толковомъ Словарѣ“ каже: „Гуменце в старовину вистригало ся на по́стригах при дорослости паробка взагалї; тепер-же селяне, що схиляють ся до старовірства, особливе-ж Нижегородцї, вистригають гуменце“.
Такий-же вариянт я чув і в Катеринодарі р. 1893 від козака Полтавської ґубернїї Івана Дяченка, над 50 годів, письменного, з тою лиш одміною в опису Бога, що він є „на курячій ні́жцї“.
З поводу будування Вавилонської башти П. К. Тарасевський пише: „В ми́рі бала́кають бі́льше, чим на півтори́ со́тнї язикі́в, і всї цї язики́ розділи́лись на сімдеся́т сім вір. Α вже які́ по́слі Спаси́тиля ста́ли своє́го ві́рою жить, у тих присто́ла нима́ у Ярусали́мі. Напримі́р ось: у старові́рів, хлистуні́в, шалапу́т, малака́нів і про́чих у Ярусали́мі присто́лів нима́, потому́ шо вони́ Бо́гу ни ві́рують, а підчиня́ю(ць) ця вони́ бу́тто Сатані́“. Через те П. К. Тарасївський зве їх „сата́нськими ві́рами“.[1])
Те-ж зі слів старого дїда пише другий мій молодий кореспондент з станицї Динської Катеринодарського віддїлу, Юрий Сизов: „Каза́ли старі́ лю́ди, шо на сві́ті 77 вір, і при́йде доба́, коли́ збире́(ць) ця 78, і з тіє́і ві́ри ви́йде Анци́христ. Α сімдеся́т во́сьма ві́ра вже давно́ є. От мої́ два су́кини сини́ одцура́лись од Бо́га, це́ркви, ба́тька: кла́няю(ць) ця тако́му-ж чолові́кові, як і самі́ (сини́ Єремі́єви хлистуни*)“.
Розумієть ся, присутність у Старощербинівцї і Динській, яко Бога, „такого-ж чоловіка, як самі“ хлистуни, не сприяє далекому одхилянню казки в сферу мітольоґії.
В вариянтї-ж Валуйського повіту, поданого менї П. К. Тарасївським, жидівку заховано у піч, закрито заслінкою і замазано. Ісус сказав, що там поро́сна свиня, і се була правда.
Ґурийцї загодовуваннє свинеі до Нового року (= дня св. Василя Великого) вияснюють тим, що їх поблагословив уживати на їжу сей сьвятий. Задля доводу наводить ся подана мною лєґенда про Ісуса і Магомета з тою одміною, що Ісуса заступає св. Василь, а воду в бурдюгах — вино. Через те жаден Ґуриєць не обходить ся на Новий рік без свинини.
У Вірменів Бакинської ґубернїї в лєґендї, замість св. Василя, стоїть також Ісус Христос, а замість вина — молоко (Сборникъ матеріаловъ для описанія мЂстност. и племенъ Кавказа, XVII, отд. II, стр. 17).
Про жерело води від удару св. Юрия ратищем по каменю оповідають Осетини Ленджерської громади в Бечойській щелинї (А. Н. Веселовскій, Разысканія въ области духовнаго стиха, II, 54).
До речи скажу тут, що Чорноморцї більш од Валуйчан лають ся „в віру“ та „в душу“, і що „бусурмени“ в сих лайках займають перше місце. Ось зразки чорноморської лайки, нечуваної мною на Валуйщинї: „Бі́сова ві́ра! — Бі́сова ниві́ра! — Бусурме́нська ві́ра! — Ха́мська ві́ра! — Бі́сової душі́ ві́ра! — Бі́сової ниві́ри дочка́! — Иродової ві́ри дочка́! — Бі́сової ниві́ри падьлю́ка! — Махаме́д, сукин си́н! — Католи́ська душа́! — Махаме́това душа́! — Бо „в Ту́рків та в ра́зної тва́рі нима́ душі́: у їх одна́ па́ара“.
В вариянтї слободи Попасної Богучарського повіту, поданого менї селянином-хлїборобом Антоном Антоновичом Суботою, Каїн і Авель побились; Авель заховав ся у солому, а Каїн пішов волам давати і наштрикнув Авеля разом з соломою: тим-то „на мі́сяцї два чолові́ки: оди́н у-горі́, а оди́н у-низу́, у соло́мі“. Порівн. Чуб. I, 7 — 9, 11.
Ся лєґенда, улюблена народом, має багато вариянтів, в яких помішано кілька мотивів. 1. Чуб. I, 153 — 154.
2. Чуб. II, 329 — 333. В сей вариянт входить згаданий угорі мотив про ночліг і вечерю (замість снідання). І в сїм разї Бог засилає вовка по порося до бідної удови, що пустила ночувати Бога з сьвятим Петром.
3. З Богом і сьвятими ходить по сьвіту піп. Ночлїг у корчмі. Тричі вибитий тут пяними не сьвятий Петро, але піп. Чуб. I, 158 — 159.
4. В моїм рукописнім вариянтї з слободи Тишанки Валуйського повіту сей мотив помішаний з иньшим, наведеним у Чубинського (II, 528 — 530) і обробленим у Василя Чайченка в віршовій формі, п. з. „Чия робота важча“ (В. Чайченко, Казки. Київ. 1891. — Книга казок (його-ж), Одеса, 1896, ст. 45).
5. В рукописнім же вариянтї з слоб. Лушниківки, Острогожського повіту, апостол Петро просив у Бога зробити жінок старшими од чоловіків через те, що вони, як чоловіків не було дома, не зважувались без їх дозволу пускати на ніч подорожних. Бог так і зробив. Коли після сього жінка вибила св. Петра, він знов просить Бога настановити чоловіків старшими. „Господь сказав: Ну, нихай вони у суботу старші. От типер і заміть: як субота, ти нічо́го ни говори́: вона тобі очі видире“. Бо їй у суботу „ні́коли": то миє, то підмазує, то підводе жовтою глиною. Подібний сьому, але менш докладний вариянт я маю з Богучарського повіту.
З казки, записаної П. К. Тарасївським у слободї Тишанцї Валуйського пов., за те, що ап. Петро „отказав ся“ од Спасителя, „ходив він на цїле літо у ліс пря́сте (!) вовну (спокутовав свої гріхи), і ото його там тяли комарі“. Через те його й малюють блїдим.
Відповідна казка у Б. Д. Грінченка (Этнографіческіє матеріялы, собр. въ Черниговск. и сосЂдн. губ., I, 122) п. з.: „Відкіля взяли ся Литвини“.
Вариянт сеї казки маю від П. К. Тарасївського з Валуйщини. Ягорій, в сїм вариянтї, в лїсї, коло багаття, призначає, якому вовкови що з’їсти. На сам кінець каже кривому вовкови[2]) з’їсти чоловіка, що оддалеки підслухував. З ляку чоловік вилїз на дуба. Дванадцять вовків, з прозьби кривого, ставши один на одного, силкують ся досягти до чоловіка. „Спіднїй, саме кривий, як укля́кне із ніг, а ті всї і политїли з його на землю“, і розїйшли ся. Словом сказавши, тут повторяєть ся всїм відомий мотив про шевця (або кравця) і бідного вовка. Після того кривий вовк із’їв призначеного йому чоловіка на луках, де він ночував, чумакуючи з своїми селянами. „Зна́чить, яка йому смерть була назначина, такою і вмер“.
Одміни сього мотиву наведені у П. С. Єфименка, в його статї: „О Ярилѣ, языческомъ божествѣ русскихъ славянъ“, в „Зап. Императ. Русск. Геогр. Общ., по отдѣлен. этнограф., I, 91 — 94.
Юрий, як „вовчий Бог“, є розповсюдженим руським мотивом. У слоб. Борисівцї Валуйськ. пов. день св. Юрия, 23 квітня, зветь ся „вовчий празник“. Я маю лєґенди про Юрия такого змісту.
1. У „звощика“, котрий одбив у вовка вівцю, конї пристали. Св. Юрий погрожає віддати коний сього „звощика“ своїм двом „білим соба́чкам“ (вовкам), але по прозьбі милує. (Сл. Борисівка).
Порівн. Чуб. I, 171 — 172, Ефим. l. c. 91 — 96.
2. За те, що „охотник охотив ся“ по празниках, коли ще люди не виходили з церкви, св. Юрий хотів зацькувати вовками охотникового собаку. Собака убив сїрого вовка, а з білим довго „вожжав ся“, не змігши нїчого подїяти. Юрий спинив їх, заборонивши ходити по вовків по празниках, а сам „хто-зна-де дїв ся“. . (Слоб. Борисівка Вал. пов.). 3. За бідним чоловіком по дорозї слїдкував вовк, і тільки тодї трохи спиняв ся, коли чув на хуторі гавканне одної собаки. Сю собаку, „худу та пагану“, той чоловік вишукав на попілницї, признавши її з гавкання, купив у господаря і почав з нею ходити на вовків. Раз він стріває св. Юрия з дванадцятю вовками. Юрий спускає по-єдинцю всїх своїх вовків бити ся з собакою, а той усїх вовків давить. Юрий дарує мисливцеви усїх подавлених вовків, і закидає: „Як я вовків пустю у ватагу, то вони возьмуть по одній (вівцї), а не беруть усїх“, а „ти ни знаєш чести: травиш одного і скільки натра́пиць ця“. (1893. Слоб. Россош Острогожського повіту. Подав сел. Пантел. Якович Череватенко, років 19).
Про св. Юрия вельми докладні відомости дають ще: 1) Кирпичниковъ, Св. Георгій и Егорій Храбрый, Журн. Минист. Нар. Просв. 1879, XII, 1880, I и II, і 2) А. П. Веселовскій, Разысканія etc. II, 1 — 227.
1. У Чубинського (II, 308 — 322) казка про Настасию Прекрасну помішана з иньшими мотивами. Проводирями тут, замість свв. Пятницї і Миколи, три баби і св. Юрий, а замісто Нечистого — Білий Полянин.
Епітет Полянина: Білий нагадує маленького, сивенького, бородатого Дзѣдьку-Лебедзьку білоруських замовлянь (Романов, Бѣлорус. Сборн. V, ст. 104. NN 263-266; ст. 105, NN 268, 270, 271; ст. 173, N 63; ст. 174 NN 64, 65; ст. 145, NN 66, 68 — 70). Лебедина (?) — українських (Чуб. I, 112), а тако-ж казочного Дїда на ніготь (або: на кулак, маленького), бороду на лікотъ (або: на сяжень (Чуб. II, ст. 83, 232 — 234, 238), що з’являють ся персонїфікациєю морозу.
2. В білоруськім замовлянню (Е. Р. Романовъ, Бѣлорус. Сборн., V, ст. 29, N 95) також згадуєть ся „слышная (!) панна, скорая вышиваньица, Настя Прикрастя“.
3. Про Анастасию, як персонїфікацию св. Недїлї, див. А. Н. Веселовскій, Разысканія въ области русскаго духовнаго стиха“ VI, 9 — 12 і його-ж Опыты по исторіи развитія христіанской легенды в Журн. Минист. Народн. Просвѣщ. 1877, Февраль.
4. В моїм рукописнім вариянтї з Валуйського повіту, казка про Настасию Прекрасну нагадує казки: Чубинського, II, ст. 24 — 35, NN 6 і 7 і Осипа Роздольського: „Христова похресниця“ в Етноґр. Збірн. I, 92 — 96. В вариянтах Чубинського героїня вимінює у царицї або в єї матері-лиходїйки вибрані свої очі за вишивані хустки, у Осипа-ж Роздольского сього мотиву зовсїм нема. В моїм вариянтї Настасия Прекрасна є царською „похресницею“ (хрещеницею). Вона вимінює свої очі у царициної матері (а своєї мачохи) за дві скованих з єї прозьби ковалями тарілки „ловких-приловких“, що „як сонце сяяли“. Спаданнє з очей гнилої повязки в подаваній мною казцї відповідає звертанню очей і прозрінню по инших вариянтах. Порівнюючи гаптованнє Настасиї Прекрасної з гаптованнєм „Зорі-зоряницї“ (Романовъ, I. с, V, ст. 66, NN 75, 76, ст. 78, N 149, ст. 84, N 175; Майковъ, Великорусскія заклинанія, NN 142, 146, порівн. ib. NN 140, 144; Ефименко П. С., Сборникъ малорусскихъ заклинаній N 74), і зіставляючи се гаптованнє з блискучими, як сонце, тарілками і иньшими мотивами казки по всїх єї одмінах, можна бачити, що Настасия Прекрасна є одною з персонїфікаций в соняшній сфері.
Гл. також А. Н. Веселовскій, Разысканія etc. VI, 119 — 121.
В румунській балядї, коли Йован-Йоргован (= Іван-Юрий) визволив дївчину від змія, розрубавши його на дрібні частки, визволена дївчина заговорила. „Виведи мене (з лїсу) до села, щоб знайти менї сестер, тодї я буду тобі жінкою (Веселовський, 1. с, II, 148).
5. Подаваний мною вариянт про Настасию Прекрасну есть єдиним, відомим менї вариянтом, де замісто царицї або царициної матері-лиходїйки, з’являєть ся батько-лиходїй і до того піп. Така заміна є цїлком натуральною. Народні твори часто зображають лихих мітичних осіб простоволосими; такими-ж зображають ся і відьми (Гл. П. Ивановъ, Народныя разсказы о вѣдьмахъ и упырахъ, Харковъ, 1891, ст. 9, 22 et passim). В слободї Борисівцї Валуйського повіту держить ся повірка, що в хмарний день кожна жінка, як-що буде „світи́ть волосьсям“ на дворі, так само як і відьма, може розігнати хмари і заподїяти засуху, І піп є лихим чоловіком в народних переказах через те, що він є простоволосим. Забобони про нещасливі стрічі з попом виходять з сього са́ме жерела. Доказом сього може бути, між иньшим, таке зіставленнє простоволосих або їх родичів в великоросийськім замовлянню: „Научите меня, раба Божія N, пастуха, ограды и обороны ставить кругом своего стада... отъ... бѣса и бѣсихи... отъ чернеца и черницы... отъ попа и попадки худого глазу, отъ діякона и діяконицы, отъ діячка и діячихи, отъ пономаря и пономарихи, отъ просвирни, отъ дѣвки-простоволоски...“ (Майковъ, Закл., N 285).
Зо слів А. Н. Веселовського, „обростанне тїла волоссєм є зверхним виразом внутрішньої нечистоти, мраку, невіри“. Сестри св. Юрия побусурманені, сичать по зміїному.
А тѣло на нихъ какъ скора яловая.
(А. Н. Веселовскій, 1. с. II, 144 — 5).
Ногайцї сел. Мансуровського, Баталпашинського оддїлу, Кубанської области вірують в істнованнє духів, званих сіпауш, що живуть на могилах, мають довге волосє і своїм поводженнєм нагадують українських злиднїв (Сборн. матер. для оп. мѣст. и плем. Кавказа XVII, отд. II, ст. 10). Білоруські злиднї також „косматыя“ (Е. Р. Романовъ, Бѣлорусскій Сборникъ, IV, р. 49).
В небесній епістолїї Евстахия, аббата de Flaiz, що прийшов з Нормандиї до Анґлїї р. 1201, зазначено: Hoc dico vobis, Morte moriemini propter diem Dominicum sanctum, et alias festivitates sanctorum Meorum, quas non custoditis; mittam vobis bestias habentes capita leonum, capillos mulierum, caudas chamelorum, et ita erunt famelicae quod carnes vestras devorabunt; et vos diserabitis fugere ad sepulcrum (= sepulchra) mortuorum, et abscondere vos propter metum bestiarum (А. Веселовскій, Опыты по исторіи развитія христіянской легенды в Журн. Мин. Нар. Просв., 1876, мартъ, ст. 77 = Chronica Magistri Rogeri de Hovedene ed. by W. Stubbs, pp. 167 — 169).
6. Св. Пятниця в поданій мною казцї з’являєть ся показчицею шляху. Такою-ж вона є, разом з св. Понедїлком і св. Середою, і в казцї Чубинського (II, 324 — 326). Мотив сей можна вияснити побічними відомостями. П. К. Тарасївський пише менї: „Настоящий сон зря ни привирзець ця, а повсіда пирид якою-нибудь причиною. І справидливі сни можно тіко бачить пирид пириміною жисти і т. п. Іх ни кожин день можно бачить, бо кожин день верзець ця, шо попало, а настоящий сон бува під понидїлок, під сериду і під пятницю. Тодї все побачиш, і можно розобрать, к чому воно“.
З відомостий же моєї матери (63 годів, неграмотної з рецидивизму), під пятницю тільки „нихороші сни збуваюць ця, як шо приверзець ця під пятницю пагане“. Без сумнїву первістним є забобон, поданий матїрю, а не Тарасївським, бо згадані їм днї вважають ся „чорними“, „злими“.
У кожнім разї думка про переміну життя, показану віщим сном під пятницю, натурально злучаєть ся з думкою про подорож, викликану сею переміною. Таким чином могла повстати св. Пятниця, яко помічниця подорожнїх.
7. Микола-угодник ученими трактуєть ся більше як помічник вандрівців на морі, а не на суходолу, а проте поміч Миколи подорожньому, загрузлому з возом у грязюцї, засьвідчена улюбленою народом казкою (Афанасьевъ, Народныя русскія легенды, N 11; Якушкинъ, Лѣтописи русской литературы, т. I., отд. 3, ст. 116; Романовъ, Бѣлорус. Сборн., IV, 15; також Eugen Schwell, Sanct Nicolaus, der Heilige Bischof und Kinderfreund, Heft I, s. 33 = Е. В. Аничковъ, Никола угодникъ и св. Николай в Зап. Нео-филологическ. Общ., вып. II, N 2, ст. 43; Труновъ, Понятія крестьянъ Орловской губ. о природѣ физической и духовной в Зап. Импер. Русск. Геогр. Общ. по отд. Геогр., т. II, 33), з котрої повстала приказка: „Никола на морѣ спасаетъ, Никола мужику возъ подымаетъ“ (Даль, Пословицы русск. народа, 1879, I, 11).
Редактор „Кубан. Обл. Вѣдом.“ В. В. Скидан росийських „вічних жидів“, що за-то́го все своє житте перебувають у подорожи, бачив з образками Миколи-угодника на грудях.
Григорий Володимирович Лях, урядник кубанського областного правлення, оповідає, що його покійний брат-урядник, відомий шукальщик „шкарбів“, аавсїди виходив на розшукуваннє з образком Миколи-угодника на грудях.У мене, в рукопису, є лєґенда з слободи Россоші Острогожського повіту про москаля-злодїя, що, вийшовши на крадїжку коний також з образком св. Миколи на грудях, казав: „Вот как би мінє́ Мікалай пасобі́л украсти, так я б на канє́, а он на мінє́: я б їму тада бальшую сьвєчку паста́віл (або: і або́м харашо́ було-б)!“
Але треба признати, що мотив „Микола — помішник подорожнєму“ в обох останнїх разах помішаний з иньшими: „Микола сторож худоби“ і „Микола сторож шкарбів“. (Проти останнього мотиву я маю окрему лєґенду з Чорномориї).
З слів начальника межової части на Чорномориї Мих. Вас. Орлова я знаю, що в чертежній межової канцеляриї у Москві стоїть образ св. Миколи з написом XVIII-го столїття: „Содѣланы сіи и Ризи и Кивотъ усердіемъ чиновъ чертежной межевой“. Там на кожен Миколин день (9-го травня і 6-го грудня) правлять молебнї. Також роблять землеміри в Катеринодарі, Катеринославі і за-того по всїх росийських межових, бо їм часто припадає бути в подорожі з поводу межовання земель.
6. В. Анїчков, згадуючи описаний Євґеном Шнеллєм звичай нїмецьких дїтей становити на ніч черевики, щоб св. Микола положив туди дарунки, [3]) наводить виясненнє сього звичаю иньшим вченим, Ігнацом фон-Цінґерле, з водяного культу Миколи: „Я приймаю (каже Цінґерле) черевики за символ човна або корабля, бо корабель і черевик близькі образи“ (l. с. р. 20).
Коли вже тут треба бачити символ, на мою думку, раднїйше можна прийняти черевик за символ шляху або подорожу взагалї. Тут до речи буде згадати, що для нашого часу (але не для далекого часу наших прадїдів) річка (найбільше-ж Дунай), море наших пісень, особливе-ж обрядових, стоять символами шляху взагалї, навіть вулицї (Чуб. V, 201 — 202, поруч Рудчен. 219, також Чуб. IV, 73, V, 554, Голов. IV, 248, Baudouin de Courtenay, II, 21 et passim). На се зовсїм не звернув уваги О. О. Потебня в своїх „Объясненіях малорусских и сродних с ними пѣсень“.
8. Ростуче дерево, яко символ помешкання людей, часто вживаєть ся в українських піснях. В такім значінню треба розуміти колядчане дерево, що має „три користоньки“ (= челядь господаря), але се значіннє дерева частїйш затьмило ся пізнїйшими переробками колядок. Виразнїйше дерево в сїм значінню можна бачити по великоросийських народнїх піснях. Наприклад у В. Варєнцова (Сборникъ пѣсень Самарскаго края, Спб., 1862, ст. 131 — 132) помешканнє Іванушки — солов’я і його жінки Аннушки — солов’юшки (живих, а не мітичних осіб) є кущ калиновий, кущ серебериковий (сереберика = Rosa canina L.); у Василя Попова (Народныя пѣсни, собраныя въ Чердынскомъ уѣздѣ, Пермской губ., Моск. 1880, ст. 202) ластівчино гнїздо на кипарисї наведене, яко символ високого терему красної дївиці на крутій горі (порівн. тамже ст. 214 — 215).
Мешканнє Солов’я-Розбійника на семи або на трьох дубах також усїм добре відоме з великоруської билини про Іллю Муромця і з української казки в „Зап. о Южн. Рос.“ Кулїша (II, 50).
Порівн. ще Б. Грінченко, Покинута у лїсї дївчина. Казка. Одесса. 1896. 9. Українська пісня також, як і великоруська у Попова каже:
У чистеє поле куну ловити,
(Чуб. III, р. 283; порівн. IV, р. 582).
В французькій лєґендї дочку імператора Фануїла, внука Аврамового, св. Ганну, рицар, з батькового наказу, вивів у лїс для забиття, але лишив її живою у гнїздї лебедїв, де вона й була вихована.
В румунській казцї у дїда з бабою украв малу дївчинку ґриф і занїс у своє гнїздо, котре було недалеко від криницї з дванадцяти головим змієм. Від змія визволяє ґрифенят і дївчинку архангел. Взагалї французька лєґенда і румунська казка вельми нагадують казку про Настасию Прекрасну (А. Н. Веселовскій, l. с. X, 418 — 423 — Rumänische Märchen, übers. von Mite Kremnitz. N X).
Що до символики дерева гл. ще А. Потебня, Малорусск. народн. пісня по списку XVI вѣка, 44 — 47.
1. Гл. Чуб. I, 200 — 203. Така-ж казка з заміною дяка на салдата подана менї з Валуйського повіту, а тако-ж оброблена в відомій Гоголевій повісти „Вій“.
2. В моїх-же материялах з Валуйщини від мерця-яретника, що встав о-півночи дяк, читач псалтиря, утїкає до саду. Яретник біжить за ним. Коли вони перебігли півтори верстви, засьпівали півнї: яретник обхопив дуба і „околїв“.
3. З другого вариянту відтіля-ж, дяк-читач о-півночи звертаєть ся до-дому. За ним „шось шльо́пало коло хати“, смикнуло разів зо три двері за петлю, „аж хата затрусилась, тодї і пошльо́пало назад": на дверях стояли ангели — не пускали.Гл. Чуб. II, 120 — 122: „Про лева і цигана“ і 123-124: „Циган“. Через усї вариянти переходить одна провідна ідея: розум переважає фізичну силу. Ся частина з польської лєґенди про св. Юрия за-того припадає до відповідної частини в казцї про цигана і змія:
W jedném mieście kajtota była we świecie — pojawił się smok wielgośny, co ced źkaj wszyćko zjadał. Cy (!) bydle (!), cy (!) prosie (!), kaj ino co było, zarła (!) bestyja, i nikt mu nic nie mógł (poradzić): az (!) ci juz (!) brakło bydląt, i do ludzi się chwycił. Juz (!) niejednego cłeka (!) chwycił w gardziel, harknął, — chrupło mu w zębach, i po wszyćkim. Ludzie tez (!) z miasta uciekali, i tylko pustki stały po świecie. (А. Н. Веселовскій, l. c. II, 131 = Kolberg, Lud, serya VII, p. 29).
Заміну змія подаваної мною казки левом у казках Чубинського, на мою думку, може вияснити низше наведене:
З румунської балляди збірки Marienescu, Йовап-Йоргован пригорнув і поцїлував визволену їм від змія дївчину. Коли-ж він, розпитавшись, дізнав, що дївчина-царівна єсть його сестрою, говоре: „Гріх мені, що я тебе поцїловав... Закляли нас батьки з ревними слізами: бути тобі на сході блукливою оленицею, а мені тиняти ся яко зраненому левови“.
„В житєписи св. Ґерарда, одного з перших християнських просьвітителїв Угорщини, оповідаєть ся про гетмана св. Степапа, Chanad’a, що він перед батвою просив помочи св. Юрия великомученика. У снї apparuit ei in sompnis forma leonis stans ad pedes ejus dicens ei: o homo qui dormis, surge velociter, cane tuba, egredere in prelium et superabis tuum inimicum. Коли Канад прокинув ся, почув, наче йому прибуло сили двох чоловіка“. (А. Н. Веселовскій, l. c, II, 148 — 9).
Можна без вагання припустити, що убитого Юриєм-левом змія народна фантазия самого перевернула в лева.
Таким же чином чорти, котрих виїдають вовки (Чуб. I, вип. I, 145, 52, 56), в середні віки мали назви: infernus lupus, lupus vorax і т. и. (А. Н. Веселовскій, 1. с. VIII, 329). Така-ж мішанина, на думку А. Н. Веселовського, в великоросийських замовляннях, „імена сьвятих покровительок проти змій перенесені на їх самих, і з’являють ся: змѣя Маре́я; Марья, Марина и Катерина...“ (1. с, II, 102).
Висловлене дає підставу вважати подаваний мною вариянт первістним проти вариянтів Чубинського.Гл. Б. Д. Гринченко, Этнографическіе матеріялы, собраные въ Черниговской и сосѣднихъ губ., I, 144 — 145: „Відмідь, дід та лисиця“.
В моїх материялах з Валуйщини дївчина-Московка, замісто церкви, „пошеле́вкалась“ у трахтир, у котрому, на помості, челядь грала в карти. Прийшовши до дому, дївчина ремствовала: „Ох, матіночко, там безбожні духовники: як хватять Божиньку за ножиньку, та так і проволочу́ть!“
Казку подану Шимченком „З подриґанієм“ (Етноґр. Збірн. I, 10) я також чув на Воронїжчинї на кілька одмін.
Кращий від подаваного під сим N вариянт я маю з Валуйщини. Взагалї ся казка в багатьох одмінах часто оповідаєть ся на Українї. Порівн. Етноґр. Збірн. ст. 10, VI: „З подриґанієм“.
Про подїл землї між сьвятими гл. А. Н. Веселовскій, Разысканія, II, 89 — 90.
Порівн. Чуб. II, 670 — 671, N 134.; Гринч., Этн. Мат. I, N 115.
Думка, що Кубань справдї є „золотим дном“, твердо стоїть на Українї. В лєґендї, записаній мною р. 1893 в слободї Росоші, Острогожського повіту, є таке місце: „Прийшо́в до це́ркви, ди́виць ця, аж там хло́пців по́вна це́рква. — Яки́х, ді́ду, хло́пців? — Зві́сно, яки́х — лука́вих! Які там квітки́ ки́дають на люде́й, і ото́ на яко́му квітка оче́пиць ця, той і засне́. Думки́ наганя́ють на люде́й: він і на Куба́ні побува́ і за Куба́ньню, про хазя́йство своє́ ду́має та ду́мкою багаті́є“.
(Порівн. слова піснї: „Квіт калиноньку ло́мить: Сон голо́войки кло́нить“. Чуб. IV, 210).
Про вплив соняшного сьвітла на цьвіт людей в мене більш нема зібраних казок, але я маю відомости про довільне випложуваннє птиць на бажаний взорець. Для сього, з відомостей П. К. Тарасевського, на Валуйщинї мажуть птичі яйця оливою, фарбують і знов мажуть, а потім уже підсипають під птицю для висиджування. Щоб виплодити золотисто-зелених голубів, „двули́шних“, як шовкова хустка, мажуть яйця щучою жовтею.
Що-ж до людей, той-же автор в прекрасній статї п. з. „Жіно́ча рахо́ба“ (відомости з народного акушерства) пише тільки про довільне надаваннє дїтям полу: „Причина тому, шо хто все водить дївчат, а хто хлопців, бутто така. Хто по-перва́х, при зачи́ну плода. прилабузнюїць ця до баби з правого боку, то та — зачне сина, а хто з лївого, то в тиї буде дочка... Ну, все таки ясно доказа́ть нільзя́ про це, шо од чого ро́дюць ця хлопці і од чого дівчата бо об цім кажуть разно: хто каже так, хто иначе. Багато кажуть, шо це зави́сить од Бога: кому шо Бог назначе, те й буде. Та тіко тут можна думать на́-двоє: Богові-ж ни нагляді́ць ця за всїм, шо хто роде. Бо на світї багато разного животного і гаду: і кажному як назаачать, кому́ шо роди́ть, так і сили ни хвате“.
На початку 70-х років учнї Воронїжської духовної семинариї серіозно говорили про вплив „прилабузнювання“ до жінки з того чи з другого боку. Казано також, що „прилабузнюваннє“ на ранїшній зорі має вплив на красу дїтей. Справедливість сказаного при сїм підпералась авторитетним іменем тодїшнього професора-математика, що ще до мене перву лєкцию з кожним новим курсом учнїв починав розмовою про coitus, і учнї за такі поради з поводу coitus-а навіть в його присутність звали його папашею. Говорю про се для того, щоб показати, в яких верствах громади була віра в забобони, подані П. К. Тарасевським.
Меньш докладний вариянт уміщено в „Веселім Оповідачеви“ (1893, ст. 23, N 52) п. з. „Тестеві дари“. Порівн. також Номис, Приказки etc. ст. 172, N. 8977, ст. 175 N 9116.
Порівн. Номис 1. с, ст. 164, NN 8560-8563.
Два вариянти записані мною ще в Валуйщинї.
Порівн. мій „Воронежск. Этнографич. Сборникъ“, ст. 147, N. 3037.
В мене є казка. вистачена з Валуйшини П. К. Тарасевським, де замість чавунної медалї волосному старшинї дано мідяного гусака на 30 фун. з ланцюгом на 10 фун. Така кара призначена старшинї за те, що він, бувши на „карнациї“ царя, обманив його — сказав, що в їх волости добре живеть ся людям.
- ↑ Вираз „сатанські віри“ нагадує отсе місце в житю св. великомученика Юрия: είσελθόντων δε είς το ’άγαλμα, καί σιγη̃ς γενομένης, σταθείς ό ’άγιος Γεώργιος καί έμβλέψας τόν βωμόν τω̃ν είδώλων, [καί] τω̃ Άπόλλωνι ει̃πεν σύ εί̃ θεός καί σέ χρή σέβεσθαι τούς άνθρώπους. καί εύθέως τό πνευ̃μα τό παραμένον τό ’άγαλμα του̃ ’Απόλλωνος έβόησεν, λέγον ούκ είμι έγώ θεός, ουδέ οί μετ’ έμου̃, ’αλλ’ ’έστίν θεός άληθινός ό ποιήσας τον ούρανόν καί τήν γη̃ν, καί ό τούτου υιός ό Χριστός, δί ού̃ τά πάντα έποίησεν. ήμει̃ς δέ άγγελοι αύτου̃ ’όντες άποστάται γεγόναμεν, καί δαίμονες ονομαζόμεθα καί πλανω̃νται εις ημα̃ς οί άνδρωποι. Γεώργιος εί̃πεν’ καί εί ούκ έστε θεοί, διά τί πλανα̃τε τούς άνθρώπους; πω̃ς δέ τολμα̃τε υπομένειν έμοί τω̃ δούλω του̃ θεου̃ έστω̃τα ω̃δε; καί σύν τω̃ λόγω τάραχος έγένετο μέγας, καί έβόησεν τό δαιμόνιον λέγον’ ούαί μοι, ούαί μοι. καί εύθύς πάντα συνέπεσον τά είδολα ύψέν έπί τήν γη̃ν καί συνετρίβησαν, τό σημει̃ον του̃ τιμίου σταυρου̃ ποιήσαντα τόν άγιον. (Α Η. Веселовскій, Разысканія въ области русск. дух. стих., II, 186 — 7).
- ↑ Кривий вовк (або вовчиця) є улюбленим казочним мотивом.
- ↑ На Чорномориї малим дїтям просто кажуть матері: „Мити́ хату: Миколай канхвети дасть!“ і потім з-заду кидають дїтям конфекти (цукорки) через голову.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |