Уривки з листа.
Товаришу мій! не здивуйте з лїнивого вірша.
Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,
Ро́змір неначе химерная хвиля,
Розбиваєть ся раптом об кожну малу перешкоду,
Ви даремне шукали б у ньому девятого валу,
Могутньої хвилї, що такт одбива течії океана,
Думки навіває менї тепер Чорнеє Море —
Дике, химерне воно, нї ладу, нї закону не знає,
Вчора грало-шуміло воно
При ясній, спокійній годинї,
Сьогодня вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилї,
Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари.
Так би й лежала я завждї над сею живою водою,
Дивилась-би, як без жалю сипле перли вона й самоцьвіти
На побережне каміння,
Як тїнї барвисті від хмарок злотистих
Проходять по площинї срібно блакітній
І раптом зникають,
Як білая піна рожевіє злегка,
Немов соромливе обличчя красунї,
Як гори темнїють, повиті у білі серпанки,
Вони так спокійно стоять,
Бо їх стереже колоннада сумних кипарисів
Поважних, високих…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| Я тілько що знов прочитала
Ваш дужий, неначе у крицю закований,
Міцно узброєний вірш.
Як же за нього я маю віддячити вам?
Байку хиба роскажу, а „мораль“ ви сами вже виводьте,
Битим шляхо́м та крутим
Їхали ми на узгіря Ай-Петрі;
Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві,
Що покривають підніжжя гори, наче килим роскішний,
Ось уже й лаврів, поетами люблених,
Пишних магнолїй не видко,
Анї струнких кипарисів, густо повитих плющем,
Анї платанів роскішних наметів,
Тілько стрічали ся нам земляки наші, білі берези,
Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі,
Але й вони вже зостались далеко за нами,
Тілько терни, будяки та полинь товари́шили нам у дорозї,
Потім не стало і їх.
Крейда, пісок, червонясте та сїре каміння
Скрізь понад шляхом нависло неплідне та голе,
Наче льоди на північному морі.
Сухо, нїгде нї билини, усе задавило каміння,
Наче довічня турма.
Сонце палке сипле стріли на білую крейду,
Вітер здійма порохи,
Душно… води нї краплини… се наче дорога в Нїрванну,
Країну всесильної смерти…
Аж ось на шпилї,
На гострому, сїрому камінї бли́снуло щось, наче пломінь.
Квітка велика, хороша, сьвіжі пелюстки розкрила
І краплї роси самоцьвітом блищали на днї.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби,
І терни непокірні.
Квітку ту вченії люде зовуть Saxifraga,
Нам, поетам, годить ся назвати її „ломи-камінь“
І шанувать її більше від пишного лавру.
1897 р. Ялта.
|
