О, знаю я, багато ще промчить
Злих хуртовин над головою в мене,
Багато ще надїй із серця облетить,
Немов од вихру листячко зелене.
Нераз мене обгорне мов туман
Страшного розпачу отрутнеє дихання,
Тяжке безвіря в себе, в свій талан
І в те, що у людей на сьвітї є призвання.
Нераз в душі наступить перелом
І очі глянуть у бездонну яму,
І вглежу я в кохання над чолом
Строкату шапку блазня, або пляму.
Нераз мій голос дико залуна
Немов серед безлюдної пустинї,
І я подумаю, що в сьвітї все мана,
І на землї нїгде нема сьвятинї.
І може приведуть нераз прокляті днї
Лихої смерти грізную примару,
І знову прийдеть ся покинутій менї
Не жити, а нести життя своє мов кару.
Я знаю се і жду страшних ночей,
І жду, що серед них вогонь той загорить ся,
Де жевріє залїзо для мечей,
Гартуєть ся ясна і тверда криця.
Коли я крицею зроблюсь на тім вогнї,
Скажіть тодї: Нова людина народилась;
А як зломлюсь, не плачте по менї!
Пожалуйте, чому ранїйше не зломилась!
16/IX, 1896 р.
|
