До сьвіта
Ольга Кобилянська
Valse melancolique
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Valse mélancolique
Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1905
VALSE MELANCOLIQUE.
 
ФРАҐМЕНТ.
 

 
I.
 

Не можу слухати мелянхолїйної музики.

А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими, ґраціозними звуками, а відтак, зрікаючи ся їх незамітно, ллє ся лиш одною широкою струєю смутку! — Я розпадаю ся тодї в чутя, і не можу оперти ся настроєви сумному мов креповий фльор, якого позбути ся менї не так легко. За те як пронесе ся музика блеску, я подвійно жию.

Обнимала би тодї цїлий сьвіт, заявляючи далеко-широко, що музика грає!

І клясичну музику люблю.

Навчила мене її розуміти і відгадувати по „мотивах“ одна з моїх товаришок, якої душа немов складала ся з тонів і була сама олицетворена музика.

Вона вічно шукала гармонїї.

В людях, в їх відчуваню, в їх відносинах до себе і до природи…

***

Нас мешкало разом три товаришки.

Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була вже майже укінченою артисткою, і працювала саме над одним образом, який хотїла продати і поїхати до Італїї, щоби побачити тамошню штуку та найти і собі дорогу до неї.

Мала двацять і кілька років, була знїмчена Полька і брала своє занятє дуже поважно. Дражлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житю наймилїйшою людиною.

Тїшила ся великою симпатією межи своїми товаришками по занятю, а навіть і самі професори, острі подеколи до нечемности супроти своїх учеників і учениць, любили її по батьківськи і робили їй свої закиди і уваги в найлагіднїйший спосіб, щоби лише не діткнути її. „Das schönste Glückskind“ називали її, а й вона сама не називала себе інакше, як: „Ich, das Glückskind…“

Я прилагоджувала ся до матури, бо хотїла бути учителькою.

Вчила ся музики, і язиків, і преріжних робіт ручних, ба і все иньше, що лише можна було, забирала я в себе, щоби стало колись капіталом і обернуло ся в хосен. Маєтку я не мала, а житє, вибагливе мов молода дївчина, жадало свого.

Знайомі з наймолодших лїт, ми мешкали разом.

Мали дві великі комнати, елєґантно уряджені, майже з комфортом, бо моя товаришка була з доброї родини і хоч не розпоряджала великими фондами, була претенсіональна і розпещена. „Я не можу зрікати ся всего так, як ти!“ говорила нераз роздражнено, коли я напоминала її, числити ся лїпше з грішми і зрікати ся деяких приємностий.

— Мовчала б ти! — лютила ся. Ти сего не розумієш. Я артистка і жию відповідно артистичним законам, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тїсно-проґрамової людини як ти! Ти можеш обмежити ся на своїм ґрунтї, бо мусиш; він вузкий, але моє поле широке, безмежне і тому я жию таким житєм. Тепер іще не вповнї таким, але колись пізнїйше, як стану цїлком своїм паном, розмахну крилами під небеса. Так наказує чутє артистичне. Я беру все зі становища артизму. А й ти повинна звертати ся за ним; усї, цїлий загал. Коли-б усї були артисти осьвічені і виховані, почавши від чутя аж до строю, не було би стілько погани і лиха на сьвітї як тепер, лиш сама гармонїя і краса. А так? що округ нас? Лише ми одні піддержуємо красу в житю, ми артисти, вибрана горстка суспільности — розумієш?

— Розумію.

— Розумію! Ти й не здібна мене розуміти. Не знаю, за що я властиво люблю тебе — перепрошувала мене відтак нїби en passant. Критикуєш мене занадто. А все своїм міщанським розумом, вузкими домашно-практичними поглядами і старосьвітськими замахами жіночости. Відорви ся раз від ґрунту старих фраґментів, і перекинь ся в який новійший тип, щоб я від часу до часу черпала з тебе якусь скріпляючу силу… щось новітне!

— Годї, голубко, остану ся вже старим типом, — відказувала я спокійно, бо знала надто добре її натуру, чисту і без фальшу, щоби обурювати ся її наскоро киненими словами. Противно я постановила собі вже в сотний раз не відривати ся від „ґрунту старих фраґментів“, а оставати ся тою самою, що доси, сторожити над нею, що в погонї за красою не вважала на лиховісні підшепти перепон житя, і була би не одно горе перетерпіла, коли б не я… І хоч я не була нїяким новітним типом, не мала жадних претенсий до титулу „вибраної істоти“ або „расової людини“ — всеж таки розуміла її, і знала, як і коли гамувати ту справдї артистичну натуру, а коли додавати охоти до полету і піддержувати в добрій вірі на будучність.

— Коли останемо ся незамужними женщинами — говорила (слова „стара панна“ ненавидїла), — то будемо також разом жити. Возьмемо собі ще третього члена в компанїю, бо двох замало і не можна нїякої проґрами, нї статутів уложити — і будем жити.

— Випробуємо третього кумпана, з яких прикмет складає ся він, який в нього темперамент, як за велика осьвіта, як за далеко сягає поглядами в минувшість або будучність — а відтак приймемо. По тім най надходять на нас ті страшила, якими лякають перед незамужностию, як самітність, безпомічність, дивацтво і т. и. Ми не будемо самітні. Не будемо сьмішні, не будемо, так сказати-б, бідні. Будемо мати своє товариство, розуміє ся і мужчин — бо без мужчин монотонно — і будемо собі жити по душі. Тодї юрба переконає ся, що незамужна жінка то не предмет насьміху і пожалованя, лише істота, що розвинула ся неподїлено. Значить: не будемо прим. жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли анї в жінки, анї в матері, а розвинули ся так вповнї… Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я жию штукою і вона вдоволює цїлковито мою душу; може бути, що й віддам ся, не знаю, але коли віддам ся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цїлий сьвіт просить о прощенє, що „мужа“ не має… А ти?

— Я також, Ганнусю.

І я справдї годила ся з нею. Чому не жилось би двом, трьом незамужним жінкам, коли згоджувались би своїми натурами, відповідали собі посполу в вимогах інтелїґенції, красше, як поодиноко? — Се була також одна з таких новітнїйших думок, на які я з своїм „неартистичним міщанським розумом“ не могла здобути ся!…

Вона панувала надо мною мов над якою підданою, і хоч я могла розпоряджувати своєю волею так вповнї як вона, і супротивити ся їй, я проте не чинила сього нїколи. Мене не болїло те підданьство під її власть; сила якоїсь відпори не прокидала ся в менї нїколи. Противно, коли виїздила нераз у своїх інтересах на час із дому, я навіть тужила за нею. За нею, і за тою силою, що йшла від неї і надавала цїлому нашому окруженю характер і якесь житє…

Була гарна сама собою. Ясна, майже попеласта бльондинка з правильними рисами, і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно… А що в своїх постановах була скора і консеквентна, я любила її безгранично, пристосовлювала ся до неї без надумування і мов та ріка так плила я спокійно виробленим нею руслом, щоби знов як ріка згубити ся, може і з иньшими такими як я, в житю як у морю…

Мабуть за те любила вона мене і називала своєю „жінкою…“ Так жили ми в двійку в гармонїї довгий час.

Я вчила ся пильно до своїх ріжнородних іспитів, а вона малювала. Образ, над яким працювала невсипучо з розгорілими щоками, яким була перенята до глубини душі, була велика копія образу Коррдежія „Віроломна“. Малювала в переконаню і гордій вірі, що він удасть ся їй. Мабуть те й розпалювало її талант і довело, що добила ся цїли…

Одного разу йшло нам фінансово круто; а що найгірше, властитель дому підвисшив чинш за кімнати.

Артистка роздражнила ся.

Кидала річами об землю, роздирала ескізи, проклинала свою долю, що виглядала як дрантива дївчина, і божила ся, що волїла би таки зараз ослїпнути, як бути дальше маляркою…

Я ходила спокійно за нею, підносила річи, і відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи їх незамітно, щоби не попали ся їй на ново в руки, придумуючи при тім, як би то зарадити лиху.

— Приберу ще годину анґлїйської мови і буде все добре — успокоювала я її, а вона плакала, нарікаючи заєдно на своїх родичів, що посилали їй, на її думку, за мало гроший.

— На те я не згоджу ся — перебила мене. — Гаруєш і так доволї тяжко. За книжками і зошитами ти вже й так втратила почутє свободи і зробила з себе якусь машину… Чиста погань із таким житєм, що не мало собі кого на наругу вибрати, та нас!

— Чому не взяти менї годину? — боронила ся я. — Від шестої до семої вечером маю саме вільний час. Замість ходити на виклади науки якоїсь там „гармонїї“, буду кого вчити французької або анґлїйської мови і зробимо бідї конець. Послухай мене, Ганнусю, — просила я її — і пристань на те…

— Не хочу. Лїпше попродам усї свої образки! Отсей і той, і онтой…

На се не могла знов я пристати. Знала надто добре, що значив у неї кождий образок, як була до кождого з них привязана і яку долю призначила кождому з них. В кождім образку була, як нераз говорила, якась частина її істоти, а тепер мали би йти дорогою простого крамарського товару? Нї, я не згодила ся. Придумала щось иньше. Придумала і сказала. Взяти до спілки третього кумпана і відносини зараз поправлять ся.

Вона дивила ся хвильку своїми блискучими, з плачу почервонїлими очима на мене, а відтак відтяла, що не пристане. Саме тепер брати чужу людину до спілки, коли вона сидить над викінченєм образа, — праця така вимагає сама собою найлїпших обставин. Чи я не зрозумію нїколи, що се значить „артизм“ і що се таке „твори“? Чи се значить крутити корбу, шити на машинї, або плести панчоху? Чи я вже цїлком отупіла з того дурного бубненя, придуманого навмисне на те, щоби систематично задавлювати найтонші зворушеня до свобідного розвою індівідуальности? Брати тепер чужу людину в хату, яка що найменше буде балаклива, з лиця бридка, і розуміє ся — без крихти артистичної осьвіти, Бог знає з якими некультурними привичками!… чиста розпука!

— Чому се має бути зараз якась найгірша істота? — спитала я, вже потрохи роздражнена вибухами артистичної натури. — Будемо-ж вибирати третю товаришку; коли не сподобає ся, не приймемо!

— Ага, певно ти не приймеш із твоїм божеським серцем, що наказує ближнього любити більше, як себе самого…

— Ганнусю, будь добра! — просила я. — Ти замучуєш мене своєю нічною опозицією! Щож робити, як нема иньшого виходу? Як знаєш що лїпше, то скажи, і я згоджу ся з тобою, а коли нї, пристань на мою раду.

Вона погамувала ся, побачивши, що діткнула мене.

Задержала ся перед своїм великим образом і, усьміхаючись гірко, сказала:

— В чім я коли опоную? Я є лише нїмим послухачем свого таланту, але такі як ти, Марто, такі, як ти, творять ту велику силу, що пригноблює таких, як я. Масою пригноблюєте ви нас, поодиноких, і ми загибаємо мов той цьвіт без насїня через вас. Але ти, як індівідуальність, того несьвідома, і тому не розумієш того… Відтак кількома кроками підійшла до мене.

— Гнїваєш ся, Мартухо?

Я не відзивала ся.

— А я тобі кажу, Мартухо, що царство на земли належить все таки до тебе.

— Та що там…

— А я тобі кажу, Мартухо, що царство на земли належить все таки до тебе. — І обнявши мене бурливо за шию, шукала вохкими очима на моїм лицю гнїву.

Я не могла нїколи довго гнївати ся на неї. Знала добре, що коли-б я справдї була загнївала ся на неї, вона не успокоїлась би доти, доки я не сказала б їй хоч кілька разів, що „не гнїваю ся“.

Була незвичайно доброго серця: тут в одній хвилї кидала ся, горячила ся і змагала ся, а вже в другій була добра. Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили, розпестили її, догоджуючи їй в найменшій дрібницї, боготворючи її задля краси і таланту, та задля її ориґінальних помислів. Належала до ріжних товариств, не жалувала нїчого, а визичуваних товаришкам гроший не приймала нїколи назад. Любила над усе елєґанцію, називаючи се третьою важкою заповідию в умовах до щастя: бувала через се нераз навіть несправедлива в осудї людий, але до елєґанції тягло її, мов дитину до чічки.

— Спусти ся на мене, що я не впроваджу тобі жадного невідповідного матеріялу в хату, що ти і твоє артистичне milieu не будете вражені анї його видом, анї поведенєм. Вже я постараю ся. І я щось розумію!

— Ого! — усьміхнула ся вона. — І „ви“ щось розумієте? Розумієте прекрасно подавати чай, маєте всї здібности доброї господинї, матери і жінки, ви славний рахмістр і будучий стовп родини, але на психольоґії, барвах і нюансах артизму ви не розумієте ся — і тому бою ся дуже, що ви впровадите менї в кімнату слоня. Судячи по вашім добрім серци, ви готові приймити першу лїпшу швачку до спілки, коли лише викаже ся сьвідоцтвом моральности — розуміє ся міщанської — і божим виглядом…

— Не бій ся! — відповіла я. — Я-ж навчила ся вже від тебе добачувати артизм у житю, а що до невидимих тонкостий в людях, то їх відчує мій інстинкт. Він був менї завсїди найлїпшим проводатором.

— Побачу.

— Побачиш.

— Але памятай! Коли вона буде з виду „неможлива“, значить і погана і без манєр, я не сїдаю з нею до стола.

— Можеш.

— Чи ти маєш уже кого на думцї, що ти така певна, що задоволиш мене?

— Нї. Але я певна, що найду відповідну істоту.

— Ну, то роби, що хочеш.

Я сказала, що „нї“, що не маю ще нїкого на думцї, і я справдї не мала ще нїкого на думцї, ба не мала навіть понятя, нї прочутя, хто був би саме найвідповіднїйший до спілки, а однак… однак саме в тій хвилї, як я сказала слово „нї“, появило ся перед моєю душею на хвильку, пересунуло ся мов образ, якесь дївоче лице, змарнїле, з смутними очима, і на хвилю одну прошибло мене якимсь предивним смутком, мов почутєм несказаного жалю, нїжно, нїжно, перелетно, — і ще не приняло форми, як уже й згубило ся…

Чи я знала когось подібного?

Нї!

Бачила де?

Мабуть нїколи. Хиба що може деколи на улици подибала?

Може…

***

Ми виставили карточку на покій і ждали на спілку.

Одного дня — се було вже в грудни — вернули ми обі по полудни до дому, а доходяча жінка, що обслугувала нас, віддала нам білєт від незнайомої якоїсь „панї“, що приходила задля мешканя.

Ганнуся кинула ся жадібно на білєт, майже вирвала його з рук старої… „Софія Дорошенко“ прочитала в голос крізь густий чорний вельон, що ослонював її сьвіже румяне личко, а відтак оглянула цїкаво білєт на всї сторони… Був вузкої подовгуватої форми з золотими беріжками. На нїм не було нїчого написано і лише ледви замітний тонкий запах фіялковий ішов від нього…

— Хто се? — звернула ся цїкаво до мене.

Я здвигнула плечима і забравши білєт від неї, прочитала так само в голос „Софія Дорошенко“, як вона, і як вона, оглянула чистий білєт на всї сторони.

— Як була убрана? — питала Ганнуся — красно?

Стара здвигнула плечима. — Або я знаю? Не вважала. Відай якось чорно, відай не дуже красно… голову мала обвиту поверх шапочки чорним шовковим шалем таким, як паннунця беруть до театру, лише що чорним, але впрочім… не так, як ви, паннунцї мої! — І з тим погладила любязним боготворячим якимсь рухом по рукаві Ганнусю, що мала на собі прегарний темно-синїй костюм, обшитий правдивими кримськими баранками і таку саму шапочку і нарукавок.

— На маєш! не казала я, — обізвала ся Ганнуся до мене — що то якась швачка?

— Як виглядала з лиця? — питала я, відчуваючи потребу боронити ся.

— Або я знаю? Якось так собі. Не гарна. Лице змарнїле, зі смутними очима…

— Чуєш? — І посїпала мене за рукав. — Се певно якась швачка, що терпить вічно на біль зубів і обвиває голову шалем!… Що вона казала, Катерино?

— Та що мала казати? Не казала нїчого — відповіла стара. — Питала ся, чи тут кімнати до спільного мешканя, і чи можна би їх оглянути?

— А ви, Катерино?

— Я казала, що можна, і показала кімнати.

— А вона?

— Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешканє тепле, бо вона має фортепян і грає і не зносить студени.

— Т-а-к! — кликнула Ганнуся — вона має фортепян і не зносить студени! Ґувернантка якась! Гадає, що я прийму її з фортепяном? Таки зараз; а якже! Тут я буду малювати, буду потопати у своїй працї, і замісць щоб мене обдавала сьвята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і ґам. Нї, danke schön за таку гармонїю. Може будеш ласкава зрозуміти, що се річ не можлива, входити з двома обєктами в спілку. Се певно якась учителька, що мозолить ся цїлу днину з дїтьми, а вечером гримає по фортепянї, щоби оживити свої отупілі нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарнїле лице зі смутними очима, чорно убрана… о, ми знаємо сей тип! — І сказавши се отворила широко двері від комнати і поплила гордо в своїм нїби-гнїві до хати.

Я остала ся ще на хвильку в кухни біля старої, задивившись без думки на білєт…

За хвильку появила ся знов артистка.

— Чого стоїш тут? — спитала. — Що хочеш іще довідати ся?

— Та нїчого — відповіла я.

Менї стало маркотно. Я хотїла спротивити ся їй. Перший раз у житю спротивити ся цїлком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за нею. Хто знає, як грала, кілько грала!… А тут справдї Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою… що тут робити?

— І що ще казала? — звернула ся до старої.

— Казала, що прийде за два днї і поговорить із паннами.

— А більше нїчого?

— Нї. Ага, казала ще: „Тут красно; промовляє до душі…“

Ганнуся отворила широко очи: „промовляє до душі!“ повторила. — Диви, диви… артистична атмосфера зворушила її, але вона… як вона була убрана, Касунечко, як? — усьміхнула ся свавільно…

— Або я знаю, як? — відповіла стара нетерпливо. — От видїла, що якось чорно, що один ґузик її пальта баламкав уже на нитцї, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті, а впрочім що я маю кождого оглядати!

— Жінко, — звернула ся Ганнуся вже поважно до мене — я не приймаю її до спілки! Се моє остатне слово. — І обернувшись, пішла до хати.

Я сховала білєт і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.

По обідї закинула Ганнуся лижви на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації анґлїйської мови.

В одної старшої Англичанки, що вчила по анґлїйськи, сходило ся два рази в тиждень більше дївчат і молодих людий і говорено по-анґлїйськи. Се були для мене найкрасші години в моїм житю…

Тут прийшло менї на думку спитати ся, чи хто не знає Софії Дорошенко.

Знали її. Одна молода Нїмочка і один студент знали її. Нїмочка запевняла мене, „що Sophie“ се дама „höchst anständig und fein“, а студент сказав, що вона грає прегарно і лагодить ся до консерваторії.

Звідки вона? — Не знали. Очевидно не тутешна, але з її уложеня говорила інтелїґенція і давала сьвідоцтво, що вона не пересїчна людина.

— Алеж ви її не бачили? — питала мене Нїмочка. — Вона сидить же кождого разу підчас викладів науки гармонїї саме в другім рядї перед вами…

— Нї, я її не бачила.

— Її зараз можна пізнати. Вона держить ся просто… марна, і має смутні очи. Але по фризурі можна її вже певно пізнати. Чеше ся цїлком antique, і обвиває голову два рази вузкою чорною оксаміткою, мов діядемом. Взагалї вона з профілю цїлком type antique. В неї чоло і ніс творять одну лїнїю… я мусїла її бачити…

— Не бачила.

— То глядїть завтра; побачите її.

Вернувши до дому, оповіла я все, що довідала ся про неї, Ганнусї.

— Хиба приняти її? — сказала я.

Ганнуся зморщила чоло, хотїла очевидно як звичайно противити ся менї, але надумавшись сказала: — Приглянь ся їй завтра, а позавтра, як прийде і видасть ся нам можливою істотою, може й приймемо.

Другого дня пішла я на виклади науки гармонії і дивила ся за „спільничкою“.

Добачила її. Небавом потім, як я усїла на своє місце, явила ся й вона, і усїла в другім рядї саме передо мною. Сидїла нерухомо і прислухувала ся уважно теорії музики. Я не могла бачити вповнї її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосє, уложене обережно в грубий узол, і два рази оксаміткою обвиту голову, і потроха лице з профілю. Профіль був у неї справдї чисто клясичний. Чоло і ніс творили одну мягку лїнїю… Спадисті її рамена надавали їй цїху якоїсь панськости, певности…

Не знаю, чому я неустанно дивила ся на неї. Мене неначе тягло до неї, неначе силувало віддати їй цїлу свою істоту на услугу, або й ще більше: віддати всю ясність своєї душі, натхнути її тим… Сама не знаю, що таке тягло мене до неї.

— Коли-б обглянула ся! коли-б обглянула ся! — думала я неустанно. Чи я не бачила її вже давнїйше? Мусїла бачити вже, коли сидїла передо мною в другім рядї… Коли-б обернула ся!… Вона обернула ся. Саме в тій хвилї обернула ся перший раз сього вечера і глянула менї просто в очи. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом…

Я застидала ся і опустила погляд.

Вона не обертала ся вже більше сього вечера.

По годинї вийшла скорше від мене і зникла менї з очий.

* * *

Другого вечера коло шестої сидїли ми обі в сумрацї мовчки. В кімнатї було тихо; в коминку горів огонь голосно, і сьвітло поломіни падало червонявою тїнию перед коминок і отоманку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цїлій своїй довгости.

Була до крайности роздражнена.

Подавала ся о стипендію, надїяла ся з певностію, що одержить її, а тут — не дістала! Спершу просто не вірила. Вона, „Das Glückskind“, не осягнула того, що бажала! Коли пересьвідчила ся в неумолимій правдї, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблїдла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а на останку попала в роздражнений настрій, і від часу до часу переривала мовчанку, не то монольоґами, не то питанями до мене.

Я сидїла мовчки при вікнї і дивила ся на улицю.

І я була дуже пригнетена.

Один молодий професор, що приходив на годину конверзації анґлїйської мови, почав горнути ся до Нїмочки, і неначе забув, що не розмовляв доси з нїким, лише зо мною, що ми були собі найлїпшими товаришами, і що, почавши дискусію по анґлїйськи, кінчили її звичайно в матерній мові, бо мали собі стілько сказати, що по анґлїйськи не находили ще скоро слів, а година переминала наче мінута.

Чому був такий невдячний? Нїмочка не вміла так по анґлїйськи, як я! Правда, запрошувала його раз-у-раз до себе, обіцювала Бог знає що за дїла від свого батька, ректора унїверситету; — а я така бідолаха супроти неї, що червонїю ся вже на пятьдесять кроків перед ним, не втяла би нїколи такого. Що подумав би він був собі? Що сказала би Ганна? О Ганна! вона не сьміяла би ся як із першої лїпшої моєї неповоротности, але, скрививши уста, лише сказала би: „Почуваєш уже зворушеня? Ну, правда, тобі вже по двацятім — ergo треба чим скорше головку під чипочок пхати!…“ Вже як ми любили ся і в усїм згоджували ся — в тім ми дуже ріжнили ся. Вона мала багато поклонників, але сама не полюблювала ся нїколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналїзуючи майже всї прикмети їх істот, а проте не чіпає ся її любов; противно, обсьміває їх нераз, як малих хлопцїв. А вже як розпічне яку працю, то й не згадувати їй про такі річи…

Не знаю, чи сього вимагають закони висшої штуки, чи воно що иньше, але я не можу так. Найменша краса вражає мою душу і я піддаю ся їй без опори. Вона артистка, вимагає Бог знає чого, — але й на неї прийде черга. А коли прийде… Ганно, Ганно… сам плач твій знищить тебе!

Штука — то великий чоловік, але я сказала би, що любов більший. Професор, що приходить на години конверзації анґлїйської мови…

— Жінко!

Я прокинула ся, переполохана…

— Що, Ганнусю?

— Чому мовчиш так завзято?

— Що маю говорити? Не питаєш ся-ж мене нїчого…

— Не питаю ся, але говорити проте можеш. Ти менї щось надто жадібно бігаєш на ті години анґлїйської конверзації і надто оживлена вертаєш. Уже певно заслїпила ся в кім? Я тебе відгадую. Стидай ся… Саме в посерединї науки… і розлазить ся в чутях!…

Я сидїла мов окропом опарена, просто знївечена. Вже знала!

— Ганнусю…

— Може не правда? Тебе й слїпий відгадав би, а не то я! Але я не дурно тобі раз казала: царство на земли належить ся тобі!

Відтак розсьміяла ся глумливо.

— Я хотїла би бути такою, як ти, т. є. мати душевні орґани, заслїплювати і найслабшим обєктом свій ум; менї се здало би ся. Але нї. Я й без того віддам ся. Як менї лучить ся ще раз таке, як нинї зі стипендією, я готова віддати руку першому лїпшому заможному чоловікови, що перейде менї дорогу, щоб тим щирійше віддати ся штуцї…

— Ганнусю!

— Що таке? — спитала холодно.

— Говориш так… без любови? Ти, артистка, вийшла би замуж без любови?

— Власне тому, що я артистка. Власне тому, що ношу в собі ще иньшу силу крім серця свого… О Мартухо! — кликнула вона нараз здавленим голосом і пристрасно зарила руки в волосє. — Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що жиє у нас і заповняє нашу душу; що бере ся звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою і робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастє мізернїє перед тим, не в силї удержати з ним рівноваги в істотї! Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в хвилї, коли слюбує їй вірність. Заглушити в собі той сьвіт, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дїтий? Се не можливо… любов також не вірна… менї не можливо… тому не можливо, хто носить справдїшнїй артизм у душі!…

— Ганнусю, а як полюбиш?

— Та що там! — відкинула зневажливо, — то буду любити. Чи се вже найстрашнїйше в сьвітї? Полюблю живий образ. Один, і другий, і третїй! Коли-б лише досить хороші, досить пориваючі і гідні моєї любови й істоти! Коли-б повні великих, перемагаючих своєрідних мотивів… а любити… байка! Я чекаю того розцьвіту душі… може сотворю в честь його… великий образ…

Потім обернула ся до стїни і за малу хвилину почула я, що вона знов плаче…

Менї стало лячно.

Таких сцен я бояла ся завсїди дуже.

Було багато річий в житю, які брала страшно легко, ледви доторкала ся їх крилами своєї вибагливої душі, а иньші… падали ниць перед їх важностию — але в штуцї була поважна і глубока як море…

І з нею було тяжкко дійти до кінця. Побивала мене арґументами, що — хоч і не були би признані загально справедливими — то не були нїяк самі по собі неслушними.

Я підійшла до неї і почала втихомирювати її…

— Чим хочеш успокоїти мене? — питала мене повним, палючим, майже строгим поглядом. — Сентіментами? Сердешними фразами вплинути на мій ум? Не накладаймо на свої душі маски: І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в інтересї штуки за границю… мушу, мушу!

По кількох хвилях підняла ся живо з отоманки, і почала ходити по хатї, при чім терла нервово руки, що було вже в неї ознакою найбільшої розпуки. Здавало ся, туй-туй лопне головою до стїни…

Я запалила велику лямпу, що звисала над столом по серединї хати, і сьвітло немов переломило критичну ситуацію, розсипуючи ся лагідно на всї предмети великої гарної комнати, оставляючи лише угли в півтїни, де стояли нерухомо листові цьвіти, і тут і там плїшові фотелї, великі букети і білі бюсти…

Хтось застукав.

Вона задержала ся перелякано в хатї, і звернула люто і гордо голову через плечі до дверий — хто сьмів саме в тій хвилї приходити?

Я попросила увійти.

Двері отворили ся і увійшла женщина.

Чорно убрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, — постава проста — вона!

— Софія Дорошенко — звернула ся лише до мене.

— Дуже нам мило, ви вже були тут?

Так; була і не застала нїкого, але переказала слугою, що прийде. Вона перепрошує, що приходить у тій трохи пізній порі, але в днину дуже занята; бояла ся, що прийшовши скорше, не застала би мене дома, а їй залежало на тім, щоб застати мене… Їй подобають ся кімнати, і коли-б я не мала нїчого проти того, що вона грає… вона лагодить ся до консерваторії… то пристала би на всякі умови, ставлені мною і спровадила би ся зараз завтра або позавтра.

Говорила дуже лагідно, і не ждучи, аж я попрошу її усїсти, відтягнула крісло від стола спокійним, певним рухом і усїла. Сьвітло падало широко, блїдою струєю на її лице. Змарнїле лице з великими смутними очима…

Я звернула ся за Ганною. Чи вона не бачила Ганни?

Здає ся, що нї. Говорила, мов би не бачила її зовсїм, або мов би усувала ся від неї нарочно.

А артистка стояла під коминком, — висока, горда, холодна, роздражнена до крайности, і її великі розгорілі з внутрішнього болю очи, спочивали жадібно на змарнїлім лици дївчини. Нї, не спочивали, шукали лиховісно чогось, щоби знищити вже в другій хвилї відкрите, і відчути полекшу за свій біль, що впив ся в неї… Недобра була в тій хвилї.

Я представила її — дївчинї. Дївчина склонила ся легко, артистка ледви головою кивнула.

— Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка, — обізвала ся я, даючи тим Ганнусї нагоду заговорити. А Ганна, не змінивши постави, обізвала ся холодно:

— Граєте гарно?

Я глянула лячно на неї, а відтак на гостю.

Вона усьміхнула ся ледви примітно, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом чоло і відповіла: — Не знаю, граю по своїй душі…

Ганнуся роздула губи і не обзивала ся більше.

Я була в прикрім положеню. Менї хотїло ся чогось приняти отсю дївчину, що, хоч і не була менї знайома, але викликувала в менї довірє і симпатію. Якоюсь лагідностию, певностию, а найбільше — поглядом своїм. Спокійним, а заразом — мелянхолїйним таким! Певність її рухів, і та певність у голосї мали якусь иньшу підставу, чим „добре вихованє“ або походженє з „доброї родини“.

— Отже як думаєш, Ганнусю? — спитала я несьміло ще раз розбурхану артистку.

Вона здвигнула плечима, і неначе повела мене поглядом на два ґузики пальта чужої, що держали ся слабше сукна від иньших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше кінцї її пальцїв, які дївчина саме в тій хвилї підвела до уст, почавши їх нервово гризти… Чинила се несьвідомо і була се в неї очевидно якась привичка.

Менї спалахнула кров у лице — я засоромила ся і розлютила ся. Нїколи не відчула я жадної, заподїяної менї Ганнусею прикрости так сильно, як у тій хвилї перед сею незнайомою, що звернула ся, як видко було з її істоти з довірєм до мене; ми поводили ся тим самим перед нею глупо і просто компромітували ся.

По хвилї прикрої мовчанки, з якої кождий був би відгадав відповідь артистки і її хвилевий настрій, підняла ся вона, Дорошенко, звільна із свого крісла. Гладячи раз по раз лагідним рухом свій муф, звернула свої великі блискучі очи трівожно на малярку. — Не можете рішити ся відмовити, панї? — спитала. — Прикро вам, правда? Воно буває часом так. Але-ж ви тому не винні, панї! Се я сама винна, що з'явила ся тут перед вами… Нї, то ви винні — поправила ся, звертаючи ся нараз до мене і усьміхнувшись несказано милим усьміхом. — Ви збудили в менї симпатію, про яку мабуть і не снили, хоч знаю вас лише з видженя; бачила вас підчас викладів науки гармонїї. Шукаючи мешканя, зайшла я припадково і в отсю улицю. Прочитала виставлену в вікнї картку, дізнала ся, що ви тут мешкаєте і зараз рішила ся замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу, що годї. Я нїяк не в силї грати з тим переконанєм, що хтось із окруженя зазнає через гру прикрість, а з нею і через мене! — о нї, нїколи! Мій „фах“ вибагливий і жадає зараз для себе нестїсненої волї. А що я привикла віддавати музицї самі необмежено свобідні почуваня, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріня, що розстроюю иньшим нерви і впливаю погано на моє окруженє, а того я не хотїла би!… Я потребую спокою, що випливає з замилованя до музики і гармонїї в відносинах, передовсїм — гармонїї! Тепер уже я сама перепрашаю, що відступаю — додала троха несьміливо, між тим, коли її погляд промайнув знов боязко по артистцї, — але я справдї не можу інакше. Тут видко, — додала, оглядаючи ся — тут панує тонша краса, але я мушу шукати любителїв музики…

Ганнуся заворухала ся.

Глянувши на неї, я побачила від разу, що з нею зайшла зміна і що в нїй взяла верх її добра натура. Неначе не гнївала ся нїколи, не бурила ся ще перед хвилею, так усьміхнула ся тепер. Піднявши брови зчудовано в гору, спитала:

— Хто вам каже, панї, що ми не любимо музики? Саме ми любимо музику, правдиву, від душі музику, що не є випливом дресури і профанації того, що зве ся талантом, а випливом струнами обдареної душі, як се ви тепер описували. — І простягаючи до неї щиро руку, говорила далї: — Ми просимо вас остати ся в нас і перенести симпатію свою і на других. Вони не такі страшні, як здають ся, коли захмарені… Не так, Мартусю?…

Я усьміхнула ся, притакуючи головою. Я була би її таки зараз за шию обняла, що була така добра…

— А що до гармонїї в відносинах, то ми вміємо її цїнити. Саме в нашім житю грає гармонїя велику ролю, і коли-б ви справдї хотїли в нас остати ся, ми творили би викінчене тріо. Жінко! — звернула ся до мене. — Потверди се, що я сказала, та зроби менї рекляму…

А я, щаслива по такім гарнім зворотї її настрою, потвердила її слова, зробила їй „рекляму“ і попросила і з своєї сторони дївчину остати ся в нас.

Вона подякувала.

По нїй було видко, що була урадована, хоч не виявила сього словами. Здавало ся — не вміла висказувати почувань словами і ми могли хиба по її очах бачити її задоволенє. Ті очи окинули нас вогким вдячним блеском, а відтак спустила їх скоро, мов засоромила ся свого зворушеня, викликаного щирим виступом артистки.

Я просила її остати ся в нас на чай, але вона відказала, вимовляючись, що дома жде на неї робота, коли має позавтра перепроваджувати ся. Говорячи се, сягнула в кишеню і заплатила від разу за три місяцї. Відтак посидїла ще трохи і попращала ся.

Третього дня спровадила ся.

Артистка слїдила з цїкавостию, майже пожираючими очима за кождою її річию, яку вносили в комнату, мов би хотїла відгадати з них характер дївчини, та яким milieu дише все, і чи було варто: „цїлувати ся з нею в уста“.

Але вона не мала багато річий.

Найкрасше, що було в неї, то був її фортепян.

Чорний, з дорогого дерева, прикрашений на краях арабесками з перлової матицї, лискучий мов зеркало.

Коли вносили його, вона сама прийшла за людьми, що привезли його. Сама вибрала місце, де мав стояти, і власною рукою поуставляла склянні підставки, на яких мав стояти.

Коли було вже все в порядку, і ми всї три вечером сидїли при столї, на якім шипів самовар, споглядала вдоволено раз-у-раз за кімнатою, де стояв її улюблений інструмент, і мов міняла ся з ним усьміхом, що помістила його в такім добрім місци…

— Тут високі покої і він буде прекрасно звучати — говорила заєдно. — В нїм знаменитий резонатор, але він потребує простору, а тодї його лише слухати! Я його знаю… я тут розжию ся!

Комната, де стояв він, була неосьвічена, і її двері стояли нинї цїлком широко отворені…

Стояли широко отворені і з них тхнуло чимсь, закутаним у темноту, незнаним менї цїлком характером. Її очи звертали ся туди мов притягані таємною силою, розсьвічуючи ся розкішно, мов душа її піддавала ся без найменшої опори елєментови сильнїйшому, як вона, пристрасно любленому нею, перемагаючому її цїлковито.

Відтак грала нам.

Отворила інструмент цїлком, щоби резонатор відітхнув вповнї в „артистичній атмосфері“ і грала. — Не які там штуки що раз иньшого композитора, лише одну штуку на цїлий вечер.

— Се видає ся менї так — обясняла нам те — як би чоловік читав від разу кількох авторів, а читаючи, не вглубляв ся в жадного. Відгриваючи композитора, треба відгадувати й його істоту, щоби зрозуміти мотив самої композиції. Інакше гранє стає безхарактерне. Раз що без душі композитора, а другий раз що без душі грача, який не находить між композицією і собою навязуючих струн і грає на помацки. Те, що називають у звичайнім розуміню слова гарною грою, є лише гармонїя звуків, нюансована чистою вправою.

Грала етюд Шопена op. 21 чи 24.

Кілька разів раз по раз.

І в тім, що вона передше говорила, була мабуть правда. Я чула нераз сей етюд, чула і забувала на ново, — але коли вона грала його, і кілька разів раз по раз, я неначе иньший слух дістала.

Душа стала здібна розуміти музику.

Кімната наша стала мінити ся.

В неї напливали лагідно, одностайними фалями, один по другім, один по другім, звуки. Все звуки і звуки… филюючи сильнїйше і слабше, піднимаючи ся високо і спадаючи знов, заповняючи широкий простір собою.

Повтаряючи ся, змінили ся незамітно в красу. І вона поривала. Не голосною перемагаючою силою, лише самою нїжностию і мягкостию. Перемагала, приманюючи звучними барвами, а чутя віддавали ся їй, потопаючи в нїй без жалю…

***

Артистка сидїла против неї, сперши ся о спинку крісла. Вічно рухливі руки лежали тепер бездїльно на колїнах, а лице поблїдло. Від сильного впливу музики поблїдла, а очима просто осьвічувала ту, що грала. Перший раз бачила я, як над нею запанувала иньша сила, чим її власна, і як вона піддала ся їй.

А граюча сидїла мов статуя, звернена до нас клясичним своїм профілем, не ворухаючи ся тїлом, і лише руки її мелькали по клявіятурі мов білі листки…

Коли перестала грати, Ганнуся кинула ся до неї з одушевленими похвалами.

— Ви вроджена артистка — говорила раз по раз, стискаючи щиро її руку — і я дуже щаслива, що ви опинили ся між нами.

Вона усьміхнула ся і не відповіла нїчого. Мабуть була призвичаєна до подібних слів. За те я не могла й на таке здобути ся. Чула ся такою дрібною і незначною перед нею, що й не находила слів на свою низшість. Уже, що правда, любов великий чоловік, але й музика не менший!

А вона сама ходила така тиха, скромна, відпихала так очевидно всю увагу, що на неї звертала ся, мов прикрий тягар, що суне ся під ноги…

***

Була дуже мила в обходженю, легка, ледви замітна собою, але мовчалива і дуже поважна.

Усьміх на її устах, що появляв ся лиш рідко, був немов на віки затемнений смутком.

На питанє Ганнусї про її рід, оповіла, що її батько був директором при однім великім банку, і стративши маєток, помер наглою смертию, а її мати жиє при своїм братї, старім кавалєрі, прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Вона дуже бояла ся, щоби вуйко не оженив ся, чим грозив від часу до часу, бо відтак не могла би йти до консерваторії, що було би для неї тим самим, що — смерть. Він утримує її й матїр, і хоч вона могла би і в Віднї заробляти на себе, — заробляє вже й тепер, даючи лекції музики — то там не могла би сего чинити, бо мусїла би весь час посьвятити музицї. Більше не довідали ся ми від неї.

— Не можу ще схарактеризувати сього твого type antique — сказала Ганнуся до мене, коли ми щось у тиждень, чи в дві недїлї, остали ся самі обі дома.

— З замиловань Софії бачу натуру тонкого стилю, дбалу про красу і штуку в повнім розуміню. А здругої сторони вона для мене загадка. Байдужна на все, мов дерево. На приклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білє? Гарне і тонке мов у ґрафинї, а її постїль іще красша. Спить мов царівна. Коли вмиває ся, не забуде нїколи насипати кілька крапель найтоншої перфуми до води, але за те її верхня одїж — просто — „товпа!“ Цїкава я, як довго будуть іще ґузики телїпати ся коло її пальта, коли пришиє кусник відорваного від сукнї шнура, що на борзї пришпилила шпилькою і коли позашиває свої рукавички!

— Се вона їх погризла, Ганнусю.

— Дивна привичка гризти рукавицї.

— Вона й нігтї гризе.

— Констатую, що нервова. Лише нервові любують ся в таких розривках, коли душа їх переповнена чутєм. Але мабуть вона наложила на свої чутя сильну упряж — завсїди спокійна як мармор. З крою її правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скрань, що вірна, а з брів, що споюють ся між очима, що вміє тайну заховати…

— Який менї Ляфатер найшов ся! — сьміяла ся я з неї.

— А може я зле вгадую? От най тебе відгадаю. З уст видко, що цїлувала би ся з кождим хлопцем, колиб хоч трохи був гарний і, судячи зі становища старих тїток і батьків, — „порядний“, і що ти балаклива, як сорока. З веселих очий твоїх суджу, що ти обнимала би цїлий сьвіт, та що з кождим була би зараз за „пан брат“, а по руках догадую ся, що в потребі і дров нарубаєш…

Я розсьміяла ся.

— Вже що до рук то воно правда — сказала я.

— А цїлий сьвіт не обнимала би?

— Нехай і так. Добре, що в менї стілько тепла, що можу ним і иньших загріти. На те дав Бог серце…

— О розуміє ся! Треба борзо головку під чипочок пхати. Я таки кажу: царство на земли належить ся все таки — тобі!

Тим закінчила всю свою критику про мене.

По якійсь хвилї, підчас якої малювала пильно, обізвала ся знов:

— Софія мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює нераз людську вдачу до дна.

— Ти зараз своє! — запротестувала я, хоч те саме сказала вже давно свому серцю.

— Що могло в її житю грати більшу ролю як любов? — говорила далї Ганнуся, — На її тлї виростає всяка сила; а коли вона вражлива, якою саме менї здає ся, а при тім вірна — то метаморфоза готова. О, в мене остре око, і я пізнаю зараз, хто розуміє ся вже на нещастю!

— Вона признає се сама, Ганнусю, що нервова; казала, що стала такою від смерти батька. Була сама коло нього, як дістав атак серцевий, помер майже в її руках. Потім відхорувала се. Лїкарі заборонили їй навіть занимати ся якийсь час музикою, але що їй без музики, як казала, нема житя, то не держала ся їх приказів і грала і грає до схочу. Казала: „Знаю й без них, що унаслїдила по батьку нервовий систем і його недугу, але що менї один день житя менше або більше! Не бою ся смерти! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність…“

— Видиш, Мартухо? — кликнула артистка, піднимаючи тріумфальним рухом руку з пензлем. — За тим криє ся щось і я довідаю ся ще про се. Я страшно цїкава. Що за пригода здавила „музику“ її нервів?

Я здвигнула плечима.

— Але вона й так грає ще чарівно…

І справдї — грала чарівно…

***

Запанувала цїлком над нами.

Артистка залюбила ся в нїй мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту за бурливим, за голосним, занадто виявленим чутєм!

А я мовчки молила ся до неї.

Ганнуся відкривала що дня нову красу в її істотї, а поверховностію її занимала ся мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосє, укладаючи його по своїм стилю „antique“, придумувала для її клясичного профілю осібні ковнїри і иньші строї, а я без „мотивів“ любила її. Нї; обох любила я.

Нїхто з них не жадав сеї любови від мене, як чогось висшого, сьвятїйшого в житю, але я сама подавала її їм. І подаючи її, була сама щаслива. Жадна з них не жадала якоїсь там працї „надпрограмової“ для себе, якої прислуги, але я сама подавала її їм. Одній і другій. Перша приймала її, не замічаючи сього навіть, а друга клонила ся за те вдячно за мною мов цьвіт за сонцем.

— Ганнуся слушно називає тебе жінкою — сказала раз Софія до мене, коли я знов зробила їй якусь прислугу. — Ти є вже вродженою жінкою і матїрю, між тим, коли з нас обох, т. є. з Ганнусї і з мене виробила би се аж любов, і воно мусїло би стати ся якимось дальшим розвоєм наших істот! Ти ще не ушкоджений новітним духом — тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна, або иньші женщини з біблїї, повні покори і любови. Але не вихованєм виплеканої покори і любови, лише покори і любови з першої руки з природи! Ти й без науки була би та сама, що тепер. Жертвувала би себе з напору вродженої доброти, без намислу, і без претенсий до подяки! Ти — тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без надгороди, а родять ся на те, щоби любовю своєю удержувати лад на сьвітї…

Я стидала ся її гарних слів, заслонюючи лице руками… Чула, що стояла чимось низше, далеко низше від неї; що була супроти неї лише якоюсь простою робітницею…

А вона, неначе відчула те й хотїла піднести мене до себе, сказала:

— З тебе буде прегарна мати, Мартухо!

— З тебе не менше — впевняла я її, цїлуючи її прекрасні білі руки.

Вона зморщила чоло; і її уста задрожали:

— З мене нї! — відтяла понуро, мовби я вразила її.

— О певво, що була би! Стілько краси і нїжности…

— Я понищила би всїх своєю любовю, дїти й мужа — сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд у діл. — Я не з тих, що в міру люблять! — І усьміхнувши ся якимось горесним усьмішком, звела розмову на Ганнусю.

— Вона артистка. Неспокійна, змінчива мов те море, але й гарна мов море. Хто мав би ту силу прикувати її на завсїди до себе!

— І на неї прийде черга — закинула я.

— На неї нїколи не прийде черга. Вона душею артистка, хоч її твори не здобудуть собі може европейської слави. На те нема лїку. Нї чоловік, нї дїти не вилїчать її з того; до того вона гарна, вона є сама краса і шкода би втискати ту артистично закроєну душу у формат пересїчних жіночих душ. Повинна вижити вповнї, якою саме єсть…

Але не привязувала ся до неї, так як до мене…

Говорили нераз цїлими вечерами про ріжні справи; згоджували ся в найважнїйших точках у поглядї на житє, відтак про штуку, лїтературу, про преріжні питаня, але сам спосіб відчуваня дївчини разив, здає ся, ту незвичайно тонко зорґанїзовану натуру… Подеколи, в поодиноких хвилях, відтягала ся від неї, мов би відпихана прочутєм якогось болю, що мав її стрінути від тої сильної натури. Але артистка й не замічала сього. Любина її пристрасно та запевнювала її, що вона просто з неба зісланий ангел, саме для неї зісланий ангел, щоби увіковічнила єго своїм знанєм! А менї говорила, що хоче розпалити своєю душею сей type antique, та вивести його з клясичної рівноваги.

В Ганнусї збирало ся в деяких днях більше дївчат і вона учила їх рисувати. Дївчата пізнїйше розбалакували ся і виявляли деколи надто свобідно свої думки або почуваня. Тодї „музика“ — так звали ми її нераз — починала оглядати уважно свої руки, неначе відкривала на них плямку, вставала і, нїби добачивши на своїй сукнї щось до зашитя, опускала повільно голосну кімнату.

Дївчата були тому раді. Вона заваджала їм своєю присутностию. Раз що була найстарша з нас усїх, а по друге… в нїй було щось, що вимагало тонкости в думках і поведеню супроти неї, і се вязало їх свободу…

***

Ми дїлили ся сумлїнно домашною працею.

Міняли ся що тижня занятєм. Коли приходила черга на неї дбати про чай і таке иньше, ми просто тїшили ся. Артистка розтягала ся вигідно на своїй отоманцї, а я бувала в найлїпшім гуморі.

Вона брала річ дуже поважно. „Треба і в таких річах відшукувати гарні сторони, тодї вони не стануть нїколи тягарем!“ Спускаючи вечерами ролєти, затикала майже боязко найменші щілини, щоби хто не зазирнув у середину, хоч була переконана, що нїхто не міг заглянути до нас, бо наші вікна були високо, а ролєти густі й нові. Потім наставляла самовар і починала господарити. Здавало ся, коли була цїлком певна, що нїхто чужий її не побачить, що оживала і огрівала ся… і перемінювала ся в иньшу їстоту, теплу і приступну, незрівнану з своїми преріжними видумками, як „украшувати домашне житє…“ — Однак коли саме тодї надійшов хто ненадїйно, вона ховала ся в себе і, сїдаючи десь у тїни, сидїла там мовчки цїлий час.

***

Одного дня випровадило ся наше vis-a-vis з нашої улицї, і спровадив ся якийсь молодий технїк із жінкою.

По річах, які звозили ся, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона страшно змінила ся.

Неописана ненависть відбила ся на її звичайно спокійнім лици, а очи заіскрили ся злобою…

Самим інстинктом відчула я, що причина тому в незнайомих сусїдах, але не мала відваги питати, а вона сама не сказала нїчого. Відвернула ся і приступила до фортепяну. Панувала над собою мов найсильнїйший мужчина.

Відтак заграла.

Був сумерк і вона грала з памяти.

Почала злегка, ґраціозно, немногими тонами якийсь вальс.

Перша часть була весела, зґрабна і елєґантна.

Друга змінила ся.

Почало ся якесь гляданє між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спиняла ся раз по раз на басових тонах, то низших, то висших, відтак покидала їх і переходила шалено скорою болючою ґамою до висших звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів — і знов гляданє, повне розпуки і неспокою… все на ново, і знов ряд звуків у глубину…

Весела гармонїя згубила ся; остав ся сам шалений біль, торгаючий божевільно чутя, перериваний яснїйшими звуками мов хвилевим сьміхом. Грала більше як пів години, відтак урвала саме в посерединї ґами, що летїла в висші звуки, акордом несамовитого смутку.

Місяць сьвітив і осьвічував цїлу стїну кімнати і місце, де вона сидїла…

Скінчивши грати, зложила по хвилї руки на фортепян саме, де ноти кладуть ся, і опустила на них голову.

Мертва тишина…

А однак я відчула, що в її душі відограв ся цїлий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбути ся вражінь його… Ті болючі ґами і неспокійне гляданє в низьких тонах…

Я бояла ся перебивати тишину.

А се й не була звичайна тишина. Була тишина, повна напруженя і здавленого горя, з неї почало щось творити ся і приймати форми зловіщих тїний.

Нараз підняла голову і почала знов те саме грати…

Легкий, ґраціозний початок, а відтак другу частину.

Грала майже завзято, мов би борола ся з чимсь із усеї сили, але закінчила знов по серединї перерваним смутком.

Притиснула розпростерті пальцї до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.

— Се вальс, Софіє? — спитала несьміливо.

— Вальс.

— Гарний…

— Так? Се — Valse melancolique.

— Чия композиція?

— Моя.

— Маєш у нотах?

— Нї, в душі…

І замовкла.

Я хотїла ще спитати ся, на якім мотиві скомпонувала його, але нїяк не могла відважити ся. Тон, в якім сказала: „Нї, в душі“, усунув собі заздалегідь усї допити…

Коли замовкала, говорила дальше в мовчанцї душею.

Кождий рух, погляд і усьміх, набирали в неї зараз змислу і ставали продовженєм внутрішнього житя, хоч не орудувала ними непотрібно і над міру. Здавало ся, незвичайна сила була втиснена в клясичну форму незворушимого спокою — і тому пригадувала собою тип клясичних істот, повних викінченої краси в формі і рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітна.

***

Одного разу чула ся я дуже нещасливою.

Години конверзації анґлїйської мови ставали для мене чим раз прикрійші. Молодий професор відвідував Нїмочку і дома, і хоч я не могла йому в поведеню супроти мене закинути нещирости, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.

Менї відходила охота розмовляти на тих годинах, і цїла моя конверзація складала ся з коротких відповідий, як хто звертав ся з питанями до мене. Житє ставало незносиме, бож я виразно відчувала, що полюбила його…

Ганни не було дома, я кинула ся на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.

Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздав ся надо мною голос Софії.

— Жінко!

Я підвела ся.

Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і глядїла на мене своїми великими смутними очима…

— Чого плачеш?

Я оповіла їй цїлу історію.

Вона підсунула високо брови і спитала: — Та ти тому плачеш?

— Чиж сього не досить, щоб гинути з жалю? — відповіла я.

Вона здвигнула плечима, так як би хотїла сказати: — Ну, для тебе й того доволї — і не відповіла нїчого. Коли я силувала ся здержати слези і не могла сього від разу вчинити, вона обізвала ся: — Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока збруя жінки, якою вона справдї може вдержати ся на поверхни житя. Будеш колись матерею…

— Що значить гордість у порівнаню до любови? — спитала я.

Тодї вона пристрасним рухом сховала лице в долонї і простогнала майже розпучливо: — Всюди те саме! всюди те саме!… — Потім піднявши ся, спитала: — А що значить пониженє себе самої перед негідною людиною? Ти чуєш? — І її очи заіскрили ся ненавистию, як тодї, коли довідала ся про спровадженє молодого технїка в нашу улицю.

Я відчула сильний жаль в її голосї і, сховавши голову на її колїна, спитала цїлком стиха: — Ти любила, „музико?“

— Любила…

І тишина.

— Ти любила, музико!

— Любила…

— Дуже?

— Є рід людови в жінок, — обізвала ся тремтячим голосом, мов би бояла ся говорити — на якій мужчина нїколи не зрозуміє ся. Вона для нього за широка, щоби зрозумів ся на нїй. Таку широку любов, що мала мене вповнї розвинути, нї розцвисти мала мене, віддала я йому. Не від сегодня до завтра, лиш на завсїди. Кождий рух його був для мене потребою, його вид був менї потребою, голос його був для моєї душі потребою, — його хиби і добрі сторони…

Був менї потребою, щоб я стала викінченою, і щоби багато дечого, що спало ще в минї, збудило ся. Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинула ся в його сьвітлї і теплї вповнї; мала ще иньшою стати, не знаю вже якою там…

До того розцьвіту моєї душі потребувала я лише кількох слів його любови — ми нїколи не говорили про любов до себе… вона істнувала між нами лише нїмою музикою… так як цьвіт потребує нераз лише легкого подуву вітру до повного розвитку, без огляду на те, що пізнїйше настане, — але він не вимовив їх. Мав їх у душі, носив їх у голосї, носив в очах, але не вимовив… І я шукала причини тої мовчанки, що мене убивала, шукала… нї! шукаю її ще й тепер і не можу її віднайти! Витрясла йому всї лелїї зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх. Думав, що то такі цьвіти, котрі вянуть і в водї відживають на ново. Але одні лелїї не оживають на сьвіжо в водї…

Не зрозумів мене. Характеру моєї любови не зрозумів.

„Бог сам всюди не міг бути і тому сотворив матери“ — каже одна арабська пословиця. Матери не могли всюди самі бути і сотворили доньки і синів. Синів для доньок, а доньки для синів. Він був тим сином, для якого сотворила мене моя мати. Але тим часом, коли я розкладала душу свою перед ним, думав він… нї… нї! — докинула нараз, заслонивши лице руками, — того я не вискажу!

Одного дня — говорила дальше, по хвилї глубокого віддиху, — розійшли ся ми лише так до „завтра“; я з усьміхом на устах із сонцем у душі, бо ми мали знов бачити ся.

І не побачили ся більше.

Від'їхав, а лїпше сказавши, утїк.

Чи ти, Марто, не згубила ся коли в твоїм житю від своєї матері в великім містї? Я згубила ся раз семилїтною дитиною — і таку розпуку і жаль і страх той відчула я в друге лише тодї, коли побачила ся нараз без нього! Не знала, що з ним стало ся, бо до нас не заходив він нїколи. Шукала його там, де звикла була бачити. Відтак і там не бачила його нїколи. Шукала з розпукою в грудях, бігала між людьми улицями, і трохи не питала кождого прохожого: „Не бачили ви його?“ Був і нема…

Був і нема!

Але нїхто його не бачив.

З того часу перестала я з душі сьміяти ся.

Пізнїйше довідала ся я, що його перенесли на иньшу посаду і він від'їхав. Не пращав ся зі мною, бо — як казав — не мав відваги „ломити“ менї серця. Я була лише до любови — казав — і не належала до тих, що їх бере ся за жінки.

Щоб ти знала, Мартухо, — говорила вже цїлком спокійним голосом — що отсе не видумка, але правда; — і він любив мене… Оженив ся потім із донькою якогось богатого броварника і жиє ось тут…

Але він уже не той, що був, із побідним духом! Вона запанувала над ним так, що стратив цїлком первісний характер своєї істоти. Став обєктивною машиною, і вся барвність і звучність його єства і гнучкість його душі зникли.

Неначе без характеру остав ся…

— І ти не бачила ся більше з ним? — спитала я.

— Нї. Лише три рази стрітила ся. Розминаючись впялив у мене очи, мов би хотїв поглядом своїм привязати мене на віки до себе — на віки! Поглядом, Мартухо, ще цїлував менї ноги. — Потім розсьміяла ся тихо з глумом, що мене аж морозом пробігло. — Жалує за мною, Мартухо, — додала зниженим голосом — жалує і каже, що його переслїдує прикре прочутє, що чує мій плач, тихий, задавлений плач, що стрясає цїле тїло, тому що потайний…

Але я не плачу. Не плакала навіть.

Менї не жаль за ним. Він навчив мене ненавидїти і задавив цїлу мою істоту від голови до стіп упокоренєм. Був першим, що дав менї відчути поганість покори. Від часу до часу відчуваю на своїй душі ту брудну пляму і мабуть не змию її нїколи. Я подала йому свою душу, розложила її перед ним мов вахляр, а він — мужик… — З неописаною погордою вимовила се слово. Здавало ся, коли-б учув він се слово і тон, яким вимовила його, був би вбив її.

— Більше не любила я нїкого в своїм житю.

Але воно добре, — додала, поглянувши повним сияючим поглядом до другої комнати, де стояв її улюблений інструмент, — бо можу цїлу душу віддати — резонаторови. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духа, вертає менї гордість і почутє, що стою високо, високо! За те й граю йому звуками, яких не почує від нїкого і буду йому грати до остатного свого віддиху… я знаю. Він остане ся менї вірним. Він не мужик; не з того дерева, що виростає на широкій дорозї, але з того, що виростає на широкій плоскій дорозї, але з того, що росте на самих гордих вершинах… Я його музикант…

Встала і отворила широко рамена, мов би хотїла обняти кого, а очи її, великі смутні очи, засияли предивним блеском. Відтак опустила руки.

— Пожди, — промовила, — як йому заграю, коли піду до консерваторії і як він буде відповідати. Наша музика запре всїм віддих. Тепер я ще простий музикант, не вдам так, але відтак… відтак і я і він розжиємо вповнї…

В її голосї дрожала здержувана радість і, неначе утомлена сильним зворушенєм якимсь, сперла ся о диван, звертаючи до мене вповнї свій нїжний клясичний профіль.

Виглядала дуже гарно і дуже сьвяточно в тій хвилї, а однак саме в тій хвилї, коли мій погляд спочивав на нїй, по раз перший за нашого знайомства, показало ся у неї щось таке отверте, переняте потайним загадочним щастєм якимсь, — і мене взяв несказаний жаль. Я відчула виразно жаль за неї… Відтак промайнув мій погляд немов потягнений невидимою силою, до дверий кімнати, отворених широко, де стояв інструмент — сей її сьвіт…

Я опустила на ново голову на її колїна і, притиснувши уста до її руки, попросила тихим голосом, щоби менї заграла Valse melancolique. Менї хотїлось його чути…

Пішла і грала.

Не знаю… просто душа розривала ся чоловікови в грудях при тих звуках, ґраціозних, заповідаючих найбільше щастє, а закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпоренє там у низьких тонах, перекиданє, бушованє між звуками за чимсь… за щастєм може? — і надармо! — Уривала неожидано по серединї ґами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум…

Я плакала.

Що менї вся гордість, про яку менї говорила, що її треба плекати, щоб удержати ся на поверхни житя, — що менї по нїй!

Тай звідки її й возьму, коли не піднимає ся сама з серця? Нї, я не вдам того, що вона. Анї в любови, анї в горю, анї в перемаганю себе, а вже найменше в плеканю гордости! — Я проста робітниця, тип послугача з природи вже, що не надїлила її наумисно тим гордим даром, щоби повзав…

Тому повзаю і корю ся до сегоднїшної днини і належу до тих тисячок, що родять ся на те, щоби без надгороди гинути!

***

В два днї по тім від'їхала до своєї матери, що лежала дуже хора і прикликувала її телєґрафічно до себе.

Я оповіла артистцї те, що вона менї оповідала про свою любов.

— Се щось цїлком без сильних акцій — замітила та, підносячи здивовано брови в гору. — Правду сказавши, я надїяла ся чогось бурливійшого…

— Ну, сказала я, — не кождий годен творити голосні акції, але я не знаю, воно здає ся менї таким смутним і блїдим…

— Однак вона вижидає ще чогось від житя — обізвала ся артистка.

— О нї, не вижидає нїчого більше!

— Нї? А що говорить Valse melancolique? За чим шукає в нїм безустанно? Не словами, не поведенєм, анї очима, анї руками своїми не шукає, лише самими звуками… і я знаю, за чим шукає…

— За чим, Ганнусю?

— Е, ти того не розумієш…

— Щастя, Ганнусю?

— Е, щастя! — його нема. Гармонїї шукає, хоче гармонїйно вижити ся вповнї. Шукає рівноваги, розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто в долину і не піти без міри в гору, а саме як треба. Але — ти того не розумієш!

А далї по хвилї, глянувши вперед себе десь немов у далечину острим, принизуючим, задуманим поглядом, сказала звільна з гірким усьміхом: — А я тобі кажу, Мартухо, як казала нераз уже, і нераз казати буду, що царство на земли належить ся тобі…

***

Коли вернула ся від матери, артистка кинула ся до неї з подвійною любовю; здавало ся, відкрила на нїй знов якусь там „красу“…

Але вона приїхала прибита. Її мати лежала дуже хора і вона приїхала лише на те, щоб у родичів своїх учениць у музицї просити відпустки з на дві недїлї, бо мусїла доконче назад вертати…

І полагодивши свої орудки — виїхала знов, віддаючи нам під особлившу опіку свій улюблений інструмент, „щоби на нїм жадна з постороннїх дївчат не грала і не дразнила фалшивими акордами резонатора“.

Вернула ся скорше як за дві недїлї.

Її мати померла і по похоронї вона вернула ся.

Приїхала блїда, тиха, — мов замерзла на тїлї і дусї.

Коли увійшла в кімнату, потягнула за собою довге пасмо холоду з надвору… Ганнуся аж рамена в гору підняла…

— Се подих смерти завис на минї, — оправдувала ся вона, побачивши рух Ганнусї. По тім скаржила ся, що не може огріти ся…

Пізнїйше усїла на свій фотель коло коминка…

Не можу її забути, як там сидїла… Довгу, чорну ротунду обшиту футром около шиї і аж до ніг закинула на опашки, спинаючи її недбало на грудях своєю рукою до купи мов білою аґрафою. Темний вузол волося її спустив ся їй аж у діл на шию, а обвита два рази оксаміткою голова була сперта о спинку понсового тла фотелю… Правильне мов із білого мармору личко, з великими смутними очима… нї, нї, не забуду її нїколи!

Ганнуся подала їй чай, щоби загріла ся і вона пила та оповідала нам, що пережила.

Її мати була дуже нещаслива по смерти батька. Раз його утрата, а по друге тяжка хороба, що приковувала її до крісла, віддала її на ласку й неласку слуг та затроїла їй житє пересьвідченєм, що була вуйкови тягарем… Просила заєдно смерти в Бога, і її одинокою розривкою була біблїя, яку читала з ранку до вечера. Була вже здавна пригована цїлком на смерть. Взяла від неї, Софії, слово, що не буде за нею тужити, коли помре, бо се відобрало би їй бажаний спокій в гробі… І вона дала те слово матери. І коли її ховали, вона страшенно панувала над собою, щоби не зломити даного слова. Вона-ж іще нїколи не зломила свого слова, але коли проте жаль брав верх над нею, і вона з нечуваною силою змагала ся побороти його, попсував церковний спів той — препогана чорна музика та, скомпонована нарочно на те, щоби пригноблювати і поборювати сьміливійші і яснїйші почуваня духа, та робити з нього безсильного покірного раба — попсував усї її стараня і вона ридала мов божевільна!…

І не може позбути ся якогось смертельного подиху, що обхопив її підчас сього співу над гробом! не може загріти своєї душі!… А саме коли матїр ховали, був поранок чудовий! Сонце своїм золотом надало снїгови рожеваву барву і все було таке погідне, мов прибрало ся нарочно в красу на те сьвято, коли хто вертає ся назад в лоно природи… Симфонїю була би вона казала заграти матери до гробу!

Прегарну величаву симфонїю, що настроює душу до широкого полету, і щоб характером своїм усмирювала розбурханий жаль у груди — а так — попсували її нерви якоюсь чорною силою і вона піддала ся її тягареви!

І справдї, була цїлком пригнетена.

Однак Ганнуся не дармо завзяла ся загріти любовю сей type antique. Розпадала ся коло неї. Була така нїжна і тепла, така добра, якою не бачила я її ще супроти нїкого — і се все не остало ся без наслїдків.

— Я трачу між вами почутє самоти — говорила вона на такі змаганя і усьміхала ся вдячно своїм лагідним усьміхом…

І тим були ми вже вдоволені.

Артистка кидала дотепами, мов прискала іскрами, а що, розвеселивши ся, поривала собою, то її настрій ломив смуток дївчини і вона поволи, поволи повернула до давного настрою.

Здавало ся, помирила ся з житєм.

До музики звернула ся з подвійним запалом.

В осени мала їхати до Відня, до консерваторії, і від разу вступити на третїй рік. І справдї, її талант і замилованє до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність.

***

Настав май.

Все було в самім розцьвітї.

Дерева білїли цьвітом, запах із них розносив ся далеко-широко воздухом, а вечері були повні несказано лагідної, приманчивої краси…

Ми обі з Ганнусею ждали на Софію, що мала за хвилю вернути ся з лєкцій, повечеряти і з нами як звичайно йти на прохід. Ми сидїли в неосьвіченій кімнатї, віддаючи ся кожда своїм думкам.

Ганнуся спродала свою велику копію образа Корреджія „Віроломна“ і марила вже про подорож до Риму, а я була не менше вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тїшила ся надїєю, що й устна піде незгірше, а що найкрасше, я була — нареченою професора… того, з години конверзації анґлїйської мови! Я дармо підозрівала його тодї в якихсь симпатіях до Нїмочки, він для одного свого товариша виробляв рекляму.

Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли на пів отворені.

Нашими вікнами лляло ся місячне сьвітло веселими струями, а звідти, з тої одної половини, била сама понура темінь...

Думаючи про се й те, спиняв ся мій погляд усе наново на нїй, на тій вузкій, високій темній половинї, а гробова тишина, що панувала там, неначе сунула ся на нас…

— Колиб їх хто замкнув легко так! — промайнуло менї в голові, — але я не мала охоти встати і підійти туди... Потім повело щось мій погляд на темно понсовий фотель Софії, що стояв недалеко отоманки Ганнусї, коло коминка, де пересиджувала найрадше, розпираючи ся в нїм завсїди вигідно... Він стояв простий, деревляний, саме в тїни.

Ганнуся лежала на отоманцї і мовчала як я. Нараз обізвала ся.

— Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати…

— Запри ти їх!

— Менї лежить ся так добре.

— То запрім їх разом! — попросила я непевним голосом і підняла ся рішучо.

— Ходїм!

Мов одним чутєм ведені, підійшли ми обі близько одна до другої, і енерґічним, поспішним рухом заперли — нї, гримнула дївчина дверми і замком.

— Разить мене темнота — пробурмотіла, звиняючи ся, до мене, вхопила мене за руку і притягнула до себе на отоманку: — Сиди тут!

Я сидїла мовчки. Не могла нїяк здобути ся на яке слово. Щось замкнуло менї уста, на течію думок уклало ся щось гамуюче, і якийсь прикрий неспокій обгорнув мене… Цїла душа ждала чогось…

Ганнуся мовчала мов нїма.

Згодом почули ся кроки на сходах; легкі, але повільні.

Се йшла Софія. Надходила чим раз близше і близше… врештї увійшла. Не привитала ся як звичайно. Мов би не бачила нас у кімнатї. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверий, отворила їх і зайшла туди…

Ми чули, як вона там у кімнатї отворила вікно, далї по якійсь хвилї цїлий верх фортепяна… там відложила проти свого звичаю капелюх і парасольку і аж потім увійшла знов до нас.

Зближила ся повільним ритмічним кроком мов тїнь, і немов другу тїнь тягнула щось із отвореної наново кімнати за собою…

Відтак усїла біля нас на свій фотель.

Мовчала.

— Добре, що ти прийшла, музико, — обізвала ся Ганнуся, — ми вже так ждемо на тебе!

Вона не обзивала ся. Сидїла мов статуа, нерухомо.

— Ти чуєш, Софіє? — спитала вже я.

— Чую. Прошу, запалїть лямпу! — заговорила зміненим голосом. Я вибалушила крізь темряву очи на неї — таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лямпу над столом і глянула трівожно на неї.

Вона сидїла блїда як смерть, а очи її, звернені саме на мене, сияли фосфоричним сьвітлом якимсь і видали ся менї незвичайно великі…

І артистка побачила на нїй зміну.

— Софійко, ти хора? — кинула ся до неї.

— Ах нї, нї! — запевняла, силуючи ся до звичайного тону, і спустила нагло погляд.

— Але я бачу, що ти не своя, зазулько! Ходи, їдж що! Відтак підемо на прохід.

— Я не голодна, — відповіла — їджте самі… Я буду грати. Заки з'їсьте, я буду грати.

— Ти-ж утомлена! Ходи, їдж із нами! — попросили ми обі від разу і обі приступили до неї.

— Нї, не буду, не можу! — Дивила ся на нас такими великими благаючими очима! — Я дістала лист від вуйка… і не можу! Читайте! Піду грати. Мушу грати!

І піднявши ся сягнула до кишенї і кинула нам лист на стіл. Відтак таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати…

Ми кинули ся читати лист. Вуйко подавав їй до відомости, що оженив ся і не може її у Відни удержувати.

Ми понїміли.

Ганнусї закрутили ся слези в очах, а мене прошибло страхом, неумотивовано глубоким страхом!

— Се зле, Мартухо… ах, лайдак він!

Я кивнула головою і сїла. Усїла коло стола без думки, а очи звернули ся туди за нею.

Вона грала там у неосьвіченій кімнатї, а двері стояли як перше отворені…

Грала свій вальс, але так як нїколи.

Мабуть нїколи не заслугував він більше на назву „Valse melancolique“ як тепер. Перша часть повна веселости і ґрації, повна визиву до танцю, а друга… О, та ґама! та нам добре знана ворохобна ґама! Збігала шаленим летом від ясних звуків до глубоких, а там неспокій, гляданє, розпучливе нишпоренє раз коло разу, товпленє тонів, бій і знов збіг звуків у долину… відтак саме по серединї ґами смутний акорд… закінченє.

Ганнуся плакала. І я плакала.

Обі знали ми, що одно житє зломило ся.

Відтак вона скінчила грати і увійшла.

— Тепер дайте менї їсти — сказала, і станувши коло стола саме проти сьвітла, закинула руки за голову і почала простягати ся, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі…

Ми підняли ся урадовані її словами…

Однак вона не вспіла ще до кінця протягнути ся, — вигинала ся як раз найвигіднїйше — коли саме в тій хвилї розляг ся з комнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісннй зойк струн…

Вона струхлїла.

— Резонатор тріс! — крикнула Ганнуся.

— Струна! — кликнула я.

— Резонатор!

Вона скричала не своїм голосом і полетїла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з сьвітлом, вже знала, що стало ся.

— Резонатор? — спитала Ганнуся.

— Струна…

— Одже струна!

І справдї лише струна. Інструмент був цїлком відкритий, і ми всї похилили ся над ним, і бачили ту струну. Одна з басових, лежала аж звита з сильного напруженя між иньшими просто натягненими струнами, поблискуючи мов темним золотом до сьвітла…

— А я гадала, що то резонатор спроневірив ся тобі! — обізвала ся Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни — зомлїла…

Ми винесли її. Відтак відтерли і Ганнуся побігла сама по лїкаря. Заки він прийшов, вона заговорила.

— Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс, чому? — питала заєдно майже розпучливо, так як питають малі дїти, не розуміючи причини відчутого жалю, — не тямлячи, що з нею дїяло ся. Я втихомирювала її. — Чому, чому?…

— Але чому казала? — домагала ся і великі слези котили ся з її очий… чому казала, коли не спроневірив ся!!…

***

Лїкар приступив уже до її ліжка, як дістала серцевого удару.

Не міг їй помогти.

Зворушеня, яких зазнала, були за сильні, і наступали за скоро одно по другім, щоб їм могла оперти ся її фізична сила. Побороли її…

***

Винесли нашу музику.

Май забрав її до себе.

Ганнуся не дізнала ся нїколи, як причинили ся її без думки кинені слова до сумної подїї — але вона й без того не могла кілька недїль успокоїти ся. Від часу до часу плакала своїм сильним пристрасним плачем, закинула всї барвні річи, і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй „музика“ служити до якогось там мотиву — але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попращавши ся з усїма, виїхала до Риму…

Фортепян „музики“ забрала я до себе і на нїм грає — мій син. Але хоч я і як ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, менї все здає ся, що він понурий, осиротїлий, і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхни, рухом повним любови і нїжности, а по клявіятурі його мелькали мов білі листки…

Ганнуся переконує мене, що мій син не буде нїколи артистом і — може правда по її сторонї. Але за те її син буде артистом, як не заводовим, то бодай по душі.

Повернула по трьох роках побуту з Італїї і привезла з собою прекрасного дволїтного хлопчину, темного мов із бронзу, з її очима.

— Де твій чоловік? — спитала я її, коли зложила менї візиту, елєґантна, пишна мов княгиня. Вона підсунула високо брови, і поглянула на мене здивованими очима. — Чоловік? Я не маю „чоловіка“. Батько мого хлопця остав ся там, де був. Не могли погодити ся в способі житя, і коли не хотїв мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець мій. Я зароблюю сама на нього і він мій. Нїхто не має права до нього окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але — ти того не розумієш!

І може справдї я того не розумію! Але… що з нею, що поступила так собі? Може вона й винувата… хоч… розібравши докладно її предивну вдачу, менї годї кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й „музика“, той пречистий type antique, не була би відвернула ся від неї. Сама казала, що було би шкода псувати ту наскрізь артистичну індівідуальність, що нехай би виживала вповнї!

Лиш вона не могла вижити вповнї.

Як і опирала ся всему напорови згубної сили, майже клясичною рівновагою сильного духа — самій музицї вона не могла оперти ся. А її „конець“ сховав ся був у неї, в ту музику. Визирав із неї пориваючою красою смутку і мелянхолїї, і саме тодї, коли грала свої композиції і фантазії, і коли купала ся в нїй як у своїм властивім елєментї…

Не можу позбути ся до сегоднїшної днини думки, що музика позбавила її житя…

Одною однїською тоненькою струною вбила її!…



Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.