До сьвіта/Рожі
| ◀ Valse melancolique | До сьвіта Рожі |
Акорди ▶ |
|
У склянцї, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край сьвіжою водою, стояли вони…
Темночервона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвила ся роскішно, упоювала ся сама собою, принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темнозелених листків, тулила ся блїдорожева рожа, що тілько на половину розцвила ся.
Вона ще перед кількома хвилями була пупінком, а тепер немов від одного сильного віддиху ранного повітря розцвила ся і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тимчасом вона все ще була пупінком.
Вона була повна поетичного прочутя рожа, до якої усьміхаєть ся полудень зі своїми ріжнобарвними метеликами…
Крайні листки її були напоєні темнорожевою краскою, але середущі тілько якби почервонїли ся від рожевого подиху. Нїжна і запашна і несказано непорочна, сперла ся вона на темночервону рожу, притулила ся і несьвідомо допоминала ся, аби її взяти в обійми.
Коло них стояла біла.
Обтулена сьвіжими зеленими листками вона тонула в собі, а проте чула, що жиє. Ледви прочуваючи своє барвне окруженє, сияла невинностю і чистотою і пахла так чудово, що зелені листки здержали свій віддих і в нестямі пили її солодощі…
Коло сеї рожі і центіфолїї заховав ся один-однїсенький матово-жовтий пупінок.
Чи так виглядали пупінки?
— — Та рожа звисала геть поза край склянки.
І великі майже блискучі листки хилили ся довкола неї нїжно та намагали ся як найблизше притулити ся до неї. Але вона, тяжко засумована та прибита незаспокоєною тугою, і поглядом на них не кинула. Все дивила ся в низ, схиливши головку, як би лякала ся з якого боку несподїваного блиску або щоб який упертий промінь сонця не заглянув в її зачинену душу, чого вона нїколи в сьвіті не стерпіла би.
Її великі листки з краю скрутили ся, незамітно потемнїли і перед часом зівяли…
Коло неї дві грубошиї дикі рожі з яснозеленими листками.
Стіл, що на нїм склянка стоїть, із білого мармору.
Тло — брунатно-золоте.
Тут же і прислонена засьвічена лямпа.
Повітрє — парне.
Чи вони дрімали?
Ледви. Виглядали так, якби радше ждали чогось нового, чогось казочного…
— — Напротив стола навстяж відчинене високе, вузке ґотицьке вікно, за ним тонуть у темряві велити-дерева, а над ними простерло ся небо, покрите грізними хмарами, з заслоненим до половини місяцем — так за вікном.
Поміж деревами тихий шум.
Спершу нїжний і лагідний, але потім щораз сильнїйший, далї переходить у потаємний пристрасний шепіт — і в кінци сьвіжий жвавий легіт впадає вікном.
Летить просто туди, де стоять рожі, доторкає ся всїх сьміло, немов цїлує їх, так що груба поломінь лямпи з переполоху палахкотить і тремтить… Потім знов настає тиша.
Майже чутно впали листки темночервоної рожі на білу плиту мармурову.
Спершу один листок, потім три, чотири, далї ще більше, нарештї майже всї.
— — З їх упадку тиша, що довкола панувала і все у себе приймала, зложила казку про долю рож…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|