До сьвіта
Ольга Кобилянська
Мої лїлїї
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1905

Мої лїлїї.
Поезії в прозї.

Пустинї дайте менї.

Далекої, широкої пустинї з пекучим сонцем… без гуку і житя — нехай я плачу.

Там я не стріну нїчиїх очей. Нї очей матери з віщим серцем… нї батькових, готових усе до бою за щастє дитини своєї… нї очей брутальної, буденної, цїкавої юрби — нїкого не стріну.

Зарию облича в запеклу землю, і буду її осьвіжувати своїми слезами, доки стануть і затоплять жаль мій смертельний і мене. А сонце буде їх усе пити й пити… жадібне сонце болю…

***

Довіря?

Се маленька дитина зі щирими, невинними очима, що набравши думок і почувань у подолок, біжить до того, хто кличе її до себе.

Не гамує слів своїх. Сьмієть ся і плаче просто — воно иншого не знає; се властивість його істновання, краса його цїла і богацтво!

І жде.

Великі очи його з вірою… не прочуваючи горя, дивлять ся просто в лице того, хто його кличе. Жадібно жде. Не знає чого. Може щастя якого. Або чого иншого, такого гарного і сьвятого, як його душа, переповнена правдивими перлами…

Але нї.

Ось здіймаєть ся сильна рука розчарованя і падає тяжким каменем на ясну головку його… його, що не знало иншого почутя, як прямости і правди і віри в почування свої соняшні.

***

Є трояка любов.

Та, що годуєть ся ласощами, що годуєть ся поцїлунками, і та, що поважна, як смерть, годує сама себе і других. Вона годує себе і слезами, і горем, і сумом і самітністю, а поза гробом золотою тїнею памяти — споминами про її сьвяту, несмертельну силу.

***

Самітність — убога?

Хто се докаже?

А от послухайте, яка хмара слїз здіймаєть ся з неї і гуляє! а рук білих, мармурових яка безлїч, що перетинає її простір у судорогах болю, а мрій роздертих серпанки, що колишуть ся туди і назад, туди і назад, а думок рої, що напливають у неї брутальною силою, оббиваючи себе немилосерно, щоб кудись добігти борше і борше…

Куди?

Господи великий — куди?

***
Слухайте.

Зачинїть двері, збийтесь у гурток, запріть у собі віддих і слухайте.

Серна біжить лїсом.

Зеленим, веселим, буйним, роскішним лїсом і шукає чогось.

Біжить. Квітки під ногами ломить, угинає. Шелестить листє дерев, шепче щось. Колишеть ся ледви помітно поважне галузє старої лїсної деревини.

Аж ось вона стала.

Чи вже добігла? Не знає.

Думає, що добігла. В ріжні боки нею кидало. Високими, свавільними скоками гнала в перед, а тепер зупинила ся.

Її очи відкрили ся широко.

Жде так непорушно, аж тремтить.

Що се? Набій пішов лїсом.

Нечутно починає щось ломити ся, щось валити ся, і все на неї, все на неї. Її широко відкриті очи побачили від разу — чого не бачили доси… а її уха почули — чого не чули доси. Тихий лїс заповнив ся таким — чого не знала доси, а з неї самої побігла кров.

Тому мусїла зеленим лїсом гнати.

Слухайте.




Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.