До сьвіта/Думи старика
| ◀ Мої лїлїї | До сьвіта Думи старика |
|
Дїтоньки!
Ви на мене не вважаєте, а я вас заєдно бачу. Я остав ся межи вами, як одинокий дуб старезний у молодіму лїску, і бачу всї його вершки, бачу рухи його в бурі, і тонкі зворушеня в погідних хвилях.
Кажу: подвійно бачу вас. — Що перед вами дїєть ся, що з вами дїєть ся, ба, і що позад вас дїєть ся.
Я прикований до крісла довголїтною недугою, і одинокою моєю чинністю є, бачити вас, думати про вас. Про вашу минувшину, теперішність і будуччину. Глядїти на розвій ваш, і на наслїдки вашого розвою.
Ви, сїм синів моїх, — (біблїйне число) і доньки три — що давно увійшли в житє — саме тепер у посерединї житя. Але сїмох із вас я пережив. Тут пережив. Та там, де ми раз усї стрінемо ся, я вас завсїди маю. Тому коли говорю до вас, я маю вас усїх на думцї.
Дїтоньки!
Ви на мене не вважаєте, а я вас заєдно бачу. Правда, від недавна лиш одними своїми очима, але ще до недавна і очима матері вашої. У двійцї робили ми спостереженя свої над вами і вашим розвоєм, і радувались і ридали над вами.
Мати ваша була немов постать зі сьв. письма, з душею чистою, як та Марія, сестра Марти, про яку сказав Христос, що вибрала „лїпшу половину“ прислухуючись його сьвятим наукам; а заразом із руками Марти, що нїколи спочинку не знала, і від ранку до вечера побивалась за працею в домівстві. Як білий цьвіт без плями, який я вибрав із корінєм з дому родичів її і пересадив у свій город, закинений гострим камінєм, і який своїми руками спорядила, щоб колись ви, дїтоньки мої, мали вільні дороги рости і розвивати ся — такою була вона. Нїжна і енерґічна. Добра і невмолима, лагідна і строга і мудра, як той вуж.
Ви росли.
Зразу як цьвіти, доглядані нами, потім як птахи; відтак ґрупували ся в малі громадки на власну вже руку. — А ми все глядїли за вами і бачили, як ви розвивали ся і як заживали.
Не кажіть, дїтоньки, що старість нїчого не бачить і не годна молодїжи розуміти! Що вона духом лиш у минувшинї а для теперішности заховала байдужність і для будуччини без зрозуміня!…
Дїтоньки! — не лиш свій рід заховувати повинна людина, але і в гору рости. Се мали ми на метї виховуючи вас.
Вас, синів наших сїм, і доньок три.
І в кожде з вас вщіплювали ми почутє національности своєї — а там різьбили і витесували характери ваші. Задумували виробити з вас моделї, що мали стати взірцем для вашого потомства. Се була найтруднїйша часть житєвої працї нашої, і найштучнїйша. Виховуючи вас, прокидались ми самі з вами раз у дїти, раз у фільософів, раз в артисти, а інодї у взірцї сьвятих і мучеників. Ваші наслїдники мали стати лїпшими. Те, чого вам не доставало, мало бути в них довершене, вами і товаришками вашими житєвими, що мали мати вже відповідний степень культури вашої. —
Ми ще „біблїйні“ були і первісні.
Корились сьвятим, лякали ся гнїву божого, вірили в чудеса, в судьбу — душі наші були дитинні, інодї наівні до сьмішности. Ми знали лиш письма сьвяті… а ви вже більше пізнали…
Дїтоньки!
Ви на мене не вважаєте, а я вас заєдно бачу. Без науки, без артизму, без новожитного кольориту, новожитної фільософії — лиш просто очима своїми „природними“, що вивчили ся крізь безчисленні лїта розріжняти всї обяви і відтінки людської вдачі й житя.
Починаю від тебе, найстарший мій сину. Сину мій первородний! Хочу тобі лиш кілька словець сказати, а при тім і твою матїр згадати.
Вона вже жила тобою і дрожала за тебе, заки ти ще сьвіт божий побачив.
Матїрні почуваня зрозуміє лиш одна мати на сьвітї, то й що тобі про неї багато иньшого говорити?
Здаєть ся — не було під сонїчком красшої дитини на сьвітї над тебе. Так говорила вона менї заєдно. А одного разу, коли ти дрібною хлопчиною вибіг із хати на улицю, а вона за тобою в такій самій пустотї, щоб сиіймати тебе, і заразом стати там на широкій дорозї твоїм ангелом хранителем — над'їхав оден незнайомий вельможа дорогою чвіркою, а ти проти него пігнав.
Вона скричала, як божевільна — а чвірка зупинила ся. Пан висїв із карити і взяв тебе на руки. Він глядїв із зачудованєм хвилю в твоє личко, погідні як небо очинята, а вона на пів закаменїла з остраху з місця не рушала ся.
Тодї вельможа привів тебе до неї і так сказав: „Не знаю, хто ви є, жінко. Але колиб я мав таку дитину, я був би гордий як цар. Та я жебрак. Однїська моя дитина померла. Виховуйте собі його на славу“…
І поїхав.
І ми хотїли собі тебе на славу виховати.
|
|
Між вами всїма я був собі як „цар“. Строгий — але здаєть ся і добрий. Мав ухо й очи для всїх, і для кождого зокрема. Мав руку, що надгороджувала, і мав руку, що карала. А головою працював день і ніч. І все лиш будуччину бачив.
Закроював вихованє ваше на будучину, лагодив уми ваші на будучність — ви-ж „кандидати на людей…“ говорив я інодї усьміхаючись, „на моделї для колишнїх правнуків своїх. Типи народа свого!“
Все на будучність. — Думаєте, дїтоньки мої, лиш для себе самих?… О нї! для вітчини вашої і для народу вашого. Для того нещасного народа, що все долї править, і доправити ся не годен…
Молодим хлопчиною ти вже музиком став. Десь за домом на власну руку вивчив ся. Ми були убогі… Вас ставало більше і більше… ми з напруженєм усїх сил працювали… ми для вас жили — як кажу, щоби колись ви могли для других жити. Ви працювали для себе дрібними дїточими силами, а ми трудились дозрілими невтомими сьвідомими силами. Чи унаслїдив ти, сину, по родичах своїх наклін, стреміти до добра і до всего, що лїпше й тонше, зрікатись користий, вигоди і безжурности в хосен прикмет шляхотних і ідей благородних?… Я гадаю, що так.
Тому боров ся ти, аж не доборов ся до мети. Ти перестав бути кандидатом на чоловіка, а став поважним, шляхотним спокійним мужчиною. Доборов ся й хлїба — але се побічна річ. — Менї про твоє психічнє житє розходить ся.
З інструментом під пахою, хотїв ти сьвіт здобути… Звуки музики тобою кермували, великі, сьвяті.
Чим ти хотїв стати в музицї, сину?… Реформатором нашої народньої музики, звернути увагу инших народів на нашу велику вроджену музикальність і богацтво мельодий наших?… Сину!! я скричав би з болю в голос, що по всїй нашій спільній борбі, по всїх моїх надїях от що з тебе стало ся! —
Я тебе бачу, як ти колись молодцем дивиш ся менї в очи, ясно й любо, усьміхаєш ся з очима повних дум і мрій і говориш про „будуччину“, як батько твій говорив. — А тепер повторю лиш свої попередні слова: „Дїтоньки!“ Ви на мене не вважаєте, а я вас заєдно бачу…
Я бачив тебе коли ти перестав мене бачити, а житє живе, що пре і рве до акції, не дає супокою і жене до цїлий, заключень, довершень, тебе поривало. — Ти не мав часу глядїти за мною, але я за тобою глядїв. І бачив. Жінка підійшла до тебе…
Сину! — кілько очей в неї було? Кілько уст?… А голов мала сїм і тїло прекрасне. А ти мав лише двоє очей і слабе тїло мужчини…
Сину мій! ти нїколи голодом і холодом не млїєш. Ти безжурно вступаєш у свою гарну хатину, і око твоє спочиває ласкаво на лискучих від чистоти предметах у хатї — то на часок заспокоюєш потреби своєго тїла — але, сину, ти мій — чому твоя скрипка мовчить? Чому уснула в чорній домовинцї, струни потріскали на нїй, а смичкове волося розвязало ся? Чому стїни дому твойого не чують доброго слова про сусїда твого, не пролетить нїколи питанє про долю народа твого, не дзвенить слово твоєї рідної мови в хатї, а дух несамолюбної доброти, дух внутрішнього житя і нїжної краси й ідей благородних стоїть зі спущеними в діл очима, а крила його опали безнадїйно до долу?…
І ти вдоволений, сину. Сину мій… ти вдоволений!!
Я кинув би ся хрестом до ніг твоїх і благав: Чи душа твоя колишня, богата і чутлива на людське горе, ідеальна, повна зрозуміня для житєвих зворушень — ослїпла?…
Наколи ослїпла… то… Господи Ісусе Христе, злїчи її…
Але Месія не ступає вже землею. Вже годї діткнутись його дорогої сьвятої одїжі, щоб ізцїлитись, а мусить душу з мертвоти брат братови будити…
Сину мій!… Я, твій білоголовий отець, лежу хрестом перед тобою і кличу: Сину… пробудись! — се не може бути правдою, що душа твоя прекрасна завмерла і сїм голов, і сїм уст, і сїм очей випили житє і сьвідомість із неї…
|
|
То може очи мої старі ослїпли і не довиджують добре. Може то й вони туманять мене і шепчуть, що і внуки мої, а твої дїти здвигають байдужно рамена до пісень дїда і прадїда свого і казок їх про правду і неправду не хотять знати, а ще менше віщування про будучність! Що їх душі мов ті деревця молоді, зігнені рукою невидимою якоюсь у бік, кривлять ся вершком радо до землї, неначеб небес над собою не бачили і всякої висоти уникали! Тому в них не розвинеть ся нїколи пишна корона на головках і над їх вершком орел пролїтати не буде…
Може я помиляюсь, сину мій, може я ослїп, але коли я ослїп, то не ослїпла душа моя, що одна тебе добре знала і знати буде, коли і всї забудуть, який ти був. Мій біль за тобою червоний як кров.
Ти потонув.
Я молюсь за помершу душу твою…
|
|
Доню моя!
Отець і мати казали: не виходь за отсего чоловіка замуж. На нїм смерть своє пятно витиснула і жде лиш свого часу, щоб його з собою взяти.
А ти відповіла рішучо і спокійно:
Нехай би я з ним лиш оден рік жила — а покинути його не покину. Яж його люблю!“
Чудо вложила в своє слово… — Вийшла за нього. Господь був ласкав, що дарував йому пять років житя. Значить — пять разів стілько, як ти сподївала ся. Потім прийшов речинець і смерть ставила ся. Мовчки, без багатьох оповіщень і він пішов із нею.
Менї остав ся в памяти твій божевільний крик, як він покинув тебе. Ти кричала так страшно, що він мусїв тебе ще духом чути; і певно; бо й як-жеж міг би був тебе відвідувати? Ти говорила менї опісля, що заєдно чуєш його поодинокими хвилями в хатї коло себе…
Я тобі кажу: твоя душа збільшила ся з терпіня і тому то чула його.
Чисте й гармонїйне було ваше пожитє і хоч ви на мене не зважали, дїтоньки мої, а я вас заєдно бачив…
До однакового степеня були уми ваші виплекані, до однакового степеня внутрішна краса в вас розвинена — до однакового тону настроєна.А потім: Ви держались якимось чудним інстинктом якогось тайного правила, яке можна приміром уложити в такі слова: Ви все утримували, що треба ще щось учинити, щоби любити одно одного взаїмно, щоби себе взаїмно здобути, себе взаїмно заслужити. Ви не уважали себе одруженими, не думали, що „здобули“ себе вже; що вже одно одного цїлком гідне, варта. Нї. Ви оставляли все ще щось між собою до здобутя неосягненого…
Ви знали, що гармонїя не може істнувати, не може віддихати, наколи між людьми, що хотять із собою гармонїйно жити, не останеть ся ще щось таємничого.
Ви нїколи не допускали, щоби отвертість і вирозумілість затирала ся межи вами, але заразом ви завсїди оставляли ще дещо в домівстві думок і почувань, що становило, що ви завсїди прагнули взаїмно свого товариства.
Ваші істоти задержали через те ту по части невияснену „внутрішну красу“, яку звемо словами „приємність, милість;“ бо ви задержали обоє непорочний змисл, що нїколи не перестає бажати, щоб подобатись. То бачив я, дїтоньки мої. Тепер відбиваєть ся та ваша колишня гармонїя в ваших дїтях.
Ти остала ся сама з своїми дїтьми. Дїтоньки! Ви не вважаєте на мене, а я вас заєдно бачу.
Я бачу, як ти осамітнена, заходиш коло своїх менших і дорослих дїтей. Я сказав би — глядиш подвійними очима на них. Раз за мужа свого, а раз за себе.
За мужа — щоби в його дусї бути товаришкою і виховувачкою дїтей його, а раз за себе, щоби з твоєї особистости набирали духовного корму і укладу.
Я бачу, як ти з напруженєм своїх сил моделюєш ті дрібні істоти, а старшим стараєш ся потонути цїлою душею в нутро, щоб його добре збагнути і його будуччину обчислити. — І я з далека бачу, як їх будуччина укладаєть ся тому, що має за собою цїлий ряд минувшостей. І добре робиш, що з надвору набираєш знїжненя і зтоншеня, вкладаючи їх в їх нутро, бо воно буде гарне й здорове.
Внуки мої дорогі!
Я виджу вас і люблю вас. Але ви вже не нагадуєте менї мій дитинний вік. Ви чимось доскональші, дозрільші і виразнїйші в почуванях і думках своїх. Чимось більше зложені, але й певнїйші свого бутя. — В вас душа збільшена матїрю вашою.
Але заразом бачу я віддаленє доньки моєї від мене і віддаленє ваше від матері вашої! Глядїть за собою і не стратьте з очей те золоте пасмо, що вяже її до мене, а вас до неї — і тим до народа нашого, як стратив його з очей син мій несчасний, через що на личку і в души дїтей його зникло пятно народа нашого.
Співайте ті піснї, що я їх дитиною співав, що передав їх матері вашій, а вона передала їх вам, а коли вас доля розкине бутно тут і там… по піснях тих пізнаєте себе, і віджиє і мати ваша, і дїд і прадїд, і всї приналежні до нас…
Розумієте?
І що я ще хотїв сказати?…
Не знаю. Може вже й усе сказав. — Але слухайте…
Давно старались люде закони природи відкрити. Тепер старають ся відкрити закони душі, а далї… але тут і слїду і памятки про мене не буде — відкриють закони суспільства.
Дїдо замикав і тиснув у собі чутя і бояв ся знїжненя — внуки старають ся загартувати ту несьміливість і указують на найтоншу, найдрібнїйшу ноту в душі своїй…
Але може воно й добре так. Може тому й збільшаєть ся душа ваша… Я остав ся як дуб великан у молодім лїсї, і бачу як лїс розвиваєть ся, і в що його вершини розвивають ся.
Дїтоньки! Ви не зважаєте на мене — а я вас заєдно бачу. Ви так собою заняті, що забули слова божі: „Любити ближнього як себе самого“. Ви любите ближнїх лиш через свою особистість. Ваша особистість заслонює вам той широкий горизонт, що його Христос створив любовю своєю…
Дїтоньки!
Я про вас думав, як моя душа до відходу клонила ся.
Кождий, що переходить у вічність, є віщуном…
— — Пасма золотого не губіть за собою… щоб не згубили слїду матері вашої, і батька, і дїда, і прадїда… а будучність ваша не розібєть ся. — Я її бачу в золотих зарисах, імлою покриту, бачу, як ваші душі збільшають ся, і як ви… мов ті дрібні мурашки, доходите до неї…
Я молю ся за ті збільшені душі ваші.
Голубе мій білий!
Ти лїтаєш у зеленім лїсї і місця не маєш. Стрічаєш ся з людьми то тут, то там, а нїде ще не осїв, щоб дати білим крилам відпочинок.Але щоб я сказав, що менї тому душа з жалю за тобою вяне, то не скажу. — Лїтаєш — бо сильна; лїтаєш самітна, бо свою самоту собою заповняєш.
Ти наймолодша моя, осталась одна без товариша в житю. — Хто винен?… Нїхто; тобі се було суджене з малку.
Кажуть… нема судьби, все припадкови полишене. Але я тобі кажу, в кого стілько лїт очи отворені, які не одну долю переслїдили в її бігу і розвою — що вона є. Та так і є. В характері істнує.
Ти шукала передовсїм душі подібної собі, і не найшла. Тут і там дотикалась її своєю душею, але в цїлковиту гармонїю зільлятись не могла. Тут лежала доля твоя.
Так як бачу тебе — менї здаєть ся, що своєю душею ти тип будуччини. Не силою ума свого, а почуванєм своїм не сучасна ти.
І виджу дальше.
Від способу почуваня зависить довша або коротша молодість жінки і що колись настане час, в якім та її молодість, ті її „лїта ласки“ стануть нараз самі з себе продовжені. Внутрішня краса душі стає чим раз більше тією властивою потугою (і в любові), що бере верх, яку доси в оковах держали. Негарне чоло дївоче не могло доси до недавна дожидати иньшого від мужчини, як кулї в лоб. А скілько їх є тепер тих негарних, а премудрих головок, що тепер жиють і процвитають на підставі внутрішньої душевної своєї краси і добробиту? А багато жінок — самі вадили і довго не допускали мужчин відкривати душу в жінцї!
Але не се хотїв я сказати. А от що:
Я вже не годен своєю любовю тебе охороняти. Сила зівяла, а чорний ангел жде на мене, і я хочу передати тебе опіцї ближнїх твоїх.Братцї мої!
Я передаю вам свою наймолодшу самітну дитину під опіку. Незабудьте отсї слова мої, що я її вам полишаю. Опікуйтесь нею так, щоби вона не відчувала, що остала ся сиротою без батька й матері і в неї товариша нема. Опікуйтесь нею без наруги, без жорстокости сучасної і минувшої безсердечности, що в жінцї шанує лиш одну молодість, а душі не бачить; шануйте її тією любовю, про яку розказав нам сьв. апостол Іван, що вона:
„Терплива, не зависна, не поступає нескромно, що не гороїжить ся, не честилюбива, що не самолюбна, що не огірчаєть ся, не думає про нїчого злого, що не радуєть ся несправедливістю, але тїшить ся правдою. Що зносить усе, вірить усе, надїєть ся всего, терпить усе. Що вона не устає нїколи, наколиби навіть і всї віщування устали…“ — бо й справдї, наколиб ви „все добро своє розложили у ніг її, і дали й тїло своє спалити, а не подали їй любови — то все те не помоглоб вам нїчого…“
В отсї слова складаю я просьбу свою до вас, братцї мої — про опіку над наймолодшою самітною дитиною моєю…
|
|
Голубе мій білий!
Спинай ся, над чим сила твоя дозваляє тобі.
Не криви душу свою, і не замикай її, щоб остала ся вільною тайною для ближнїх твоїх, бо вічною тайною для них остануть ся закони душі тієї і зворушіня її в широкім змислї слова, і будеш невільницею вузких традицій, що обмежують жизнь твою на однім поли, і односторонною матїрю, як сина здобудеш.
Дїтоньки!Ви на мене не вважаєте, а я вас заєдно бачу. Як той дуб старезний великан у молодім лїску, так остав ся я між вами і бачу кождий рух ваш і укладаю і формую його в будучність вашу.
Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла і золотої нитки не згубіть…
Молю ся за вас…
Чернівцї, 17 марта, 1903.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|