До Арктики через тропіки/На межі доступности

До Арктики через тропіки
Великий рейс накрижника „Літке“ 

М. Трублаїні
На межі доступности
Харків; Київ: Державне видавництво «Молодий більшовик», 1931
 
VI. НА МЕЖІ ДОСТУПНОСТИ

Зустріч. — Нас не чекали. — Три роки на острові. — Загроза голоду. — 520 білих ведмедів. — Температура мінус 58. — Не хочуть залишати острова. — Прогулянка по березі. — Із щоденника лікаря Савенка. — Золото губернатора Велза. — На охорону песцевого хутра. — Сердечне прощання. — Останні ведмеді. — На допомогу „Ставрополеві“.

29/VIII. Тільки-но розійшовся туман. „Літке“, обминаючи невисокі роги й невеликі закутки південно-східнього берега Вранґеля, поволі посувався вперед смугою чистої води, що простяглася миль на 5 від острова до крижаних полів.

Ми наближалися до заточини Роджерса, де ще 1926 року пароплав „Ставрополь“ висадив першу радянську колонію. Серед нашого екіпажу була лише одна людина, що відвідувала острів Вранґеля раніш. Паровичник Омельченко 1926 року плавав на „Ставрополі“, й тепер, стоячи на півбаку й перехилившись через поруччя, він, оточений натовпом людей, все дивувався, що не пізнає цих берегів. Але в той момент, коли накрижник наблизився до довгої коси, що простяглася далеко в море й створювала чудову природню гавань, Омельченко перший закричав:

— Хати, бачиш, хати!

Він вигукнув це по-українському, бо, коли хвилювався, то завжди говорив українською мовою, хоч уже й давно жив на Далекому Сході й другий десяток років плавав по Тихому океані.

Справді, на березі з туману виступали якісь дві маленькі будівлі. Немає сумніву в тім, що ми підійшли до заточини Роджерса, й то — будівлі радянської колоніі. Надзвичайне хвилювання охопило всіх. І власне в кожного постало одно питання: хто нас зустріне, чи живі вони там? Бо хоча ми й мали повідомлення з гідропляна Красінського про те, що на острові все гаразд, але те повідомлення було надто коротке й неясне.

Увесь екіпаж з винятком двох чи трьох паровичників і машиністів, що ні в якому разі не могли залишити машини й паровичні, були на палубі.

„Літке“ повільною ходою наближався до входу в заточину. Закинули кітву на рейді. Навколо панувала тиша. На березі не було помітно жодного руху. Величезна зґрая диких гусей летіла з острова до моря на південь і, здавалось, вони перші вітали накрижник з перемогою.

Голосно й довго загула сирена. То ми сповіщали про прибуття. Довга мовчанка була відповіддю. Хвилювання зростало. Капітан нервово ходив по містку, люди нетерпляче стискували залізні поруччя та дерев'яний пляншир, що йдуть навколо бортів судна. Невже там на березі нікого немає? Може люди покинули ці будівлі й подались десь далі берегом, або вглиб острова?

І нам пригадувалася доля Ади Блекджек, сопутниці Крауфорда, що протягом кількох місяців 1923 року після загибелі Крауфорда з товаришами й смерти Найта прожила самотньо на острові. У нашій уяві поставала постать самітньої ескімоски, її мовчазний сусіда — труп Найта в спальному мішку, й білі ведмеді, що наближалися до їхнього намету. А разом із цим поставали туманні привиди вранґелівських колоністів, яким ми прибули на допомогу.

Удруге й втретє гула сирена. Знову мовчанка. Але ось напружений зір помітив блиск вогню на березі, й за секунду до нас долетів звук пострілу.

Три постріли один по одному, з короткими інтервалами, свідчили про те, що на березі є люди, й сьогодні, мабуть, вперше за три роки, вони побачили пароплав.

Шлюпки не спускали, чекали на остров'ян, що певно, зараз мали прибути. Дійсно, за кілька хвилин було видно, як чорна крапка відійшла від берега, взявши напрям на судно. На той час туман відступив далі, й можна було бачити, як на березі метушилося кілька людей, а крапка перетворилася на човен з трьома чоловіками.

То була байдарка-човен з моржової шкіри. Люди, що пливли на ньому, були теж одягнені в шкіри. Ні, один здається, европеєць. Коли байдарка підійшла до корми, де наш екіпаж збився натовпом, то побачили, що всі троє були європейці, лише двоє одягнені в тубільний одяг: один, правда, в пенсне, без шапки, світив лисою головою. Третій був одягнений по-европейському.

— Отой без шапки, Ушаков, начальник острова, — шепотів Омельченко.

Справді, то були — Ушаков — уповноважений Далькрайвиконкому, лікар Савенко та мисливець Павлов.

У кают-компанії стовпилися навколо Савенка та Павлова. Ушаков, разом із Мінєєвим, новим начальником острова, що його ми привезли, подались до капітана. Треба швидко було обмірковувати, що робити на острові, як провадити вивантаження, будувати нові будівлі, адже накрижникові небезпечно залишатися тут довго.

А тим часом ми засипали остров'ян сотнями запитань. Вони були не від того, щоб і нас розпитати, та нас було більше.

З коротких окремих відповідей дізналися за життя цієї далекої колонії.

Виявляється, — їм харчів вистачило до
17. До Арктики через тропіки. 1931.jpg
О. Вранґеля — Мис Пролетарський.
цього часу, та й ще місяців на два було б, а борошна так і на чотири.

Що „Літке“ йде до Вранґеля — вони знали. Про це їх повідомив Красінський, що прилітав сюди три тижні тому й по двох днях перебування відлетів до Нижнєколимська. Вони чекали нас до 20 серпня. Протягом двох тижнів колоністи, що розкидані тепер по всьому острову, з'їхалися до факторії, й кожен день виглядали довгожданого накрижника.

Дні минали, але на обрії серед крижаних полів, що міцним обручем охопили острів, не з'являлося жодного димку, жодної чорної цяточки, що нагадувала б пароплав. Ті, міцно злютовані крижини, величезні тороси й відсутність жодної прогалини між ними знищували всі сподіванки на прибуття накрижника.

— Жоден пароплав, бодай найбільший у світі, не проб'ється через ці криги, — говорили колоністи.

Щодо цього, то цей рік найвидатніший. Море, як ніколи, вкрите кригою.

20 серпня начальник острова запропонував востаннє оглянути обрій. Спеціяльна експедиція виїхала на один із південно-західніх рогів, що далеко виходить у море й високо здіймається над ним. Звідти в біноклі й трубу оглядали крижані простори. „Може, там десь серед криги, вже недалеко острова, стоїть пароплав і не може підійти ближче, тоді ми виїдемо до нього на нартах,“ так думали колоністи. Але на обрії далеко простяглися ті самі густі, торосисті криги.

Дали наказа готуватись до четвертої зимівлі. Колоністи роз'їхались по домівках. Мисливці мусили посилено полювати на моржів та птицю, щоб заготувати харчів на довгу полярну зиму, бо всі добре пам'ятали, як за першої зими, коли заготовили обмаль м яса, довелось голодувати й хоріти на цингу.

І ось зовсім несподівано, сьогодні вранці, ескімоска, що спала в невеличкому наметі, почула звук сирени. Вона довго будила начальника острова, розповідаючи йому, що прийшов пароплав, але той спросоння не міг її зрозуміти й чомусь йому здалося, що нібито на її чоловіка напав білий ведмідь. Він схопив рушницю й вибіг на двір. За ним поспішали лікар та мисливець Павлов, їх чекала несподіванка: на рейді стояв великий пароплав, білий гострий бугшприт дивився на колонію, й стовп густого чорного диму виходив з димаря. Один по одному за чергою вони вистрілили в повітря, салютуючи давножданому гостеві.

— Їдете з нами? — питали ми їх.

Лікар сміявся й радісно кивав головою:

— Безперечно.

Павлов відповів значно стриманіше.

— Ще не знаю, може й так, а може й ні.

Відповідь Павлова дуже здивувала. Але пояснення цієї відповіді ми дістали трохи пізніше.

Одразу ж дано наказа розвантажуватися. Спускаємо вельботи та кунгаси. Насамперед вивантажують собак, порох, гас, бензину. Мінєєв з кількома людьми виїздить на острів приймати справи колишнього начальника острова Ушакова. Працювали в одну зміну з 4 год. ранку до 10 год. вечора.

— Я, — говорив нам Ушаков, — коли прибув сюди три роки тому, поставив перед собою двоє завдань; створити тут міцну, життєздатну колонію, що економічно виправдувала б себе, й дослідити острів, вивчивши його промислові ресурси, географію, метеорологічні та кліматичні умови.

Ми слухали оповідання про те, як три роки жили на острові 60 чоловіка, відірвані від цілого світу. З цих 60 дев'ятеро європейці, а решта — ескімоси та чукчі. Наприкінці літа їх висадив на острів „Ставрополь“. Боячись, щоб криги не відрізали поворотнього шляху, „Ставрополь“ швидко залишив острів, навіть не збудувавши для колоністів будинка. Кінець літа й цілу осінь колоністи будували один великий будинок для європейців та кілька яраноґ для ескімосів.

Одночасно треба було готуватися до тяжкої полярної зими. Мисливці мали заготовити досить м'яса, щоб вистачило на цілу зиму людям та собакам. Ескімоси та чукчі харчуються майже виключно м'ясом моржів. Для колоніі на зиму треба було принаймні 80 моржів. Полювати почали пізно, коли море біля берегів уже замерзло, й тому вдалось убити лише п'ять моржів у гавані Роджерса. Становище було загрозливе, треба було шукати якогось виходу. Троє мисливців поїхали на розвідку вздовж берега й випадково в заточині „Сомнительной“ натрапили на невелику зґраю моржів, які ще затримались біля берега. Мисливцям удалось убити 32 моржі. 37 замість 80 — ось що мала колонія, заховавшись на довгу полярну зиму в своїх яранґах.

Посеред полярної ночі, коли люті морози скували все навкруги, а снігова хуртовина засипала снігом будинки й протягом кількох діб поряду не дозволяла виходити за двері, м'яса не стало. На факторії були запаси європейських харчів, що ними живились європейці, але цих харчів було обмаль. Окрім того, ескімоси, що з'їдають по кілька фунтів м'яса на день, і звикли виключно до м'яса, не могли живитись європейськими харчами. Ті невеликі пайки, що їх видавала факторія, коли й задовольняли європейців, то в усякому разі їх не вистачало ескімосам. Почалось голодування, кілька чоловіка захоріло на цингу та різні застудні хороби. Становище було важке, треба було вживати якихось рішучих заходів, щоб дожити до весни. І лише почалися полярні світанки, пішли шукати білого ведмедя. Розшуки були успішні, й хоч м'яса все ж було мало, але кілька ведмедів підтримали колонію. По весні з'явилася птиця, й колонія врятувалася від голодної смерти.

Наступні роки були зовсім не похожі на цей перший рік. Влітку забивали потрібну кількість моржів, нерп, птиці — і харчами були забезпечені.

Людність колонії за той час збільшилась на чотири душі. Всього за три роки було 15 народжень і 11 смертей. З тих, що прибули з суходолу, померло лише двоє — один старий чукча та дитина.

Щоб полювання було продуктивніше, колоністи вирішили розселитися вздовж берегів острова. Тепер на острові аж п'ять населених пунктів. Найбільший із них — факторія, або, як колоністи називають — „Вранґель“, де живе начальник острова й всі європейці, з винятким одного мисливця Старцева. Найменший населений пункт у бухті „Сомнительной“, де живе Старцев із дружиною й дитиною.

Наступними роками колоністи збудували ще одну велику будівлю, а саме — склад факторії, куди склали харчові та бойові запаси факторії й продукти полювання.

Колоністи переважно полювали: за три роки вбито 320 білих ведмедів, близько 600 песців та щонайменше 250 моржів. Окрім того, стріляли, але в невеликій кількості, лахтаків та нерп. Хутра білих ведмедів та песців факторія приймала в мисливців, обмінюючи на зброю, одяг, борошно, консерви. Багато стріляли птиці. Ушаков уважає, що вони застрелили понад п'ять тисяч гусей, ґаґ та кайр.

За той самий час зібрано понад 2 тисячі фунтів мамутових бияків. Узагалі мамутових кісток на острові знайдено силу.

Ушаков та лікар Савенко об'їхали навкруги острова. Виявляється, що цього часу на мапах обриси острова накреслено не зовсім правильно. Острів більш круглий, ніж довгастий, як то малюють його на мапах. Можливо, що це сталося так тому, що, коли „Вайгач“ обходив острів з півночі, то, вважаючи на мілизну та довгі пологі коси, що
18. До Арктики через тропіки. 1931.jpg
О. Вранґеля. Факторія. Надзвичайно цінні песцові хутра. У картатій сорочці стоїть колишній начальник острова Ушаков. Біля нього мисливець Павлов.
йдуть від острова в море, він не міг наблизитись до його берегів.

Зібрали великий гербарій квіток, зілля та моху. Тут багато моху, що ним харчуються олені. У центрі острова, що його гори більш ховають од вітрів, є чудові пасовиська, і, вважаючи на леґенду суходільних чукчів про те, що колись із моря по кригах на Чукотку приходили великі старі олені, Ушаков сподівався знайти на Вранґелі оленів. Але протягом трьох років вони не бачили не тільки жодного оленя живого, але навіть і кісток оленячих у центрі острова. Останнє свідчить, що немає оленів і, очевидно, ніколи й не було. Правда, на березі такі кістки, здається, траплялись, але безперечно, це були кістки, що їх принесло сюди й викинуло море.

Ушаков зібрав чималу зоологічну колекцію. Окрім ведмедя, песця та лемінґа, якого тут є два види, на острів щоліта прилітає багато різної птиці. Колоністи налічили 28 різних порід птиці. Надто багато тут гусей та чайок. Перших тут три види, а других аж вісім. Окрім того, тут є кайри, ґаґи, качки. Завітали сюди й журавлі. Восени над островом пролітають рожеві чайки, що очевидно, гніздяться десь на сусідніх полярних оотровах.

Окрім того, Ушаков зібрав колекцію комах. Він знайшов тут 27 різних комах. Ці комахи та невеличка риба, що водиться в морі біля острова й нагадує корюшку, служать харчем для тієї величезної кількости птахів, що прилітають влітку на острів і залюднюють цілі пташині міста, на півтори-дві квадратові милі площиною. Зимувати на острові залишається лише крук. Чим він харчується — важко сказати; очевидно, залишками їжі, що їх залишають ведмеді та песці.

Зібрано невеличку зоологічну та палеонтологічну колекції.

Лікар Савенко протягом трьох років безперервно провадив метеорологічні спостереження. За три роки в нього не було жодної перерви. Ден-у-день він записував температуру повітря, атмосферний тиск, напрям і силу вітру, хмарність, стан криги й все, що потрібне для таких спостережень. Були випадки, коли, щоб зробити ці спостереження, доводилось ризикувати життям. Під час довгої полярної ночі, коли морози доходять 50°, над островом майже безперервно проносяться циклони. Бувають хуртовини, що тривають 5–6 днів, і тоді не можна вийти з хати, бо вітер зриває людину й несе з берега на кригу: у таких випадках Савенка обв'язували мотузком, одним кінцем прив'язували до дверей, і він плазував до метеорологічної будки.

Цікаво відзначити, що найбільший мороз, який довелося пережити людності Вранґеля за ці роки, був — 58° нижче нуля — а в найтепліший день термометр показав лише 18° вище нуля.

Одного разу Ушаков хотів перейти по кригах із Вранґеля на Гералд. У березні місяці він рушив у супроводі тубільців через криги. Але незабаром зустрів на своєму шляху величезну ополонку й примушений був повернути назад. Так дійти до Гералда їм і не пощастило.

Протягом цих років вони лише один раз бачили пароплав. 1927 року недалеко від берега Вранґеля з'явилася невідома шхуна під американським прапором. Ушаков, побоюючись, що американці хотять захопити острів, оззброїв колоністів і почав готуватися до оборони. Але шхуна не змогла причалити до берега, бо вздовж його простяглася густа крижана заслона.

Геолог Кальянов сьогодні ввечері виїхав на нартах у супроводі ескімоса вглиб острова. Дістатися північного берега острова йому, мабуть, не пощастить, бо на нартах лише везуть його речі, а сам він мусить бігти поруч собак. Пробігти 80 кілометрів горами не так легко. Капітан дав йому відпустку лише на чотири дні.

30/VIII. День видався поганий: холод, густий туман, вітер, дощ. Половина команди працює на березі, друга половина на судні. Кунгасами, що їх буксують катери, вивозимо вугілля, цеглу та всякі дрібні матеріяли. Завтра почнемо вивантажувати дерево.

Сьогодні із заточини „Сомнительной“, що кілометрів 75 звідси, прибув колоніст, європеєць Старцев. Надзвичайно радий, що зустрів нас. Виїздити з острова не збирається. Він та мисливці Павлов і Скурихін вирішили залишитись на острові ще на три роки; їх приваблює багате полювання та збільшена після нашого приходу розцінка на хутра. Старцев — це чукча з російським обличчям і досить правильною російською мовою. Він кілька років жив на Чукотці, де одружився з чукчанкою, а 1926 року, разом із родиною, виїхав на острів Вранґель. Він живе так само, як і його сусіди ескімоси; від своєї нової родини перейняв мову та звичаї й в своєму побуті нічим не відрізнюється від чукчів. Його яранґа, що в заточині „Сомнительной“, стоїть самітня в багатьох милях від інших, і він почуває себе цілком задоволеним у товаристві своєї дружини та маленького їхнього хлопчика. Він розповідає нам, що кілька день тому, вийшовши на полювання, застрелив 260 гусей. Сінацького, що почув це, охопив мисливський запал. З рушницею він подався вздовж берега й швидко зник по той бік рогу Пролетарського (це так названо один із рогів біля гавані Роджерса). Гусей тут справді багато, й саме тепер вони величезними зграями вилітають у вирій.

Увечері невеличка штурма балів у 6 заваджала працювати, не дозволяючи цілком навантажувати кунгаси.
19. До Арктики через тропіки. 1931.jpg
О. Вранґеля. Мисливець Скурихін, що прожив там три роки, відправив дружину з дочкою на Камчатку, а сам залишився ще на три роки. Тримає рукою бияк мамута.
Об 11-й год вечора з берега прибувають останні робітники, стомлені надзвичайно. Я бачив, як Омельченко, зайшовши в коридор біля їдальні, впав на палубі й заснув міцним сном, не прокинувшись навіть до вечері. Марієнко, Фока та Соломій заснули за столом, теж не діждавшись вечері, що її подали швидше, ніж за п'ять хвилин.

31/VIII. Доводиться вставати о 3-й год. ночі, бо о пів на четвертій — сніданок, а о четвертій треба йти на роботу. Напружуємо всі зусилля. Закінчили вивантажувати дерево на береги, почали будівлі, копаємо яму для радіо-щогли.

На пароплав приходять ескімоси та чукчі. Вони пропонують в обмін на різні дрібниці хутра білих ведмедят, уламки мамутових бияків, бияки моржа, зуби моржа й т. ін.

Увечері я дістав відпустку на кілька годин і ходив до найближчої сопки, що за 2–2½ милі від Вранґеля (так зветься „столиця“ острова — місце, де розташовано факторію). Чудесна, хоча й утомна прогулянка. Болотяний, тундровий берег укритий мохом та (нерозбірливий текст)денькою травичкою, що стирчить де-не-де; ориґінальні й досить гарні квіти тепер трапляються вже рідко. Подекуди пожовклим листям стеляться кущики полярної берізки. Багато каміння. Сопка вся вкрита „лупаками“, вивітреними, такими гладенькими плиточками, що нагадують черепки старого глиняного та чавунного посуду.

По той бік сопки, коли зникли „Літке“ й факторія, зупинився перепочити. Тиша, її порушує тільки ледве чутне дзюрчання там нижче, в рівчаку, що ним збігає вода з нижчих сопок до моря. Ген-ген синіє море за кількома крижинами ближче до берега та крижаними полями там, на обрії. Насупроти, за рівчаком, миль за чотири звідси, здіймається снігова кратерувата сопка оксамитового відтінку. Праворуч теж пішли сопки — за ними ховається центр острова. Навколо — каміння, мох, сніг та болото. І цей степ чомусь нагадує наш Подільський, серед товтр, десь на початку березня, коли весна лише торкнулася їх.

Навколо — безліч нір у землі. Це нори полярної миші — лемінґа. На цю мишу полюють песці. Песці й білі ведмеді тут панували тисячі років, полюючи на лемінґів та нерпу, а тепер сюди прийшла людина полювати на песців та ведмедів. А колись, десятки тисяч, а може й сотні тисяч років тому, тут бродили велетні мамути, випасуючись на розкішній рослинності, що вкривала тоді ці краї. Про це свідчать величезні бияки та кістки цього велетня-звіра й чорні поламані шари кам'яного вугілля в щілинах та ровах, що їх розмила вода.

1/ІХ. Сьогодні говорив із лікарем тутешньої колонії Миколою Петровичем Савенком. Він залишає острів і буде нашим супутником до самого Владівостоку. Розповідає багато надзвичайно цікавих речей. Протягом трьох років безперервно день-у-день він провадив на Вранґелі метеорологічні спостереження. Ці спостереження надзвичайно цінні; особливо велике значіння мають спостереження над станом криги біля берегів острова, бо дають практичні вказівки для навіґації в цьому районі. Багато також він зробив безпосередньо як лікар, знищивши авторитет ескімоського шамана, що до нього перше виключно звертались ескімоси та чукчі під час захорувань. Він прочитав мені кілька уривків із свого щоденника, що його вів протягом трьох років. Просто, але прекрасно переказує він буденне життя колоністів. Подорожі на собаках по острову, полювання на білого ведмедя, штурми, непогоди, довге чекання на аероплян або на пароплав захоплено описує він у тому щоденнику. Він дозволив списати кілька сторінок із цього щоденника. Не можу не подати тут одного з цих уривків, в якому оповідається про барометричний мінімум і страшну штурму полярної зимової ночі в грудні–січні 1927/28 року, що надовго залишилася в пам'яті колоністів:

24-го грудня 1927 року.

Ось уже третій день барометр гостро спадає. Вчора він показував тільки 744, а зараз, об 11-й год. вечора, вже 719. Мороз 39°C. Опадів немає. Чекаємо на циклон і діяльно готуємося стрінути його. Горище ретельно закрите, віконниці причинено, а біля вхідного коридору, що зветься тут „тамбур“, збудували тунель.

25-го грудня 8 год. ранку.

З третьої години розлютувався циклон. Дме норд-вест, і дошка флюґера вища над восьмий штифт: сила вітру перевищила сорок метрів на секунду. Вітер реве й свистить, проносячись з гір у простір океана. Вранці я витратив понад годину надлюдських зусиль, щоб дійти з будинку до метеорологічної станції. Будинок завіяло по комин і, щоб вийти з нього, довелося забити снігом вхідний тамбур, розчищаючи собі шлях. Вийшовши, треба було поширювати в снігу дірку й викидати сніг із тамбура назад. Ледве, закінчив цю роботу, довелося йти до станції.

Посувався до станції, плазуючи на руках. Кілька разів був змушений лягати обличчям у сніг, щоб хоч на хвилину захиститися від скаженого вітру и вдарів сніжної хуртовини. Вітер рвав сніг, носячи його з заструги на застругу.

Так, з великими труднощами добрався до станції, відчинив її й з жахом побачив, що метеорологічна будка повна снігу. Занесені всі прилади. Обережно чистив я будку, вітер заходив у всі щілини. І без того сильний, він, проходячи крізь жалюзі термометричної будки, посилювався й ставав нестерпучий. Щоб віджахнутись, доводилось обертатись до нього спиною. Обличчя й голова вкрилися потом під час роботи, а тепер від вітру вони заледеніли, взялися крижаною плівкою. Легені сповнювало морозне повітря, у грудях все застигло, дихати було важко; найважче — видихати повітря. Я відчував, що ось-ось задихнуся. Лише кілька хвилин повільного дихання в хутряну рукавичку відновили рівновагу, і я обернувся до приладдя. Усі термометри з живим сріблом вийшли з ладу.

За низкої температури замерзло все живе срібло.

Спіртовий термометр із шпениковим показчиком показував: спірт — 59,3, шпеник — 62,5. Я не йму віри своїм очам, бо це значить, що вночі температура була 62,5°C, та й зараз 59,3°. Перевіряю ще раз. Виходить вірно.

Зачиняю будку, відв'язую себе від неї, і зразу скажений подих вітру кидає мене вниз. Ледве затримуюсь біли снігового тороса й починаю роздивлятися, де я? Лихтар загублено. Навкруги темно, під ногами лід, і я біля тороса. Значить, мене скинуло з гори в заточину.

На щастя, пролетівши відстань у 100 сажнів, я лишився непошкоджений. Плазуючи, з закритими очима, бо дивитись проти вітру неможливо, простую назад, на гору. Щоб видертися додолу, йду праворуч. Чверть години шукань у темряві суцільної полярної ночі (усюди тепер 12 годин дня), чверть години щохвилинних падінь, зривань у сніг од вітру — й я біля будинку. Але тут чекає на мене новий іспит. Дірку, що я її зробив до тамбуру, без сліду заніс сніг. Лопата лишилася в тамбурі. Відчуваю, що втрачаю сили. Дихання щодалі важчає. У вухах дзвенить, в очах вогняні кола, й ціла злива зірок.

Кидаюсь обличчям у сніг, рию руками яму й ховаю голову. Кілька хвилин спокою, і мені легше. Підсуваюся ближче до сніжної стіни, що зросла біля будинку, знову відпочиваю в снігу й починаю руками розчищати свою путь до тамбуру. Уже дійшовши дверей, я відчув, що мене щось придушило: мої ноги замів сніг. З цієї крижаної колиски я ледве видерся й втратив рештки сил, щоб рити сніг далі.

Нарешті, потрапив до тамбуру. Тут тихо. Я струшую з себе сніг, знеможений до непритомности, йду до кімнати. Барометр показує 709,4.

27-го грудня 1927 року.

Четверту добу — хуґа. Температура трохи підвищилась.

Сьогодні о 9-й год. вечора спіртовий термометр показав 44,8°C. Всі ці дні, підкопуючись тричі на день, ходжу на станцію. Не вважаючи на надлюдський мороз і побоювання задихнутись — спостережень на станції не залишаю.

За ці три дні відморозив собі три пальці на руках, щоку та ніс.

Коли ж, нарешті, припиниться хуґа?

Я відчуваю, що за кілька день утрачу сили…

8-го січня 1928 року.

Вночі хуґа притихла. Сьогодні вперше за ці дні пощастило нормально спостерігати на станції.

Дивно виглядає після хуртовини місцевість. Там, де вчора було рівно, сьогодні снігові гори; тундру вкрили заструги з гострими гребінцями, ніби океан під час штурми — хвилі. А льодові простори океану вкриває товстий шар снігу, що здається за нагромадження чудернацьких масок.

Все це разом, на тлі полярних присмерків та красивої завіси північного сяйва на обрії, створює незабутню, чарівну картину полярної зими.

Високо в повітрі, вздовж берегів острова, крякаючи, пролітають рідкі полярні ворони — єдина птиця, що лишається тут взимку.

Морем, на південь, прокладено новий слід першої нарти, що пішла на промисел після хуртовини.

Навкруги нас, на безкрайніх просторах, розляглося величне мовчання…“

2/IX. Нарешті сьогодні скінчили розвантажувати судно. Ще днів чотири, й „Літке“ залишить заточину „Роджерса“. Наші нові пасажири Ушаков та Савенко з дружинами й дружина мисливця Скурихіна з маленькою дочкою вже перевозять свої речі до накрижника.

На судно приходять ескімоси та чукчі. Молодиці з татуюванням на носах, щоках та підборіддях подібні до дівчаток, і не віриться, що це вже самостійні господині, й що вони мають дітей. Маленький, чорноокий хлопчина, чийого прізвища я ніяк не можу вимовити, чарує всіх своїм жалібно-засмученим виразом очей. Його батько десь у заточині Лаврентія. Сюди його привіз дід, який його дуже любив. Дід помер, і хлопчина лишився сиротою, блукаючи по яранґах своїх сестер, що з них одна одружена із Старцевим, а інші дві живуть самостійно, самі полюючи на песця, моржа та ведмедя.

Мисливець Скурихін прощається з дружиною та дочкою на три роки. Він іще залишається на острові. Цей енергійний, міцний чоловік — кращий мисливець Вранґеля. Сам один здав на факторію за три роки півтораста песців.

3/ІХ. Вітер з моря гонить у заточину кригу. По обіді катер, що буксував кунгаса з людьми на берег, з великими труднощами пробивався серед плавучої криги. Капітан дав наказа приготувати машину на півгодинну готовість. Сьогодні закінчили брати вантажі — хутро та бияки. Пасажири вже на боргі. Холодно. У заточині вода вкривається тоненьким шаром криги. Іде сніг. Очевидно, наближається зима.

3 роботою поспішаємо. Під час цієї гарячки у нас багато занедужало. Майже половина команди застуджена. Але жоден не кидає роботи. Паровичник Танкман, якому лікар заборонив працювати, вийшов на роботу. Капітанові довелося Дати спеціяльного наказа, заборонивши Танкманові залишати судно й працювати.

4/IX. Сьогодні вечеря в паровичній їдальні затяглася. Світло електрики розтоплювалося в сутінках пізнього вечора. Повітря кімнати переповнене пахощами тютюнового, диму, овечих кожухів, нерплячого сала й людського поту. П'ятеро ескімосів і 25 паровичників забили кімнату. Ескімоси у своїх брудних шкіряних одягах розсілись на м'яких, але вже обшарпаних, подертих сідцях і з цікавістю розглядали лаковані, різьбяні стіни,
20. До Арктики через тропіки. 1931.jpg
На Вранґелі. Будують новий будинок та підіймають радіо-щоглу.
люстри, радіо-гучномовці, портрети й пофарбовану дошку стінгазети, де змальовано олійними фарбами „Літке“, коли його штурмує біля Кєрченського маяка. Маленький чукча навіть полапав малюнок рукою й пошкріб фарбу нігтем.

А за столом страшні, давно не голені, почорнілі від вітру та бруду й червоні від утоми обличчя, найрізноманітніших характерів і темпераментів, уминають бачок фасоляної юшки та бараняче раґу. Виблискує лисина надзвичайно гладкого Остряка, й десь далі світить йому своєю головою колишній борець, естонець Танкман. Вище — розбійницька, з рудою бородою, з фантастично вивернутою шапкою, фізіономія Крижана поруч прилизаної голови Мазура. Волохатий, наче господар чорних скель, Орлов і байдужий до всього, з жовтими зубами, Марієнко. Ґомін, — ні, не гомін, а ґвалт, — і голосні вигуки перемішуються із брязкотом мисок та виделок, плямканням і згуками ґітари, що на ній паровичник Август награває якогось романса.

Сьогодні люди знову стомлені, але запевняють, що вже звикли до втоми. Сьогодні передостанній день на Вранґелі. Востаннє частуємо наших гостей ескімосів: їм дуже до вподоби юшка, але раґу не до смаку. Вони вважають, що воно не варте тих ласощів, що вони їх передають своїм родичам на суходіл. А ті ласощі — пудів з 200 моржового м'яса. Воно лежить коло радіо-буди й нестерпуче смердить.

З екскурсії по острову повернувся геолог Кальянов. Йому не пощастило перейти через увесь острів. Пройшовши кілометрів 10 вглиб острова в північному напрямі, зробивши висотний профільний розріз за допомогою барометра, він мусив повернутися. Розвідка була надто поверхова. Проте, пощастило знайти безперечні ознаки вікового підняття острова. У глинястих лупаках знайдено сліди стародавньої фавни брахіопод, що характеризують стародавність геологічних порід, з яких складається острів. Корисних копалин під час цієї розвідки знайти не пощастило, але за деякими даними Кальянов робить висновки, нібито цінні копалини мусять бути на північній та північно-західній частинах острова.

Сьогодні Мінєєв розповів цікаву історію про золото на Вранґелі. Виявляється: коли ми стояли в заточині Лаврентія, Мінєєва зустрів один росіянин, що в минулому довго жив на Алясці, де працював у золотих копальнях. Там цей золотошукач познайомився з канадійцем Велзом. Це був той самий Велз, якого потім призначено на „начальника англійської колонії“ на Вранґелі. Як відомо, цю „колонію“ браконьєрів зняв з острова радянський накрижник „Красный Октябрь“, піднявши над островом червоний прапор. Коли „Красный Октябрь“, повертаючись до Владівостоку, зайшов у заточину Лаврентія, зустрілися старі знайомі: російський золотошукач і англієць авантурник Велз. І от, зі слів того золошукача, Велз показував йому золоту породу, що її нібито знайшов на Вранґелі. Велз запевняв, що він домагатиметься одержати дозвіл добувати золото на о. Вранґеля в тому разі, коли англійцям не пощастить відібрати острів од Радянського Союзу.

Важко сказати, чи були у Велза якісь підстави для таких плянів, чи це був плід збудженої алькоголем уяви. Тільки сам Велз незабаром після прибуття на континент помер од
21. До Арктики через тропіки. 1931.jpg
Лазня, що її збудувала команда „Літке“ для нових колоністів.
перепою та застарілого алкоголізму й, здається, нічого в цій справі не робив.

Мінєєв усе ж зважає на ці повідомлення й під час перебування на острові провадитиме геологічні розвідки, згідно з вказівками, що їх залишає йому Кальянов.

Взагалі в Мінєєва буде чимало роботи. Він має своїм завданням зробити місцеву факторію якнайрентабельнішу й, окрім заготівлі хутра песця та білого ведмедя, почати заготівлю шкір і сала морського звіру: моржів, лахтаків та нерп. Ушакову не пощастило накреслити мапи внутрішньої частини острова. Цю роботу має виконати Мінєєв разом із своїми товаришами.

Мінєєву також доведеться розв'язати надзвичайно серйозну проблему зберігання на острові песця та вивчити питання про еміґрацію песця на суходіл і назад. Щороку на острові гинуть тисячі цього цінного звіра. Песець, як я вже згадував, харчується полярною мишею — лемінґом. Узимку, коли сніг товстим шаром застила острів, а морози цементують цю снігову поверхню такою мірою, що нарти, навантажені 10–12 пудами, не залишають на снігу жодного сліду, тоді лемінґ, захований під снігом, недоступний для песця. Шукаючи харчу, песець рушає з глибини острова до його берегів, переходить на кригу і йде слідами білого ведмедя. Цієі пори року ведмідь тут — єдина тварина, що може здобути собі харч полюванням. В ополонках та щілинах він ловить нерпу. Залишками ведмежої їжі живиться песець. Узимку, коли шалені норд-ости не випускають людину з яранґи, в Полярному морі лютують страшні крижані штурми. Крижини ламає, накопичує одну на одну, заливає водою, перевертає шкереберть. Під час цих штурм тисячами гинуть песці. І, коли восени, тобто тоді, коли хутро песця не має цінности, цього звіра є стільки на острові, що його б'ють ціпками — взимку та по весні його треба вже відшукати з чималими труднощами. Щоб урятувати цінного звіра, Мінєєв має намір протягом зими харчувати песців. Для цього влітку полюватимуть на моржа й, заготовивши велику кількість моржового м'яса, потім перевозитимуть його вглиб острова й складатимуть у певних місцях, що мають бути песцям за їдальні. Маючи два моторні човни та багато зброї, колоністи зможуть це зробити.

Сьогоднішній вечір, коли не прощальний, то напівпрощальний. Нові колоністи діляться своїми думками про те, як доведеться проживати найближчі три роки, розмовляють про перспективи своєї роботи на острові, пишуть останні листи додому на суходіл.

5/IX. Сьогодні ми залишили о. Вранґеля. Туманний сніговий день. Над сопками хмарою клубує туман, укриваючи їхні верхів'я. Сніг запорошив острів і надав йому зимового вигляду. На косі, вниз од похиленого, старого будиночку та бляшаного складу, з'явились новий високий будинок, лазня, склад та радіощогла. Біля них — купи вугілля, ящиків, шкір. Сьогодні літківці швидко закінчували будівлю. О 2-й год. дня все закінчили.

О 8-й вечора почалося прощання. Короткий мітинг. Капітан побажав од імени команди всього найкращого новим колоністам і подякував за їхнє до нас ставлення.

— Ура! Ура колонії!

- Ура! Ура морякам — будівникам нової колонії! — відповідаючи нам, вигукували колоністи.

Мінєєв дякував од імени колонії і просив товаришів, коли буде змога, взяти участь у майбутній експедиції за три роки, коли їм доведеться повернутися назад на континент. Востаннє міцно стискуємо руки, цілуємось і схвильовано прощаємося з товаришами. У кількох видно сльози. Чукчанки плачуть, розлучаючись із білими колоністами, що покидають острів. Залунали постріли з рушниць, загула сирена, й колоністи в супроводі старожилів-ескимосів спустилися до човна та на каяки. Ген угору полетіли ракети, розсипаючись каскадом золотих іскор над крижаними водами пустельної заточини Роджерса й відсвітлюючись десь там далеко в горах.

Каяки відійшли далі, але постріли й крики „ура“ не стихали. Човни зникли за димкою туману, коли продзвенів дзвінок машинного телеграфу й під кормою завирувала вода від могутніх зрушень ґвинтових лопатів. „Літке“ залишав ворота заточини Роджерса й, взявши напрям на схід, поволі попростузав уздовж берега. А звідти, де залишилася колонія, заблимав вогник. Очевидно, то з радіо-щогли електричним лихтарем нам подавали останні сиґнали, останні побажання щасливої путі. Ще пролунали постріли, і, забираючи під себе воду, накрижник пішов до найближчого рогу, щоб там на кілька годин закинути кітву, а на світанку рушати далі.

Легкий сум перемішувався з радістю повороту з далекої плавби.

6/IX. Вночі, коли ми стояли на кітві, до нас приїздили чукчі із мисливцем Павловим. З берега вони бачили наші вогні й припливли на своїх байдарках, привізши начальникові наукової частини експедиції Березкіну забутий на острові зшиток.

Удосвіта о-пів на четверту підняли кітву й знову пішли в криги. На той час я вже встиг „наштивати“ понад 40 тачок вугілля й подався спати.

Мене розбудила швидка хода в коридорі.

— Дозвольте поздоровити вас із щасливим полюванням, — було чути з-за дверей.

Потім донісся голос капітана, та не розчув я, що він говорив.

Під час мого сну вбили білого ведмедя й вже встигли не тільки витягти на палубу, а й наполовину здерти з нього шкіру.
22. До Арктики через тропіки. 1931.jpg
Накрижник „Ф. Літке“. Капітан накрижника Дубліцький та ведмідь, що він його застрелив.
Тільки-но я зібрався вийти зфотографувати трофея наших мисливців, коли кричать, що біля борту з'явився другий ведмідь. Надзвичайно красивий, снігового кольору, володар полярних просторів утікав наперед судна, звідки тріщали постріли, посилаючи йому вслід олив'яних гостинців.

Одна з куль наздогнала його. Він здригнувся, повернув назад і, наче огризнувшись на невідомого ворога, тікав далі. Скривавлений скочив у воду, пливучи серед крижин. Але куля капітана, що стояв на містку, поцілили ведмедеві прямо в голову. Ведмідь поклав голову на бік, а ще за якихось дві години обидва вбиті висіли без шкір на реях. Це вранґелівці так хутко обчистили їх.

Ми пробираємось серед бурих, надзвичайно торосистих і міцно згнічених крижин. Невеликий морозець їх злютовує ще дужче. Посуваємось помаленьку, ледве-ледве. Часом б'ємось протягом цілої години й не можемо розколоти крижини. Лише надвечір у тумані зникли береги Вранґеля.

О дев'ятій вечора зупинили машину. Капітан пішов спати.

7/IX. Ранком знову зустріли ведмедя. З нашої каюти крізь ілюмінатор можна було бачити, як він стояв зовсім близько від судна, з цікавістю розглядаючи накрижника. Ведмідь навіть виліз на тороси й, трохи звівшись на задні лапи, впираючись передніми в крижину й витягши шию, пильно стежив за страховищем, що помалу, наче морж, повзло серед криги. На палубі ведмедя не бачили, а поки Случанов вискочив про це сказати — „Літке“ був од ведмедя вже далеко: кілька пострілів злякали його. Втікаючи, він час од часу зупинявся, присідав і ще придивлявся до страховища, що йшло морем, розштовхуючи й розбиваючи криги. Капітан, очевидно, не мав охоти гаяти час на ведмедя й, мабуть, через те той зостався живий.

А крижані затиски не слабшали. Неймовірно стиснуті криги простяглись у всіх напрямах, і часом неспокій бренів в очах моряків, коли вони озирали затуманений обрій.

У кошах уже не залишилося вугілля, вугільні ями були наполовину порожні, у віндеку було тонн сто, не більше, й довелося влаштовувати аврал, переносити вугілля з кормової цистерни, де лежало тонн двісті палива.

Це був наш останній бій із кригою. Коли сьогодні нам пощастить пробитись миль на 30–40 у південно-східньому напрямі, становище буде врятоване, а коли ні — доведеться залишатися серед криги на довгу полярну зиму, віддавшись на волю крижаному дрейфові. Працювали 16 годин на добу. Після паровичні йшли на аврал перевантажувати вугілля з цистерни до вугільних ям.

Лікар Савенко, що три роки тому цим самим шляхом ішов на „Ставрополі“ до Вранґеля, стояв на спардеку, дивився на вкрите торосами море й недовірливо похитав головою, коли хтось сказав:

— За кілька день будемо на Дєжньові.

Він не вірив, що „Літке“ проб'ється через ці криги. Але ми вірили. Аби вистачило вугілля! А в крайньому разі, за прикладом „Красного Октября“, рубатимемо на паливо палуби, двері, столи, спалимо масло, одяг — все, що є пального на судні. Ми мусимо пробитись через криги.

З полудня криги порідшали, накрижник уже вільно проходив серед них, ідучи 2–3 милі на годину.

Надвечір, годин близько 8-ми, ми вийшли на чисту воду.

Настрій надзвичайно бадьорий. Поздоровляємо капітана з закінченням крижаної плавби, з останньою перемогою над кригою. Влаштували вечір із доповіддю Ушакова про трирічне життя колонії на Вранґелі.

Сьогодні таки дістали вітальні телеграми від т. Мікояна, АКО та Радторгфльоти.

8/IX. Цілу ніч ішли чистою водою, не натрапляючи на кригу. Її не видно навіть на обрії. Лише білуватий колір неба там позаду та праворуч од нашого шляху свідчить, що десь недалеко за обрієм простяглися крижані поля. Але вони нам уже не страшні.

Ми вітали один одного з удачею. Справді, нам таки пощастило. Літо цього року, як і сподівалися досвідчені полярні моряки та метеорологи, в Східньо-Сибірському морі було холодне й льодовите. Ми були свідками загибелі „Еліязіфа“, ми бачили могутні крижані тороси, що компактною масою, крижаною стіною загородили від нас о. Вранґеля, ми знали, що десь там, біля рогу Північного, на південний захід од нас, стоять — пароплав „Ставрополь“ і шхуна „Нанук“, яких затерла крига.

Сьогодні ранком Костянтин Олександрович надіслав радіограму капітанові „Ставрополя“ — Міловзорову й власникові шхуни „Нанук“ — американцеві Свенсону такого змісту:

„Учора вийшов із криги, йду чистою водою. Головне завдання вранґелівського рейсу виконано. Маю відомості, що вас затерла крига. Коли потребуєте допомоги, негайно сповістіть. Тим, що радіо-зв'язок поганий, не чекаючи на вашу відповідь, змінив напрям, іду на ріг Північний. Дубліцький“.

Ми йдемо рятувати „Ставрополь“. Скільки розмов з цього приводу в мурнях та каютах. Всі добре пам'ятаємо, як протягом цілого півроку капітан Міловзоров провадив шалену аґітацію проти відрядження „Літке“ на о. Вранґеля, проти Дубліцького за те, що той палко боронив це відрядження. Всі добре пам'ятали, як Міловзоров висловлювався на адресу капітана Дубліцького, що то — авантурник, що він веде на загибель накрижник і команду. Але найяскравіше залишилася в пам'яті всіх остання зустріч „Літке“ із „Ставрополем“. Те було майже півтора місяці тому. Удосвіта „Літке“ входив до заточини Лаврентія. А звідти виходив, уже навантажений вугіллям, „Ставрополь“. „Ставрополь“ ішов у колимський рейс. Коли на далекій Півночі зустрічаються два пароплави, вони завжди радо вітають один одного. І справді, згідно з традиціями, на щоглі „Літке“ знялися сиґнальні прапори: „Бажаємо щасливої подорожі“. „Ставрополь“ відповідав теж прапорами: „Дякуємо вам“. А на кормі „Ставрополя“ стояли два матроси, один салютував „Літке“ піднятим догори помелом, що повинно було означати ганьбу й презирство, а другий показував порваний мотузок і гукав:

— Повідомте, коли вас треба буде брати на буксир. Проведемо вас до Вранґеля.

Тепер ми йшли рятувати „Ставрополь“.

Увечері на обрії з'явилася крига. Підійшли до кромки й готувалися до нових крижаних боїв. Але водночас одержали відповідь від Свенсона та Міловзорова. Свенсон дякував і повідомляв, що він не може просити нас допомогти йому, бо свідомо залишається на зимівлю біля Сибірських берегів, щоб протягом зими торгувати з місцевими тубільцями. А радіограма Міловзорова була така: „Вашої допомоги не потребую. Сподіваюся власними силами пробитися через кригу й цього таки року пройти через Берінґову протоку“.

„Літке“ не було чого йти в кригу. Напрям змінили, й швидко, залишаючи позаду хвилі Полярного моря, „Літке“ йшов до рогу Дєжньова.

9/ІХ. День нічим не видатний. Час од часу зупиняємося, беремо гідрологічні станції і виловлюємо плянктон. Годині о 12-й з'явилася кромка криги, що примусила накрижника звернути на норд-ост. Але незабаром крижані поля зникли, й ми йшли в напрямі ост-остен-зюд.

Радист приніс нову радіограму із „Ставрополя“:

„Довідався, що ви за 40 миль від рогу Північного. Гадаю, було б бажане, коли б хтось поколов кригу в цьому районі. Проте, потверджуємо, що допомоги не потребую. Міловзоров“.

Наша відповідь була така: „Повідомте конкретно, чи потребуєте допомоги, чи ні? Накрижник має пошкодження, вугілля лишилося
23. До Арктики через тропіки. 1931.jpg
„Літке“ пробивається через криги
мало, повідомляйте негайно, щоб „Літке“ міг піти вам на допомогу“.

„Літке“ й далі йшов до рогу Дєжньова. У нас була продушина, теча, накрижник згубив багато нют, були зламані й погнуті кілька колюб, у кризі на одному з ґвинтів відбито лопать. Вугілля залишилося тільки на дві доби. Найближча вугільна база — заточина „Провидения“, була за 300 миль звідціля. „Ставрополь“ мовчав.

10/ІХ. О 12-й ночі, коли йшли на вахту, спостерігали північне сяйво. Небо палало, полум'я розбігалося півколами й снопами, іноді здавалося розлитим відблиском над хмарами, потім знову розгорталося, запалюючи пів неба.

Посилився нордовий вітер, відганяючи кригу, що її кромка з'явилася знову. Близько 11-ої години ранку почалася справжня штурма.

Пасажири позаколихувались, у каютах порозкидало речі, в їдальні побито тарілки, на камбузі розлито борщ.

Після 12-ої з'явився в тумані ріг Дєжньова. Ми входили до Берінґової протоки. Місяць плавби Полярним морем закінчено. У той самий момент наш „Марконі“ дістав нову радіограму від „Ставрополя: „Становище серйозне. Затертий кригою. Очевидно, цього року самостійно з крижаних затисків вирватись не зможу. Надіслав радіограму до центру, щоб вас прислали на допомогу. Міловзоров“.

Ми мусили йти до заточини „Провидения“ по вугілля. Щоб іти на порятунок „Ставрополя“, треба взяти 100 тис. пуд. вугілля. Вантажити можемо лише власними силами. Коли працюватимемо по 16 годин на добу, то це забере два тижні. За цей час Полярне море вкриється кригою до самої Берінґової протоки, і, маючи пошкодження, „Літке“ небезпечно буде йти в новий крижаний рейс. 15/IХ. Заточина „Провидения“. Дістали розпорядження з Владівостоку повертатися додому. „Ставрополь“ залишається на зимівлю. Співчуваємо. Лише за 14 місяців вони повернуться з цього рейсу. Мусять пережити тяжку полярну зиму-ніч. На борті „Ставрополя“ є на кілька сот тисяч цінного хутра, що його призначалося для продажу закордон на валюту.

7/X. Прийшли до Владівостоку. Нас не чекали. Тут були відомості, що „Літке“ прийде завтра. Нашвидку влаштовують бурхливу зустріч. Пленум виконавчого комітету з нагоди нашого прибуття припинив роботу й в повному складі прибув до нас на борт. Порт, місто, кораблі вбираються прапорами. Вранґелівський рейс закінчено. До історії Арктики вписано нову сторінку з іменами радянських моряків.

17/X. Сьогодні прощаюся з товаришами, виїжджаю до Харкова. Ранком одержано дві телеграми: одну від Міловзорова про недостачу харчів для 30 пасажирів, що на борту „Ставрополя“, і другу — з Москви з наказом негайно ремонтувати „Літке“ й відрядити його на північ з авіо-експедицією на допомогу пасажирам та команді „Ставрополя“.

„Літке“ пішов у новий північний рейс. Пробиваючись через замерзле Берінґове море, не зважаючи на шалену крижану штурму, накрижник пробився до берегів Чукотського півострова й там висадив авіоекспедицію. „Ставрополеві“ подали допомогу.

І це завдання Літке виконав.