I.
Аз єсмь робітник…
Моя буденна блюза, — що погляди сині коханки
…вмить помутніли від шторму
…в поглядах синіх коханки
стогнуть пороги
…в поглядах синіх коханки
в муках рожеві дороги.
Стрілець — той знає смак,
коли запахне перший вистріл
А ти весна,
ти затрояндила в повітрі млистім?
А то здивовано тополі
зашелестять і
змовкнуть
А там, в горі
неясно зашумує
І от белькочуть над головою журавлі…
Ой, журавлі!..
А то з повітрям ніс веде переговори
і баско б'ється в грунт моя жага,
бо з кобилиці льється сонце.
Я бачив ніжки під кущем
… бунтарка — кров: експрес на волі
Прохав і плазував —
іще! іще!
А обрій росплескав солодкий стогін
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| Ах, я не зрівняю пахощі своєі блюзи —
ані з поглядом синім коханки,
ані з смаком першого вистріла,
ані з мукою в тих журавлях,
Моя блюза пахне —
вугіллям
… до гавані летіла хвиля
— віялом — а там розбилась
і потонула над морем.
Коли це було?
— Ат!
То — пахне моя блюза —
вугіллям.
Моя буденна блюза — і погляди сині коханки,
що вмить помутніли від шторму
…в поглядах синіх коханки
стогнуть пороги
…в поглядах синіх коханки
в муках рожеві дороги.
II
Зачорніло на путі,
а на серці синій смак.
Там на плесах за горами,
за горами на узліссі
задрімала осінь.
… А ми —
до брами йшли
з посьолку
… чи христіяне у катакомби?
… Середневіччя сниться…
А там —
вже підіймався в гору гомін
і вже гуде, гуде і россипається залізо
— до неба ліземо в задумі.
В списах… чи може над списами?..
круки заснули… стережуть.
А далі простір, фіолєти,
А далі — далі трап
і во́ди — во́ди росплескались —
блакитного цебра.
III
Сонце! Засмійся у мій кошик!
Полоскочи моє блискуче долото,
як я замріяну далеку далину,
Полоскочи і іх (а з ними й я!)
оті поеми героічні,
що викликають до чола віки — епохи…
Сонце! Я такий романтик, як і ти,
і до мойого серця
завжди нового
свіжого, свіжого, наче липовий цвіт
босоніжки — феі — золото лірізму
під жаги зітхання
з криком!
з криком!
упадуть!
Сонце! Ох, ти, сонце моє!…
А все ж таки і ти захмарилось
— Думаєш?
… Замислилося сонце…
Крізь повінь хмар, в глибіні вод
замислилося сонце.
…Ростаборилась тінь…
…Яка глибінь! Яка глибінь,
коли замислюється сонце!..
IV.
Аякс… Аякс…
Син чоловічий у стихіі,
в гармонізаціі природи
Син чоловічий йде!
За кроком крок —
іде!
І сниться йому море
і сниться йому шторм.
А він такий похмурий…
Але він все поборе!
Але він все поборе!
Аякс… Аякс…
Під дзвони криці
і мислі — птиці
— понеслися.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| …А із землі — пілнявся гул…
Куди цей гук? Куди цей гул
великого із велетенських князя?
Я зачарований стояв —
сімфонія досвітня — почалася.
| 