Дорош і інші оповідання/Чортова коршма
| ◀ Мірошник | Дорош і інші оповідання Чортова коршма |
Суджена ▶ |
|
ЧОРТОВА КОРШМА
Раз, походом із курської ґуберні в херсонські степи, переправившись через Дніпро, прийшов наш штаб на »дньовку« в село Сведовок. Село розкинулось в долині, а кругом оточували його високі гори, вкритії відвічним лісом. Мені сказали, що в лісі багато вальшнепів, і я, на другий день, пішов полювати. Щоб не заблудити в гущах, я узяв зі собою хазяйського сина, парубка по двацятому року; думаю собі: проведе, а часом, як встрелю на плесі качку, то буде кому й витягти. В лісі вальшнепів здіймалось до біса, так за гущиною не зручно було стріляти; от ми, пообідавши у лісничого, й вибрались з нетрів ік Дніпру, щоб пополювати ще на качок та куликів.
Вже над вечір, як став стухати жар, повертались ми у село луговиною. Не доходячи верстви зо три до села, побачив я на горбі велику руїну мурованої будови. Сонце сідало й огненним промінням освічувало темні мури, а за ними і наоколо чорнів ліс.
— Що це за руїна? — спитав я парубка.
— Це »Чортова корчма«, — відказав парубок.
— Як чортова?
— У цій корчмі колись, давно вже, шинкували чорти, та й досі щороку перед Різдвом бенкетують тутечки з відьмами.
— Хтож бачив, як вони бенкетують?— Були такі, що бачили та й розказували тим, що не бачили.
Я зійшов нагору, щоб оглянути руїну. Корчма була стародавньої будівлі: широкі стіни і покої під зводами. В першому покою, на камянему помісту, було розкидане скло від збитих пляшок, кістки; а біля розваленої груби лежала кабиця, багато битих горшків і купа попілу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли.
— Так, так, — сказав я, — бенкетували, тільки не знаю хто: чи люди, чи чорти?
— Кому ж більш і товктись тутечки, — відказав парубок, — як не чортам! яка нечиста мати понесе сюди чоловіка!
— Розкажи ж мені, хто довідався, що в цій корчмі шинкували чорти? Як про це розказують?
— От як про це розказують старі люди, — почав парубок. — Ще за часів Січи, недалеко від цієї корчми, доживав віку старий запорожець. Мав він хату на дві половини, — на одній, у світличці, сам жив, а на другій жила бабуся, що його годувала і доглядала. Запорожця того всі поважали, бо дуже добра і чесна була людина; не гнула перед ним кирпи і старшина, ходили до його і прості люди, деколи заходили й татари (бо й по татарськи знав) і жиди; та він і чортів не цурався; — інколи й біси до його навертались, то він, було, розпитує їх і бавиться з ними.
— Раз, перед Різдвом, тільки що вернувся він з всеночної, чує — щось шкряба біля дверей. Запорожець думав, що кітка, — тільки відчинив, а в хату шасть чорт; хухає в лапки і підскакує халяндри, бачите — дуже приморозило, так чорта проняв циганський піт.— Та й змерз же! — каже чорт, — такий мороз, що аж очи злипаються! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погрітися.
— Грійся, вражий сину, — каже запорожець, поскубнувши тихенько за вухо чорта.
— Спасибі вам, добродію, — каже чорт, — за вашу ласку. — Та й сів біля грубки.
— Відкіля це, — спитав запорожець, — нечиста мати тебе принесла?
— Здалека, — каже чорт, — аж з того краю світа!
— Що ж ти там робив? — спитав старий.
— Звісно що, — каже чорт, — іскушав людей. Що ж нам, чортам, більше й робити…
— І не обридне вам, — каже запорожець, — чорти-батька-зна чого блукати по світу! Пора б вже вам і вгамуватися…
— Е, добродію, — каже чорт, збіднившись, — не наша сила, й не наша й воля: — і в нас є старшина, сиріч начальство… треба, бачите, слухати; скачи, враже, як пан каже. А то який би його біс оттак і по світі товкся! Подивіться лишень на мене: гасаючи, всі кіхтики на лапках попритирав, і шерсть на боках повилазила!… Та ще, коли б ви знали, що вони вигадують тамечки у пеклі: понастроювали скрізь тих шинків, корчм, запроваджають бенкети, ігрища, гоцаки, тропаки, гопаки!…
— Не велика ще біда, — каже запорожець, — з тих шинків, корчм і ігрищів: прийде чоловік у шинок, випє на здоровя чарку горілки, зїсть оселедець, другий: зберуться на празник або в неділю парубки та дівчата, погуляють собі, потанцюють, а деякі спаруються і одружаться…— Коли б так! — каже чорт, — то нічого було б й казати; а то хочби і в цій корчмі, що біля вас… Чи ви знаєте, добродію, хто там шинкує?…
— Казали — якийсь жид, — каже запорожець.
— Який вам жид! — відказав чорт зареготавшись: — наш таки чорт, та ще й з Києва відьми налітають.
— Глянь! — каже запорожець: — не знав я цього, а то пішов би подивитися!… А ти ж, чорте, — питає, — що там робиш?
— Що я роблю?… Танцюю, — каже чорт, — сьогодні важний задамо бенкет, і музика таки наша, пекольна буде, а вже які відьми з Києва назлітаються, навіки гарні! Приходьте, добродію, до нас, побачите, як я буду танцювати гопака і гоцака!
— Пішов би, — відказав запорожець, — так нікому ж мене провести, старий вже збіса став…
— Я ж вас проведу, — каже чорт, — разом і підемо.
— Добре! — каже запорожець: — побачимо, як там у вас, у чортів, люди бенкетують.
Виголився запорожець, вдягнув червоний жупан з вильотами, що пообшивані брузументами, обувсь у чоботи сапяньці, підперезався шалевим поясом, причепив шаблюку, і вусів не забув наваксити, та взявши чорта з хвіст, і пішов у корчму. Як зблизилися до корчми, приглядається запорожець, аж перед ним не чорт уже, а парубок у чорному кобеняку, підперезаний червоним поясом, в смушевій шапці; і вже тримає його не за хвіст, а за кобеняк.
Увійшов запорожець у корчму, дивиться — народу повнісінько, як у церкві; по всіх ліхтарях позасвічувані свічки: дарма, що шабашові, а палають неначе воскові в ставбиках. Тільки вглядів арендар запорожця, зараз і підскочив до його з пляшкою.
— Може пан добродзій, — каже, — позволі килішек ґданської вудки?
— Всип, — каже запорожець: — побачимо, що там за ґданська!
Випив запорожець — аж зацмокав: така кріпка та смачна.
— Мозе сце, — каже арендар, — пан добродзій позволі килішек?
Випив запорожець і другу. Якось йому повеселішало, неначе помолоднів. А тут як ушкварить музика джинжируху! — та й гарно ж грали, матері їх лихо: скрипиця так і виспівує, бубни і гудуть, гуркотять, цимбали мов дзвоники дзвонять. Як почув старий, так аж жили у нього затрусилися, самі ноги затупотіли. Зараз і почали танцювати. Дівчата такі гарні, одна в одну. Пішов у танець і той чорт, що привів запорожця. Знатно танцює, гаспедів син! Не вдержавсь і старий, ну й собі по запорожськи: і викрутасом, і вихилясом, цокотить підківками, вистрибує, ноги вище голови задирає. Парубоцтво й дівчата кругом обступили, дивуються, і на чорта вже не дивляться. Танцював старий, поки в його духу захопило. А тут де не взявся арендар з пляшкою і знову до його:
— Мозе пан добродзій позволі килішек вудкі?
А запорожцеві того тільки й треба; випив, трошки віддихнув і знову пішов з чортом козачка. Як танцювались, повів чорт старого по других покоях. Увійшли в один, — все парубки та дівчата, сидять собі парками, розмовляють і чоломкаються. Увійшли у другий, аж там грають у карти: на столі купи грошей, мідяні й срібні, а кругом стола людей-людей: були між ними і з сивими чубами… Не счувся запорожець — вже й таляра програв! Що за біс! Думає собі, — в одного чоловіка усе хлюсти. Коли зирк, аж він виймає з кишені карти. Запорожець черк його по пиці, а той старого за груди.
— Е, ні, — гримнув запорожець, — пострівай, роби щонебудь одно: коли шахруєш, так і шахруй, а я почав тебе бити, так і буду товкти! — Та й вдруге йому затопив.
Той ґвалту; відкіля не взялись арендар, до запорожця, як крикне:
— Засцо ви бєте моїх гостей?… Ми вас прозенемо з кумпанії!
— Мовчи, чорте, — гримнув запорожець, — зась тобі до людей, знай своє пекло!…
— Який я цорт, — відказує арендар, — я цесний єврей!
— Брешеш, — каже запорожець, — от, як стягну з тебе жидівські галанці, та й відотну тобі хвіст, щоб знав, як приймати шахраїв до гурту!…
А чорт, що привів запорожця, смик арендаря за шляфрок.
— Хто сахрує, хто? — загудів арендар, неначе й не знає, хто.
— Ось хто, — гримнув запорожець, та знов черк по пиці шахрая.
А арендар до його:
— Як ти осмілився ошукувати пана добродзія? — Далі каже другим: — забірайте, панове, його гросі і зеніть з корчми!… Я приймаю тільки цесних людей!Духом розхапали гроші, женуть шахрая в потилицю, а жид до запорожця з пляшкою.
— Мозе пан добродзій позволі килішек вудкі?
Частує запорожця, а тут прибігли дві дівчини, такі гарні, певно відьми: білі, повні, щоки горять, очи, як зірочки, ясніють; втомились, танцюючи, так повні груди так і підіймаються догори. Вхопили старого під руки та й повели.
— Потанцюйте ще, добродію, — просять, — люди кажуть, що мабуть у вас чорти сидять в чоботах!
— А може й сидять, — каже запорожець, — бо чорт мене обував.
Знов пішов гайдука садити, так за відьом і держиться; насилу вже чорт вивів його з корчми. Сказано, запорожська натура, і байдуже йому: з ким би не гуляти, щоби гуляти!… Повів чорт запорожця додому; насилу дибає неборак: дуже таки втомився, обома руками держиться за хвіст, аж стогне сердешний чорт. Як дійшов старий до своєї господи, попрощався з чортом, та й став стукати у двері. Відчинила бабуся, світить, а запорожець до неї, ну її обіймати та до серця тулить, а баба від його трохи каганця не впустила.
— Бог з вами, добродію! — каже, — що це ви робите, чи ви не здуріли?
Насилу його утихомирила і положила спати. На другий день прокинувся запорожець, дивиться — бабуся стоїть біля його ліжка.
— А що, — спитав запорожець, — чи вже благовістили до церкви?
— Де вам благовістили! — каже баба, — добрі люди вже й пообідали; я вже думала, чи не заснули ви на віки вічні!Як схопиться запорожець, як крикне:
— Ну не бісового ж тобі сина й чорти! Чого гаспеди наробили: на Різдво не довелось мені в церкві бути й Богу помолитися! Ні, — каже, — цього не можна… Як таку волю їм дасть, то вони всіх людей з пантелику зібють; мабуть не я один опізнивсь до церкви!…
Одягся і пішов до попа, розказав йому все, як було, зібрали мирян, порадились, та й рішили спалити діявольську корчму. Так хоч і спалили, а всеж таки щороку, перед Різдвом, товчуться і бенкетують тут чорти й відьми. Як бачите, — ніхто й цегли не бере на груби, бояться. Так ця анахемська руїна мабуть буде стояти аж до кінця світа!…
— Добре, — додав парубок, — що тоді були на світі такі люди, як оцей запорожець, що розказую: було й кому довідатися, що шинкують чорти; а тепер кожному байдуже…«
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|