Дорош і інші оповідання/Мірошник
| ◀ Межигорський дід | Дорош і інші оповідання Мірошник |
Чортова коршма ▶ |
|
МІРОШНИК
У Вербських хуторах був у мене кум, Сидір Кравченко. Хуторяни мірошником його прозвали, бо збудував він собі вітрячок, та так його гарно налагодив, що який би тихий вітерець, не віяв, усі вітряки стоять, а його вітрячок крутиться. Знатний був чоловяга той Сидір — правдива душа, навіки чесна і богобоязна. Частенько мені доводилося бачитися з ним, бо тоді ходив я ще на охоту качок стріляти; деколи підеш понад плесами, то й не счуешся, як і за Варівкою опинишся, біля Сидорової хати; от, було, зайдеш до його, та й переночуєш у вітрячку. Раз, повесні, налетіло до нас на Тернівку гагар; от я узяв рушницю та й пішов, чи не встрелю якої. Очерети ще не дуже піднялись, так ніяк не підкрадешся: птиця, бач, дуже сторожка; тільки зблизишся — зараз здіймається і перелітає на другі плеса. Вже над вечір, як посутеніло, проминувши кумів хутір, підкрався і встрелив таки одну. Підходжу до вітрячка, бачу — світиться у віконце, прорізане у дверях, — так собі невеличке, голова тільки й пролізе, — та й думаю собі: усуну я у те віконце гагару, за що вона здасться кумові? Зійшов тихенько по східцях, та й сунув у віконце; а кум побачив, як скрикне: »Свят, свят!« та ну хреститься. Дивлюсь у щілину, а він аж зблід, неначе борошном його посипано; я тоді як засміюсь…
— Не лякайся, — кажу, — Сидоре, це я!Відчинив двері, увійшов, а він дрижить, та все знай хрестить мене, думає: чи не чортяка це у мойому образі прийшов до його.
— Та я ж… — кажу.
— Ну, та й здорово ж мене налякав, — каже: — як побачив я твою бісовську гагару, то вона мені здалась страшніш від самісінького чорта.
— Як таки, — кажу, — злякатися птиці. Це, — кажу, — від того, що у тебе ка-зна-що на думці; ми не святі, щоб до нас чорти ходили!
— Е, — каже, — коли ж, бач, я ляканий: мені вже два рази привиджувалась якась мара.
— Чи не така, — кажу, — як і ця?
— Коли б така, — каже, — а то превелике мені лихо напророчила!
— Якже вона тобі привиджувалась? — питаю.
— От слухай, — каже, — та й міркуй собі, коли розчовпеш, що воно за мара така. Ти ж знав, — каже, — старшого мого сина, Івана?
— Як не знати, — кажу, — йому ще »батьків син« прізвище приложили.
— А знаєш, з чого йому таке прізвище приложили? — питає.
— Не знаю, — кажу.
— Так слухай, — каже.
— »Як я одружився, на перший рік послав нам Бог сина, оцего Івана. Уродився він дуже слабий; думали, що зараз і вмре: уночі й охрестили. І розказати не можна, яка нам морока була з тією дитиною: цілісінький день і цілісіньку ніч кричить та й кричить, неначе з нього чорти лика деруть. Бідна моя жінка за ним і сама трохи ніг не відкидала, а воно, сердешне, висохло і викоренилось, одні тільки хрящі зостались. Через два роки послав нам Бог другого сина. От матері вже не до хворого; та, по правді кажучи, й обридло воно таки нам: чимало приняли ми гріха, благаючи Господа, щоб Він приняв його до себе. Було, жінка возиться з меншеньким, а сього, слабого, положить на піл, то воно кричить, поки не посиніє і не простягнеться, як неживе. Було, вернусь я з вітряка і стану гримати на жінку, то вона обіллється сльозами, та й відказує:
— Що ж мені з ним робити? Воно і само вмре і мене з дитиною за собою потягне!
Дуже мені стало жаль хлопчика. Було, візьму його на руки, то воно і замовкне; от я і поношуся з ним; піду молоти, то й його зі собою беру. Пестую його, годую кашкою; стало воно потрошки та потрошки одужувать, піднялось на ноги і забелькотіло: »тату, Бозя.« Через два роки виходилось, і такий з нього гарний хлопець став, що кому не скажеш, що це той плакса, що хирів, то й віри не йме. А до мене так привикло, що й матері не знало; було, жінка стане надівати йому сорочинку, то воно від неї і рученятами і ноженятами.
— Іди собі геть! — заголосить: — нехай мене тато одягає.
То було я його й обуваю, й одягаю. Деколи, в осени або зимою, поїду у поле та його не візьму, то такий галас підійме, за возом женеться та просить, щоб і його зі собою узяв. Було, і змерзне, і виголодається, а мовчить, терпить, щоб тільки з батьком бути. Як вже підріс трошки, то, було, Бог його зна, від чого, думку мою відгадував; інколи як уночі мелеш, вигорить у каганці світло, або не стане в гамані тютюну, то він прокинеться, принесе мені, та й каже:
— Спочиньте, тату, а я за вас доглежу.То я й засну, а він порається біля млина, і засипає, і відсипає, неначе мірошник. Так від того, що він мені так догоджав і я кохався в йому, хуторяни і приложили йому прізивще: »батьків син«. Виріс мій Іван, такий став з нього бравий парубок, що кращого не було у всій околиці: головою вищий від мене, а вже що за добра та щира душа, то не знаю, чи наградив кого Господь такою дитиною. Вже став я шукати йому подружжя, так на яку дівчину не гляне, усе здається мені — не до пари. Коли раз заїздить до мене десятник та й каже:
— Голова казав, щоб ви навідалися до його у Вербки, щось має вам казати.
На другий день раненько пішов я у Вербки. Уходжу у волосне правленіє, дивлюсь — повнісінька хата народу, голова з писарем сидять за столом і розглядують якісь бамаги. Підійшов я до стола, та й кажу:
— Здорові були! А чого вам треба?
— Некрутський набір, Сидоре, — відказав голова, — твій Іван на черзі.
Неначе гострим ножем мене в серце штикнуло, неначе поміст підо мною ходором заходив: ледви встяв на ногах.
— Що, — каже голова, — жаль батьківського сина, аж з виду змінився?
— Ні, — кажу, — поспішав до вас, так трохи втомився.
Сам не знаю, що й кажу; сів на лавці та й попросив напитися. Принесли кухлик, ледви проковтнув, так мені горло здавило. Віддихав трохи, та й пішов до дому. Іду, нічого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю й облився сльозами, гіркими сльозами… Наплакавшись доволі, умився біля плеса, щоб не пізнали, що плакав, та й пішов додому. Не доходячи верстви зо дві до моєї хати, дивлюсь — іде Іван мені назустріч. Куди б я пішов, то вже як вертаюсь, він вийде до мене назустріч. Тільки його побачиш, знов мене вхопило за серце: хто мене тепереньки, думаю собі, буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?… Глянув він на мене, та й питає:
— Чого це, тату, ви так з виду змінились? Може нездужаєте?…
— Некрутський набір, сину, — кажу, — завтра підемо у… — Не стало й мови, так я тільки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.
— Чого ж ви зажурились, тату, — каже, — хіба не знали, що я на черзі?
— Не знав, — кажу, — і в голову собі цього не клав!
Став він мене втішати, заспокоювати:
— Не журіться, тату, — каже, — некрутства, як смерти, не минуть; послужу, — каже, — коли Господь поможе, Богу і государю, прийду до вас у одпуск, оженюсь, та й вас візьму до себе!
Заголосила й жінка, як довідалась про наше горе; та вже як вона ні вбивалась, а я добре бачив, що не так їй жаль сина, як мене. На другий день повів я Івана у Вербки; зміряли його, огляділи, та забивши у колодки і погнали у Катеринослав. І я з ним пішов. На моїх очах, у некрутському присутствії, виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощатися, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох і в домовину положили. Не знаю вже, якби я додому вернувся, коли б не наші хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене і не догледіли у дорозі.Як несамовитий став: сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було жінка й діти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання і не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, і піп уговорював і молитви читав, — так нічогісінько не вдіяли.
Коли на восьмий місяць привезла жінка з Павлограда від Івана письмо. Пішли до батюшки, от він нам і прочитав. Пише Іван, — і пише власною рукою, бо вже й письменний став, — що він, хвалити Господа, живий і здоровий, що й начальство його любить, а служить він у кінній артилєрії аж у Верходніпровському. Як прочитали мені те письмо, то неначе світ я побачив. Було як гірко мені стане, то я піду до Майбороди, або в Варварівку до писаря, то вони мені по десять разів те письмо читають; вже й на память його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмі, то й знаю, що воно таке. Було молюся уранці й ввечері, то з молитвами і письмо прохарамаркаю… Полегчало мені трохи однак усе таки нуджуся світом, ніяк не заспокоюсь. От люди і стали мені совітувати:
— Ти б, Сидоре, навідавсь до сина, проходився б, то може б і одужав.
Як я це почув, то неначе мені очи розвязали: зараз таки і зібрась, узяв зі собою грошенят, та й помандрував у Верходніпровське. На восьмий день і там став. Розпитав, де москалі кватирують, от мене і привели на ротний двір. Дивлюсь — біля воріт стоїть москаль.
— Чи тутечки, — питаю, — Іван Кравченко?
— »Батьків син?« — одказує москаль.— Глянь, — кажу, — й у вас він так прозивається?
— Так, — каже, — він себе записав у списках. А навіщо вам його?
— Він, — кажу, — батьків син, а я синів батько, так от нащо!… Будьте ласкаві, — кажу, — скажіть, де він?
— У нашій роті служить, — каже, — тільки теперечки його нема на ротному дворі, пішов на муштру.
— Де ж та муштра у вас? — питаю.
— На вигоні, — каже, — от як підеш сією вуличкою, то сам побачиш, де вони мартширують.
Пішов я вуличкою, йду, неначе хто у спину мене штовхає, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тільки виткнувсь ізза вугла, аж бачу, дибають москалі рядками. Зблизивсь, дивлюсь, як не повилазять, так ніяк не пізнаю, де мій Іван: усі москалі як один, і дибають і стоять. Дойшов до командира, роздививсь, аж третій москаль з краю мій Іван. Як скрикну: — »Іване!« — а він до мене: — »Батьку!« — Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили і чоломкались; здавалось мені, неначе я на небі опинився!… Коли чую — командир репетує:
— Смирно!… Як ти осміливсь сякий-такий з хронту виходити?… Палок!
Іван одчахнувся від мене, стоїть наввипинки перед командиром, і на батька не дивиться…
— У хронті, — одказує командир, — нема ні батька, ні матері. Він добрий син, а несправний салдат, а несправних бють!…
— Не во гнів вам, ваше благородіє, — кажу, — я його батько, щоб ви знали… Побачивши батька, — кажу, — вийдеш з самого раю, не то з вашого хронту!— Не хваліть, — кажу, — і не бийте; а коли вже вам схотілось вибити, то вибийте мене: вам за це ще подякую, Богу за вас помолюсь!
— Я, — каже, — не маю права тебе бити. Не маю права і його простити!
Поки ми отак розмовляли, і налічча нанесли; зняли з сердешного Івана мундур, вхопили два москалі за руки, розіпяли і почали дубасить. Я плачу, крівавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командиру, землю їм та прошу, а сина бють… Однак як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдати батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і питає мене:
— Чи довго, старий, прогостюєш у нас?
— Як так, — кажу, — будуть обіждати мого сина, то я не хочу не то у вас гостювати, і по світу ходить.«
— Не сердься, старий, — каже: — за битого двох небитих дають, та й не беруть! Я, — каже, — твоїм сином доволен: справний він по службі і поведенія хорошого.
— Ще ви, — кажу, — і в вічи його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!
— Ну, — каже, — нехай же він погуляє з тобою: увольняю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вченіє раз у день.
Подякували командира, та й пішли.
— Ну, та й сваркий же твій командир, — кажу, — і батьку не вважив.
— Ні, тату, — каже, — він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!… Я б, — каже, — ще готов стільки приняти за те, що позволив з вами побути.Привів мене Іван до себе на кавтиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з писанія мені прочитав; вже й малювати навчивсь: змалював на папері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так саме і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок. Цілий тиждень з ним бавився, знову мене втішав, як і до некрутства.
— Знайдіть мені, тату, — каже, — дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь, та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас…
— А як, — кажу, — поженуть вас на війну?
— А що ж, — каже, — карай Боже сим, тоді візьмете мою жінку, і поїдете собі додому.
За тиждень, що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса й хвороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: справді оженю Івана, та й поїду до його жити; може приведе мені Господь і внука оттак виносить, як виносив собі сина. Що місяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писати, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.
— От якби такого, — каже, — нам писарчука добути!
Раз, перед Великодними святами, прислав нам Іван письмо. Пише, що з турком війна, так і їх рота йде у Туреччину. Слухаючи ту вістку, не знав я, чи мені журитися, чи ні, бо Іван дуже зрадів, почувши про ту гаспедську війну… З Туреччини Іван прислав два тільки письма: перше зпід Шумни — дав вістку, що почапили йому кавалєрію, а другу з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько після цього письма почули і про перемиря. Ну, думаю собі, хвалити Господа, теперечки і син не забариться; вже й гарну дівчину у Павлограді для нього намітив: міщаночка і гарного роду. Кілька днів після того, як почули про те перемиря, увечері сиджу собі у вітрячку, мелю та згадую про сина; коли так ненароком — зирк, аж на cволоці, над ступами, щось сидить: не звір і не птиця, неначе купа, чорна, як саджа, і голова й нього й очи, сидить і пильно дивиться на мене, а далі чую — й каже:
— Сидоре, сьогодні твій син Іван помер!
Як я це почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило в ухах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, і бебехнув об поміст… Мабуть довгенько і лежав, бо як опамятвавсь, то вже й каганець погас і жито перемололося, що засипав. Засвітив світло, так мені сумно, гірко; помоливсь Богу, та й став згадувати, як воно мені привиділось. Чи не приснилось, думаю; так ні — не спав. От я узяв ніж, та й зарубив на стінці: третього жовтня. — »Ось подивися лишень, Грицьку, — каже, показуючи на стінку, — і теперечки ще видно.«
Глянув я, аж справді: три дірочки, а зверху десять палічок, — цебто третє число і десятий місять жовтень; так, бачите, зарублюють неписьменні люди.
— Ну, розказуй, Сидоре, — кажу, — розказуй.
— Так отто, — каже, — як занялось на світ, пішов я у Юрівку до батюшки, розказую йому і плачу; а він, як почне мене лаяти:
— Як тобі, Сидоре, не гріх, — каже, — ка-зна від чого вбиватися та прогнівляти Господа! Це тобі приснилось, або здавалось!…
Так чого вже мені батюшка не сказав, як і я себе не спокоював, а все мені здавалось, що мого Івана нема вже на сім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб відправив молебінь, та й кажу:
— Будьте ласкаві, батюшка, відправте панахиду по Іванові.
А піп:
— Хіба він помер?
Так я схаменувся, та й кажу:
— Не я це вам казав, це мабуть казала моя душа!
Минула весна, наступило й літо, а від мого Івана нема ніякої вістки. Та вже заїхав до мене знакомий лемонтирщик і сказав, що та рота, де служить мій син, теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаячись, і пішов у Романкову; думаю собі: треба довідатися, як нам молитися за його — чи за здоровля, чи за упокой, і в який день поминати. Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюся — багато ходить москалів, а мого Івана нема. Стою собі біля воріт, боюся й питати; коли підійшов до мене один москаль, та й питає:
— А чого тобі треба, чоловіче?
— А що, — кажу, — нема вже у вас Івана Кравченка, батькового сина?
— Нема, — каже, — помер.
— Коли ж він помер? — питаю, неначе і не жаль мені його.
— Піди, — каже, — у канцелярію, то там тобі скажуть.
Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бамагах, та й каже:
— Іван Кравченко, батьків син, помер 3. жовтня 1829. року.
Так оце раз. А вдруге от як було. Років з три після смерти Івана, восени, йду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазати. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита, та запаливши люльку і сиджу собі. Коли — зирк угору, аж сидить такеж саме як і тоді, і на тому ж місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окатило, дарма що в день… Дивилось, дивилось, та й каже:
— Сидоре, твоя жінка вмерла!
Схопився я, як скрикну:
— Счезни, не ходи до мене: цур тобі!
А воно:
— Ще раз, — каже, — до тебе прийду! — та й счезло.
Перехрестився я, стою як опарений, коли чую — щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь — біжить менша дочка.
— Ідіть швидше, тату, — каже, ледви переводячи дух — глинище матір задавило.
Прибіг я до глинища, — вже відкопали; дивлюсь: лежить моя жінка нежива.
— Так оттакі то мені на віку причти лучались, кажу тобі, що я вже ляканий! І що воно таке, — каже, — не розчовпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.
— А втретє ще не бачив? — спитав я Сидора.
— Ні, — каже, — ще не бачив.
Років через два після цього, як отце розказував мені кум, приїздить до нас Варваровський приказчик; побачив мене, та й каже:
— Грицьку, наш мірошник дуба дав!
— Чи справді? — кажу. — Я ж його бачив на тім тижні, — здоровий був.
— Е, на тім тижні, — каже: — а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно. Сьогодні, — каже, — і суд прибіжить, будуть різати.Почувши це, пішов я кумів хутір; приходжу, — вже й поховали. Став я розпитуватися, з чого й як він помер? От старший син, Павло, і розказав мені.
»У вечері, — каже, — тільки що світло засвітили, прийшов з вітрячка батько, та й каже мені:
— Запряжи кобилу, та швидше їдь до батюшки, нехай приїде з св. дарами.
— Нащо, тату? — спитав.
— Щоб мене запричастити, бо я сьогодні вмру…
— Бог з вами, тату! — кажу: — що це ви вигадуєте?… Ви ж, хвалити Господа, здорові!
— Роби, — каже, — що тобі кажуть: як вмру без покаянія, то на твоїй душі буде гріх!
Привіз попа. Увійшли у хату, дивлюсь: батько сидить на покуті, вже й сестри, що заміжем, поприходили. Глянув на його батюшка та й питає:
— Що це з тобою, Сидоре?
— Сьогодні вмру, — каже, — висповідайте і запричастіть…
— Бог з тобою, Сидоре! — каже піп: — ти ж здоровий!… Коли хочеш, щоб я тебе запричастив, говій; а так, — каже, — не можна, гріх!
— Як збрешу, батюшка, — відказує батько, — то буде мій гріх, а як умру, то буде і мій і ваш!
Звелів нам піп повиходити з хати, а як висповідав і запричастив, знов нас позвали. Сестри стали голосити, а я з братом дивимося на батька, якось не ймемо віри, щоб він вмер.
Одімкнув батько скриню, витяг капшук з грішми, та й каже нам:
— Нехай хата достається меншому, тобі, — каже до мене, — двісті рублів на будову, а сестрам по пятьдесять. Живіть — каже, — як і жили чесно, не забувайте батька й матері, то й ваші діти вас не забудуть!
Сів біля столу, та й став згадувати про Івана. — Сьогодні, — каже, — побачусь з ним! — Так розказує, неначе здоровий. Коли нараз, як зітхне, та руку до серця, пильно на нас споглянув; далі зітхнув удруге, та й схилився на стіл; до його — неживий! Не схотів піп поховати, так отто, — каже, — виїздив суд і пороли… Лікар казав, що у покійника була якась хвороба у серці.«
Ну, як розказав мені Павло, так я зараз догадався, що це мабуть утретє до кума приходило. Дуже мені жаль: добра і чесна була людина; і теперечки, як ідеш побіля Вербських хуторів та глянеш на вітряки, то жаль так і вхопить за серце: всі крутяться, а кумів стоїть собі похилившись, — нема вже мірошника, царство йому небесне!
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|