Дорош і інші оповідання/Дорош
| Дорош і інші оповідання Дорош |
Межигорський дід ▶ |
|
ДОРОШ
Після шведської пожоги був військовим осаулом цей самий Дорош, про якого розказую. Багато дечого доводилось мені про нього чути; розказували, що він був завзятий і дуже письменний: знав по турецьки і по татарськи і був за товмача. Як же кошовий Мелашевич вивів запоріжців із Туреччини і знов осадив кіш на наших вольностях біля річки Підпольної, то Дорош розміряв окопи, бо знав і кріпости будувати. Скінчивши своє діло, не довго вже зіставався в коші, вельми, вже старий був; і подякуваши за хліб-сіль, помандрував собі у степи, щоб денебудь сісти зимовиком і завести пасіку, бо дуже кохався у бджолі. Шукав старий собі місця, шукав, тай сюди зайшов на Малу Тернівку. Якось йому сподобався наш лиман. Та на що й шукати кращого захисту? Кругом вода, а по середині остров, не треба й огороджуватися; от він тутечки й осадивсь.
Тоді, як старий сюди прийшов, у лимані тільки й росли денеде озички, терни та лози; а він уже понасаджував скрізь дерева, нащепив груш і яблунь, неначе ліс який розвів. Та тут у нього невелика пасіка була, може колодок із двісті, коли не більш. За медом приїздили купці із Харкова, з Білгорода. Дорош тими грошами, що за мід добував, ніколи не користувався, а віддавав їх бідним людям на будову, що приходили у степи селитися зимовиками, або віднесе на церков до манастиря.Ті козаки, що сиділи тут зимовиками і знали Дороша, от як розказували мені про його життя у лимані. Жив він на тому острові неначе який пустельник; із власних рук годував диких кіз, журавлі ходили за ним слідком, як собаки, а під його хатою виводились бабаки. Ходив сам, як чернець, у високій шапці, у чорній ризі і підперізувався ремінним поясом. З себе був дуже високий, а борода, біла як молоко, доходила аж до колін. Такий, розказували, був із нього дідуган, що хто б не вздрів, то самі вязи так і хилялися, щоб йому вклонитись. Тоді дуже мало було зимовиків, то по великих празниках нарід приходив до Дороша, неначе до церкви (тоді тут не було церков); от він і читав їм євангелію, апостола і псалтир. Люди кажуть: »На самоті чоловік з Богом«; то хоч і не в церкві слухаєш те слово Боже, а все-ж таки покріпить воно тобі душу, особливо, коли почуєш його з уст чесної перед Богом людини.
Старого Дороша всі дуже поважали: було як заведуть за щонебудь, або шкоду один одному яку вчинить, то йдуть судитися до старого. У ті часи, як Дорош тут проживав, набігали ще на слободи татари; отсе-ж їх і шлях, що йде побіля лиману, бо тут скрізь водопої, на горах багато криниць. Було, як почують хуторяни, що йде татарва, то заганяють скотину і ховаються по байраках і кітловинах; якже, бувало, слобожани турнуть звідси татар, то й вони де не возьмуться, на коней, за мушкети і собі провожають непрошених гостей. А Дороша — так ніколи не тикали; сидить собі на пасіці й байдуже йому.
Раз, як так проходили татари, Дорош варив собі на вечеру куліш, а татарський ватажок побачив, що з комина йде дим і післав кількох вершників подивитися, хто там живе. Коли молодий, каже, то возьміть його в ясир, а як старий — »Чикин йому башка« (відрубайте йому голову).
Такий, бачите, у них був бісурменський, хижий, звичай. Поїхали татари у лиман, та, як кажуть: »Не спитавши броду, не лізь у воду« — і загрузли у болоті. Стали гукати, так Дорош вийшов і розказав їм їх мовою, куди обїхати; от вони й приїхали до його. Побалакав він із ними, показав свою пасіку, город — так гарно у його в садочку; було це саме в Спасівку, як уже і дині і кавуни і садовина поспіла.
Вернулись вершники до свого ватажка, розказали йому, що бачили — от він і сам приїхав до Дороша в гості. Нагодував його старий медом, кавунами і чим Бог післав. Ватажок цілісінький вечір із ним пробалакав — тут у його в хаті й ночував, а на другий день прощаючись подарував Дорошеві турецький коц і обіцяв, як буде повертати, знову заїхати до його. Так не привів йому Бог вернутися, бо там десь гетьманці перехопили його загін і завдали такого чосу, що й сам ватажок не встиг спасти життя перед ними, а його орду у три вітри гнали аж до річки Самари. Як тікали вони побіля лиману, у одного татарина захромав кінь; бачить сердешний, що йому вже не втекти, бо за спиною козаки — нічого робити! — от він із коня в очерет і приліз до Дороша.
— Рятуй! — каже, — як вирятуєш, то я твій на віки!
— Не знаю, як мені тебе й вирятувати, — відказує Дорош, — бо ніде гаразд сховати; певно сьогодні ще понаходять наші козаки, то й витягнуть тебе, хочби ізза печі. І в болоті теж не сховаєшся, бо й там вони обнишпорять усі кутки; дуже вже ви нам надосолили!Але подумав-погадав старий тай вигадав, як його сховати. Викопав у пасіці ямку так, щоб тільки влізти чоловікові до плечей і посадив туди татарина, а зверху накрив його улиєм (був у старого улий дуже великий). Тільки що обгорнув його гарненько землею, буцім то й справді колодка з бджолою, аж бачить — ідуть до його козаки.
— Добрий вечір, діду! — кажуть.
— Спасибіг! — відказує Дорош.
— А нагодуйте нас, діду, медом, — просять, — бачите, яка у вас гарна пасіка!
— Добре діти, — каже старий, — є защо й нагодувати: добре набили татарву!… Ідіть же в хату, на тім тижні підрізував, то тамечки у мене є вже готовий мід.
Деякі хотіли вже йти в хату, а другі не згодились.
— Ні, діду, — кажуть, — не хочемо ми тижневого, давай нам із самого підрізу, свіжого!
— І той же з підрізу, — каже Дорош, — однаковий.
— Не хочемо ми того, — гомонять козаки, — давай нам свіжого, а не даси, так ми не питаючись і самі візьмемо! — І все заходжують біля великого улия, під яким сидить татарин.
Бачить старий, що не переливки: не дати — то вони й самі перевернуть великий улий, тоді вже поминай, як звали татарина.
— Ну, стрівайте ж, хлопці, — каже, — як бачу, треба вам дати свіжого, нічого з вами робити!…
Тільки що взявся за одну колодку, щоби зняти, а козаки й гукнули:
— Давай нам, діду, з цеї, з великої! От тутечка багацько меду!— Не можна з цеї колодки, — відказує Дорош.
— Чому? — загомоніли козаки. — Давай, кажем, із цеї, а не даси, ми самі добудемо — нам рук не позичати!
Дорош завіряє їх, що паройки накинув у цю колодку. Так буцім не їм каже: водно товчуть: »З цеї, тай з цеї!« Кругом обступили, декотрі вже й за колодку беруться. Що тут на світі робити? От Дорош і каже:
— Слухайте, хлопці! Не руште цеї колодки, бо, як схочу, то — дарма, що велика, а не добудете з неї й одної краплі меду — хіба тільки чортяку побачите! — Тай гукнув до татарина, що йому робити.
— Гаразд! — відказав один із козаків. — Я ще на свому віку не бачив чорта; подивлюсь, яка у нього парсуна!
За улий — тільки підняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своїм голосом, а козаки: »Свят, свят, свят!« — та в ростіч та як мога на втікача.
— Пострівайте, хлопці, — гукає Дорош.— Я вам меду дам!
А вони втікають та лаються:
— Подавись ти своїм медом! Годуй того, що під улиєм сидить!
Через тиждень, як усе втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про свою комедію — від них він уже не таївсь — так вони вже сміялися й прозвали того татарина »чортом«. Три годи жив він у Дороша, а там на теплого Миколи пішов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу віру.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|