Як розповів менї тато старий,
Так отсе й я подїлю ся:
Раз поселилась у Боснї у нас
Тиха побожна бабуся.
Чесна душа — гріх негоже плести:
Все було молить ся Богу;
Церкву відімкнуть сьвяту чи мечеть,
Скрізь вона знала дорогу.
Піп забалакав з письма чи мулла —
Слуха та вірить слїпуче:
Байдуже їй — Магомет чи Христос
Жити по божому уче.
Всїм помагала; невіра, чи наш —
Рівно вшановані єю;
Через те саме і Турки і ми
Її вважали своєю.
Хитра бабуся: туди і сюди…
Добра до вбогих на диво…
Щось воно теє… Та в кого-ж вона
Вірує саме правдиво?
От і приходять гуртом Босняки,
Щоб допитати ся слова;
Бачуть — а та вже на ліжку кона,
Сьвіт покидати готова.
Тута присїкались разом усї:
— „Гей, розкажи нам до дїла —
Чи ти Христови рабою була,
Чи Магомету служила?
Досї не знаємо… Швидче-ж відкрий!
Хто пак тебе поховає —
Піп християнський, чи може мулла?“ —
Мруча уста розкриває.
— „Трудне питаннє, та вже розв'яжу:
Люди для мене всї милі…
Знати кортить вам — де хочу лягти,
В якій самітній могилї?
Виберіть місце менї на межі,
Там, де мечеть і дзвіниця:
Де воно краще на сьвітї тому, —
Се — вікова таємниця.“
| 